Попри все це, донедавна мало ще хто в Україні знав про Іру Маланюк, співачку, яка двічі – у Німеччині та Австрії була удостоєна почесного титулу Каммерзенгерін. Невелика книжечка доктора мистецтвознавства Стефанії Павлишин «Історія однієї кар’єри», завдяки якій українські меломани дізналися про свою знамениту краянку, лише частково висвітлює мистецький доробок цієї всебічно обдарованої артистки.

На свою Батьківщину Іра Маланюк приїхала після п’ятдесятирічної відсутності лише у 1994 році. Відтоді  бувала в Україні часто. Любила відвідувати Львів, де зробила свої перші кроки на оперній сцені, їздила у рідний Станиславів. У 1998 році вона стала почесним професором Львівської Національної музичної академії ім. М. Лисенка.

Часто у ці українські мандрівки Іра Маланюк запрошувала своїх приятелів, відомих у Європі музикантів,  членів Австрійського товариства шанувальників оперного мистецтва, яким хотіла показати рідний край та заохотити до співпраці з українськими митцями. Щоразу, приїжджаючи до Львова, Іра Маланюк приходила й до Музею Соломії Крушельницької. Гостя з Відня брала участь у відкритті багатьох музейних імпрез, у Музичному салоні Музею відбулася презентація німецькомовного видання книги спогадів співачки.

У 2022 році на прохання журналістки Анни Лодигіної, яка разом з польською телекомандою TVP World працює  над тревел-проектом про видатних українців у Європі, працівники Музею поділилися фондовими матеріалами про Іру Маланюк. Результатом цієї співпраці став фільм-оповідь про Іру Маланюк, який можна переглянути тут: https://youtu.be/zBD__aciqp4

У 1998 році, напередодні вісімдесятилітнього ювілею артистки, віденське видавництві «Ibera Verlag» видало книгу спогадів Іри Маланюк «Голос серця. Автобіографія співачки». Ці мемуари артистка написала німецькою мовою. Можемо вважати, що ця книга – український слід у світовій музичній мемуаристиці. Властиво Іра Маланюк зробила те, чого свого часу не змогли, або ж не захотіли зробити, С. Крушельницька, О. Мишуга чи М. Менцинський, які не залишили нам жодного «мемуарного рядка». Тільки один з відомих у музичному світі українців – тенор Михайло Голинський, поділився своїми спогадами з широкою аудиторією шанувальників оперного мистецтва

Пізніше «Голос серця» Іри Маланюк заговорив і рідною мовою – у 2001 році львівське товариство Ріхарда Вагнера видало ці мемуари в українському перекладі Алли Ільницької.

Автобіографію Іри Маланюк, без застереження, можна сприймати як добрий мистецький твір і важливий документ епохи. Досконала пам’ять та вміння аналізувати, гарний і послідовний виклад а також бажання представити хроніку свого артистичного життя, допомогли Ірі Маланюк створити вільну й достовірну розповідь, багату на життєві колізії і сюжети. Мемуари співачки – це вдумливе осмислення музично-сценічної кар’єри, це цікаві й влучні портретні характеристики. Це і роздуми артистки щодо нюансів віртуозності таланту партнерів І. Маланюк по оперній сцені, відомих диригентів, режисерів та композиторів. Це також і власна інтерпретація багатьох мистецьких явищ та політичних подій, що творить своєрідну історичну картину часу та «артистичного простору» Іри Маланюк.

Зважаючи на те, що український переклад цих спогадів вийшов невеликим накладом понад 20 років тому, впродовж певного часу будемо презентувати на сторінці “Соломія Крушельницька” у мережі Facebook уривки з 12 розділів книги спогадів Іри Маланюк, які проілюструємо фотоматеріалами із фондової збірки Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Ірина Криворучка, головний хранитель фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Аналізуючи минуле десятиліття (2002-2012), слід сказати, що воно було багатим на здобутки у дослідженні спадщини Соломії Крушельницької та вшануванні її пам’яті. Разом з тим, у цей період крушельницькознавство зазнало значних втрат: відійшли у засвіти Михайло Головащенко (1923-2005) та Петро Медведик (1925-2006), не стало Левка Тарнавського (1944-2012), дослідника генеалогії родоводу співачки.

Великим здобутком у вивченні життя і творчості співачки стали книжкові видання: Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів. Тернопіль: Джура, 2008. Соломія Крушельницька. Міста і слава, Львів: Апріорі, 2009. Родовід Савчинських, Львів: Апріорі, 2011.

У цей період Соломію Крушельницьку гідно вшанували в пам’ятних знаках в Україні та за кордоном.

2008 року з ініціативи директора Львівської опери Тадея Едера встановлено погруддя Артистки (автор – скульптор Я. Скакун) в музеї театру “Ля Скала”.

22 серпня 2010 року відбулося відкриття пам’ятника Соломії Крушельницькій в Тернополі, ініціатором створення та фундатором якого був благодійний фонд “Соломія”, очолюваний громадської діячкою Мартою Подкович. Автори – скульптори Володимир Стасюк у співпраці з Андрієм та Володимиром Сухорськими, архітектор – Ізабелла Ткачук.

21 липня 2012 року в рамках проведення 58-го Фестивалю Пуччіні був встановлений бронзовий бюст С. Крушельницької (автор – скульптор Р. Іваницький) у Торре-дель-Ляґо (Італія). Подію приурочили до 140-річчя співачки. Тижневик для українців всього світу “МІСТ Online” повідомляв: “У церемонії взяли участь: М. Петренко, радник прем’єр-міністра України; Ґ. Чернявський, посол України в Італії; Д. Ляхович, апостольський візитатор для українців греко-католиків у Італії й Іспанії; Оксана Дика, українська співачка в Ля Скала, Симонета Пуччіні, онука Дж. Пуччіні.”

В Україні центрами ювілейних святкувань стали Тернопіль і Львів.

