На спомин про Зеновію Штундер (в п’яті роковини смерті)

446
Спогади Зеновії Штундер
Про Зеновію Костянтинівну (далі – Костівну) Штундер мені доводилося чути ще в роки мого навчання у Вищому музичному інституті у Львові. Я знав, що це вдова по Станіславу Людкевичу, читав окремі її публікації у наукових збірниках, навіть часто бачив її на імпрезах в музеї Соломії Крушельницької, або просто на вулиці (часто біля Стрийського базару): старшого віку жінка, в окулярах, з сивим, злегка кучерявим волоссям. Зазвичай йшла, опустивши лице і дивлячись на дорогу перед собою, настільки самозаглиблена в свої клопоти, що могла й не помітити або не впізнати знайому людину.
Зеновія Штундер (1927-2016)
Зеновія Штундер (1927-2016)
Однак ближче познайомитися з нею випала нагода лише з годом, коли я вже працював педагогом в рідній альма матер. Було це 2000 року. Якраз тоді вийшов друком двотомник музикознавчих праць С. Людкевича, однак в продажі він був в дуже обмеженій кількості і мені порадили звернутися за придбанням безпосередньо до Зеновії Костівни. Не пригадаю, хто дав мені тоді номер телефону Зеновії Костівни і порадив попередньо зателефонувати, домовитися про зустріч. Зателефонував, відрекомендувався, почувши характерний голос і інтонації Зеновії Костівни, домовився про день відвідин. Для мене інтерес цієї зустрічі полягав ще й в тому, що знаючи про існування музею в будинку С. Людкевича, я до того часу ніколи в цьому музеї не був, бо не знав, як в нього можна потрапити.
В означений день прийшов на зустріч до Зеновії Костівни. Вона провела мені екскурсію тодішньою експозицією музею, яку сама ж вона уклала і оформила. Багато що з розказаного нею було мені знайоме, я розпитував її про деталі окремих подій, а вона не приховувала свого задоволення з того, що відвідувач орієнтується у матеріалі, і радо відповідала. По завершенні екскурсії подарувала мені двотомник праць С.Людкевича і на моє прохання підписала його. На мене екскурсія справила незабутнє враження вже тим, що її вела вдова композитора, яка, незважаючи на літа, мала чітко вибудувану концепцію розповіді, світлу пам’ять. А що вже говорити про бездоганне орієнтування у фактажі, джерелах оповіді! Для мене як працівника музею (бо ж я працював на той час у Літературно-меморіальному музеї Івана Франка) це мало величезне значення та вплив, незважаючи на очевидні недоліки самої експозиції (відчувався брак оформлення, деякі експоновані паперові видання і документи поскручувалися від сонячного світла).
Після цих відвідин Зеновія Костівна запам’ятала мене і, незважаючи на забудькуватість, завжди мене впізнавала. Так, 2005 року, коли вийшов перший том монографії Зеновії Костівни про С. Людкевича, я привів зі собою до неї на екскурсію свою тоді приятельку (згодом – дружину) УлянуТацак, і ми обоє отримали в подарунок виданий том монографії з автографом авторки. З великим зацікавленням взявся я читати цю монографію. Дуже масштабне, ґрунтовне враження зробила біографія С.Людкевича, викладена на багатому джерельному матеріалі, яка не тільки розкривала чимало цікавих і незнаних мені деталей життєпису композитора, але й давала багатий джерельний матеріал щодо контексту діяльності Корифея – музичного, політичного, громадського життя Галичини. Слабше, як на мене, був зроблений аналіз творчості композитора (особливо з огляду на існуючу багату музикознавчу літературу, де багато творів неодноразово аналізувалися), та все одно – ґрунтовність, детальність, новизна роботи захоплювала, тим більше що таких монографій про українських композиторів в українському музикознавстві не знайдеться багато. Всі ці міркування спонукали мене написати рецензію на перший том монографії, яка згодом була опублікована у журналі «Дзвін». Мені випала також честь виступити на презентації цієї книги, яка відбулася у Музеї Соломії Крушельницької в присутності високоповажаного автора. Згодом я придбав собі і всі інші видання, здійснені Зеновією Костівною і неодмінно просив її автографа. Уже майже не бачачи, радше на відчуттях отримував автограф від неї характерним почерком з неодмінним формулюванням «на згадку про Великого композитора передає свою працю З. Штундер».
