Про композиторську і науково-дослідницьку діяльність С.П. Людкевича написано вже багато, а в майбутньому мистецтвознавці будуть напевно ще більш глибоко й детально вивчати багатогранну творчу спадщину цього талановитого майстра тонів, вченого-фольклориста, довголітнього педагога-вихователя та активного музично-громадського діяча. А ось про Людкевича – небувало чутливу й гуманну людину зобов’язані розказати перш усього його сучасники, ті, хто знав його довгі роки, співпрацював з ним. Тому я свідомо поставила своєю метою ознайомити шанувальників С.П. Людкевича з рядом фрагментів різних періодів його життя і побуту, з рядом різних ситуацій, які допоможуть нащадкам пізнати окремі риси характеру і вдачі цієї великої і мудрої людини, при тому надзвичайно чесної, принципової.
Подібно як кожний штрих, кожний мазок пензля художника, вирішують про правдиве реалістичне зображення людини на портреті, так і кожен спогад сучасника дає основу читачам для більш рельєфного і повного уявлення про вдачу, поступки, звички індивідів минулого. Я зовсім добре здаю собі справу з того, що беру на себе неабияк важке і відповідальне завдання, піднімаючи де-не де занавіску інтимних настроїв і переживань С.П. Людкевича, але вважаю, що священним обов’язком кожного з нас, хто мав можливість знати й зустрічати цього видатного композитора, розмовляти з ним і бувати в його домі, накреслити спогади про нього.
Вперше я почула про доктора Станислава Людкевича з розповідей моєї матері, яка навчалась у дівочому інституті в Перемишлі (1905-7 рр.). Професор викладав там якийсь час українську мову й літературу, вів співи. Всі вчителі і учні шанували його і любовно називали “наш Сясьо”. А який він був красень! – розказувала мама – стрункий, елегантний, з високою хвилястою шевелюрою, з юнацьким рум’янцем, з фантазійно вив’язаною лентою під бородою! (До речі, цій звичці він остався вірним до останніх днів життя). Ні одна семінаристка не залишалась байдужою до нього. Ми добре знали, якими вулицями Сясьо ввечорі прогулюється, в якому кафе буває. Отже часто збирались гуртками, щоб ще зайвий раз зустріти, поглянути на нього. Інколи підглядали, як він зупинявся під блідим світлом вуличної лампи, виймав з грудної кишені піджака листок нотного паперу і тут же зафіксовував тільки що зароджену музичну думку, мелодію.
В мої університетські роки (1932-37) у Львові я не раз зустрічала композитора С. Людкевича то в оперному театрі, то в концертних залах, у Вищому музичному інституті ім. Лисенка, то на репетиціях “Львівського Бояна”.
Я здавна добре усвідомлювала величезний вагомий вклад С.П. Людкевича – композитора, вченого-фольклориста, видатного музично-громадського діяча. Працюючи поруч багато років, я переконалась, що без його мудрих настанов і дружніх консультацій, порад ніхто з молодих композиторів і педагогів не обходився. Його сердечною відвертістю, гуманністю і готовністю передати свій досвід і знання молодшим товаришам я завжди захоплювалась. Проте я ніколи не наважувалась цікавитись його особистим життям, його домашнім і родинним побутом. С.П. Людкевич стояв у моєму розумінні на такому недосяжному п’єдесталі, що в мене, і здавалось мені ні в кого, не вистачає сміливості відсунути занавіску його буденних людських зацікавлень і переживань.
Та якось літом в половині 60-их рр., відпочиваючи в мальовничих Заліщиках над Дністром, я зустрілась і подружила з О.Г. Юркевич – єдиним львівським сейсмологом, кандидатом технічних наук. Вперше від неї я дізналась, що С.П. Людкевич буває в них дома частим гостем, що він в товаристві дуже розмовний, веселий, дотепний, що любить пограти в карти, смачно поласувати маковим тортом і помузикувати. До того ж посекретничала зі мною Ольга Гнатівна, що саме її дарить композитор симпатією і присвятив їй цілий ряд своїх творів. (Про це, до речі, вона сама скаже найкраще).
Через якийсь час Ольга запросила мене побувати в їх домі по вул. Рилєєва, № 3 одного недільного вечора. Тут були: мати Ольги, дві її сестри Наталія і Ірина. Вперше я зустріла професора Людкевича за столом у колі близьких знайомих за відвертою сердечною розмовою. У гарній просторій квартирі Якимчуків було багато картин різних художників. Пам’ятаю, що мова йшла про них, але що саме говорив на цю тему Станислав Пилипович, пам’ять моя не зберегла.
Після вечері професор сів за піаніно і імпровізував досить довго на тему пісень “Ой, що ж бо то та й за ворон” і “Ой співаночки мої”. З пізнішого знаю, що першу особливо любив композитор, а другу – Ольга, яка її часто сама собі награє. Я тоді пригадала, що якось то чула, як С.П. Людкевич фантазував собі на фортепіано в консерваторії в аудиторії № 40 на тему пісні “Ой що ж бо то та й за ворон”: грав її в різних варіантах і комбінаціях. Я стояла з групою студентів-теоретиків у коридорі під дверима. Ми слухали понад 20 хвилин, аж професор закінчив і вийшов. Тоді тільки ми зайшли в аудиторію, в якій по плану повинні були займатись історією української музики. Пісня “Ой що ж бо то та й за ворон” звучала мені ще довго в ухах. Композитор любив її очевидно неабияк, бо неодноразово повертав до неї; вона й стала основою траурного марша “Похорон отамана”, присвяченого М.В. Лисенку.
Того вечора я переконалась, яким безпосереднім, природним, невимушеним буває професор в домашній обстановці.
Повний текст спогаду див. у книзі: Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. Зеновія Штундер / 2-е вид. – Львів-Жовква, 2014. – С. 158-180.