Сесія Тернопільської обласної ради від 20.11.2011 року прийняла рішення “Про проголошення 2012 року в Тернопільській області Роком Соломії Крушельницької”, а Голова обласної державної адміністрації видав розпорядження “Про відзначення в області 140-річчя від дня народження Соломії Крушельницької”. Розпорядження, яке передбачало створення ювілейного комітету, затвердження заходів та обов’язкове інформування про їх виконання, відіграло свою позитивну роль в організації святкувань на батьківщині співачки.

Хроніку ювілейних подій, які вражають кількістю та різноманітністю, подавала газета “Соломія”.

“Заходи, приурочені ювілею славетної землячки, розпочалися 16 вересня літературно-мистецькою композицією “Крізь сяйво Соломіїних пісень” на батьківщині Соломії – в Білявинцях Бучацького району. 21 вересня в Білій поблизу Тернополя в меморіальному музеї С. Крушельницької відбулася мистецька імпреза “Три таланти жінки світової слави”. Того ж дня на концерт обдарованої творчої молоді “Пісні родимого краю” організатори запросили в Український дім “Перемога” в обласному центрі. А в обласній філармонії відбувся сольний концерт солістки Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва Мирослави Гаврилюк.

19 вересня читачам обласної універсальної бібліотеки була представлена літературно-музична композиція “Сонет для Соломії” у виконанні студентів та викладачів Тернопільського музичного училища ім. С. Крушельницької.

22 вересня відбулася науково-теоретична конференція ”Соломія Крушельницька та українська духовність” (місце проведення – Тернопільське державне музичне училище ім. С. Крушельницької), покладання квітів до пам’ятника С. Крушельницькій і святковий концерт муніципального духового оркестру “Оркестра Волі”. Після цих заходів у драматичному театрі відбулися урочиста академія та концерт майстрів мистецтв області “Пісню світові дала…”.

23 вересня поціновувачі української пісні зібралися біля пам’ятника великій Соломії на бульварі Шевченка в Тернополі на концерт мистецьких колективів музичного училища, що носить ім’я славетної землячки”. (Гідна шани та любові, “Соломія”, №3, 2012).

Продовжуючи список заходів, зазначимо, що 23 вересня в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї відбулося клубне спецпогашення конверта штемпелем “ТОКМ Соломія Крушельницька. 140 років. Сопрано світу – голос України. Тернопіль, 23 вересня 2012 року”. 13 листопада на цьому ж майданчику проходила науково-краєзнавча конференція “Уродженці Тернопільщини – еліта національної культури”, приурочена ювілею співачки. Завершились святкування 22 листопада мистецьким дійством за мотивами п’єси Б. Мельничука та І. Ляховського “Соломія” на сцені Тернопільської обласної філармонії.

Земляки Крушельницької також змогли похвалитися великою кількістю різноманітних видань – ювілейні конверти, буклети, поштівки.

Львів, який у той час переживав “туристичний бум”, здавалося б мав усі підстави стати головним спонсором ювілею Крушельницької. Справді, у пресі з’явилося повідомлення, що “львівські депутати виділили 100 тис. грн. на святкування з нагоди 140-річчя з дня народження видатної оперної співачки Соломії Крушельницької.” Постанову прийняли 21 вересня 2012 року?! Ці кошти мали б піти для покращення інфраструктури Музею співачки (відселення мешканців, ремонтно-реставраційні роботи), видання нового компакт-диску із записами творів у її виконанні, перевидання книжки “Соломія Крушельницька. Міста і слава”. У планах було також оголошення конкурсу на спорудження пам’ятника С. Крушельницькій у Львові. Проте, кошти “розчинилися” у ході підготовки до “Євро-2012” і місто обмежилося лише підтримкою ХІІ Міжнародного фестивалю оперного мистецтва ім. Соломії Крушельницької, який, до речі, мав також фінансування і з центрального бюджету.

Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові розпочав ювілейний рік 1 березня 2012 року відкриттям виставки оригінальних матеріалів зі своєї збірки “На вершині світової слави” у Музеї книги і друкарства України (Київ). У час її експонування було організовано два концерти камерно-вокальної музики. Перший з них, за участю солістки Львівської опери Наталії Романюк (концертмейстер О. Древіцька), відбувся у день відкриття виставки, другий – 17 березня лекція-концерт  за участю співачки з Нідерландів Олександри Ленишин, піаніста Браяна Філдгауза і лектора Роксоляни Пасічник, старшого наукового співробітника Музею Соломії Крушельницької.

Центральною подією святкувань у Львові стала ювілейна академія “Соломія Крушельницька у світовій культурі: слідами нащадків” (21 вересня), організована Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою при Національному університеті “Львівська політехніка”, Музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької у Львові, Львівським національним академічним театром опери та балету ім. Соломії Крушельницької та Конгресом українців Естонії. У рамках академії відбулося відкриття виставки художніх робіт нащадків роду Соломії Крушельницької та камерний концерт, в якому взяли участь музиканти з родини С. Крушельницької, солісти Львівської опери, а також співачка з Талліна Яніка Сілламаа.

23 вересня працівники Музею Соломії Крушельницької запросили гостей на відкриття виставки “Скарби Соломіїного дому”, концерт (солістка – Лілія Коструба) та традиційний уродинний торт, а ввечері учасники святкувань переглянули нову балетну виставу “Повернення Баттерфляй” Дж. Пуччіні-М. Скорика у Львівській опері.

Ще дві події до ювілею співачки, що мали міжнародний резонанс, відбулися у жовтні за участю працівників Музею Соломії Крушельницької у Львові. 19-21 жовтня під час Днів української культури в Італії була проведена наукова конференція “Соломія Крушельницька – українська квітка на італійській землі” з ініціативи української громади в приміщенні Муніципалітету Риму. Після конференції у Центрі Польської культури відбувся вечір за участю Народної артистки України Вікторії Лук’янець.

30 жовтня у Львівському Музеї співачки презентували українсько-американський проект, ініціатором і продюсером якого був Алекс Гутмахер (США) Для цього був виготовлений промоційний відеоролик “Скарби Соломіїного дому” та копія театрального костюму С. Крушельницької у ролі Чо-Чо-сан. Вони мали демонструватися під час культурно-освітньої акції “Соломія – sole mio”, яка планувалася за участю співачки Любові Щибчик. у Вашингтоні, Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго,Торонто і Монреалі.

