Спогади про Соломію Крушельницьку (родина – по лінії батька) ведуть мене у далеке сільське дитинство і школярство, у нелегкі воєнні і післявоєнні роки. Тоді мало й хіба пошепки говорилося про близьке й віддаленіше минуле, про тих, хто виборював нашу незалежність, хто загинув і кому пощастило вижити, розсіяних по світу рідних людей. А попри те у нашій хаті, хай у пів голосу звучала пісня – козацька, стрілецька, повстанська.
Батьки часто згадували про Соломію Крушельницьку, про її голос, якому тісно було в кімнаті, від якого, кажуть, тремтіли віконні шибки, – голос виривався на світовий простір. Голос був справді великий, як хтось його назвав. Згадували й інших, чиї імена я вже й забув, обдарованих музикантів і співаків.
Все це наводить думки про співучість і душевність нашого народу, про подвижницьку працю тих, для кого так багато важили слова Івана Франка: «Я син народа, що вгору йде…», про скромних трудівників, які в міру своїх сил усе робили для того, щоб народ таки йшов вгору, як робив це батько Соломії о. Амвросій, що не раз брав до рук скрипку, читав в оригіналі Ґете, інших європейських авторів.
Згадую розповідь батьків про останній, для родини, концерт Соломії. Вже не пам’ятаю, як тато з мамою діставалися до Львова. Була зима. Мабуть, фірою до якогось автобуса або й таки до Львова. Хоч не бачив, а з розповідей уявляю собі славетну співачку. Як, опираючись на паличку, виходить на сцену. Найбільше запало в душу й зворушило те, що співала дві улюблені свої пісні: «Родимий краю, село родиме…» і «Вівці мої вівці, вівці та барани, /Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…» Особливо зворушує це тепер, у добу глобалізації, коли втрачає свою глибину любов до малої вітчизни, до цвітки дрібної, до села, без чого голос Соломії не був би великий, головне ж – не мав би того людського тепла, тієї національної барви – усього того, чим він і зачаровував світ…
До речі, не так давно я перекладав знамениту першу еклогу Вергілія, де прогнаний лихоліттям з рідної домівки пастух, ідучи в світ зі своєю отаркою звертається до своїх овечок саме такими словами: «Що ж то буде з вами, як мене не стане?» Ці рядки знову ж повернули мене до Соломіїного голосу: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане?..» Соломіїн голос (а голос – дзеркало душі) причетний до вічного, до людської радості й до людського болю…
Десь із 2001 року я часто навідувався до Соломіїної домівки – Музею, що на вулиці, яка названа її ім’ям. Вулиця Соломії Крушельницької, як, до речі, і та, що до Франкової оселі, веде вгору, мовби нагадуючи, що треба спромогтись і душею налаштуватись на високе. А ще, навпроти Музею, на парковому пагорбі – розлогий ясен. Він, скидаючи листя, своїм розгалуженням нагадує живу, закорінену у рідний ґрунт еллінську ліру.
Зріс ясен. Ліри став подобою живою…” (А. Содомора). Світлина Андрія Кіся, 2002 р.
У Музеї – речі. Їхні сльози, їхній усміх, їхня душа. Про сльози речей, про їхню пам’ять і тепло говорив ще Вергілій. У Музеї – тиша. Тиша особлива, душевна, творча, а не мовчазна. Здалось мені, що й з розтруба стародавнього грамофона, що одразу ж за порогом, звучить саме ця зворушлива тиша, тишина…
До речі, буваючи в Музеї Соломії Крушельницької, якось і я залучався до творчого життя колективу Музею, відчував себе мовби одним із «музейників». Тут, у фортеп’янному викладі Роксоляни Мисько-Пасічник я почув пісню, так і названу – «Тишина» післявоєнної піснярки , тітки п. Роксоляни – Ліди Королевич. От і виник задум зібрати й видати усі її пісні. Я мав велику приємність написати есей про життя й творчість Ліди Королевич. Книжечка вийшла під назвою «Так жаль мені минулих днів» (провідний мотив «Тишини») – фраза, що є, сказати б, звуковою візиткою нашого дивовижно настроєвого ретро.
Під враженням почутого про Соломію Крушельницьку на різних музейних заходах, у бесідах з працівниками Музею, відчуваючи атмосферу приміщень, колишніх Соломіїних покоїв, особливу ауру речей, які ховають у собі, бережуть і фізичний, і душевний дотик великої співачки, не раз слухаючи її голос, зважився написати післямову до теплого, з любов’ю виконаного книжкового видання: «Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів» (Тернопіль, 2008). До слова, згадую римських тріумфаторів, яким під час урочистостей нашіптували у вухо: «Пам’ятай, що ти людина». Оглядаючи Соломіїні світлини в розквіті її слави, її сповнену гідності поставу (передусім, коли вона в ролі Лорелеї), подивляю власне її скромність: пам’ятала не тільки, що вона людина, а й підкреслювала свою родинну, кровну прив’язаність до села, до селянства, чиїми піснями живила душу, тож і листи до батька невипадково закінчувала підписом: «Таткови мому Їх Солоха»… Як нам бракує сьогодні тієї справжньої, людської гідності, що йде в парі з високою скромністю, яка – від уваги й поваги до нашого минулого!..
Відвідини Музею багато дали мені й для особистого писання – в поезії і в прозі. Є в моїй книжці «Сльози речей» (міська проза) есей під назвою «Стежкою до тиші», де все – про творчу атмосферу музейних приміщень і речей, які бережуть живу пам’ять про Соломію. Нелегко у нашу технізовану, гулку й галасливу добу ступити на стежку до тиші, тобто до душі, до найтонших її струн. Нелегко відчути в великому голосі Соломії те, що й робило його по-справжньому великим, – велику любов до свого краю, до природи цього краю, до його історії. Великий Соломіїн голос народився, розквітнув і набув снаги з дрібної цвітки Шашкевича і з тієї тиші, яку оспівав Наш Кобзар: «Світе тихий, краю милий, / Моя Україно…»
Андрій Содомора, письменник, перекладач
