День пам’яті Станіслава Людкевича

385

 

10 вересня минає 42 роки з дня смерті Станіслава Людкевича (1879-1979) – композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, диригента, організатора музичного життя. Вшановуючи пам’ять Патріарха української музики, пропонуємо увазі шановних читачів статтю автора, що сховав своє ім’я під криптонімом – Юст. Вона була опублікована у газеті “Свобода” (США) 1 травня 1980 р. Відбитка цієї статті, як і багато інших матеріалів, потрапила у фонди Меморіального музею Станіслава Людкевича завдяки музикознавцю, бібліографу Роману Савицькому-молодшому (1938-2015). Син відомого піаніста, педагога Романа Савицького і письменниці Іванни з Терешневських – Роман молодший народився у Львові. Подальша доля його пов’язана із США, куди родина була змушена переїхати під час ІІ Світової війни. Упродовж багатьох років Р. Савицький ретельно збирав унікальні матеріали про українських музичних діячів, які публікувались у діаспорі. Від часів незалежності України часто приїздив на Батьківщину і передавав свої знахідки до меморіальних Музеїв Соломії Крушельницької та Станіслава Людкевича.

Нижче подаємо текст статті «Юст. Як відходив Сясьо Людкевич». «Свобода», 1 травня 1980

Столітній Станіслав Людкевич
Столітній Станіслав Людкевич

Як відходив Сясьо Людкевич

Це було 10-вересня 1979-го року. Прийшов вересень, який не тільки заповідає осінь, але й починає її сумом.

У Львові, пізнім ранком пробудився зі сну, щоб зустріти новий день, Станислав Пилипович Людкевич. Певно блищали його очі зусиллям, бо він був на сто першому році життя, і хвилюванням, бо він був у творчому підйомі. Проспівав дружині новостворену мелодію-композицію і вона записала її на магнітофонну стрічку. Це була остання композиція великого мистця і це був останній день його життя. Про те прийшла вістка до нас.

Якщо можна велич і красу мелодії – короткої, бадьорої пісеньки, чи могутньої симфонії або кантати оцінювати об’єктивними критеріями, то можна Станислава Людкевича, композитора, поставити в перші ряди великих і найбільших. Можна глибоким жалем відчути його відхід і можна з великою вдячністю дякувати Богові за довге життя цієї людини з неймовірним музичним талантом.

Але в листі про смерть Станислава – “Сяся” – Людкевича була й друга вістка. Тільки вона торкалась іншої закутини його життя: не тієї, що всім відома, що вславила його як музику й композитора, а тієї, що сховалась у тіні музики, а проте була правдивою, інтимною частиною його життя, його світогляду, його українського патріотизму, його людяности. Маловідома, маловидима…

Коли день наближався до вечора. Сясьо Людкевич вступив на дорогу у вічність. Ще тіло його було на цьому світі, але ум його, вже замрячений агонією, блукав далеко-далеко в часі і просторі. І одне ім’я повторялось на його устах: Влодзьо. Ім’я найближчого йому, майже столітньою приязню прив’язаного друга. Може хотів сказати йому, який загинув у сибірській тюрмі, що скоро зустрінуться там, де зустрічаються безсмертні душі. А може думками помандрував дорогою споминів у давній час, сто років, у минуле, коли вони обидва разом почали життєвий шлях в невеликому місті Ярославі на західних окраїнах Української землі. Може переживав у маяченні блискавки подій, які позначували їх спільне життя, закріплювали їхню приязнь, формували їх світогляди, їхню життєву тугу, їх громадське життя і призначення… Може снував на канві їхньої приязні мережу свого власного життя…

Найближчі приятелі - Михайло Станько, Володимир Старосольський, Станіслав Людкевич, випускники Ярославської гімназії, 1897 р.
Найближчі приятелі – Михайло Станько, Володимир Старосольський, Станіслав Людкевич, випускники Ярославської гімназії, 1897 р.