У Дні пам’яті Соломії Крушельницької 15-16 листопада в музеї співачки відбулися Наукові читання та відкриття виставки “Соломія і Анна Крушельницькі – щедрість таланту”, яка була присвячена ювілейним датам двох сестер – 140-річчю Соломії та 125-річчю Анни.

Завершальним акордом ювілейного року став ХІІ Міжнародний фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької, що відбувся 14-18 листопада у Львівській опері. Його міжнародний статус забезпечила участь музикантів та співаків з Японії, Польщі, Білорусії, Узбекистану, Молдови, Німеччини, Канади і США. Почесним гостем Фестивалю став директор музею театру “Ля Скала” Ренато Ґаравалья. До програми увійшли три оперні вистави – “Мадам Баттерфляй” Дж. Пуччіні, “Аїда” та “Бал-Маскарад” Дж. Верді, балет “Повернення Баттефляй” Дж. Пуччіні – М. Скорика та Гала-концерт.

“Родзинкою” Фестивалю стала співачка Манамі Хама (Японія-Італія) у ролі Чо-Чо-сан, яка вразила усіх своєю реалістичною грою і змусила глядацьку залу плакати у сцені ритуального самогубства героїні.

Щодо матеріалів, які друкувалися у пресі ювілейного 2012 року, то пальму першості втримувала газета “Соломія”. Події і заходи у Львові, особливо ті, що стосувалися Фестивалю, широко коментував “Високий замок”. Місячник “Галицька брама” (видавництво “Центр Європи”) повністю присвятив Соломії Крушельницькій № 7-9 за липень-вересень 2012 року. Гарним дарунком до ювілею став перекидний настінний календар, виданий Львівською оперою у співпраці з Музеєм Соломії Крушельницької.

Для відзначення 140-літнього ювілею Соломії Крушельницької було характерним розширення формату ювілейних подій. У минулому залишилися урочисті мітинги за участю представників влади, до традиційних концертів на честь ювілярки додалися урочисті академії та культурно-мистецькі проекти. Цей ювілей також засвідчив, що вшанування Артистки вийшло на міжнародний рівень завдяки активній співпраці з культурологічними інституціями та громадськими організаціями за межами України.

Матеріал підготували Галина Тихобаєва та Олександра Кирик

Суспільно-політичні події, що призвели до незалежності України у 1991 році, змінили вектор культурного життя країни.

Знаковою подією для вшанування Соломії Крушельницької стала організація фестивалів на честь співачки. Перший фестиваль відбувся за ініціативи головного диригента Львівського театру опери та балету ім. І. Франка Ігоря Лацанича у листопаді 1988 року, і, як писала тодішня преса, “вдався на славу”. Великий ентузіазм організаторів та успіх серед публіки сприяли тому, що фестивалі стали відбуватися щорічно.

У 1991 році у Львові відбувся Перший міжнародний конкурс оперних співаків ім. Соломії Крушельницької. У статті, присвяченій цій події, музикознавець Любов Кияновська зазначала: “Вільна країна має багато атрибутів, до яких належать і власні мистецькі змагання європейського і світового масштабу. Як гарно, що прилетіла до нас оця перша ластівка і сповістила про прихід весни, нового життя” (ж. Музика, 1992, №2).

Відкриття Львівського музично-меморіального музею Соломії Крушельницької (1989) стало другою важливою подією, що змінила формат вшанування пам’яті артистки.

Повертаючись до подій, присвячених 120-літньому ювілею Соломії Крушельницької, зазначимо, що вони переважно зосереджувались у Львові. Вшанували співачку двома великими концертами у залі ім. С. Людкевича обласної філармонії. Перший відбувся 24 вересня, його організаторами були Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (колишня Львівська консерваторія) та Львівська музична школа ім. С. Крушельницької. У програмі концерту крім вихованців цих закладів брали участь відомі музиканти (Марія Крушельницька, Лідія Шутко) та лауреати Першого конкурсу оперних співаків ім. Крушельницької Неоніла Козятинська і Степан П’ятничко. Вступне слово виголосив Микола Колесса, а провадив концерт популярний телеведучий Петро Остапишин. На сцені експонувалася виставка з фондів Музично-меморіального музею С. Крушельницької.

Другий захід, що відбувся 23 жовтня, організували управління культури міста та області, спілка композиторів і Львівська філармонія. Він складався з урочистої академії, під час якої виступили Мирослав Скорик, Микола Колеса, Лариса Крушельницька, Галина Тихобаєва, Володимир Овсійчук, Степан Генсірук (учень С. Крушельницької ) та Ростислав Братунь. У концерті взяли участь квартет театру-студії “Доля”, солісти та симфонічний оркестр філармонії, дипломанти і лауреати Першого конкурсу ім. С.Крушельницької.

Новостворений Музеї Соломії Крушельницької у Львові активно долучився до ювілейних заходів. 23 вересня, в день народження співачки тут зібралися її сучасники й учні, найближчі приятелі музею, музична еліта міста.

Спогадами про Крушельницьку поділилися Микола Колесса, Мирослав Скорик, Степан Генсірук. Відбувся невеликий камерний концерт за участі співачки зі США Ляриси Магун-Гурин (партія фортепіано – Марина Крих) та театру-студії “Доля”. Гості оглянули виставку “Велика родина”, а працівники музею отримали цінний подарунок від Галини Стернюк – матеріали про виступи співачки в Буенос-Айресі.

Ще два камерних концерти, присвячені 120-літтю Соломії Крушельницької,  відбулися в Музеї співачки у листопаді: Олександра Линишин (концертмейстер –Ярослава Матюха) виконала солоспіви галицьких композиторів, а в рамках фестивалю італійська співачки Анни Різі в ансамблі з піаністкою і композитором  Аллою Сіренко запропонувала слухачам твори західноєвропейських композиторів та подарувала слухачам дві українські народні пісні.

