Людкевичі і споріднені з ними родини Борсинських, Ґіжовських, Гронзевичів, Коростенських, Лапицьких, Желехівських з діда-прадіда були українцями і майже всі належали до духовної інтелігенції. В минулому це була переважно українська шляхта, якої на Перемищині жило особливо багато.
Михайло Людкевич, дід майбутнього композитора, навчався у Львівській духовній семінарії в один час з Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Миколою Устияновичем та іншими відомими згодом діячами української культури.
Закінчивши семінарію, Михайло Людкевич одружився з Марією Гронзевич (1819–5.V.1877), дочкою священика о. Степана Гронзевича (1782–15.ХІ.1842) і Марії з роду Лапицьких (батьки її – о. Олексій Лапицький і Анна з Желехівських, дочка о. Івана лицаря Желехівського). Марія Гронзевич мала літературний хист, але вірші писала польською мовою. Її листівка у перемиську єпархіяльну консисторію, що зберігається в Перемиському державному архіві, теж написана по-польськи. Це зайвий раз підтверджує, що в домі дідів С. Людкевича розмовляли польською.
В о. Михайла і Марії Людкевичів було семеро дітей: три сини і чотири дочки.
Нелегкий життєвий шлях пройшов середущий син о. Михайла і Марії Людкевичів – Рандольф-Михайло-Пилип, батько Станіслава. Він народився 22 жовтня 1837 року в селі Яблониця Руська. У 1850-х роках навчався в перемиській Головній школі з німецькою мовою викладання, тій самій, де раніше вчилися його батько та інші члени родини. Чотирикласна Головна школа відповідала нижчій гімназії. В 1851 році при школі відкрито т.зв. препаранду, тобто дворічний педагогічний курс для підготовки вчителів, поки не засновано учительські семінарії. Той, хто закінчив препаранду, одержував кваліфікацію вчителя, або спершу заступника вчителя, одно- і двокласних шкіл, або чотирикласних Головних шкіл. В 1858 році Пилип Людкевич закінчує препаранду. Серед його вчителів у Головній школі й препаранді були Іван Лаврівський, катехит і вчитель української мови, відомий композитор, та Вікентій Серсаві, вчитель музики і співу.
Нелегку професію обрав Пилип Людкевич! Від початку ХІХ століття, а особливо від знесення панщини в 1848 році, коли збільшилася кількість шкіл, було звернено пильнішу увагу на шкільництво в Галичині та підготовку вчительських кадрів. Учительський фах став другою після священства найбільш доступною і популярною, хоч і найнижче оплачуваною, професією української інтелігенції.
Закінчивши дворічний курс препаранди з кваліфікацією вчителя головних чотирикласних шкіл, Пилип Людкевич сім років працює в головних школах у Самборі (в роках 1858-1863) і в Перемишлі (в роках 1863-1865) на посаді тимчасового вчителя або т. зв. кандидата учительського звання, з найнижчою в цих школах річною заробітною платою – 84 злоті ринські австрійської валюти. В 1863 році проходить в Перемишлі переатестацію, здає іспити, які потверджують його здібності як вчителя української і польсько-німецьких чотирикласних головних шкіл. Так і не діждавшись посади дійсного вчителя, він переїздить в містечко Немирів на Львівщині, де, крім дещо більшої плати (225 зр.), дістає клаптик поля і город, але й тут усе ще залишається тимчасовим вчителем (в роках 1865-1867). В 1867 р. в Ярославі на Долішньо-Лежайському передмісті відкривається нова двокласна школа і Пилипа Людкевича призначають її першим директором. В наступному році, після десяти років педагогічної праці, він стає дійсним вчителем. Тут він працював тридцять п’ять років.
Ярослав, віддалений 133 км від Львова і 25 км на північний захід від Перемишля, розташований на лівому березі Сяну, серед дуже врожайної рівнини, належить до найстаровинніших і найкращих міст Галичини. Заснований в першій половині ХІ століття (1031 року) князем Ярославом Мудрим, був він спершу оборонною фортецею. Порою найвищого розквіту міста були ХV-XVII століття, коли завдяки зручному розташуванню при головному торговельному шляху та річковому порту на Сяні, воно стало великим торговельним центром, де відбувалися щорічні міжнародні ярмарки.
15 жовтня 1867 року було відкрито нову школу в Ярославі, спочатку в приватному домі, поки через рік не збудовано окремий дерев’яний будинок. Як усі школи в Ярославі, вона була польська, хоч більшість мешканців передмістя становили українці, діти яких переважно тут і закінчували свою освіту.
Щойно тепер Пилип Людкевич міг подумати про власну сім’ю – 14 квітня 1871 року, маючи тридцять три роки, він одружився з Гоноратою Ґіжовською. Шлюб відбувся в Явірнику Руському, де жила родина Ґіжовських.
В Олексія і Пелагії Ґіжовських було шестеро дітей: чотири дочки – Гонората, Павлина, Осипа і Олена, та двоє синів – Олександр (1848–15.ІІІ.1905), пізніше народний вчитель, і Август-Микола (1849–6.Х.1923), пізніше залізничний інспектор.
Гонората, мати Станіслава, народилася 10 травня 1843 року в селі Квашенина поблизу Добромиля, в домі свого діда о. Атаназія Коростенського. Дитинство і молодість Гонорати пройшли в Явірнику Руському, де від 1850 року Ґіжовські жили. В отця Ґіжовського склалися настільки приязні відносини з опікуном місцевої церкви графом Інокентієм Ковальським, що його доньки вчилися разом з доньками графа, зокрема, і гри на фортепіано, у тих самих домашніх вчителів. Гонората до науки ставилася дуже серйозно і була надзвичайно музикальна. Помітивши її велике замилування до музики, о. Ґіжовський, мабуть, їй приділяв найбільше уваги. В архіві С. Людкевича зберігається об’ємистий том німецької школи фортепіанної гри, збірники фортепіанних п’єс каліграфічно переписані ним для дочки. Як згадував композитор, мати грала не тільки легкі танцювальні п’єси, але й більш поважний репертуар, сонати Моцарта й Бетховена.
Пилип Людкевич, ставши 1868 року директором школи на Долішньо-Лежайському передмісті в Ярославі, ще цілих вісім років одержував невелику платню (200 злотих ринських річно), а це заставляло його, як більшість народних учителів, жити з олівцем в руці, записуючи всі щоденні видатки. Ця звичка залишилася у нього до кінця життя і останні його записники збереглися у сина. Навіть після вісімнадцяти років педагогічної праці годі було говорити про життєву стабілізацію П. Людкевича. Але 1876 року школа на передмісті стала чотирикласною, платню директора школи підвищено втричі, і тоді почалися інші клопоти: польська шкільна адміністрація Ярослава розпочала нагінку на Пилипа Людкевича, щоб не допустити українця до цієї посади.
1867 року, коли П. Людкевич став директором школи в Ярославі, австрійський уряд склав угоду з поляками, поставивши галицьких українців у залежність від польської адміністрації. Почався наступ польської Крайової шкільної ради на вчителів-українців і Пилип Людкевич став однією з перших жертв нової австрійської політики. Справу директора Людкевича було врешті вирішено позитивно.
Однак турботи і смуток не покидали подружжя. У 1870-х роках у них народжується і помирає троє синів – Максиміліян, Альфред і Адольф. 24 січня 1879 року в Гонорати і Пилипа Людкевичів народився четвертий син, якого назвали Станіславом.
Місце, де 1868 року збудовано школу з помешканням для вчителя і де народився Станіслав, було надзвичайно мальовниче. За школою, над старим руслом Сяну, розлягалася широка долина, весною і літом вся в буйних травах і квітах, а далі був невеличкий гай.
В життєписах композиторів звичайно звертається особливу увагу на перші музичні враження, які опісля можуть мати вплив на їх творчість. У малого Станіслава це були галицькі народні пісні, які співали йому мати і няня, та пісні старогалицьких композиторів, передусім Михайла Вербицького, які теж співала мати. Ці враження були такі сильні, що залишили глибокий слід в душі композитора і мали вирішальне значення для його творчості. На все життя Станіслав Людкевич полюбив твори своїх попередників, старогалицьких композиторів, і присвятив їх популяризації більше часу й уваги, ніж будь-хто інший з українських композиторів.
В домі Людкевичів розмовляли по-польськи, а співали по-українськи. Народившись, Станіслав не почув від матері й батька, дочки і сина греко-католицьких священиків, рідної мови. На українську переходили, коли приїздив хтось з села.
Помітивши музичні здібності дітей, батько, коли синові виповнилося вісім років, купив фортепіано, старого Безендорфера. Першою вчителькою була мати, хоч композитор казав, що не пригадує такої ситуації, щоб він грав, а мати сиділа поруч і давала вказівки, як це роблять звичайно педагоги. Деякий час мали вчительку, але вважали, що мати вчить краще. З того часу Станіслав кожну вільну хвилину віддає фортепіано, по суті самостійно оволодіваючи технікою фортепіанної гри. Батька це навіть турбувало. Тоді Станіслав почав залюбки імпровізувати і це стало його звичкою назавжди.
1889 року Станіслав Людкевич поступив у перший клас польської Ярославської гімназії, відкритої 1884/85 навчального року. Гімназія знаходилася майже в центрі міста, в триповерховому будинку, оточеному з усіх сторін садом.
В гімназії класичного типу, якою була Ярославська гімназія, головну увагу приділяли мовам, перш за все латинській і грецькій, та античній літературі. У першому і другому класі латинська мова і література займали в лекційних планах вісім годин тижнево, від третього по шостий клас – шість годин, в сьомому і восьмому – п’ять. Грецька мова – постійно п’ять або чотири години. Багато часу приділяли німецькій мові, як державній – шість, п’ять або чотири години тижнево. Польській мові й літературі відводилося три години, всім іншим предметам – дві-три години.
Українська мова і література в польській гімназії були предметом необов’язковим, їх вивчали українці з другого класу одну годину тижнево, а з третього – дві години. Необов’язковими були музика і спів.
