Як це не дивно, а то й боляче і прямо соромно згадати мені про те, що я за весь час життя М.В. Лисенка не мав змоги зустрітися з ним у Києві або у Львові, побачити його та послухати живого голосу. Різні непоборимі перешкоди лежали на наших штучних кордонах, що ділили життя Великої й Західної України. Навіть в час тріумфального приїзду Лисенка 1903 р. до Львова мені якраз припав останній запізнений “строк” австрійської військової служби у Відні, я хоч як старався, ніяк не зміг вирватися з військової казарми та приїхати до Львова на свято, а мусів вдоволитися читанням вістей у пресі.
І зміг я побачити його тільки в 1912 році вже німого, в домовині, і відчути його справжню велич у час величавого, неповторного похорону. Навіть його два листи (відповіді на мої письма), в яких виявилася його високогуманна суспільна душа, мусіли мені в роки воєнної хуртовини (1914-1918) кудись запропаститися. Так що в споминах можу говорити тільки про стрічу з його творчістю.
Живий духовий зв’язок М. Лисенка з Галичиною відчув я рано – уже в час учнівських гімназійних студій в спольщеному “рідному” Ярославі. Вже тоді мав я змогу почути його чудове перше Quodlibet (“Гей гук, мати, гук”) на мужеський хор, яке спопуляризував виданням і виконанням О. Нижанківський в час “артистичних студентських прогульок”, у яких і я брав участь. Далі мав я небуденні переживання від “Івана Гуса”, “Хору бранців” і особливо від “На прю!”. Ще більше отворилися мені очі у Львові, коли я почув прекрасні мішані хори “Туман хвилями лягає” (з опери “Утоплена”), “Веснянки” (перший вінок), “Різдвяну псальму” (фінал другого вінка “Колядок” чомусь у нашому академічному виданні пропущений) або чудову обробку “Верховино, світку ти наш” (чомусь в останньому часі забуту “Трембітою” і замінено тепер настирливим, маловиразним “шляґером” “Верховино, мати моя”). Пам’ятаю добре, як після прочитання чудово стильної “Різдвяної псальми” на репетиції хору “Львівського Бояна” ми з Філаретом Колессою погодились у тім, що в “хоровім мистецтві нема понад Лисченка”. Ще вище піднявся в моїй уяві образ Лисенка, коли мені самому припала честь у 1899-1900 рр. виконати з “Львівським Бояном” у супроводі військового оркестру його могутню кантату “Радуйся, ниво”, а пізніше “Б’ють пороги”, “Веснянки” і мужеський хор “На прю”.
Також солоспіви Лисенка, зокрема з “Музики до “Кобзаря””, стали у нас дедалі завойовувати чільне місце в концертному репертуарі, особливо від часу, коли відомі артисти Мишуга, Носалевич, Крушельницька стали показувати їх на своїх гастрольних виступах, а ще сильніше з часу, коли незабутній Модест Менцинський (хоч і з ваґнерівської німецької школи) показав нам велику серію до цього часу мало відомих солоспівів з “Кобзаря” “Гомоніла Україна”, “За думою дума”, “Чого мені тяжко” та ін. у такому ревеляційному виконанні, яке відкрило очі усім тямущим, хто такий Лисенко і його “Музика до “Кобзаря””.
Але невдовзі після смерти Лисенка його ясний, святляний образ став у нас, в Західній Україні,чомусь затінятись якимись,так сказати, музикознавчими мудруваннями. Підносились питання, яке значення має творчість Лисенка у світовій музичній літературі, за які з многих його творчих жанрві ми повинні його найвище ставити і прославляти. Питання ці, самі по собі серйозні, однак тоді ставилися і розв’язувалися в нас наївно й поверхово.
Широкі народні маси були схильні ставити на перше місце народну пісню, особливо хорову, чи не забуваючи про його фортепіанну творчість, яка характеризувалась як імпровізація, доступна тільки для розуміння фахівців-піаністів. Натомість наші освічені музики (у нас так звані культурники) відносилися крайнє неґативно до обробок народних пісень; висловлювали навіть не раз таку тезу, що пієтизм Лисенка до народної пісні обмежив та послабив його творчу фантазію й індивідуальний талант.
Дискусії про опери Лисенка не мали під собою ґрунту, бо ми їх майже зовсім не знали: дві-три спроби народного театру виставити “Різдвяну ніч” або уривки “Утопленої” (тим більше шкільної вистави “Кози-Дерези”) стояли нижче критики і не могли дати ніякого уявлення. Такі ж славословні трафаретні порівняння опер Лисенка з драмами Ваґнера чи операми Верді не гріли і не причинялися до зрозуміння суті справи. Тільки одна “Музика до “Кобзаря”” держалася ще доволі кріпко проти всіх хитань музикознавства, хоча й тут далеко було до одностайного схвалення.
З такого неусталеного становища в нашій історії музики користали деякі чужі і наші велемудрі музичні “культуртреґери”, які позволили собі махнути рукою на всю творчість основоположника нашої музики. Але така неясна атмосферадає себе знати інколи й донині в нашій дійсності, коли Лисенка буцімто “привернено до честі”. Позначилося це, мабуть, і в тім жалюгіднім факті, що в академічному видання “Зібрання творів” Лисенка з легким серцем з якихось міркувань видавці позбулися найкращих солоспівів на тексти Шевченка, прекрасних хорів з “Гамалії”, фіналу “Колядок” і не опублікували досі чудового революційного хору “На прю”.
Щодо цього останнього твору(як і до першого кводлібета), то тут встряває якась кабала. Ходять слухи, що… сам композитор в якомусь листі чи висловлюванні виявляв своє невдоволення тим твором, як “ненародним по складу”, і відраджував його друкувати. Але коли я тепер нагадую, з яким запалом і любов’ю наші молоді хористи десятками літ виконували цей твір, так мені тут хочеться закликати апострофою до тіні незабутнього композитора:
“Великий батьку української музики! Хоч як неухильно і непомильно йшов ти на шляху творення народного українського музичного стилю, то втім однім случаю, коли б з великої любови і пієтизму до “постонародної” української пісні справді осудив згадані свої твори, ти міг легко помилятися. Чи ж гармонізація в першому кводлібеті українських народних пісень, хоч і чотириголосна, навіть не краща від пізнішої триголосної? А твій незрівнянний мужеський хор “На прю” – чи мелодикою і гармонікою менше, а то й більше народний від твого просякнутого “Марсельєзою” “Вічного революціонера”, що став нам гимном? І текст твого друга-соратника Старицького на диво вдалий, не менше геніальний від Франкого “Революціонера”. Я і сьогодні не в силі без сильної дрожі усіх фібрів душі нагадати неповторно скандованих музикою ґранітних фраз:
На прю до смерті, до загину!
Нема, нема вже викруту, нема!
А як хто з нас на крок одлине,
Хай буде проклятий всіма!
Як це можливе, щоб до такого тексту Микола Віталійович Лисенко не написав геніальної і народної музики? І я певний у тім, що коли б він був живий був почув цей твір у класичному виконанні, він прийняв би його за свою дитину. Хіба тільки недруги української музичної культури могли б радо вітати засуд цього твору автором, щоб мати добру причину скривати перед музичною українською радянською суспільністю та не допустити до золотого фонду української класики ще і цей шедевр його творчости, який міг би звати нас на нові подвиги в нашій радянській дійсності, в оновленій вольній сім’ї.
Станіслав Людкевич
Рукопис, Львів, 1962 р.