З 19 до 29 листопада у Львові відбувався IV Міжнародний фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької. Його активно анонсувала преса. “Наближається чергове мистецьке коронування Львова. Соломія Крушельницька – його нев’януча принцеса”, – писала газета “Експрес”. Організатори фестивалю мали серйозні фінансові труднощі, про які розповів І. Лацанич кореспондентові газети “Ратуша”. Молода держава не могла підтримати фестиваль, а спонсори, які щойно “народжувались” в Україні були ненадійними. Незважаючи на це, десятиденний! фестиваль проходив (вперше і востаннє у своїй історії!) аж на чотирьох майданчиках: вистави відбувалися у театрі, майстер класи – в консерваторії, у музеї Соломії Крушельницької – камерні концерти, а в Будинку актора демонструвалися відеофільми оперної класики.

Програма фестивалю була поділена між двома ювілярами – Миколою Лисенком (150 років) і Соломією Крушельницькою. Перша його частина була представлена операми композитора “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Ноктюрн” та концертом з творів Лисенка у виконанні учнів і викладачів музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької. У другій – світова оперна класика:“Трубадур” та “Отелло” Д. Верді, “Мадам Баттерфляй” і “Тоска” Д. Пуччіні, “Кармен” Ж. Бізе, а також “Іоланта” П. Чайковського. Завершився фестиваль Гала концертом.

Традиційно вшанували Соломію Крушельницьку на її батьківщині. Зокрема, у Меморіальному музеї співачки в с. Біла. У Тернопільській обласній філармонії відбувся концерт учнів та викладачів музичного училища ім. С. Крушельницької.

Гарним подарунком до ювілею стало видання збірника “Віночок Соломії Крушельницької” (матеріали зібрав та упорядкував П. Медведик), який, рідна Тернопільщина присвятила 120-річчю з дня народження славетної землячки. До книжки увійшли поетичні та музичні присвяти С. Крушельницькій, подано оперний і концертний репертуар артистки, грамофонні та магнітофонні записи голосу співачки, підбірка висловлювань відомих діячів культури про неї.

Львівські і тернопільські періодичні видання на своїх сторінках друкували інформацію про заходи, які відбулися до ювілею співачки. Газета “Літературна Україна”(1992, 29 жовтня) помістила черговий матеріал про співачку Михайла Головащенка: “Вершин світової слави сягнула Соломія Крушельницька”. Звертає на себе увагу стаття Остапа Черемшинського “Славетна співачка” у часописі “Вісті Придністров’я” (1992, 22 вересня), де автор опублікував уривки листів Франтішека Главачека (чеського публіциста, перекладача, україніста) зі спогадами про Соломію Крушельницьку.

120-літній ювілей Соломії Крушельницької був першим, що відзначався у Незалежній Україні. Завдяки створенню фестивалю та конкурсу, а також музею співачки у Львові як стаціонарного майданчика дослідження її спадщини, він розпочав новий етап вшанування пам’яті Артистки.

Матеріал підготували: Галина Тихобаєва,
Олександра Кирик

Всесоюзна фірма “Мелодія” випустила сувенірний альбом грамплатівок з реставрованими записами оперних арій та пісень у виконанні С. Крушельницької. До альбому ввійшли дві платівки-гіганти , на яких записано 22 твори з репертуару співачки, а також невеличкий буклет з текстом і фотографіями ювілярки. Державне видавництво “Мистецтво” випустило поштову листівку з фото С. Крушельницької. Відбулися святкування на батьківщині С. Крушельницької. 21 вересня в селі Білявинці урочисто відкрили меморіальну дошку на будинку, де народилася співачка. 22 вересня у Тернопільському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка відбувся урочистий вечір, на якому з доповіддю виступив Михайло Головащенко, зі спогадами – Микола Колесса та Анатолій Кос-Анатольський. Поети В. Вихрущ та Р. Братунь прочитали вірші, присвячені С. Крушельницькій. Закінчився вечір великим концертом. Наступного дня свято продовжилося в Білій, де відбулися урочистий мітинг та концерт. Крім того, був проведений капітальний ремонт кімнати-музею С. Крушельницької та поновлена музейна експозиція. Перед будинком школи планувалося встановити погруддя співачки роботи львівського скульптора Луки Біганича (сьогодні ця робота знаходиться в експозиції Білецького меморіального музею Соломії Крушельницької ).

24 вересня у Київському оперному театрі відбувся урочистий концерт, про який відзвітувало світовій громадськості РАТАУ, єдине у той час офіційне пресове агентство в Україні, що мало право інформувати іноземні ЗМІ. “Святкування ювілею видатної актриси, яке пройшло по всій нашій республіці, завершилося 24 вересня урочистим вечором у Київському академічному театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Теплим словом про славну дочку українського народу його відкрив голова Республіканської ювілейної комісії, народний артист СРСР Д. М. Гнатюк. Соломія Крушельницька, сказав він, заслужила небачені почесті і визнання в світі, полонила серця найвимогливіших критиків і слухачів своїм чистим, “як роса на польових квітах” голосом, артистичним смаком і музикальністю. Велика співачка, більша частина життя якої пройшла у важких умовах капіталістичної дійсності , не мислила свого мистецтва поза зв’язком з життям трудового народу. У 1939 році Соломія Крушельницька приїхала у Львів, а незабаром разом з усіма трудящими сердечно привітала історичний акт возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Про життєвий і творчий шлях,Соломії Крушельницької, сповнений оптимізму, віри у в світле майбутнє народу, говорили відомі українські композитори – народний артист УРСР А. Кос-Анатольський і заслужений діяч мистецтв України М. Скорик.”

Концерт, у якому взяли участь провідні солісти оперних театрів та відомі музиканти, був справді урочистим. “Кожен вокальний і музичний номер, яким передують літературні заставки, відтворюють яскраві події з творчого життя Крушельницької. Звучить музика Глінки, Чайковського, Пуччіні. Заслужений артист РРФСР М. Кіришев виконує арію Сусаніна, солістка Одеської опери народна артистка СРСР Н. Ткаченко – аріозо Куми і арію Чіо-Чіо-сан, народний артист УРСР А. Солов’яненко – арію Каварадоссі. Чарівні мелодії, які так любила Соломія Крушельницька, дарують слухачам заслужені артистки УРСР – сестри Марія, Ніна і Даниїла Байко. … Як оду у славу великої співачки було сприйнято “Скерцо” М. Колесси у виконанні лауреата Республіканського конкурсу імені М. В. Лисенка піаністки М. Крушельницької. Урочисто прозвучав заключний хор з опери С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. Керували симфонічним оркестром Київського оперного театру В. Кожухар, І. Гамкало, О. Рябов.

