14 березня 2020 р. минуло 128 років від дня народження Олександри Любич-Парахоняк (справжнє прізвище – Парахоняк; 1892-1977) – оперної, опереткової та камерної співачки. Понад 20 років вона виступала на сценах театрів, у концертах, привертаючи до себе увагу європейської публіки та критиків.
Народилась майбутня артистка 14 березня 1892 р. в Станиславові в сім’ї службовця залізниці. Музичну освіту вона здобула у Львові, спочатку в приватній школі Володислава Баронча, згодом у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (клас Софії Козловської). Вдосконалювала вокальну майстерність в Олександра Мишуги у Варшаві (1912-1914) і Чеслава Заремби у Львові. Дебютувала 1917 р. у Львівському Міському театрі в опереті К. Целлера “Штиґар” (“Der Obersteiger”) у ролі Графині. Опісля була солісткою Львівського театру, Поморської, Катовицької та Познанської опер; короткий час – артисткою Люблінської оперети. У 20-х роках співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”, гостинно виступаючи у музично-драматичних п’єсах і операх. У Львові вела активну концертну діяльність, зокрема у заходах хорових товариств “Львівський Боян” і “Бандурист”.
З вересня 1926 р. О. Любич-Парахоняк стає солісткою новоствореної Поморської опери, яка об’єднувала три міста і мала пересувний характер. У Торуні діяли опера й оперета, у Бидґощі та Ґрудзьондзі – драма. Театральні трупи по черзі виступали у цих містах. Керівником і головним диригентом музичного театру став Єжи Бояновський; інші диригенти – З. Диммек і К. Левицький. У початковому складі солістів були артисти: О. Любич-Парахоняк (сопрано), Г. Чарлінська (мецо-сопрано), М. Голинський (героїчний тенор), Т. Лясковський (ліричний тенор), К. Круґловський (баритон), який водночас виконував обов’язки режисера, Я. Попель (бас), Б. Болько (бас-баритон).
У 1926 р. у театрах Помор’я гостинно виступав ще маловідомий тоді молодий соліст Варшавської опери Ян Кепура. О. Любич-Парахоняк співала разом з ним у “Фаусті” Ґуно. Про цю виставу та пов’язані з нею події інформує нас біограф польського артиста – Єжи Вальдорф. У своїй монографії (Jerzy Waldorff. Jan Kiepura. – PWM, 1974. – S. 15-16) він наводить спогади скрипаля Броніслава Ліґензи.
“Для артистів це були нелегкі часи. Відсутні радіо і телебачення. Про рекламу з метою популяризації вони були змушені дбати самі, і в цій галузі Кепура виявився неперевершеним майстром!
У Торуні, в одній зі сцен “Фауста” Кепура, що виконував головну роль, напевно задовго і надто реалістично цілував свою партнерку Любич, яка була Маргаритою. Отож, після опущення завіси отримав міцного ляпаса. Інцидент, як один із численних на сценічних підмостках, минув би без розголосу, коли б не ситуація у режисурі самого Кепури.
Назавтра ми чекали, поки рушить поїзд до Бидґощі, де був запланований наступний виступ театру. Я стояв біля вікна купе й бачив і чув, як начальник станції закликає займати місця і ось-ось помахом прапорця дасть знак рушати. Раптом двері сусіднього вагону відчинились, на перон вийшов Ян Кепура, а за ним диригент Єжи Бояновський, питаючи, що сталось?
- Не їду, бо мене Любич образила.
- Як могла тебе образити, адже сидить в іншому вагоні.
- Так, але вона мене вчора образила!
Охоплений панікою директор біжить до начальника і благає затримати від’їзд. Це було непросто, адже польські залізниці у міжвоєнний час славились точним аж до секунди дотриманням розкладу. Серед пасажирів помітне здивування: що відбувається на пероні? чому не від’їжджаємо?…
Кондуктори почали обходити вагони, інформуючи по черзі усіх, що нічого не сталося, зараз рушимо, як тільки той оперний співак Ян Кепура погодиться зайняти місце.
Цілком зрозуміло, що багато пасажирів запам’ятали при оказії прізвище. Кепура лише цього чекав. Визнав, що реклама достатня, дав себе вмовити і ми вирушили в напрямку Бидґощі. Увечері співав як молодий бог”.
(переклад з польської)
Мар’яна Зубеляк