У Ярославі його батько був учителем, а батько Влодзя – начальником суду і бурмістром. У місті, що вже багато сторіч тому серед польського моря втратило український характер, де навіть багато українців, деякі цілі села, говорили по-польськи, українська меншина, зокрема її інтеліґентська верства, тяготіла до себе, а діти, які вчились у польських школах, народних, а потім у гімназії, творили гурти, які теж поза школою зустрічалися і вчились від батьків, що вони українці – тоді ще “русини”, – що їхня мова інші, що їхня церква інша, що їхня пісня чудова, що їхній Шевченко – великий поет. Учились між собою і від батьків їхньої національної ідентичности.

Дім Старосольських у м. Ярославі
Дім Старосольських у м. Ярославі

Може згадував сясьо Людкевич великий дім батьків Влодзя при дорозі на Перемишль і романтичний, буйний сад біля нього на склоні, і велике крислате дерево, під яким сходились вечорами хлопці-гімназисти, де Сясьо вчив їх пісень і де приготовлялись Шевченківські концерти; може пригадував ці концерти, в яких брали участь навіть хлопці поляки і жиди в шараварах і вишиваних сорочках. Сясьо – студент-диригент, Влодзьо – студент-промовець.

Може блискавкою споминів згадував, як помер батько Влодзя, а його матір, спольщена віденка, пригадувала йому, що він “русин”, отже повинен говорити по-руськи; може відживали в думках розмови про славне козацтво, про ліберальні ідеї Влодзя і його промову по “матурі” в гімназії, яка грозила йому відібранням диплому…

Може пережив Сясьо наново часи вже зрілого юнацтва, буйного ідейністю і завзяттям, коли зустрінулися вони знову у Львові у студентських гуртках, які починали кипіти українською активністю. Були знову з Влодзьом: він студент філології і музики, а той студент права та ідейний провідник студентства. Може згадував те, що пізніше згадували інші: як коли були вони завжди разом, як нерозлучні приятелі й активісти – Влодзьо політик, а Сясьо музика, музиколог, композитор, і в обох такий український зміст. Може пригадав Сясьо, що це був Влодзьо, який намовляв його скомпонувати кантату з Франкових “Каменярів”, адже сам писав про те у спомині про перший Франківський концерт 1898 року. Тоді ще він – Сясьо – не почувався на силах – йому ж було всього 19 років, але вже здобувся на композицію до Франкового “Вічного революціонера”.

Може ще прийшов до нього спомин про їхню співпрацю у журналі “Молода Україна”, який видавав Влодзьо як орган патріотичного студентства. Та уперше проголошено 1900 року ідею незалежности й соборности України – разом з Міхновським; там уперше помістив Людкевич статтю під характеристичним наголовком “Наші співаки і народна справа” – і висловив таку – на той час відважну – думку: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від того, щоб вони всі свої сили, все своє мистецтво присвятили своїй нації”. І він сам справді життям своїм і творчістю остав вірним цьому кредо. Може воно зродилося у його серці ще тоді, коли 14-річним юнаком у Ярославі скомпонував першу свою пісню, або коли співав українських пісень у гурті хлопців під крислатим деревом у садку у приятеля Влодзя…

Запрошення на вінчання Володимира Старосольського і Дарії Шухевич
Запрошення на вінчання Володимира Старосольського і Дарії Шухевич

Скільки ще блискавок-моментів могло пройти в передсмертному маячінні Сяся Людкевича, коли кликав свого приятеля. Може були між ними і такі інтимні, романтичні моменти, коли він, на вечірці у Львові показав Влодзеві молоду Одарку Шухевич і пророчо сказав: “Оце була б для тебе дружина”, А потім підклав він музику під слова Влодзевої любовної поезії “Чи тямиш ще?” і присвятив її “Влодзеві і його парі”.

Солоспів С. Людкевича на слова В.Старосольського з присвятою Володимиру і Дарії Старосольським
Солоспів С. Людкевича на слова В.Старосольського з присвятою Володимиру і Дарії Старосольським

Може згадував ті роки, коли жив як співнаймач у кімнаті, що була частиною Влодзевого помешкання у кам’яниці співачки Соломії Крушельницької у Львові. Може відживав у передсмертному маячінні так багато-багато хвилин спільно проведених і проговорених і промріяних з Влодзем, а потім з його родиною; адже були це довгі роки і десятиріччя. Може у своїй скромності не згадував про те, як відважно заступався за Влодзем, коли його арештували і засудили на сибірську тюрму, що була досмертною. Він певно забув про цей його даруночок – маленьку лампочку, яку післав родині Влодзя на заслання у Казахстан. Там вона присвячувала їм довгі вечори, холодній і самітні, і своїм світлом свідчила про те, що є в світі добра людина, Станислав Сясьо Людкевич.