Проте, не всі заплановані заходи до 100-річчя Соломії Крушельницької були реалізовані. Не вийшов друком збірник матеріалів Михайла Головащенка. Книжка фактично була заблокована у видавництві “Музична Україна” до кінця 1970-х років. Не побачив світ також і великий фотоальбом (15 друк. аркушів) “Соломія Крушельницька в фотографіях”, підготований до друку цим дослідником. Не відбувся ювілейний концерт у Львівському оперному театрі. Серед анонсованих Головою ювілейної комісії Д. Гнатюком ювілейних вечорів і концертів у всіх областях республіки, відбулися лише деякі, і більшість з них – з ініціативи місцевих активістів-популяризаторів творчості співачки.

Львівська консерваторія вшанувала Соломію Крушельницьку вечором пам’яті, на якому виступили заслужений артист УРСР В. П. Кобжицький (вступне слово), а також Одарка Бандрівська, Микола Колесса . А. Кос-Анатольський “приніс в дарунок рідній консерваторії нові, досі нам невідомі листи Артуро Тосканіні, де він багато пише про нашу славетну землячку”. У концерті виступили Павлина Криницька, Ніна Богданова, Марія Байко та Павло Кармалюк. 27 вересня також відбувся урочистий вечір у Львівській музичній школі-інтернаті ім.С. Крушельницької.

В Івано-Франківську, у залі обласної філармонії відбувся концерт, про який помістила коротке повідомлення (автор – Юрій Крих ) “Прикарпатська правда” за 16 жовтня 1973 року. Зі вступним словом до присутніх звернулася арфістка!? Марія Ігнатюк, зі спогадами виступила учениця Соломії Крушельницької Божена Антоневич, вона ж виконала твори з репертуару співачки. У концерті взяли участь солісти філармонії та учні музичного училища. У фойє була розгорнена фотовиставка, присвячена ювілярці, яку влаштували працівники Івано- Франківського краєзнавчого музею.

Урочистий ювілейний вечір відбувся у м. Рівне, в залі музичного училища, на який була запрошена Одарка Бандрівська , а її учениця Надія Котлар виконала українські народні пісні з репертуару Крушельницької.

Два вечори на пошану Соломії Крушельницької відбулися на початку 1974 року у США та Канаді. Перший – у Літературно-мистецькому клубі Нью-Йорка, на якому з доповіддю “Ренесанс Соломії Крушельницької” виступив співак Т. Терен-Юськів. Другий – у Торонто, організований Комітетом Українок Канади, де доповіддю виступила О. Бризкун-Соколик.

Статті і публікації матеріалів про С. Крушельницьку в періодичній пресі були численними, проте вони займали останні сторінки газет. Усі передовиці писали про перебування генерального секретаря комуністичної партії СРСР Брежнєва з “дружнім візитом” у Болгарії, Ташкенті, Індії та друкували його нескінченні промови, які переривалися “бурхливими, тривалими оплесками”.

Найбільше матеріалів надрукувала газета “Культура і життя” (спадкоємиця “Радянської культури”), кілька її номерів фактично були присвячені Соломії Крушельницькій. Очевидно, у цьому була велика заслуга Михайла Головащенка, який у той час був співробітником цієї газети. Тут були вперше надруковані уривки зі спогадів сучасників Крушельницької – Маротті, Папасольї, Кортопассі, Оверлло – що згодом увійшли до книжки дослідника . “Літературна Україна” теж присвятила свої сторінки матеріалам про ювілярку. Цікавий допис А. Кос- Анатольського, де він опублікував два листи Артуро Тосканіні зі згадкою про Крушельницьку, які композитору надіслала Джуліана Вентурі. Активно друкує свої художні твори, присвячені С. Крушельницькій, співробітниця “Літературної України” Ганна Заєць:оповідання “Вибух Везувію. Епізод з життя Соломії Крушельницької” (ЛУ), нарис “Справді мужня жінка” (Вільна Україна), “Радість Соломії. Епізоди із сценарію до художнього фільму” (Чорноморська комуна). І, якщо продовжувати тему художньої літератури, то необхідно сказати, що усі часописи рясніли поетичними присвятами ювілярці, авторами яких були відомі українські поети – В. Коротич, Р. Лубківський В. Лучук, С. Майданська, В.Вихрущ, О. Сенатович та інші.

Статті і публікації, а також репортажі з ювілейних заходів друкують обласні газети: “Вільна Україна” (Львів), “Вільне життя” (Тернопіль), “Прикарпатська правда” (Івано-Франківськ),“Червоний прапор” (Рівне), “Вечерняя Одесса”. Молодіжна газета тернопільщини “Ровесник” опублікувала розлогу та змістовну статтю Ігоря Герети “У сузір’ї світової слави”, автору якої вдалося уникнути не лише загальників, але й славнів комуністичній партії та радянському уряду.

Усі тогочасні журнали в Україні надрукували матеріали до ювілей Соломії Крушельницької. Автором більшості з них був М. Головащенко. Його статті та публікації помістили журнали “Музика”, “Україна”, “Промінь”, “Всесвіт”. Ці матеріали передруковували українськомовні та англомовні часописи Канади і США.

Звертає на себе увагу об’єктивна і фахова стаття Олександра Зелінського “Безмертя співу” в ж. “Жовтень” (№9, 1973). Посилаючись на спомин С. Людкевича про С. Крушельницьку, що був надрукований у збірнику І. Деркача “Славетна співачка” (1956), де автор шкодує, що “ми не зібрали спогадів і статей від багатьох її сучасників”, О. Зелінський закликає усіх долучитися до збору матеріалів про артистку: “…сучасні дослідники повинні краплю за краплею визбирувати їх по сторінках вітчизняної та зарубіжної преси, в мемуарах співаків, у розвідках, присвячених світовому вокалу. Те, що вдасться виявити, засвідчуватиме про велику роль, яку відіграла Соломія Крушельницька в світовому музичному житті кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття”.

100-літній ювілей Соломії Крушельницької, на відміну від 90-річчя співачки, відзначався в іншій суспільно-політичній атмосфері. Період “відлиги” першої половини 1960-х років, що викликав творче піднесення української інтелігенції, змінився партійно-державним та ідеологічним диктатом. Для пропаганди комуністичної ідеології влада організовувала великі політичні кампанії відзначення річниць революції, ювілеїв вождів світового пролетаріату. З цією ж метою було використано також ювілейні заходи з нагоди 100-річчя Лесі Українки та Василя Стефаника, 125-річчя Миколи Лисенка, творчість яких була відповідно канонізована для досягнення мети.

Не оминула ця тенденція і ювілей Соломії Крушельницької. Безперечною вимогою до програм урочистих вечорів, концертів було включення творів, які прославляли “керівну роль партії в будівництві нового життя, зміцненні дружби радянських народів”. На кожному заході обов’язковою була фіксація присутності партійних урядовців. За дотриманням комуністичних канонів у виступах, статтях, доповідях пильно стежила цензура. Навіть народні артисти і депутати верховної ради не могли собі дозволити не згадати про “доленосні зміни в житті співачки та українського народу, які приніс 1939 рік”.

Та, незважаючи на це, 100-річчя Соломії Крушельницької було гідно відзначено в Україні та за кордоном. Кожен ювілейний захід справді був урочистим, а в пресі за цей рік було надруковано майже 100 публікацій, присвячених великій Артистці. У цьому, передусім, заслуга дослідників життя і творчості Крушельницької та представників інтелігенції, які чітко усвідомлювали своє громадське покликання як виразників національної культури. Натхненні відчуттям власної місії, вони долали бар’єри ідеологічного диктату та активно пропагували ім’я Соломії Крушельницької.

Матеріал підготували співробітники Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові:
Галина Тихобаєва, заступник директора
Олександра Кирик, старший науковий співробітник

Батьки часто згадували про Соломію Крушельницьку, про її голос, якому тісно було в кімнаті, від якого, кажуть, тремтіли віконні шибки, – голос виривався на світовий простір. Голос був справді великий, як хтось його назвав. Згадували й інших, чиї імена я вже й забув, обдарованих музикантів і співаків.

Все це наводить думки про співучість і душевність нашого народу, про подвижницьку працю тих, для кого так багато важили слова Івана Франка: «Я син народа, що вгору йде…», про скромних трудівників, які в міру своїх сил усе робили для того, щоб народ таки йшов вгору, як робив це батько Соломії о. Амвросій, що не раз брав до рук скрипку, читав в оригіналі Ґете, інших європейських авторів.

Згадую розповідь батьків про останній, для родини, концерт Соломії. Вже не пам’ятаю, як тато з мамою діставалися до Львова. Була зима. Мабуть, фірою до якогось автобуса або й таки до Львова. Хоч не бачив, а з розповідей уявляю собі славетну співачку. Як, опираючись на паличку, виходить на сцену. Найбільше запало в душу й зворушило те, що співала дві улюблені свої пісні: «Родимий краю, село родиме…» і «Вівці мої вівці, вівці та барани, /Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…» Особливо зворушує це тепер, у добу глобалізації, коли втрачає свою глибину любов до малої вітчизни, до цвітки дрібної, до села, без чого голос Соломії не був би великий, головне ж – не мав би того людського тепла, тієї національної барви – усього того, чим він і зачаровував світ…

До речі, не так давно я перекладав знамениту першу еклогу Вергілія, де прогнаний лихоліттям з рідної домівки пастух, ідучи в світ зі своєю отаркою звертається до своїх овечок саме такими словами: «Що ж то буде з вами, як мене не стане?» Ці рядки знову ж повернули мене до Соломіїного голосу: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане?..» Соломіїн голос (а голос – дзеркало душі) причетний до вічного, до людської радості й до людського болю…

Десь із 2001 року я часто навідувався до Соломіїної домівки – Музею, що на вулиці, яка названа її ім’ям. Вулиця Соломії Крушельницької, як, до речі, і та, що до Франкової оселі, веде вгору, мовби нагадуючи, що треба спромогтись і душею налаштуватись на високе. А ще, навпроти Музею, на парковому пагорбі – розлогий ясен. Він, скидаючи листя, своїм розгалуженням нагадує живу, закорінену у рідний ґрунт еллінську ліру.

У Музеї – речі. Їхні сльози, їхній усміх, їхня душа. Про сльози речей, про їхню пам’ять і тепло говорив ще Вергілій. У Музеї – тиша. Тиша особлива, душевна, творча, а не мовчазна. Здалось мені, що й з розтруба стародавнього грамофона, що одразу ж за порогом, звучить саме ця зворушлива тиша, тишина…

До речі, буваючи в Музеї Соломії Крушельницької, якось і я залучався до творчого життя колективу Музею, відчував себе мовби одним із «музейників». Тут, у фортеп’янному викладі Роксоляни Мисько-Пасічник я почув пісню, так і названу – «Тишина» післявоєнної піснярки , тітки п. Роксоляни – Ліди Королевич. От і виник задум зібрати й видати усі її пісні. Я мав велику приємність написати есей про життя й творчість Ліди Королевич. Книжечка вийшла під назвою «Так жаль мені минулих днів» (провідний мотив «Тишини») – фраза, що є, сказати б, звуковою візиткою нашого дивовижно настроєвого ретро.

