Відкриття виставки
Відкриття виставки "Відомий і невідомий Михайло Вербицький". Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові, 4 березня 2015 р. Фотоколаж Романа Метельського

В основі експозиції – матеріали з фондової збірки Музично-меморіального музею Станіслава Людкевича. Відомо, що Людкевич активно пропагував музичну спадщину галицьких композиторів ХІХ ст., чільне місце серед яких належало Михайлові Вербицькому.

У 1934 р. Станіслав Людкевич писав: “Ким є для нас Михайло Вербицький? Яке місце займає він в розвою нашої музики? Оце питання, на які повинна би дати відповідь кожна українська дитина, про що повинні б уже співати горобці на українських хатах. Але, здається, на жаль, не буде зайвим і в цім місці цю справу ще раз коротко з’ясувати.

Михайло Вербицький – це перший піонер української музики на Галицькій Україні в 40-­х роках минулого століття, себто в часах, коли у нас ще не було ні Лисенка, ні “Запорожця за Дунаєм”…; він є найбільшим нашим після Бортнянського духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині…

Вербицький є нашим симфоніком, а десяток його т. зв. симфоній (а радше увертюр) – першою талановитою спробою української симфонічної музики в Галичині й на Україні взагалі, тим наріжним каменем, від якого починає творитись ця література.

У Вербицькім ми маємо першого галицького плідного оперетиста, якого оперети та мелодрами, числом понад 10, становили у нас відповідник до “Наталки Полтавки” та “Марусі”…

У Вербицькім ми маємо й останнього композитора-гітариста, для якого гітара була фортепіано, який написав кільканадцять зшитків пісень з гітарою і гітарових творів…

Вербицький для нас є не тільки музикою, але також символом нашого національного відродження в Галичині”.

о. Михайло Вербицький (1815-1870). Львів, 1860-і роки. Фото з фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
о. Михайло Вербицький (1815-1870). Львів, 1860-і роки. Фото з фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Крім матеріалів з особистого архіву Станіславами Людкевича, на виставці представлені афіші театральних вистав і друковані нотні видання творів Михайла Вербицького з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника та унікальне оригінальне фото Михайла Вербицького 1860-х рр. з фонду Соломії Крушельницької.

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi в родині священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер його батько і ним та молодшим братом Володиславом заопікувався їхній далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році при перемишльській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Йозефа Гайдна, Вольфґанґа Амадея Моцарта, так і музика композиторів “золотої доби” української музики – Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перериваються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. Він є автором першого в Україні посібника “Поученіє Хітари”.

У другій половині сорокових років ХІХ ст. Михайло Вербицький звертається до духовної музики – і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знаменитий великодній концерт “Ангел вопіяше” та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років ХІХ ст. налагоджується активне театральне життя, композитор поринає і в цю сферу, створюючи музичні номери до українських театральних вистав. П’єси, що ставились на театральних сценах Львова та інших міст Галичини, здебільшого були переробками як з української, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п’єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п’єси саме завдяки музиці Михайла Вербицького здобували велику популярність. У цей час він створив музику до таких вистав як “Верховинці”, “Козак і охотник”, “Проциха”, “Жовнір-чарівник” тощо.

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Михайло Вербицький не писав музики до п’єс. У 60-х роках з відкриттям у Львові театру товариства “Руська Бесіда” композитор знову повертається до жанру співогри. Для цього театру М. Вербицький пише побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”, “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Школяр на мандрівці” тощо.

Життєві обставини склалися так, що лише у 1850 році він отримав єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1852 року він не осів у селі Млинах на Яворівщині (тепер – Республіка Польща), де прожив решту свого життя. Та матеріальні нестатки і тут не покидали його. В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були композитори-священики Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

Обкладинка нотного видання: Ноти. М. Вербицький. Ще не вмерла Україна: Русько-український народний гимн – Львів. З архіву Станіслава Людкевича.
Обкладинка нотного видання: Ноти. М. Вербицький. Ще не вмерла Україна: Русько-український народний гимн – Львів, 1930-і роки.

Пісню “Ще не вмерла Україна”, вважають деякі дослідники, запозичено з мазурки “Єще Польска нє зґінела”, згодом польського гімну. Чубинський нібито чув цю пісню на Півночі від польських засланців. Насправді свій текст він написав до того, 1862 року, в Києві на Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці дім номер 106). Якось там співали пісню сербських повстанців, де були слова “Серце біє і кров ліє за нашу свободу”. На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Він майже за півгодини написав свій текст. Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Михайло Вербицький написав музику, відому тепер.

Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубанських козацьких пісень, виданих 1966 року — коли в Україні за “петлюрівський гімн” можна було поплатитися таборами або психушкою. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: “Ще не вмерла України і слава, і воля”.

Пісня “Ще не вмерла Україна”, написана у 1863 р. на текст наддніпрянця Павла Чубинського, стрімко здобула популярність, набула значення емблеми визвольної боротьби і стала національним та державним гимном України.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here