Роман Савицький вперше відвідав наш музей восени 1993 року, про що свідчить його запис у Книзі вражень: “Сердечно вдячний за всі чудові вражіння у Музею С. Крушельницької. Чудова збірка історичних документів неперевершеної ніким нашої найдорожчої української співачки – великої мисткині”. У вересні 1994 року він був серед гостей Соломіїного дому під час святкування Дня народження співачки. А в 1996 році брав участь у Наукових читаннях, виступивши з доповіддю “Соломія Крушельницька в музикознавчій літературі Заходу”. З цього часу починається наше спілкування та зав’язується  листування. Про листи Р. Савицького хочеться сказати окремо. Він мав свій, особливий спосіб подачі інформації, що невимушено поєднував – об’єктивно-аналітичний виклад з ліричними відступами та іронічними коментарями. Його листи були завжди цікавими, інформативними, дотепними, часом несподівано відвертими. Саме в листах, на нашу думку, найбільш яскраво розкривається особистість Романа Савицького. Тому хочемо представити кілька фрагментів з нашої кореспонденції.

28.ІІ.2000

Вельмишановна п. Галино!

          Втішився Вашим листом, хоч не все у Вас у мажорній тонації. У нас теж сумно без Каранович і без Витвицького. Про них я вже надрукував в англ.[ійській] мові, буде також в укр.[аїнській]. Згадуєте Козаренка – дуже обдарована людина із Коломиї / як і Витвицький, Каранович, челіст Фоерманн /. За комплімент дякую літературний, але я сам ошелешений багатством семантики та взагалі рівнем викладу думок Козаренка! Його публікації страх смачні!

          Можу бути лиш вдячний за Ваші заходи для вшанування батька; а радіо гостинної Оленки О.[нуфрів] пересилає касету через Нат. Кашкадамову. Тішуся.

          Маю страх роботи із “Енц.[иклопедією] Діаспори”, але іде це вперід як і ми всі, бо іти назад було б вкрай нецікаво!!  …

Радію “Мойсеєм” та наданням театру ім’я С. Крушельницької. Дуже гарно, логічно; так давно про це говорила Стефа Павлишин.

          Можу Вам прислати 2 екз. книжки Деркача про Менцинського.  Треба? /це від Д. Каранович/.

Ст. Максимюк відкрив Анну Крушельницьку! Я челістку Христю Колессу /диски “Electrola”/.

          Щиро вітаю Вас, п. Ірену, п. Роксоляну з весною! Хай росте та міцніє наша спів-праця!

Ваш Р. Савицький, мол. –

    P.S. Спішу, і письмо вкрай неписьменне!

12 січня 2001

Дорогі пані, Галино та Ірино!

          Ваші картки та листи дуже мені цікаві і потрібні, а повітряні лінії, якими вони летять, зв’язують мене із краєм. Я вже не чуюсь таким відірваним від пня і можу розвиватись і дихати як автор. Мені цікаво, як вийшла передача “Віють вітри”, бо зараз планую відновити колишні доповіді та представити цю тему в Нью-Йорку /НТШ/ та у м. Філадельфія, де я виростав … […]

          Сьогодні для мене особливо сумний день, 12 січня. Вже 9 год. ночі, пора кінчати роботи і писанини. На батьковому фортепіано, яке він ще вживав /востаннє/ 12 січня 1960, горить лампадка. Полум’я теплить кімнату, виповнену музейними експонатами із світу музики, сповнену історією та ясними спогадами про одно життя пориву і посвяти…

          Я не сам у хаті. При мені кіт “Рахманінов” /сумні очі і великі передні лапи, мов у цього віртуоза/, і музика Літургії Дилецького…

Треба заглибитись в Думи і в молитву до Музи, попрохати знов щастя на прийдешньому шляху шукань серйозного, інколи й смішного…

          І Вам, дорогі, віншую того самого щастя на 2001 благословенств для Музею, для Вас і всіх Ваших.

На все добре!

Ваш Р. Савицький, мол.–

Впродовж 1997-2012 років Р. Савицький також листується із Зеновією Штундер, вдовою Станіслава Людкевича, дослідницею його життя і творчості. “Тональність” цих листів, які збереглися в Меморіальному музеї композитора, дещо інша – переважно інформативно-ділова зі збереженням усіх епістолярних  “етикетів”, в яких відчувається велика повага до хранительки скарбів Дому Людкевича – філії нашого музею.

          26 квітня 1998

Високоповажана пані Зеновіє!

Ваше добре письмо із 26 лютого вже давно кличе о мою відповідь. Все пішло шкереберть, коли мусів “зложити візиту” до шпиталю, де у програмі була операція жовчі із перервою від занять на 2 тижні. Та я вже знов “граю” на машинці …

Я вже питав листовно п. “Лясю” Старосольську (мова про Уляну Любович-Старосольську –Г.Т.) чи дійсно С. Людкевич познайомився із Л. Українкою в домі Старосольських. Можливо вона Вам відповіла впрост листом.

Не журіться пропажею касети із голосом СЛ.[Станіслава Людкевича] Тепер я виконаю це вдруге, додавши записи творів СЛ із діаспори. При тій нагоді можна буде поправити звук вже історичних записів. Касету чи бобіну передам Вам вже особисто, коли прибуду у Львів при кінці липня ц.р.

Я спеціально контактувався із В. Витвицьким відносно листів СЛ до него. На жаль, він не має нічого із 1930-их, бо основна часть його архіву пропала в час війни /тоді й загинула його велика праця про форт.[епіанну] музику Барвінського/. Ромко Рудницький та його мати Марія Сокіл тепер шукають за такими листами в архіві Антона Р. Якщо щось вийде на денне світло, то Роман мене повідомить. До речі, доктор Витвицький питає, чи Ви маєте його давню статтю п. з. “С. Людкевич зблизька?” /Він міг би надіслати/. …

Із пошаною й щирим вітанням із весною.                 Ваш Р.Савицький, мол. –

18 квітня 2012

Високоповажана п. Зеню!

Посилаю в аудіо записі збірку музичних творів великого композитора Станіслава Людкевича. Є там твори різних років, всі, які походять із архіву мойого татка Романа, та і з моєї власної колекції. Я вже не молодий, і мені дуже залежить, щоб ці цінні речі збереглися, але не на чужині, а у рідному Львові. Тому-то посилаю їх на Вашу адресу.

          З різних джерел знаю, що Ви, ласкава пані, продовжуєте працювати над творчою спадщиною Вашого св. п. МУЖА, і за це Вам належить велика подяка і низький уклін. С. Людкевич належав до творчої когорти великого калібру, такого, якого ледви чи можна б сьогодні знайти в самій Україні, не кажу вже нічого про діаспору. Тому його твори треба зберігати із великою увагою.

З великою приємністю згадую хвилини, коли я відвідував Ваш цінний дім, щоб поспілкуватися з Вами на музичні теми, як то кажуть, “для духа святого”.

Із великою пошаною та музичним привітом

          Ваш        Роман Савицький мол.

П.С. Записи є давнішого походження, але їх можна у Вас продемонструвати або у Л.[ьвівському] радіо, або в Музею Соломії Крушельницької.

Роман Савицький був у курсі всіх справ нашого Музею. Як справжній друг радів нашим успіхам, переймався проблемами, намагався допомогти. Разом з листами ми систематично отримували від нашого адресата цінні матеріали про українських композиторів, співаків та музикантів діаспори, зокрема, невідомі нам статті про С. Крушельницьку в енциклопедіях, словниках та інших виданнях на Заході. Уже в 1997 році вони налічували 270 одиниць збереження! Серед подарунків були особливі та оригінальні. Приїхавши до Львова у серпні 1998 року, серед іншого Р. Савицький привіз … фрагмент балконної ложі “Metropoliten opera”! Тоді в Нью-Йорку розбирали стару будівлю оперного театру (того самого, який бачила Крушельницька ще у 1928 році!), і сьогодні, завдяки Савицькому, у фондах нашого музею зберігається його частинка.

Серед захоплень Романа Савицького – музикознавство, бібліографія, компонування музичних творів, кінематографія, поезія – особливе місце займала фотографія. У жовтні 2003 року в Музеї Соломії Крушельницької експонувалася виставка “Осінні елегії Романа Савицького”, де були представлені півсотні світлин нашого приятеля. І тут елегійно-іронічний стиль не зраджує автора, хіба що додаються до нього ностальгійні ноти. За словами митця, його фотографії, – “це світ великих мрій про рідний край у формі візуальної поезії про красу та силу, утривалених душею, посилених та побільшених любов’ю до Батьківщини. Бо ж Україна завелика для малих мрій!…” На виставці були представлені фото різних років – кадри родинної фотохроніки, домашні улюбленці, міські краєвиди, пейзажі України та Америки. А назви їх настільки промовисті, що характеризують не лише світ зацікавлень автора, а й передають його особистісні рефлексії: “Зв’язок поколінь: батько, мати, Міка”, “Любимчик “Сясьо”-ловець”, “Природа схоплена на “гарячому”, “Кремфорд розширює рамки екрана”, “Над Ринком панує Посейдон ще й  захищає Ратушу тризубом” …

Друга фотовиставка Романа Савицького-фотомитця демонструвалася в Музеї у грудні 2006 року і була присвячена Миколі Колессі. Свою назву “Микола Колесса – Маестро століття” вона отримала від заголовка статті Р. Савицького, опублікованій у газеті “Свобода” (США) до 95-ліття композитора (1998). Автор статті, який з великим пієтетом ставився до постаті і творчості Миколи Колесси, зі знанням справи окреслює його діяльність як диригента і педагога, майстерно вплітаючи в інформативну тканину особисті коментарі. І знову хочеться зацитувати:

“Під батутою маестра оркестрові шедеври Бетовена, Моцарта, Чайковського та інших композиторів, чеська музика і безліч прем’єр українських композиторів. У 1939 році він першим дириґував фортепіяновим концертом В. Барвінського, який згодом вважався загубленим (в наш час твір віднайдено). Перші звукозаписи “Кавказу” і “Заповіту” блискуче відображають ґеніяльність шевченкових текстів у сплаві з унікальною музикою С. Людкевича. Ця велич “Кавказу”, який досягнув рідкісних в українській музиці висот, була відображена дириґентом за допомогою унікального звуковидобуття: М. Колесса обдарований спеціяльним відчуттям епічно-патріотичного жанру…

Дириґентська паличка М. Колесси надихала музичне життя і спричинила ріст стандартів виконання. …  

Його колишні студенти тепер керують оркестрами оперних театрів, філармоній та хорами; їх так багато, що маестра справедливо вважають засновником окремої Львівської школи дириґування. … Свої знання й час він щедро дарував з тією великодушною посмішкою, яка граничить з благословенням.”

На виставці “Микола Колесса – Маестро століття” експонувалися світлини, зроблені Романом Савицьким під час перебування композитора у США (1994 р.), де патріарх української музики разом з  Дарією Гординською-Каранович, Василем Витвицьким та Любкою Колессою. Цікаво “схоплений” фотографом маестро у своєму робочому кабінеті (1998), пам’ятні фото з ювілейних концертів, присвячених 100-річчю М. Колесси (2003).

Кожен приїзд до Львова і прихід до нашого музею Романа Савицького був пов’язаний з якоюсь подією. Ми мали нагоду слухати надзвичайно цікаві лекції музикознавця про Соломію Крушельницьку в контексті його бібліографічних та фонографічних досліджень співачки, про “зірок” Голівуду з українським корінням, видатних музикантів різних національностей, життя і творчість яких була пов’язана зі Львовом. У грудні 2003 року в музеї Соломії Крушельницької відбувся концерт камерної музики за участі відомих музикантів – Петра Цегельського (скрипка) та Етели Чуприк (фортепіано),  ініціатором та організатором якого був Р. Савицький. Вступне слово і супровід концерту ще раз засвідчили його глибокі знання не лише в царині української музики, а й європейської класики, адже програму концерту складали твори Сезара Франка, Сергія Прокоф’єва, Моріса Равеля. Через кілька місяців 11 лютого 2004 року Р. Савицький виступив на науковій конференції, присвяченій 125-літтю Станіслава Людкевича, з цікавою доповіддю “Кавказ” у Львові знову”.

За словами професора Наталі Кашкадамової, Роман Савицький-молодший як музикознавець мав свою улюблену тему дослідження – “вивчав впливи українських мелодій та історико-літературних сюжетів на твори світової музики”. Яскравим прикладом такої праці стала передача на Львівському радіо “Віють вітри, віють буйні …” – захоплююча мандрівка мелодії української народної пісні від Лисенка до Ліста та до джазових імпровізацій ХХ століття.  Треба сказати, що у той час, початок 2000-х років, такий підхід до популяризації української музики був справжнім відкриттям не лише для любителів, але й для  професіоналів.

Бібліографія статей Р. Савицького, які стосуються С. Крушельницької невелика, проте дуже чітко відображає позицію автора та його професійні вподобання. Ще в 1960-х роках молодий музикознавець звернувся до дискографічної спадщини співачки, надрукувавши у часописах “Свобода” і “Новий шлях” замітку “Співає С. Крушельницька” (1964)  та відгук на доповідь С. Максимюка “С. Крушельницька і її фонографічна спадщина”, виголошену в Українській Вільній Академії Наук в Нью-Йорку (1965). У 2004 році Р. Савицький друкує бібліографічно-критичний есей “Американський портрет Соломії Крушельницької”, де подає спростування поширеної помилки щодо дати гастролей співачки у США. Автор статті, аналізуючи інформацію в німецьких лексиконах, праці американських дискографів, статті італійських музикознавців та матеріали українських дослідників, переконливо доводить, що гастролі С. Крушельницької у США відбулися у 1928 році, а інші дати (1927 та 1929) є помилковими. Свідчать про це і “матеріальні” докази, на які посилається Савицький – записи фірмою “Колумбія” українських народних пісень у виконанні співачки та фото артистки, зроблене у Нью-Йорку того року. Завершується стаття роздумами автора про плинність часу та людську пам’ять: “Особливо сильні пережиття так закорінені в нашій пам’яті, що мають властивість і дивну силу раз-у-раз повертати нас у те минуле. Такі переживання приковують нашу свідомість до цього минулого, котре для нас не втрачає ні актуальності, ні чару, і тим самим здатні зупинити час. У рівчаках історичних вже американських дисків та між рамками згаданого вже американського фото звичайно швидкохідний час – зупинився. І навіть в наші дні у тих предметах він владно повертає нас в рік 1928-ий. Він, той мінливий мент, спинився заради нас …”

Цей ліричний, і такий характерний для Романа Савицького монолог, з погляду дня сьогоднішнього звучить особливо проникливо, бо нагадує нам той час, коли він несподівано з’являвся на порозі музею, виповнюючи простір своєю присутністю, а нас увагою і доброзичливістю. Час, якого вже не повернути …

Галина Тихобаєва, заступник директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

 1965

1. Народно-ладовые основы гармонии Н.В. Лысенко: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата искусствоведения. – Киев, 1965. – 19 с. (КОЛГК им. П.И. Чайковского).

2005

2. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. – Том 1 (1879 – 1939). – Львів: ПП «Бінар-2000», 2005. – 636 с.
Рецензія: Горак Я. Фундаментальний життєпис Корифея // Дзвін. – 2006. – № 3. – С. 140 – 142.

2009

3. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. – Том 2 (1939 – 1979). – Львів – Жовква: Місіонер, 2009. – 360 с.

2012

4. Спогади з мого життя. – Львів: Місіонер, 2012. – 48 с.

2015

5. Народно-ладові основи гармонії Миколи Лисенка. – Львів–Жовква: Місіонер, 2015. – 176 с.

Упорядкування наукових видань:

1973

6. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії / Упорядкування, вступна стаття, переклади та примітки З. Штундер. – Київ: Музична Україна, 1973. – 319 с. (Серія: Українська музикознавча думка).

1976

7. Людкевич С. Дослідження і статті / Відповідальний редактор доктор мистецтвознавства М.М. Гордійчук; Підготовка текстів, коментарі та переклади з іноземних мов здійснені кандидатом мистецтвознавства З. К. Штундер. – Київ: Музична Україна, 1976. – 212 с.

1999

8. Антонович М. Станіслав Людкевич: композитор, музиколог / вст. стаття З. Штундер. – Львів, 1999. –  60 с.

9. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / НАНУ, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича / Упорядкування редакція, переклади, вступна стаття і примітки З. Штундер. – Т.1 – Львів: Видавництво М. Коць, 1999. – 496 с. (Історія української музики, Випуск 5)

2000

10. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / НАНУ, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича / Упорядкування редакція, переклади, переклади, примітки і бібліографія З. Штундер. – Т.2 – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – 816 с. (Історія української музики, Випуск 5).

2007

11. Антонович М. Станислав Людкевич: композитор, музиколог Ред. Ю. Ясіновський. Передмови З. Штундер та Г. Карась.. – Львів, 2007. – 64 с.

2010

12. Станіслав Людкевич у спогадах сучасників /Упоряд. З. Штундер. – Львів- Жовква: Місіонер, 2010. – 236 с.

Статті у наукових збірниках і журналах:

1961

13. Ще раз про М. Лентовича // Мистецтво: орган Міністерства культури Української РСР, Спілки Радянських композиторів і Спілки радянських художників України / Редколегія: М. Гордійчук, К. Данькевич, І.Корнієнко (відпов. ред.) та ін. – Київ, 1961. – № 1 (січень). – С. 44 – 45.

1965

14. Паралельно-змінний лад в українських народних піснях і творах М.В. Лисенка // Народна творчість та етнографія. – 1965. – № 1. – С. 41 – 52.

15. Народно-пісенна ладовість як основа гармонії М.В. Лисенка // Микола Лисенко – борець за народність і реалізм у мистецтві. – Київ: Наукова думка, 1965. –С. 53 – 97.

1966

16. Народная ладовая переменность как основа модуляции в произведениях Н.В. Лысенко // Украинское музыковедение 1964: Научно-методический межведомственный ежегодник. – Киев, 1966. – С. 149 –170.

1967

17. Музично-фольклористична діяльність С.П. Людкевича // Українське музикознавство: Науковий міжвідомчий щорічник / Редколегія: Т.Я. Веске, Г.Я. Гембера, М.М. Гордійчук (зам. гол. ред), З. О. Дашак (гол. ред.) та ін. – Київ: Музична Україна, 1967. – С. 167 – 172.

1993

18. Станіслав Людкевич і його співпраця в Етнографічній та Музикологічній комісія Наукового товариства ім. Шевченка // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. – Том CCXXVI: Праці Музикознавчої комісії / Ред. О.Купчинський, Ю. Ясиновський. – Львів: НТШ, 1993. – С. 456 – 462.

19. Два листи Климента Квітки до Володимира Гнатюка // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. –Том ССХХVI: Праці музикознавчої комісії // Ред. О. Купчинський, Ю. Ясиновський. – Львів, 1993. – С. 269 – 280 .

2005

20. Родовід композитора Станіслава Людкевича // Матеріали Четвертої міжобласної генеалогічної конференції «Український родовід» (27 – 28 березня 2004 року) / Упоряд. А. Огорчак. – Львів, 2005. – С. 89 – 93.

2012

21. Микола Лисенко і Станіслав Людкевич // Українська музика: Щоквартальник. – Львів, 2012. – Число 1 (3). – С. 10 –14.

Упорядкування нотних видань:

1968

22. Людкевич С. Українські народні пісні в обробці для хору / Упорядник З.Штундер. – Київ: Музична Україна, 1968. –77 с.

1989

23. Людкевич С. Вибрані твори для фортепіано / Упорядник З.Штундер. – Київ: Музична Україна, 1989. – 40 с.

Зміст: «Пісня ночі», «Імпровізована арія», «Романс», «Пісня до схід сонця», «Гумореска», «Похорон отамана».

Уклав Яким Горак

Навіть побіжний огляд збірки переконує нас у її надзвичайній цінності, проте наявні матеріали ставлять багато запитань, що вимагають спеціальних досліджень.

У пропонованій серії публікацій ми познайомимо шановних читачів із деякими унікальними артефактами.

“Дійсність змушувала нас організуватися й діяти”

У трьох окремих папках зібрані матеріали Спілки українських музик, яка діяла в роки німецької окупації (згодом назву змінили на “Спілка праці українських музик”):

• Чернетки протоколів засідань за період 8 липня – 3 вересня 1941 р.;
• Листи (оригінали й копії, зокрема до управи міста;
• Заяви на вступ до СУМ – 62 шт.;
• Списки членів СУМ

Із спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького. “Скоро після приходу німецької армії від нас забрали будинок консерваторії, і музичній школі довелося вернутися до тісних стін будинку на вулиці Шашкевича. Ми негайно усвідомили, що гітлерівське господарювання у Львові загрожує пограбуванням і навіть звичайним варварським знищенням наших мистецьких і наукових цінностей. Перед нами стало завдання зберегти від безглуздого знищення цінні пам’ятки і рукописи наших композиторів, в тому числі й велику кількість автографів Миколи Лисенка. Стали питання таких музичних установ, як опера, симфонічний оркестр, музичне радіомовлення, які таки дуже хотілося зберегти у наших руках. Так, незважаючи на безправність і просто несамовиті обставини, дійсність змушувала нас скоро організуватися й діяти” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”)

Вже 8 липня 1941 року газета “Українські щоденні вісті” повідомляла, що почала діяти Спілка українських журналістів (голова Микола Голубець); Спілка письменників (голова Василь Пачовський). Налагоджується активна діяльність Українського театру, який властиво складався із чотирьох театральних труп – оперної, балетної, опереткової і драматичної (режисер Володимир Блавацький, літературний керівник Григор Лужницький, диригент Лев Туркевич).

У Львові відроджується товариство “Просвіта”, а при ньому створюється Інститут народної творчості під керівництвом о. Северина Сапруна. На початку липня почала працювати Спілка українських музик. Для налагодження співпраці українських митців створюється Літературно-мистецький клуб, який очолив Микола Голубець. Цей клуб знаходився спершу на вулиці Підвалля, 3 (Підвальна – М.З.), згодом на Академічній, 13 (тепер проспект Т. Шевченка – М.З.).

Із спогадів поета і журналіста Остапа Тарнавського. “Німецька окупація хоч на початках могла викликати у декого надію на якесь, нехай обмежене самоврядування, не могла бути багато кращою за попередню з двох причин: це був воєнний час, і панували воєнні закони. Друге: Німеччина мала далекосяжні плани стосовно Сходу Європи, а головно щодо України і тому не можна було сподіватись ніяких особливих благ. Та існувала одна засаднича різниця між цими двома окупаціями. Під німецькою – незважаючи на воєнний терор – могла розвиватись певного роду ініціатива, якої в совєтській дійсності не допускалось” (“Літературний Львів 1939-1944”).

І дійсно, окупант залишається окупантом, під яким прапором він не виступав би. Фашистська Німеччина панічно боялась будь-яких проявів національного утвердження, будь-яких прагнень до незалежності. Вже в половині вересня почались масові арешти серед української інтелігенції. Тоді до тюрми на Лонцького (теперішня К.Брюлова) потрапили усі, хто зранку прийшов у Спілку музик, серед них – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Василь Витвицький.

Початкова назва театру – “Український” – швидко була змінена на Львівський оперний театр. Німці та їхні союзники мали виняткове право відвідувати вистави у кращі дні тижня а також першими знайомитись із музичними прем’єрами.

Недовго проіснувала газета “Українські щоденні вісті”, яку перейменували на “Львівські вісті”.

Кожне прилюдне проведення мистецької імпрези мусило отримати дозвіл німецької влади, афіші та програми друкували двома мовами.

“Працюй на своїй ниві, виховуй своїх дітей, плекай і поширюй свою українську музику”

Саме під таким гаслом розпочала свою діяльність Спілка українських музик. Спершу її адресою була вулиця Підвалля, 3 а згодом – Сикстуська, 63 (теперішня П. Дорошенка – М.З.).

Збори засновників Спілки відбулись 8 липня 1941 року. Нижче подаємо текст чернетки протоколу, що зберігається в архіві Людкевича.

“Присутні [Василь] Барвінський, [Василь] Витвицький, [Зиновій] Лисько, [Микола] Колесса, [Роман] Савицький, [Лев] Туркевич, [Роман] Криштальський, [Осип] Москвичів, [Галя] Левицька, [Євгенія] Ласовська, [Мирослав] Старицький, [Марія] Свірська, [Нестор] Горницький, [Леонід] Яблонський, [Михайло] Занько, [Борис] Кудрик, [Орест] Березовський, [?] Босий, [Станіслав] Людкевич, [Олена] Голинська, [Ярослав] Пурій, Лисенко Маріанна, Барвінський [Маркіян].
Витвицький реферує причину скликання зборів. І ставить як перше: вибір виділу. Збори вибирають предсідником (головою – М.З.) Витвицького, секретар Савицький. Присутні питають про ціль Спілки, Витвицький вияснює. Присутні думають, що нині вибраний виділ повинен бути тимчасовий – до статуту і загальних зборів.
Перейшов проект, щоби вибирати виділ листою (списком – М.З.). Внесок Криштальського: Людкевич, Витвицький, Савицький, Туркевич, Яблонський.
Людкевич каже, що не визнається в ситуації, не працював багато в Союзі і що не може брати тої роботи.
Людкевич то само, але замість себе Барвінського.
Левицька: Витвицький, Савицький, Лисько, Пеленський, Колесса.
Забагато лист.
Внесок Лиська, щоби знести ухвалу про голосування листами.
Барвінський: на голову др. Людкевича – вибраний Людкевич.
Дальше – містоголова (заступник – М.З.) Витвицький, секретар Савицький, скарбник Пеленський, зв’язковий Левицька.
Найближчі завдання виділу: принимати членів, зложити статут новий (на підставі старого статуту Супрому).
Колесса запитує, чи поляки можуть належати до Спілки.
Витвицький: не може бути мови про се; внесок – І услів’я прийнятя: українець інструкцію новій управі.
Барвінський: узгіднити ту справу з владою.
Дискусія: чи слово українець є в значінню державности чи національности.
Внесок Витвицького перейшов одноголосно”.

“Ми сходилися майже щоденно, – так В. Витвицький писав на сторінках книжки “Музичними шляхами”. – Обговорювали справи оперного театру, видавництва, музичної школи, радіомовлення, організації концертової діяльності та інші”.

І справді, в архіві С. Людкевича зберігаються чернетки протоколів зборів, проведених 9, 14, 22, 25, 28 і 29 липня, 9, 12 і 18 серпня, 3 вересня 1941 року.

Вже у перших листах до Управи міста, датованих липнем місяцем, правління просить закріпити за Спілкою приміщення по вул. Підвалля, 3; будинок колишньої філармонії по вул. Пілсудського, 25 (тепер І. Франка – М.З.). Ще один лист стосується передачі приміщень музичних установ і шкіл разом з їхнім майном.

Увесь цей час до правління активно надходили заяви на вступ до Спілки – в архіві їх налічується 62 з датами подання від 8 липня до 1 вересня.

Заяви написані чорнилом, олівцем (лише одна, С. Сапруна, машинописна) на листках паперу звичайного формату, різноманітних чернетках, невеликих і навіть малесеньких картках із зошитів та записників. У кожній заяві подані короткі  відомості про музичну освіту та працю (виконавську і педагогічну). Ці лаконічні, скупі записи часто містять, на жаль, єдину інформацію про багатьох українських митців. Наприклад, піаністів Марію Вишницьку, Мирославу Ганчерюк, Олену Голинську, Євгенію Курилович-Чапельську; співаків Ольгу Сушко, Дометія Йоху. До речі, Дометій Йоха був вихідцем зі Східної України, подальша його доля невідома, інформації немає в жодних енциклопедичних виданнях.

Отож, упродовж кількох місяців провадилась інтенсивна підготовча робота. А 3 листопада, як подає газета “Львівські вісті”, в залі Музичного товариства ім. М. Лисенка були проведені загальні установчі збори Спілки українських музик (прийнято 61 члена і 5 кандидатів). Головою Спілки став С. Людкевич, до правління увійшли З. Лисько, В. Витвицький, В. Цісик і М. Антонович, а до контрольної комісії обрано В. Барвінського і Т. Шухевича. Йшла мова про оживлення концертного життя, організацію симфонічного оркестру і музичних радіопередач, налагодження діяльності навчальних музичних закладів.

У лютому 1942 року почали записувати учнів до Державної музичної школи з українською мовою навчання; вона відкрилась у березні під керівництвом В. Барвінського. І вже в липні після першого попису учнів Борис Кудрик так писав у рецензії: “Мистецьку лінію програми додержано згідно з повагою школи й щодо вибору творів і щодо виконання”.

А після звітного концерту вихованців школи у квітні 1943 р. Роман Савицький зазначав: “Незважаючи на несприятливі умови, культурне життя українського народу Галичини пульсує добрим, здоровим темпом”.

Подиву гідне розмаїття концертних заходів тогочасного Львова, які відбувались у приміщенні Інституту народної творчості, Літературно-мистецького клубу, оперного театру, звучали по радіо. У виконанні львівських музикантів і гостей міста звучали твори західноєвропейських та українських композиторів (від класиків до сучасників), різноманітні жанри українських народних пісень у мистецькому опрацюванні.

!942 рік пройшов під знаком 100-літнього ювілею Миколи Лисенка, який відзначили Урочистою академією в оперному театрі, низкою концертів, радіопередач, краєвим конкурсом хорів. А центральною подією 1943 року стало трикратне виконання кантати-симфонії С. Людкевича “Кавказ” силами солістів, симфонічного оркестру та хору театру, зміцненого “Львівським Бояном” і “Сурмою”.

На превеликий жаль, в архіві Людкевича, – що налічує понад 200 різноманітних концертних програм, – цей період представлений лише чотирма. А саме:
Жалібна академія пам’яті Богдана Лепкого – 8 серпня 1941 р.;
Концерт для німецького Червоного Хреста – 12 вересня 1941 р.;
Концерт скрипаля Юрія Криха – 5 грудня 1942 р.;
Концерт хору “Трембіта” з Косова – 1942 р.

Це викликає подив, адже деякі мистецькі заходи того часу Людкевич висвітлював на сторінках львівської преси. Однак програм цих концертів немає, так само як і програм виконання “Кавказу”. У музейній збірці є лише  ксерокопія світлини учасників цієї імпрези. Зеновії Штундер її передав Роман Савицький-молодший – український музикознавець, бібліограф у США, син відомого піаніста й педагога Романа Савицького.

Література.

1. Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість Т.ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009.
2. Людкевич Станіслав. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. Упорядкув., ред., перекл., прим. і бібліогр. З. Штундер. – Львів, 2000.
3. Витвицький Василь. Музичними шляхами. Спомини. – Мюнхен, 1989.
4. Витвицький Василь. Василь Барвінський у моїх спогадах //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
5. Витвицький Василь. Станислав Людкевич зблизька //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
6. Літературний Львів 1939-1944. Спомини. – Львів, 1995.
7. Газета “Львівські вісті”, 1941-1944рр.
8. Лисенко Іван. Словник співаків України. Енциклопедичне видання. – Київ, 1997.
9. Лабанців-Попко Зіновія. Сто піаністів Галичини. – Львів, 2008.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

У довоєнні часи у Галичині родинні зв’язки  між діячами не приховувалися, були відомі. За радянського часу все робилося для знищення родової пам’яті українців, визнавати родичів (особливо як вони за кордоном) було небезпечно. Інтерес до пізнання свого роду помітно зростає в роки української Незалежності і виявом цього є поява низки генеалогічних наукових досліджень. Зеновія Служинська окремими виданнями досліджує історії цілих родів, організовує і проводить конференції генеалогічних досліджень, видаються наукові збірники матеріалів цих конференцій. Дослідження генеалогії проникають в наукові праці в різних царинах науки (численні публікації Романа Горака з’ясували родовід Івана Франка, книга Лариси Крушельницької «Рубали ліс…» про родину письменника Антона Крушельницького, є також дослідження генеалогії  родини Тараса Шевченка), а менше – у музикознавстві (дослідження родоводів Савчинських-Крушельницьких, Шухевичів, Охримовичів; З. Штундер у монографії про С. Людкевича дає відомості про родину композитора, Роксана Скорульска ґрунтовно досліджує родовід Лисенка). Всі ті дослідження попри свою  різноманітність  показують дві прикметні речі: 1)  наскільки часто і близько діячі нашої культури є родинно пов’язані і як це ушляхетнює і родину і культуру 2) генеалогіями в значній мірі займаються  люди – ненауковці,  для яких ця сфера не входить в поле їх професійних інтересів, а які просто цікавляться інтересом до свого роду.  Актуальність всіх наведених міркувань ілюструвала проведена музеєм С. Людкевича презентація книги «Спомини нашої родини», упорядкована Володимирою Качмар. Імпреза відбулася з нагоди українського Дня родини.

Володимира Качмар – нащадок родини Вахнянинів, уродженка Львова, здобула загальну освіту у СШ № 53 (1977) та музичній школі № 3 по класу бандури ((1974). Завершила здобуття освіти у Львівській політехніці за спеціальністю архітектор. Член Спілки архітекторів України з 1993 р. Працювала провідним архітектором у проектному інституті «Львівагропроект», старший викладач Львівського Національного Аграрного Університету. Працювала над розробкою низки архітектурних проектів, як то: у корпус інституту банківської справи на вул.Жовківській 55, багатоквартирного будинку на вул. Караджича, реконструкції стадіону «Схід» ЛНУ ім. І. Франка; у львівській області – церкви в с. Вузлове, а також низки шкіл, садочків, центрів зайнятості; член великої команди проекту нафтопереробного заводу у м. Туркменбаші в Туркменістані.

У своєму слові Володимира Качмар розповіла про еволюцію її інтересу та вивчення історії своєї родини, згадала про видану нею книгу «Нариси історії нашого роду», в якій уклала на основі документів генеалогічне дерево  родини і подала зібрану, по можливості вичерпну інформацію про кожного з членів. Далі була представлена концепція і наповнення книги «Спомини нашої родини», наголосивши на тому як подані матеріали (мемуаристика, листування) збагачують наше знання про долю представників родини в часі Першої світової війни. Добрим словом спом’янула гостя і берегиню Людкевичевого дому світлої пам’яті Зеновію Штундер, яку відвідувала неодноразово  свого часу у Людкевичевому домі, і яка підказала місце знаходження окремих матеріалів, що увійшли до книги. Зазначалося також про зв’язки родини Вахнянинів з родиною С. Людкевича і контакти окремих представників зі самим композитором. З власної ініціативи і на матеріалах власного домашнього архіву презентацію своєї книги В. Качмар супроводила  невеличкою виставкою підібраних оригіналів документів, світлин, речей та ін., які ілюстрували також і контакти родини  Вахнянинів зі С. Людкевичем.

Слово про книжку виголосила піаністка, педагог львівського державного музичного ліцею ім. С. Крушельницької, член Наукового Товариства ім. Шевченка Тетяна Воробкевич, звернувши увагу на те, наскільки потрібен нераз отакий матеріал для надання ґрунтовної інтелектуальної відсічі тим національно і духовно неповноцінним і неосвіченим «мудрагелям», які намагаються заперечувати надбання, здобутки українських родин. Прелегент розповіла, як прочитане нею презентоване видання відкрило для неї постаті  українського національного відродження середини ХІХ ст. (постать о. Данила Танячкевича), дала високу оцінку як самому опублікованому матеріалу, його науковому та художньому (в графічних малюнках) опрацюванню.

         Міркуваннями про книгу поділився також старший науковий співробітник музею, кандидат мистецтвознавства і модератор цього заходу Яким Горак. Окресливши свої контакти з В. Качмар, які тісно пов’язані з його науковими зацікавленнями постаті композитора Анатоля Вахнянина і як навіть при зміні наукових зацікавлень постійно повертається до родини Вахнянинів, кожен раз інших її представників, а відтак має постійну потребу звертатися до праць В. Качмар, відкриваючи нові її грані. Це є найкращим показником наскільки потрібна і актуальна робота зроблена дослідницею. Вихід книги «Спомини…» продовжив цей процес відкриття і збагатив новим фактажем знані давніше події. Тягла праця В.Качмар – наголосив Я. Горак – щодо послідовного і багатогранного, на документах опертого розкриття історії і постатей своєї родини (бож уже видано 2 книги) не має нині аналогів і має багаті перспективи. Книга цінна зібранням під одну обкладинку масиву цінних історичних документів, оригінали яких або розпорошені у приватних руках і архівах, або є недоступними чи важкодоступними для дослідника. У «прямій мові» представників розкривається доля родини в історичних реаліях впродовж півтора століття. З власного досвіду наукової роботи з джерелами  виступаючий висловив кілька побажань на урахування у майбутніх виданнях, яких з нетерпінням чекаємо від Володимири Качмар.

Презентація проминула в надзвичайно теплій, сердечній атмосфері з великим зацікавленням до представлених у книзі матеріалів. Шкода тільки, що було дуже мало публіки. На завершення презентації Тетяна Воробкевич подарувала для музею речі, які не встигла передати ще Зеновії Штундер, – здійснені нею нотні видання різних авторів (в т.ч. фортепіанних ансамблів С. Людкевича) і дві афіші.

Яким Горак,
Кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею  Станіслава Людкевича

Поезії Ю. Федьковича від часу їх першої публікації у Львові в 1861 році, стали дуже популярними, їх одразу почали співати як народні пісні, а старогалицькі композитори, попередники Людкевича, складали хорові твори на його слова. Хто саме був автором пісень „Як я, браття, раз сконаю” і „Пою коні при Дунаю” невідомо. Пісню „Пою коні при Дунаю” співала мати Людкевича і від неї він перейняв мелодію цієї пісні. У складеній 1920 року нотографії творів М. Вербицького Людкевич зазначав: „Під іменем Вербицького як автора подаються деколи старі галицькі мелодії „Як ніч мя покриє”, „Там на горі крута вежа (чи межа?), або до слів Федьковича: „Як я, браття, раз сконаю”, „Пою коні при Дунаю” й ін. Однак ніяких автографічних, ані посередніх доказів причетности Вербицького до цих пісень досі не найдено”[1] Тимчасом Й. Волинський у статті про М. Вербицького, поміщеній в посібнику „Історія української дожовтневої музики”, виданому 1969 року під редакцією О. Шреєр-Ткаченко, подає пісню „Пою коні при Дунаю” як твір М. Вербицького, в тональності фа-дієз мінор, в якій пісня опрацьована у Людкевича[2].

За жанром це лірична парубоцька пісня, але з бадьорим маршовим ритмом. Людкевич визначив її характер ремаркою Marciale commоdo. За винятком двох початкових тактів фортепіанного вступу, які звучать форте, весь хор витриманий на піано, і лише в закінченні є невелике крещендо до меццофорте.

Пісня має куплетну двочастинну форму, що складається з заспіву і приспіву. Як в багатьох інших хорах, у заспіві композитор двічі повторяє друге речення, міняючи лише дещо гармонізацію. Приспів, який хор виконує без слів, морморандо, композитор докомпонував до пісні надзвичайно вдало.

Усі виразові засоби, вжиті у цьому хорі, динамічні, тональні й ритмічні нюанси, разом з народно-пісенним складом мелодії, залишають неповторне враження. Пісня „Пою коні при Дунаю” належить до найпопулярніших хорових творів Людкевича.

За матеріалами кн.:

Зеновія Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т.1: 1879-1939. – Львів: ПП “Бінар-200”, 2005.

[1] С. Людкевич. Дослідження, статті, рецензії, виступи, т.1, с.308. Бібліографія творів М. Вербицького.

[2] Історія української дожовтневої музики, с.301-302.

Спочатку навчання в університеті, згодом багатогранна діяльність. Перша світова війна і російський полон зробили вимушену перерву… Повернувся Людкевич до Львова у 1919 р., щоб залишитись у цьому місті назавжди.

Як пише у своєму дослідженні Зеновія Штундер, на початку жовтня 1897 р. “Станіслав приїхав до Львова і поселився зі своїм найближчим приятелем Володимиром Старосольським та їхнім спільним товаришем на першому поверсі одного з будинків Ставропігійського братства, поряд з Успенською церквою на вулиці Руській, навпроти будинку товариства «Дністер»”.

Незабаром Людкевич міняє помешкання і переїздить на вул. Коперника, 24а; від половини лютого 1898 р. винаймає квартиру на першому поверсі по вул. Св. Мартина, 7 (тепер Жовківська).

Від жовтня 1898 р. Станіслав мешкає у свого вуйка Августа Ґіжовського – вул. Зелена, 30 (партер зліва).

Наступними адресами композитора є помешкання у будинку № 2 по вул. О. Фредра, а в 1903 р. – вул. Баторого, 34 (теперішня Князя Романа).

У липні 1903 року С. Людкевич покидає Львів, а повертається сюди у вересні 1910 р., щоб очолити Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. За словами З. Штундер, він спочатку зупинився в Народному готелі (Народній гостинниці), а невдовзі винайняв помешкання на вул. Скарбківській, 7 (нині – Лесі Українки), де перебував до початку Першої світової війни.

Наприкінці вересня 1919 р., після повернення з російського полону, С. Людкевич приїздить до Львова, щоб уже назавжди пов’язати своє життя з цим містом. Він поселився на другому поверсі будинку № 6 по вул. Л. Сапіги (теперішня – С.Бандери).

А 1 жовтня 1921 р. Людкевич переїхав до кам’яниці Соломії Крушельницької по вул. Ю. Крашевського, 23 (тепер – С. Крушельницької), де прожив рівно десять років. Його кімната була частиною помешкання, яке займала родина Володимира Старосольського.

Згодом В. Старосольський намірився відкрити у Львові юридичну контору, для якої, на думку родини, якраз підходило сусіднє з їхнім помешкання. Отож, Людкевич переїздить на вулицю Шептицьких, 14 – у дім свого товариша з університетських студій адвоката Іларіона Боцюркова, де прожив наступних 30 років.

Родинні обставини спонукали композитора подумати про власне житло, і в 1950-х роках розпочинається будівництво дому на тодішній вулиці Військовій, 7 (нині – С.Людкевича, 7).

Життя Станіслава Людкевича в домі Соломії Крушельницької, Іларіона Боцюркова і будівництво власного дому вимагають ширшого огляду, то ж розповімо про ці адреси в наступних нарисах.

12 львівських адрес Станіслава Людкевича. В Домі Соломії Крушельницької

12 львівських адрес Станіслава Людкевича. Вулиця Шептицьких

Мар’яна Зубеляк, старший науковий співробітник Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові

Станіслав Людкевич (1879-1979) – корифей української музики. Немає такої галузі в українській музичній культурі, яка залишилася б поза його увагою і не знаменувалася вагомими здобутками, що не втратили своєї значущості до наших днів. Композитор, вчений-дослідник у галузях музикознавства й фольклористики, педагог, диригент, музичний редактор, музично-громадський діяч, один із фундаторів музичної освіти в Галичині – ось основні аспекти його діяльності. Доля подарувала Станіславу Людкевичу довгий, 100-літній життєвий шлях, у час, позначений бурхливими історичними подіями, змінами політичних режимів та ідеологій. Проте йому вдалося зберегти не лише свою творчу особистість, але й цілісність світогляду, який він виробив у молоді роки і відстоював за будь-яких життєвих обставин. Безпосередній, сердечний, трохи розсіяний, скромний, навіть часто несміливий, – у принципово важливих питаннях він був непохитним і мав відвагу привселюдно відстоювати свої переконання. С. Людкевич викликав глибоку пошану своїх сучасників і як багатогранна творча особистість, і як надзвичайно порядна і чесна людина. Його цілком справедливо називали “Сумлінням української музики”.

Від молодих років Станіслав Людкевич поєднував композиторську творчість з музикознавчою, фольклористичною, педагогічною, виконавською, культурно-громадською діяльністю; був також викладачем гімназії, директором і

Від початку ХХ ст. С.Людкевич був найактивнішим організатором музичного життя Галичини, ініціатором відкриття у Львові Музичного інституту ім. М. Лисенка, а згодом – відкриття десяти його філій по містах Галичини та їх інспектором до 1939 року.

С. Людкевич народився 24 січня 1879 р. у м. Ярославі (тепер – Польща). Його батько був учителем, а згодом директором народної школи, мати захоплювалась музикою, в молодості брала уроки у М. Вербицького і своє захоплення передала синові. В гімназійні роки він співає в хорі, починає компонувати і отримує перші навички диригування. Після закінчення гімназії продовжує навчання у Львівському університеті на відділі української та класичної філології. З перших днів навчання стає активним членом українського студентського товариства “Академічна громада”. В студентські роки розпочинається його співпраця як диригента з хором товариства “Львівський Боян”, що тривала майже сорок років. Цей колектив був першим виконавцем усіх його хорових творів, зокрема кантати-симфонії “Кавказ” і кантати “Заповіт”.

Рішення здобути музичну фахову освіту привело молодого митця до Відня. Тут він відвідує лекції авторитетних професорів Ґвідо Адлера і Германа Ґреденера, займається композицією та інструментуванням з композитором Александром Землінським. Перебування у Відні завершується захистом дисертації «Два причинки до питання розвитку звукозображальности».

Після повернення до Львова обіймає посаду директора Вищого Музичного інституту ім. Миколи Лисенка (1910-1915).

З початком Першої світової війни був мобілізований до армії та невдовзі потрапив до російського полону і декілька років провів у м. Перовську (тепер – Казахстан).

Після звільнення з полону працював викладачем та інспектором Музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові, а в радянський час – професором і завідувачем кафедри історії, теорії та композиції Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка.

Своє життєве кредо він висловив ще в студентські роки: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від сього, щоб вони всі свої сили, усе своє мистецтво посвятили на услуги своєї нації”.

Після смерті Станіслава Людкевича Берегинею творчої та наукової спадщини стала дружина композитора – Зеновія Штундер (1927-2016), музикознавець, кандидат мистецтвознавства, яка все своє життя присвятила популяризації імені Станіслава Людкевича. З власної ініціативи вона створила експозицію, що розташувалася на другому поверсі будинку композитора, де він мешкав впродовж останніх двадцяти років свого життя (Львів, вул. С. Людкевича, 7). Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, єдиний у Львові музей музичного профілю, виступив з ініціативою розмістити меморіальний музей композитора на другому поверсі його дому, а перший – залишити за З. Штундер. З цією метою Зеновія Костянтинівна передала Музею Соломії Крушельницької частину успадкованого нею будинку і з 1995 р. почала працювати на посаді старшого наукового співробітника сектора Музею Соломії Крушельницької – Меморіального музею Станіслава Людкевича. Таким чином, Зеновія Штундер залишилися у своєму домі і як господиня, і як музейний працівник.

Сьогодні, згідно бажанню і заповіту Зеновії Штундер, весь дім Людкевича став музеєм і має назву МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ СТАНІСЛАВА ЛЮДКЕВИЧА – ВІДДІЛ МУЗИЧНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ У ЛЬВОВІ.

Для повноцінного функціонування музею, належного зберігання музейної колекції, в яку входять бібліотека, музична й наукова спадщина Станіслава Людкевича та особистий архів Зеновії Штундер, в будинку необхідно провести капітальний ремонт. Перспективи розвитку Музею Станіслава Людкевича – це відтворення меморіального комплексу на базі садиби С. Людкевича, створення науково-дослідницького центру з вивчення творчої спадщини композитора та його сучасників, популяризація творчої і наукової спадщини композитора, залучення ширшого кола відвідувачів.

Виходячи з сьогоденних реалій, виставкова діяльність Музею С. Людкевича відбувається часто за межами Дому композитора, зокрема, у приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької (нагадаємо, що з 1921 до 1931 року С. Людкевич винаймав кімнату в Домі С. Крушельницької), а також в інших музейних установах Львова.

Пропонована виставка “Станіслав Людкевич – людина легенди і дійсності”, побудована на матеріалах з фондів Музею Станіслава Людкевича, вперше знайомить мешканців Винник з життєвим і творчим шляхом видатного українського композитора, музикознавця, педагога, організатора музичного життя Галичини.

На виставці представлені також матеріали, що пов’язують постать композитора з Винниками.

Мар’яна Зубеляк, Роксоляна Пасічник

Пропозиції музичної громадської Львова відкрити музей в домі С. Людкевича звучали ще у 1980 ­х рр. Проте однією з основних умов створення музею було переселення вдови композитора в інше помешкання, на, що, звісно, Зеновія Костянтинівна не могла погодитися.

Музей Соломії Крушельницької, єдиний у Львові музей музичного профілю, виступив з ініціативою розмістити меморіальний музей композитора на другому поверсі його дому, а перший – залишити за З. Штундер. З цією метою Зеновія Костянтинівна подарувала Музею Соломії Крушельницької частину успадкованого нею будинку і почала працювати на посаді старшого наукового співробітника сектора Музею Соломії Крушельницької – Меморіальний музей Станіслава Людкевича.

В основу експозиції музею лягли унікальні матеріали архіву С. Людкевича, що налічує близько 10 тисяч одиниць збереження: рукописи, друковані видання, фотографії, листування, предмети образотворчого мистецтва, багата бібліотека композитора.

У двох експозиційних кімнатах збережені інтер’єри кабінету композитора та спальні, третя – своєрідний виставковий зал, в якому демонструються видання музичних творів, музикознавчих праць, рукописи.

Результатом невтомної дослідницької праці Зеновії Штундер над архівом митця стали фундаментальні видання. Впродовж 1999-2000 рр. побачило світ повне зібрання музикознавчої спадщини та публіцистики Станіслава Людкевича, що охоплює дослідження, статті, рецензії та виступи, написані чи виголошені ним від кінця ХІХ до початку 70-х років ХХ століття. Вийшла друком монографія З. Штундер у двох томах: Т.І.: “Станіслав Людкевич. Життя і творчість: (1879–1939)” (Львів, 2005), Т.ІІ.:”Станіслав Людкевич. Життя і творчість: (1939–1979)” (Львів, 2009).
Щороку музей розширює свою діяльність, популяризуючи творчу спадщину композитора. До 125-річчя народження С. Людкевича працівники Музею Соломії Крушельницької організували та провели низку заходів: вечір спогадів, наукову конференцію, виставку на матеріалах з архіву композитора. До цього ювілею, зокрема, при підтримці Управління культури Львівської міської ради було видано рекламний буклет “Будинок-музей Станіслава Людкевича” і компакт-диск з архівними записами творів композитора. Працівники Музею Соломії Крушельницької брали участь у підготовці до друку першого і другого томів монографії З. Штундер “Станіслав Людкевич. Життя і творчість” (набір тексту, нотних прикладів, сканування фотоілюстрацій).

Кожного року, не лише у ювілейні дати, в Музеї Соломії Крушельницької експонуються виставки з особистого архіву Станіслава Людкевича до Дня народження композитора.
Музей Станіслава Людкевича постійного відвідують студенти, учні, відомі діячі музичної культури з України та з-за кордону.

Перспективи розвитку Музею Станіслава Людкевича – це відтворення меморіального комплексу на базі садиби С. Людкевича, створення науково-дослідницького центру з вивчення творчої спадщини композитора та його сучасників, залучення широкого кола відвідувачів.

Роксоляна Пасічник, старший науковий
співробітник Музично-меморіального музею
Соломії Крушельницької у Львові