Минула зустріч з Іваном Пахотою у проекті “Правнуки Людкевича” закінчилась фразою “Композиція – це не про щастя, а про жертву”. Цього разу гостею стала молода композиторка, піаністка та студентка Львівської музичної академії Оксана Стечишин і вона дала свою відповідь на запитання що для неї щастя, але про це в кінці, ми притримаємо інтригу.
Наша розмова ще не розпочалася, як Оксана сіла за рояль та почала грати й запрошувати слухачів для імпровізації з нею. Композиторка каже: “Якщо музику не випустити, то не можу спати” і одразу розповідає пов’язану з цим традицію: Оксана завжди вірила в приказку ”як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш”, тому завжди о 12 годині бігла до роялю, щоб заграти, бо весь наступний рік хотіла грати. Камерна кімната почала наповнюватися музикою і теплими емоціями. Модерувала цей вечір піаністка, експертка Львівської національної філармонії та старший науковий співробітник музею Станіслава Людкевича Марта Кузій.
Як і годиться, розмову із гостею розпочали із запитання чому вибір впав саме на музику. У сім’ї композиторки ніхто не був музикантом, але була бабуся, яка побачила у ній талант і відправила до хорової музичної школи “Зоринка”, яка вимуштрувала Оксану і саме там вона зрозуміла, що хоче бути музиканткою. Це сталося саме завдяки їхньому керівникові, який фанатично і з любов’ю ставився до своєї справи. Як розповідає Оксана: їхній викладач зумів створити “міні-державу” із дітей, які були так віддані музиці, що якби він сказав їм піти на москву, то вони пішли б. Потім Оксана продовжила свій шлях у Школі мистецтв імені Ігоря Герета, а після у Тернопільському музичному училищі. Композиторка каже, що освіта є величезним плюсом, адже завдяки ній з’являється відчуття форми, гармонії, музичної логіки.
Далі мова зайшла за унікальність і сучасну класичну музику. Марта Кузій зауважує, що треба бути досить сміливим, щоб писати і виконувати музику в такому стилі, як пише композиторка в академічному середовищі, але Оксана віджартовується й кажу, що не вважає себе сміливою, бо пише музику в тональності. Винайти щось унікальне, своє можна лише тоді, коли не шукаєш засоби, а коли музика йде від серця, бо лише наша фантазія необмежена. Тут ми послухали перший твір музикантки, написаний у 9 років та іншу композицію, написану вже в училищі.
- Чому людина обирає такий шлях сучасної класичної музики?
“Тут не я обирала шлях, а шлях обрав мене”, – відповідає Оксана. Раніше вона пробувала написати щось в додекафонії, але це було повністю проти її природи: найкраще в неї виходило писати в тональності. Композиторка розповідає одну історію, коли вона написала фантазію для двох флейт на фортепіано в імпресіоністичному стилі, яку виконали в Кракові, а в Україні ні, бо сказали: “Як можна писати музику в тональності у 21 столітті?” Після цього вона на деякий час залишила композицію до того моменту, поки музика сама не полилася з неї. Вона остаточно зрозуміла, що її “душа співає в тональності”.
- Що Ви відчували, коли Вашу музику не сприймали?, – запитує Марта.
“Хотілося попрощатися з композицією”. Цікаво те, що Оксана ніколи не навчалася на композиції, хоча її запрошував Ігор Щербаков (голова Національної Спілки композиторів України) у Київ на навчання, вона все-таки вона обрала фортепіанний відділ у Львові. На запитання “Кому подобається Ваша музика?” Оксана відповідає, що усім, крім професійних музикантів. З однієї сторони, її музика професійна та масова, а з іншого – це кітч.
“Якби треба було ідентифікувати себе якось до конкретного стилю, то скоріш за все це була б неокласика”, – каже Оксана і додає, – “цей стиль не є чимось чистим, бо музика більш схильна до мінімалізму. Вона проста, але зачіпає”. Саме неокласика може дати трохи спокою, особливо тоді, коли навколо хаос, тривога і багато стресу.
Під час зустрічі ми послухали декілька творів Оксани Стечишин у її виконанні: “Колискова”, “Ностальгія” та ранні її твори.
На запитання “Як можна зрозуміти, що твоя музика точно твоя?” Оксана розповідає цікаву ситуацію з свого студентського життя: якось, коли вона навчалася в музичному училищі, вона придумала музичну тему і думала, що вона геніальна та єдина в своєму роді. Коли дівчина прийшла до своєї викладачки та заграла мотив, вона зіткнулась з величезним розчаруванням, адже це виявилась тема 9 симфонії Дворжака. Тому, мабуть, обізнаність та якомога більше аналізу музичних творів є шляхом до того, щоб віднайти власний музичний стиль.
Оксана Стечишин вирізняється своєю відкритістю до музикування, кооперацій, але їй іноді складно знайти когось, щоб просто пограти. Вона зауважує, що академічні музиканти дуже закомплексовані й відірвані від життя, мають багато обмежень і блоків. На запитання “Де б Ви хотіли, щоб виконували Вашу музику і яка цільова аудиторія?” відповідає, що це точно не консерваторія: повинен бути камерний зал, де люди сидять на м’яких подушках п’ють чай і відпочивають, а музика має їх заряджати та надихати.
Наших гостей ми завжди ми запитуємо про творчість під час війни, адже цікаво як професійні музиканти реагують на такі кризові обставини. Оксана розповіла, що перші два місяці була у фрустрації і майже нічого не пам’ятає, але грати та писати вона не могла. Вона згадує, як дізналась про новину про більш ніж 100 загиблих дітей у війні і якось у фейсбуці вона наткнулась на вірш Мар’яни Савки “Спи, моя ластівко”. В цей момент її емоції вилились у музику до вірша, який став колисковою для дітей України.
Цього літа Оксана задумала і втілила ідею видати ноти до українських пісень для дітей. Зараз всі діти співають “Ой у лузі червона калина…”, “Стефанію” і саме це треба використовувати, щоб пришпилювати любов до музики. Крім цього, недавно Оксана Стечишин видала обробку до різних українських пісень під назвою “Нумограй”, твори з яких ми також пограли цього вечора, запросивши до гри слухачів із залу.
Наприкінці відкриємо інтригу: то коли ж композитор щасливий? На це питання Оксана одразу відповідає, що тоді, коли його музику грають! Для Оксани композиція – це про самовираження і про те, щоб залишити якийсь слід, щоб бути почутою. Такими контрастними бувають відповіді музикантів! Ця зустріч залишила теплу і відкриту атмосферу, а після неї слухачі мали змогу поімпровізувати за роялем разом з Оксаною. Запрошуємо слідкувати за новинами, адже це не остання зустріч у проекті “Правнуки Людкевича”!
Христина Марчак