Неодноразово щастило мені навідатися до неї і опісля з різних нагод. Особливо цікаві, повчальні і пізнавальні для мене були зустрічі, коли мені треба було з’ясувати якісь наукові, джерелознавчі деталі. У фондах музею Івана Франка мені потрапила в руки фотографія, на якій я впізнав С. Людкевича, з дивним підписом «С. Людкевич і Ф. Колесса на новорічному святі». Копію фотографії я приніс Зеновії Костівні і вона відразу опізнала її, назвавши мені відразу всіх зазнимкованих осіб. Як виявилося, це було фото «Львівського Бояну» після Шевченківського вечора 1927 р.
Бачачи мій інтерес до джерел, Зеновія Костівна радо йшла мені на зустріч, а її доброзичлива допомога нераз просто зворушувала. Так, наукові дослідження привели мене в гості до Зеновії Костівни в пошуках нот скрипкового концерту С. Людкевича. Яке велике і приємне було моє здивування і зворушення, коли Зеновія Костівна сама зробила копію рукопису для мене (про якесь позичання й мова не йшла: як музейний працівник я розумів недопустимість цього). Іншого разу, коли я цікавився рукописом фортепіанної «Елегії» («Там, де Чорногора…») С. Людкевича, Зеновія Костівна показала мені три рукописні варіанти твору з власноручними правками композитора і звернула мою увагу, що в існуючому виданні твору під редакцією К. Донченка, випущений цілий фрагмент тексту. Для мене можливість погортати рукописи С. Людкевича було наче доторкнутися чогось святого, що буває хіба раз в житті. При тому, мене не раз дивувало як добре пам’ятала Зеновія Костівна зображених на старих фотографіях, але тут же могла забути що говорила вона мені чи говорив я їй хвилини дві тому.
Зеновія Штундер (1927-2016)
Зеновія Штундер (1927-2016)
2014 року, коли я готував до друку «Книгу протоколів Музичного товариства імені Миколи Лисенка» , я консультувався у Зеновії Костівни щодо історії конфлікту між С. Людкевичем та Володимиром Шухевичем. Тоді вона показала мені збережені листи Михайла Волошина до С. Людкевича, які стосувалися цих подій, і скопіювала оригінали для мене. Цей матеріал я використав у передмові до книги, а саму книгу після видання подарував Зеновії Костівні.
Згодом певний час мені доводилося квартирувати на Новому Львові і на роботу в музичну академію я ходив пішки попри будинок С. Людкевича. Раз-у-раз, проходячи біля будинку, мав нагоду бачити у вікні профіль Зеновії Костівни, яка сиділа у своїй кімнаті на першому поверсі за столом біля вікна. Чи міг я тоді здогадуватися, що колись цей будинок стане місцем моєї роботи?
Зеновія Штундер і Станіслав Людкевич біля дому. Кінець 1970-х років.
Зеновія Штундер і Станіслав Людкевич біля дому. Кінець 1970-х років.
У теплі пори року часто доводилося бачити її на подвір’ї біля будинку – тоді вона чи просто відпочивала, сидячи на лавці, чи займалася якоюсь господарською роботою, чи збиралася кудись виходити. При такій нагоді я завжди вітався з нею, вона ж, впізнавши мене, перекидувалася зі мною кількома словами. Я розпитував її про здоров’я і самопочуття, вона ж щодалі то більше скаржилася, що їй вже скоро 90 років, не лишилося в неї в живих нікого рідних і вона «сама, як палець», що через те, що погано бачить – не може читати, а тим більше працювати. Ті скарги болем і співчуттям в душі озивалися. Якогось разу при зустрічі після мого питання про самопочуття і здоров’я, раптом скипіла:
– Чого ви мене кожний раз про здоров’я питаєте?! Я ще вмирати не збираюся!
Переконати її в тому, що я питав без жодної задньої думки і злорадства, а лише з добра, було неможливо, тому я перестав з часом подібні питання їй задавати.
Про смерть Зеновії Костівни я дізнався з великим запізненням і досі жалію, що не зміг бути присутній на її похороні. Дивовижно доля розпорядилася, що за 2 роки після її смерті мені пощастило стати працівником музею С. Людкевича, працювати в приміщеннях, де пам’ятаю ще її присутність, її мову, рухи, вигляд, але її вже небуло.
Ці незабутні моменти, поруч з автографами Зеновії Костівни в книжках (які бережу й нині у своїй бібліотеці як реліквію), закарбувалися мені в пам’яті на все життя як моменти зустрічі і спілкування з унікальною людиною.
Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові