Постаті двох корифеїв музичної культури Галичини відіграли виняткову роль у професіоналізації музичного мистецтва краю у перші десятиліття ХХ ст. Композитори, педагоги, музикознавці, активні громадські діячі, вони були не лише однодумцями, але й колегами і щирими приятелями. Творча співпраця двох яскравих і напрочуд талановитих особистостей, до того ж композиторів, – унікальне явище в музичній культурі.
Співпраця Станіслава Людкевича (1879-1979) та Василя Барвінського (1888-1963) розпочалася з 1913 р. і тривала до останніх днів життя Василя Барвінського, перерісши в міцну дружбу. Творчі контакти двох митців виникли з ініціативи Барвінського. Перебуваючи у Празі на навчанні, молодий музикант готував з чеським хоровим товариством «Hlahol» концерт української народної пісні. У зв’язку з цим концертом він звернувся до Станіслава Людкевича з проханням надіслати свої обробки народних пісень для виконання. На той час Станіслав Людкевич вже був автором більше п’ятдесяти творів, користувався заслуженим авторитетом громадськості, стояв на чолі культурного процесу в Галичині.
Поступово і Барвінський завойовує визнання, а в 1930-х роках його вважають композитором № 1 як в Галичині (причому, не лише серед українців, але й серед поляків), так і в Радянській Україні. У червні 1938 року, коли відзначалося 30-річчя творчої діяльності Василя Барвінського, львівське польське радіо, яке, переважно, надавало мінімум ефірного часу для українців, присвятило ювілярові цілу радіопередачу.
Стосунки Станіслава Людкевича і Василі Барвінського завжди були щирими. Не зрадив Людкевич свого товариша і в найважчі для Барвінського часи, коли, здавалось, цілий світ відвернувся від нього. Виступаючи на сумнозвісних зборах у Львівській консерваторії 13 лютого 1948 р., Станіслав Людкевич був єдиним, хто не пішов проти свого сумління і наважився сказати правду про В. Барвінського: “Всі, які знали Василя Барвінського довгі роки в різних фазах його життя, не можуть у своїй голові змістити образу його як зрадника, аґента, провокатора. Ми знали Василя Барвінського через 30 років як доброго музику професіонала, педагога, щирого композитора, не формаліста, з якого творів віяв голос серця…”
С. Людкевич і надалі намагався, як міг в умовах тоталітарного режиму, сприяти поширенню творів Василя Барвінського, фактично, на той час забороненого композитора. З ініціативи Людкевича у 1971 р. побачили світ камерно-інструментальні твори Василя Барвінського. Передмову до цього збірника написав Станіслав Людкевич.
Людкевичіана у музично-критичній спадщині Василя Барвінського бере свій початок з 1914 р., коли молодий музикант, що спеціально приїхав з Праги на Шевченківські концерти, вперше почув монументальні композиції Людкевича: драматичну картину для хору в супроводі оркестру «Останній бій» та ІІІ і IV частини кантати-симфонії «Кавказ».
В. Барвінський захоплено сприймав «Кавказ» С. Людкевича. Кожного разу, коли звучала кантата-симфонія або її окремі частини, Барвінський знаходив все нові барви для розкриття змісту твору, його значення для українського народу:
«Для нас, українців, не лиш в Галичині, але на цілій широкій Україні цей твір має неоціненне значіння. Чим для Німця є “Перстень Нібелюнґів” Ваґнера, або для Чеха симфонічний цикль Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича».
Найчастіше щоденна співпраця двох талановитих індивідуальностей приводить до конфліктів, викликаних чи то різницею віку, чи різними поглядами. Людкевич, як відомо, був завжди безкомпромісно принциповий, навіть гострий в оцінках. Барвінський відзначався толерантністю, доброзичливістю, його знали як людину надзвичайно делікатною, готовою в будь-який момент прийти на допомогу. Та незважаючи на різницю у віці, відмінності характерів та темпераменту, Станіслав Людкевич і Василь Барвінський з історичного погляду були немов доповненням один одного.
У Меморіальному музеї Станіслава Людкевича зберігаються матеріали, які розповідають про спільну працю двох митців у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка, СУПРОМ’і, в редакції журналу “Українська музика” тощо: це фотографії, листи, періодичні видання, а також ноти і книжки з автографами В. Барвінського, подаровані С. Людкевичу. Частина цих матеріалів представлена на пропонованій виставці, присвяченій 120-річчю від дня народження Василя Барвінського.
Окрему групу експонатів становлять збірники наукових праць, присвячені вшануванню пам’яті Василя Барвінського.
Висловлюємо щиру подяку п. Зеновії Штундер за надані матеріали з особистого архіву Станіслава Людкевича.
Роксоляна Пасічник