Будинок Солмоії Крушельницької у Львові, де мешкала родина Володимира Старосольського
Будинок Соломії Крушельницької у Львові. Тут на третьому поверсі родина Володимира Старосольського винаймала помешкання, в якому С. Людкевич жив з 1921 по 1931 рр.

Чи може бути столітня приязнь, досмертна приязнь і приязнь, що сягає поза смерть одного з приятелів? Певно, що вона може бути і напевно вона була в Станислава Людкевича. Але певне, що вона може бути тільки в такої людини, якою був він, з таким серцем, як було в нього; і може тоді тільки, коли сутньою складовою частиною її була спільна велика любов, що разом творилася і разом здійснялася. У них це була любов до їхньої батьківщини. Мало хто знав про неї, бо вона не була назовні. Але вона була: глибока, творча, досмертна…

А вже після смерти його Влодзя в тюрмі, Сясьо передав його дітям власноручно написану композицію. На обкладинці його ж рукою було написано: Станислав Людкевич, “Застольна пісня”. Пам’яті Володимира Старосольського.

"Застольна пісня" С. Людкевича з присвятою В. Старосольському
Авторський рукопис “Застольної пісні” С. Людкевича з присвятою В. Старосольському.

 

Подаємо короткі відомості про родину Старосольських.

Родиан Старосольських, 1926 р.
Родина Старосольських, 1926 р. Зліва направо: Уляна, Володимир, Дарія, Ігор, Юрій

Володимир Старосольський (1878-1942) – видатний український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії (1937-1939), в.о. міністра закордонних справ УНР (1919-1920); соціолог, доктор права і адвокат, професор кількох європейських університетів, дійсний член НТШ, автор ряду наукових праць (серед яких – “Теорія нації”). Як адвокат виступав у багатьох політичних процесах (зокрема Мирослава Січинського, Василя Біласа, Миколи Лемика). У грудні 1939 р. був заарештований, помер у радянському концтаборі у Сибіру.

Дарія Шухевич-Старосольська (1881-1941) – піаністка і педагог (викладала у Вищому музичному інституті ім.М.Лисенка у Львові), громадська діячка, автор статей нарисів і поезії у часописах “Діло” та “Нова Хата”. Донька Володимира Шухевича – західноукраїнського етнографа, громадського діяча, дійсного члена НТШ, автора 5-томної етнографічної праці “Гуцульщина”.

У подружжя було троє дітей. Старший син Юрій Старосольський (1907-1991) – український громадський і пластовий діяч у США, вчений-правник, дійсний член НТШ та УВАН.

Молодший син Ігор Старосольський (1908-1988) – архітектор-реставратор, здобув освіту у Львівській політехніці. У 1940-1946 рр. разом із матір’ю та сестрою відбував заслання у Казахстані. У 1950 знову був заарештований як “буржуазний націоналіст” і до 1956 р. перебував у тюрмах і таборах Сизрані, Усть-Каменогорська, Караганди і Норільська. Після повернення 1957 р. мешкав у Львові, був одним із організаторів західноукраїнського відділу реставрації пам’яток архітектури, тривалий час керував львівськими реставраційними майстернями. І.Старосольськийпідтримував тісні стосунки із близьким товаришем батька – Станіславом Людкевичем, про якого написав спогади.

Донька Уляна Старосольська (літературний псевдонім Любович, 1912-2011) – українська письменниця і журналістка в Україні, США та Канаді. Співпрацювала із журналами “Нова Хата”, “Господарсько-Кооперативний Часопис”, “Наше Життя” (журнал Союзу Українок Америки). Разом із матір’ю і братом Ігорем відбувала заслання, про що написала книжку спогадів “Розкажу вам про Казахстан”. Після амністії 1946 переїхала до Польщі, де закінчила університет у Познані (як економіст). Від 1967 мешкала у США.

Матеріал підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича