Урочисте погашення марки відбулося у Києві штемпелем першого дня та в с. Біла на Тернопільщині – спеціальним штемпелем 23 вересня 1997 року. Конверти були видрукувані у трьох різновидах – зі старою та оновленою формою для адресування, а також у збільшеному форматі.

В організації урочистих заходів цього ювілею змагалися Тернопіль і Львів, а, в підсумку, переможницею стала Соломія Крушельницька.

Хроніку святкувань на батьківщині співачки подаємо за матеріалами статті І. Ґерети “На честь великої України” (ж.“Дзвін”, 1998, №4).

20 вересня у церкві с. Біла, де колись відправляв служби о. Амвросій Крушельницький, відбулася урочиста літургія. По тому велелюдна процесія прийшла до могили батьків С. Крушельницької. Відтак на подвір’ї садиби Крушельницьких відбулося літературно-мистецьке свято. Увечері учасники ювілейних торжеств переглянули виставу “Соломія Крушельницька” за п’єсою Б. Мельничука та І. Ляховського у Тернопільському драматичному театрі. У неділю 21 вересня у Тернопільському краєзнавчому музеї відбулася наукова конференція, учасники якої прийняли звернення до місцевої влади у справі спорудження пам’ятника співачці. На будинку обласної філармонії, де у 1928 році виступала С. Крушельницька, було урочисто відкрито пам’ятну таблицю (скульптор Василь Садовник). Увечері в театрі виступали переможці конкурсу на здобуття премії ім. С. Крушельницької, який відбувся у березні 1997 року серед студентів Тернопільського музичного училища, що носить ім’я співачки.

Урочисто відзначали 125-ліття С. Крушельницької по всій Тернопільщині, зокрема у Бучачі, Білявинцях , Заліщиках.

Гарним подарунком до ювілею артистки від її земляків стала газета “Соломія”, яка почала виходити у Тернополі 1997 року. Це періодичне видання впродовж  наступних 20 років невтомно популяризувало ім’я С. Крушельницької, надаючи свої сторінки для дослідників життя і творчість співачки

Центром святкувань у Львові став Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької як ініціатор та організатор численних ювілейних заходів. На той час він був уже самостійною установою (від 1995 року). З нагоди 125-річчя  від дня народження С. Крушельницької Львівська міська рада видала Ухвалу (№ 998 від 04.12.97) про розширення музею, зобов’язавши виконавчий комітет відселити мешканців двох квартир з будинку співачки. На жаль, ця Ухвала була виконана лише у 2004 році, частково, бо вдалося відселити лише одне помешкання.

Ювілейні урочистості в музеї співачки відбулися 23-24 вересня. Гостей запросили на IV наукові читання, концерт молодих виконавців, лауреатів Міжнародних конкурсів, а також на традиційний уродинний торт. У Салоні музею було відкрито виставку, побудовану на матеріалах фондів Музею Соломії Крушельницької та Львівського історичного музею.

“Скарби Соломіїного дому” – ще одна виставка, присвячена ювілею артистки, експонувалася у грудні в Музеї історії релігії, де було представлено понад 100 оригінальних експонатів з фондової збірки музею Соломії Крушельницької. Працівники музею впродовж року організовували лекції, концерти, конференції, виставки разом з музичними закладами, бібліотеками, науковими і просвітницькими товариствами у Львові, Стрию, Дрогобичі, Червонограді, Тернополі. Експозиція та матеріали фондової збірки музею стали основою для багатьох теле- і радіопередач, зокрема для створення документального фільму “Два життя Соломії”, (режисер О. Фролов, студія “Контакт”, Київ), який вийшов на екрани у ювілейному 1997 році.

Львівська опера вшанувала ювілярку тижнем пам’яті. Впродовж 16-23 листопада в театрі усі вистави були присвячені Соломії Крушельницькій, а на завершення відбувся великий гала-концерт.

До ювілею співачки Львівське видавництво “Дивосвіт” надрукувало оригінальні конверти з її зображенням (худ. М. Маринюк) та інформацією про артистку на звороті (текст Г. Тихобаєвої).

У Києві, з нагоди ювілею С. Крушельницької, на сцені Національної опери України відбувся урочистий концерт за участю провідних солістів київського, одеського, львівського оперних театрів, лауреатів Міжнародного конкурсу ім. С. Крушельницької. Вечір відкрив Михайло Головащенко, розповівши про життя і творчість артистки, слухачі почули записи українських народних пісень у виконанні співачки.

Хроніку ювілейних подій подавали періодичні видання в Україні та за її межами. Зокрема, на сторінках україномовних газет “Свобода” та “Америка” (США) друкувалися матеріали про Соломію Крушельницьку та повідомлення про ювілейні торжества М. Головащенка, І. Ґерети, П. Медведика, працівників Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

У газеті “Культура і життя” В. Горинь опублікував невідомі листи Соломії Крушельницької до Марії Вояківської (№ 35, 1997), а Р. Пилипчук здійснив передрук статей “Сальомея Крушельницька” Марії Фуртак та “В гостині у С. Крушельницької” Ярослави Музики, що друкувалися у львівських жіночих періодичних виданнях у 1930-х роках (№38, 1997). “Літературна Україна” (25 вересеня, 1997) надрукувала розлогу статтю Р. Пилипчука “Нам тут, межи москалями, не геть-то радісно й корисно…” про одеські гастролі співачки та її стосунки з Марком Кропивницьким.

Завершити огляд подій 125-літнього ювілею хочеться словами Ігоря Ґерети: “1997 року в умовах повної політичної свободи Україна відзначала ювілей своєї великої дочки Соломії Крушельницької. І хоч економічні негаразди не дали здійснити все задумане, свято вдалося” (ж.“Дзвін”, 1998, №4).

Матеріал підготували Галина Тихобаєва та Олександра Кирик.

110-ліття Соломії Крушельницької, на відміну від попередніх ювілеїв, не відзначалося на офіційному рівні. Радянська влада “забула” про цю дату і, можливо, це було на користь співачки. Адже, на початку 1980-х років криза радянської пропаганди сягнула апогею: події на виконання постанов компартії та уряду сприймалися, як правило,негативно, а формальне вшанування відомих представників української культури нівелювало особистості та знецінювало їх значення.

До цього ювілею дослідники життя та сценічної діяльності Соломії Крушельницької прийшли зі значними здобутками. І найбільший з них – двотомник матеріалів про співачку, упорядником якого був Михайло Головащенко. У 1978 році надруковано першу частину цього збірника, яка містила спогади про С. Крушельницьку, а у 1979 році вийшла друком друга частина – рецензії та листування. М. Головащенко працював над цією книжкою з кінця 1960-х років і планував її видати до 100-літнього ювілею С. Крушельницької. Проте, рукопис пролежав у видавництві “Музична Україна” майже десять років. Увесь цей час дослідник боровся з чиновниками та цензурою за право на життя своєї праці. У листі до Одарки Бандрівської на початку 1978 року він писав: “Нарешті! Великі затяті баталії все ж завершилися перемогою, хоч і говорять, що один у полі не воїн. 4 рази давали на рецензії, навіть до Львова (Інститут суспільних наук), ампутували, різали, коротили, викидали, хотіли взагалі … Виходить! Ось так.”

Про велику популярність книжки свідчить той факт, що вже через кілька років її наклад (30 тисяч примірників кожного тому) було вичерпано, а в 90-х роках минулого століття двотомник став бібліографічною рідкістю. Велике значення праці М. Головащенка полягає не лише в тому, що дослідник зібрав колосальний джерелознавчий матеріал за межами тодішнього радянського союзу, але й у тому, що цей матеріал спростовував радянський міф про трагічну долю співачки та неможливість Крушельницької реалізувати свій талант умовах капіталістичної дійсності. У передмові до першого тому Головащенко вперше подав правильний рік народження Крушельницької – 1872 – посилаючись на недавно знайдене метричне свідоцтво (насправді Свідоцтво про хрещення) співачки, яке зберігається у її племінниці О. К. Бандрівської.

У 1978 році львівське видавництво “Каменяр” друкує нарис-путівник по Музею Соломії Крушельницької у селі Біла (на Тернопільщині). Його автор Ігор Ґерета, один з фундаторів цього музею, зумів у форматі огляду музейної експозиції написати блискучу статтю про співачку з багатим фактажем, що охоплює головні віхи її життєтворчості та вшанування пам’яті артистки.

Популярністю у читачів користувалася книжка Валерії Врублевської “Соломія Крушельницька: роман-біографія”, що вийшла у видавництві “Молодь” 1979 року (наклад 50 тисяч примірників). На жаль, не можемо цього сказати, про її авторку, що зробила кар’єру завдяки чоловікові, який був партійним функціонером високого рангу. Для написання роману про Крушельницьку В. Врублевська скористалася ще неопублікованими матеріалами М. Головащенка, які “лежали” у видавництві. Про захист авторських прав у той час і за таких обставин не могло бути й мови. Тому цей негідний вчинок, незважаючи на величезні зусилля Михайла Івановича доказати плагіат, так і не дістав належної оцінки громадськості. Книжка дезорієнтувала читачів через компіляцію справжніх фактів біографії співачки, оригінальних документів (рецензії, листи) і фантазій авторки. Проте, як зазначалося, роман мав широку авдиторію, тому, що був першим художнім твором про Соломію Крушельницьку та містив багато цікавої інформації про особисте життя співачки. У 1986 році було здійснене друге видання цього твору (вид-во “Дніпро”, передмова О. Гончара), а в 1989 році вийшла російськомовна версія книжки у Москві (“Советский писатель”).

Найбільш резонансною подією, що збіглася з 110-літтям С. Крушельницької, став перший художній кінофільм про співачку. Фільм “Повернення Баттерфляй” створено на Київській студії ім. Довженка режисером Олегом Фіалком. Автором сценарію була В. Врублевська, у головній ролі – молода ленінградська актриса Олена Сафонова (згодом відома з популярної радянської мелодрами “Зимова вишня”), голос Крушельницької озвучувала Ґізела Ципола.

Фільм був побудований за принципом спогадів-ретроспекцій, знімали його у Львові та широко анонсували і обговорювали в пресі. Найбільше уваги дісталося молодому амбітному режисерові та головній героїні, значно менше – виконавцям другорядних ролей. А серед них, зокрема, був Іван Миколайчук, який створив життєво правдивий у своєму трагізмі образ Антона, брата Соломії Крушельницької.

Фільм був відзнятий російською мовою, а згодом продубльований українською. Прем’єра української версії кінострічки відбулася у Львові влітку 1983 року.

З гарними подарунками до ювілею співачки прийшли її земляки. Тернопільське бюро подорожей та екскурсій розробило маршрут вихідного дня “Соломія Крушельницька – українська співачка світової слави”, а обласна бібліотека для дорослих і товариство любителів книги видало перший бібліографічний довідник про Крушельницьку, який підготували Н. К. Іванко та П. К. Медведик.

Серед публікацій у пресі варто виділити статті Петра Медведика, присвячені окремим подіям та особам в житті Соломії Крушельницької, які друкувалися в журналі “Жовтень“ (№ №9,11 1982) та у газеті “Вільне життя” (18.03.1983).

Урочисті заходи, присвячені ювілею артистки, були нечисленними. Наприкінці 1983 року у Львові відбулися два вечори-концерти – у консерваторії та філармонії. Цей факт викликає подив, адже вже кілька років була відома правильна дата народження С. Крушельницької. Про урочистий вечір у Львівській філармонії повідомили г. Вільна Україна (стаття Л. Бабюк “Пам’яті славетної співачки”) та журнал “Жовтень” аж на початку 1984 року. Програма вечора була побудована у “кращих традиціях” радянських заходів, а концерт, у якому брали участь учні музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької та відомі артисти Львівської опери, відзначався жанровою строкатістю.

Назагал, в організації заходів цього ювілею відчувалася відсутність Одарки Бандрівської (Дарія Карлівна померла 5 травня 1981 року), яка завдяки своєму авторитету та професійності підтримувала високий рівень усіх подій, що відбувалися на вшанування пам’яті співачки.

На завершення, хочеться згадати про оголошення, яке напередодні 110-літнього ювілею С. Крушельницької помістив у газеті “Культура і життя“ (22.11.1981) Михайло Головащенко.

До шанувальників великої співачки
У Львові вирішено створити меморіальний музей всесвітньо відомої співачки. заслуженого діяча мистецтв УРСР, професора Львівської консерваторії імені М. В. Лисенка Соломії Амвросіївни Крушельницької (1872-1952).
Музей відкриється в будинку №23 по вул. Чернишевського, де з 1904 по 1952 рік жила велика актриса.
Звертаємося до читачів газети “Культура і життя” з проханням надсилати відповідні матеріали, документи на адресу: Львів, вул. Івана Франка, 152-154, Музей Івана Франка, оргкомітету музею С. А. Крушельницької.

Саме цей музей – Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові, – який відкрився у 1989 році, стане центром відзначення майбутніх ювілеїв Артистки.

Матеріал підготували:
Галина Тихобаєва, Олександра Кирик

90-річчя від Дня народження Соломії Крушельницької

100-літній ювілей Соломії Крушельницької

В історію світового й вітчизняного вокального мистецтва Менцинський увійшов передовсім як визначний оперний співак (героїчний тенор) і педагог. Свого часу перед українським митцем були відкриті двері найкращих європейських театрів. Зі щирим захопленням його вітали у Німеччині, Англії, Голландії, Італії, Бельгії, Франції та багатьох інших країнах. Проте найбільшого успіху і визнання здобув Модест Менцинський у Швеції. Так, шведський король Оскар ІІ, нагородив співака «Великою золотою медаллю за літературу та мистецтво», а його наступник – король Густав V відзначив митця Лицарським хрестом та орденом Вази. Швеція стала для співака другою батьківщиною. По закінченні оперної кар’єри Менцинський відкрив у Стокгольмі свою приватну школу співу. Сьогодні його вважають творцем шведської вокальної школи, яку продовжив та розвинув його талановитий учень Арне Суннегорд.

Чергове звернення до постаті Модеста Менцинскього є актуальним і сьогодні. Його багатогранна вокально-сценічна, фонографічна й педагогічна спадщина неодноразово привертала увагу дослідників творчості митця. Проте, по сей день залишається ще багато непрочитаних сторінок у його літописі життя. Так, на всебічне й широке висвітлення заслуговує внесок Менцинського у популяризацію української музичної культури не тільки в рідному краї, а й у світі.

Про Модеста Менцинського – блискучого й талановитого інтерпретатора українського камерного репертуару писало багато критиків, проте найфаховіші рецензії належать перу Станіслава Людкевича. І це є закономірним. Творчі контакти цих двох митців почалися у Львові ще у жовтні 1897 року. Тоді Модест Менцинський й Станіслав Людкевич бачилися на репетиціях «Львівського Бояна» та різних музичних імпрезах. Захоплення музикою зблизило Менцинського й Людкевича, вони стали приятелями. У 1898 році Людкевич написав і присвятив Модзьові (так називали співака його рідні і приятелі) Менцинському солоспів на слова Гейне «Якби ви знали».

Таким був початок творчих контактів двох молодих митців, які в той час перебували на початку своєї артистичної кар’єри. Їхній перший спільний виступ  відбувся 10 березня 1899 року під час Шевченківського концерту. Для обох музикантів цей концерт мав особливу прикмету: тоді Станіслав Людкевич вперше диригував хором «Львівського Бояна», а Менцинський вперше відспівав тенорове соло у четвертій частині кантати Лисенка «Радуйся, ниво неполитая». Цей концерт рецензенти львівської газети «Діло» (ч.53) назвали однією з найкращих тогорічних Шевченківських музичних імпрез. Восени того ж року Менцинський покидає Львів і виїжджає на студії до Франкфурта-на-Майні. Станіслав Людкевич залишається й активно входить в українське музичне життя Львова. Незважаючи на те, що їхні дороги розійшлися, творча співпраця цих двох митців продовжувалася.

Адже, успіхи Модеста Менцинського на сценах багатьох європейських театрів не стали перепоною до припинення  контактів з рідним краєм. «Нема нічого дивного в тому, – оповідав співак кореспонденту однієї із львівських газет, – що аудиторія величезного театру, складена з чужинців, ніколи не задовольняла мене оплесками так глибоко, як задовольняє рідна, перед якою я проспівав кілька рідних пісень». Неодноразово артист повертався на батьківщину, часто виступав перед земляками, брав активну участь у різних урочистостях. Ці візити були доброю нагодою до відновлення контактів Менцинського з Людкевичем. Так, 8 липня 1902 року вони дають спільний концерт у залі Народного дому у Львові. Наступна їхня зустріч відбулася у Перемишлі 17 червня 1909 року. Тут, у Народному домі, пройшов концерт співака, на якому Модест Менцинський з великим успіхом виконав пісню «Черемоше, брате мій», музику до якої скомпонував С. Людкевич у 1903 році. Поруч з цією верховинською піснею, що стала своєрідною візитівкою Менцинського у його концертних програмах, співак виконував ще інші композиції Станіслава Людкевича («Тайна» і «Піду, втечу»). Музичні критики завжди наголошували на тому, що Людкевич «…напевне довго-довго ждатиме на другого такого як Менцинський інтерпретатора своїх солоспівів.» (Діло, 1924, ч.59 стаття М. Волошина «Концерти Модеста Менцинського»).

Виступи співака у Львові та інших містах Галичини завжди були знаковою подією. Тому Людкевич, який був постійним музичним дописувачем львівських часописів, щоразу щиро вітав появу Модеста Менцинського на галицькій сцені. У своїх дописах композитор писав, що довершеність вокального мистецтва співака заслуговує на особливу увагу й оцінку галицької спільноти. Правда сам Людкевич вважав, що з огляду на «зарубіжний» характер вокальної кар’єри співака, він не має права «нарисувати оперний силует» Менцинського. Тим не менше, у 1918 році у часописі «Шляхи» вийшла його стаття під заголовком «М. Менцинський як оперний співак». Тут Людкевич зазначає, що його огляд є спробою привернути більшу увагу до «“нашого не свого” оперного артиста європейської міри, який…більше всіх намагався втримати свій зв’язок з нами, та проте, може, менше всіх нам близький своїм артистичним життям і світоглядом». Читаючи ці рядки, розуміємо, що, базуючись на матеріалах іноземної критики, автор статті намагався подати «совісну, справедливу й неперебільшену» оцінку оперної кар’єри співака. На завершення статті  Людкевич подає власну характеристику: «Загально дозволю собі сказати від себе тільки ось що: визначити та склясифікувати Менцинського як оперного тенора утертими шаблонними назвами трудно… Його голос надто великий, металевий та здоровий, без сліду якогось сентиментального тембру, який так діє на істеричних жінок. Вже з більшою вірністю можна б сказати, що Менцинський все-таки геройський тенор – тільки не з тих темних важких (вроді Шмедеса), а ясний та гнучкий, зі схильністю та здатністю до ліричних нюансів». Тут варто також вказати ще на одну характеристику Менцинського, яку Людкевич називає «психологічним роздвоєнням» артистичної індивідуальності співака. Що мав на увазі композитор, читаємо у наступних рядках: «Його українська вдача податлива на всякі культурні враження і впливи… не дозволила себе зовсім занапастити; і Менцинський, в якому б оперному стилі не доводилося йому виступати, з’являється перед нами не як німецький або італійський співак, а як український артист, котрому припинений розвій нашої музики не дозволив удома виховатись і вирости».

У 1919 році у збірнику «Терен» вийшла ще одна стаття Станіслава Людкевича під заголовком «Модест Мецинський і українська пісня». Поруч з оглядом концертних виступів співака на українській й зарубіжній сцені, автор детально характеризує український репертуар співака. Людкевич підкреслює довершеність інтерпретацій Модеста Менцинського, зокрема музики Миколи Лисенка, пише також про вміле поєднання виконавської майстерності та емоційної передачі музичного твору. На думку Людкевича співакові притаманне тонке відчуття стилю кожного твору, внутрішнє проникнення у дух солоспіву, художня правдивість і щирість.

Документальні матеріали, що характеризують історію взаємин Модеста Менцинського й Станіслава Людкевича зберігаються сьогодні у фондах музею Соломії Крушельницької та меморіального музею композитора. Поруч з афішами на концерти співака й різними рецензіями, фотографіями й нотними виданнями, знаходимо два листи Менцинського, адресовані Станіславу Людкевичу. Написані вони весною 1931 року, за чотири роки до смерті співака. У цих листах Менцинський з глибоким сумом пише про те, що Людкевич не відповідає на його кореспонденцію, співак чується покинутим і забутим на своїй батьківщині. Нам невідомо, чому Людкевичем перервав своє листування. Без відповіді залишається також і питання, чому при кінці 1935 року композитор жодним рядком не відгукнувся на повідомлення про смерть Модеста Менцинського.

У вересні 1975 року Станіслав Людкевич востаннє звернувся до оцінки творчості Модеста Менцинського. Тоді на прохання дослідника Михайла Головащенка, який готував до друку книгу, присвячену співакові, композитор пише спогад «Йому належить одне з перших місць». Свої мемуари автор починає так: «На моєму довгому житті доводилося зустрічатися, а то й разом виступати з багатьма видатними співаками… Проте найбільше враження залишив у моєму серці драматичний тенор Модест Менцинський, який зажив собі слави на європейських оперних сценах, здобувши репутацію неперевершеного вагнериста. Його голос звучить у мені й нині, хоч з того часу минуло півстоліття».

Ірина Криворучка, Головний зберігач фондів
Музично-меморіаального музею Соломії Крушельницької у Львові