Під враженням почутого про Соломію Крушельницьку на різних музейних заходах, у бесідах з працівниками Музею, відчуваючи атмосферу приміщень, колишніх Соломіїних покоїв, особливу ауру речей, які ховають у собі, бережуть і фізичний, і душевний дотик великої співачки, не раз слухаючи її голос, зважився написати післямову до теплого, з любов’ю виконаного книжкового видання: «Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів» (Тернопіль, 2008). До слова, згадую римських тріумфаторів, яким під час урочистостей нашіптували у вухо: «Пам’ятай, що ти людина». Оглядаючи Соломіїні світлини в розквіті її слави, її сповнену гідності поставу (передусім, коли вона в ролі Лорелеї), подивляю власне її скромність: пам’ятала не тільки, що вона людина, а й підкреслювала свою родинну, кровну прив’язаність до села, до селянства, чиїми піснями живила душу, тож і листи до батька невипадково закінчувала підписом: «Таткови мому Їх Солоха»… Як нам бракує сьогодні тієї справжньої, людської гідності, що йде в парі з високою скромністю, яка – від уваги й поваги до нашого минулого!..

Відвідини Музею багато дали мені й для особистого писання – в поезії і в прозі. Є в моїй книжці «Сльози речей» (міська проза) есей під назвою «Стежкою до тиші», де все – про творчу атмосферу музейних приміщень і речей, які бережуть живу пам’ять про Соломію. Нелегко у нашу технізовану, гулку й галасливу добу ступити на стежку до тиші, тобто до душі, до найтонших її струн. Нелегко відчути в великому голосі Соломії те, що й робило його по-справжньому великим, – велику любов до свого краю, до природи цього краю, до його історії. Великий Соломіїн голос народився, розквітнув і набув снаги з дрібної цвітки Шашкевича і з тієї тиші, яку оспівав Наш Кобзар: «Світе тихий, краю милий, / Моя Україно…»

Андрій Содомора, письменник, перекладач

Микола Андрущенко народився 19 грудня 1935 року в місті Кривий Ріг.
В 1956 – закінчив Дніпропетровське художнє училище.
В 1964 – Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, відділ монументального живопису.
З 1991року  викладає на кафедрі монументального живопису у Львівській Національній Академії мистецтв.
Професор. Народний художник України.
Учасник численних живописних виставок та симпозіумів. Автор та виконавець монументальних мозаїчних творів на теренах України, Молдови, Грузії.

Микола Дмитрович автор та виконавець настінних розписів у Палаці культури у м.Моршин. Учасник персональних та збірних виставок у музеях та виставкових центрах України: (Всеукраїнська виставка до дня народження Т. Г. Шевченка (м. Київ, 2004 р.), Всеукраїнська виставка «Мальовнича Україна» (м. Львів, 2003 р.), «Всеукраїнська художня виставка» (м. Київ, 2002 р.), Національному художньому музеї України у м. Києві, 1996 р., персональна виставка (35 творів) в галереї «Мистецька збірка» (м. Київ, 2010 р.).
Є учасником групових та персональних виставок живопису у Львові: Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького.
Твори знаходяться у приватних колекціях України та за кордоном.

Оксана Андрущенко – старший викладач, заслужений діяч мистецтв України. Народилась 13 жовтня 1966 року у Львові У 1989 р. закінчила Львівський інститут прикладного й декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв), відділ художнього текстилю. З 1994 року є членом Національної спілки художників.
Працює в ділянках малярства, графіки та декоративно- прикладного мистецтва. Викладає на кафедрі графічного дизайну у Львівській національній академії мистецтв.
Виставкову діяльність розпочала з 1989 року. Брала участь у групових виставках у ділянці прикладного й декоративного мистецтва.З  1990 року працює в ділянці малярства на склі.

Численні міжнародні виставки та симпозіуми.
Роботи зберігаються у приватних колекціях та в колекціях музеїв (Музей українського мистецтва в Запоріжжі, Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького, Музей етнографії та художнього промислу у Львові).

Михайло Безпальків народився 19 лютого 1939, с. Глушин (Львівська обл.)

Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1962-1968).

Михайло Безпальків автор “екологічного” пейзажу. Як представник львівського мистецького процесу моделює форму і зміст робіт проти антиестетизму і бехдуховності

Роботи 60-х початку 80-х здебільшого апелюють до задушевних роздумів і констатують квінтесенцію реального. У виборі жанру серед живописних полотен переважають пейзажі, зокрема міський пейзаж Львова.

“Мої пейзажі – це передусім пейзажі-екологія”.

Характерна риса творчості для другої половини 80-х – ігровий стиль – спровоковано абсурдністю та хаотичністю сучасного життя.

Частина творів присвячена осмисленню культурно-історичних зламних етапів історії народу – трипільські, скіфські, давньослов’янські часи, козацька доба.

“Безпальків львівський сковородинець, але як типово львівський мистець моделює форму і зміст на полотні чи папері в своїй авторській манері проти антиестетизму і бехдуховності. Він продовжувач справедливого вогню як англійця Ф. Бекона, поляків Є. Кравчика, є. Дуди – Грача і українських класиків,” – Олександр Федорук.

Учасник численних українських та закордонних виставок. Твори зберігаються в галереях та музеях України, в приватних колекціях за кордоном.

Людмила Богуславська народилася у Львові, 1955 р.
Освіта: 1978 – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, кафедра кераміки.
З 1992 – член Національної спілки художників України

Творчі задуми втілює в живописі та кераміці. Працює в різних малярських техніках. Використання фактур дає можливість посилити відчуття простору, створити особливе мерехтіння, що змінюється при різному освітленні. Послідовне нанесення фарби  шарами посилює звучання кольору, створює ефект глибини

Наталія Космолінська: “Романтична, лагідна, делікатна, медитативна – епітети, які вживають глядачі та мистецькі критики стосовно творчості відомої львівської художниці Людмили Богуславської. Автор не зловживає емоціями, щоби висловити своє захоплення світом. Взаємодія Людмили з матеріалом відбувається на засадах взаємоповаги і взаєморозуміння. ЇЇ кераміка та живопис прості тією вишуканою «японською» простотою, де мінімум деталей забезпечує максимум змісту”.

Ростислав Бортник народився 14 травня 1982 року в місті Бережани Бережанського району Тернопільської обл. в українській сім’ї, де мати працювала на різних адміністративних посадах, а батько був радіомеханіком у військовій частині у Бережанах.
Закінчив Бережанський агротехнічний інститут, Вищу професійну школу Коринтії.
У студентські роки двічі брав участь в гуманітарному проєкті в Південно-Африканській Республіці та займався будівництвом виробничих майстерень і навчальних класів неподалік Йоханнесбурга.

Працював над планом розвитку міста Гогенемс (Австрія); архітектором у провідних бюро Відня, Голландії, Швеції та Німеччини.

У 2019 році житловий комплекс у Відні, збудований під його керівництвом, потрапив до списку 17 найкращих архітектурних об’єктів за версією Державної премії архітектури та екологічного будівництва Австрії

У 2016 році Ростислав Бортник спільно з Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» презентував мистецький проєкт «163. Мистецтво заради пам’яті». В березні 2017 року інсталяцію експонувала Арт-галерея Тернопільської спілки художників.

Друга частина проекту «163» передбачає створення в кожному населеному пункті України «Живого Меморіалу» в пам’ять про кожного вбитого українця під час Голодомору-геноциду в 1932-1933 роках. 19 квітня 2018 року одну із клумб на площі Ринок міста Бережани було засіяно пшеницею. Акція є реалізацією другої частини проєкту «163», автором якого є Ростислав.

17 липня 2019 року організував у Відні (Австрія) мітинг #JusticeMH17 під офісом ОБСЄ.

З 25 жовтня 2020 року — голова Бережанської міської громади.

Член Товариства української молоді Австрії (2015).

Богдан Бринський – прикарпатський художник, живе і працює в Івано-Франківську.

Народився 16.10.1960 р. у селі Долина Тлумацького району Івано-Франківської області. Закінчив Державний вищий навчальний заклад «Прикарпатськиий національний університет ім.В.Стефаника». учень заслуженого художника України Михайла Фіголя та лауреата Шевченківської премії Опанаса Заливахи. Від 1995 року член Національної Спілки художників України. Учасник всеукраїнських й міжнародних виставок, дипломант міжнародного бієналє “Імпреза-93». Його полотна різні тематично й настроєво. Від ліричного пейзажу до урбаністичних, абстрактних, міфологічно-біблійних та історичних мотивів.  Мистець є учасником угрупування «НаСім» й «Мистецького братства м. Івано-Франківська».

Твори зберігаються в Музеї мистецтв Прикарпаття , Львівському національному музеї, приватних колекціях України, Польщі, Німеччині, Італії, США, Канади тощо.

Брав участь у міжнародному мистецькому проекті SOLOMIYA під патронатом благодійного фонду «Україна – це ми». Виставка експонувалася у Музичному салоні музею Соломії Крушельницької та у Дзеркальній Залі Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Олена Буджак народилася  в 1956 році у Львові.

Закінчила математичну школу № 52. Успішно навчалася у музичній студії при Консерваторії по класу фортепіано.За спеціальністю інженер-конструктор, закінчила Львівську Політехніку в 1978 році. У 2003 році отримала диплом економіста про другу вищу освіту Національного університету «Львівська політехніка».Проходила навчання у викладачів Львівської національної академії мистецтв: Валерія Нестеренка, Мечислава Малавського, Ірини Стрільців.

Член Національної спілки художників України. Член Львівського Товариства Шанувальників Мистецтв.

Мисткинею було написано понад 100 різножанрових картин.
Брала участь у 7 всеукраїнських виставках, організованих Національною Спілкою художників України, щорічній мистецькій виставці Львівської обласної організації НСХУ ” Весняний салон 2021” в м. Львові.
Учасник художньої школи „Верес”. Брала участь у трьох виставках в галереї “Власна стріха” у м.Львові у 2018, 2019 та 2020 роках.
Роботи розміщені в чотирьох каталогах, виданих Національною спілкою художників України.

Три твори подаровані для українських вчених – учасників експедиції та зберігаються на українській станції імені Вернадського в Антарктиді.

У листопаді 2020 року в Львівському Палаці Мистецтв відбулася персональна виставка живопису “В моєму житті поселився живопис”.

21 квітня 2021 року у Львівському палаці мистецтв відбулося урочисте погашення конверту та марки, випущеної на основі картини О.Буджак “Примхи історії”, присвяченої 100- річчю з  підписання Пакту Пілсудського – Петлюри.

Пробує себе в різних жанрах: пише натюрморти, квіти, пейзажі. Любить малювати портрети в класичній техніці та поп-арт. Захоплюється зображенням архітектури та пише картини на історичні теми.

Роботи художниці знаходяться в приватних колекціях України, Польщі, Канади, США та Кувейту.

Любов Вачкова походить з родини Стасишин. Народилася 21 серпня 1950 р. Дружина Теодозія Вачкова, внучатого племінника С. Крушельницької, мама Олега Вачкова.

У 1969р. закінчила училище декоративно-прикладного й ужиткового мистецтва ім.І. Труша та у 1974 р. Львівську академію мистецтв (відділ ткацтва, викладач І. Боднар). Її роботи знаходяться у приватних колекціях в Україні, Польщі, Франції, Росії та США.

У 2012 році роботи Л. Вачкової були представлені на виставці, яка експонувалася під час Ювілейної академії до 140-річчя від Дня народження С. Крушельницької в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою «Львівська політехніка»

Уже 40 років працює вчителем образотворчого мистецтва у львівському ліцеї №40.

Володимир Гарбуз народився 21 грудня 1951 р., с. Карапиші Миронівського району Київської області – український художник. Член Національної спілки художників України (НСХУ), 1988.

Живописні і графічні роботи митця представлені в експозиціях багатьох українських і зарубіжних музеїв (Австралії, Канади, Польщі, Словаччини), а також у приватних збірках. Працює в галузі книжкової та станкової ґрафіки, станкового живопису та монументального мистецтва.

Автор ґрафічних серій на шевченківські теми – ілюстрацій до «Кобзаря», книг «Шевченко і вічність», «Стежками до світил», «Давидові псалми», а також олійних творів – «Катерина», «Перепоховання генія» та ін. Художник неодноразово говорив, що шевченківська тема є справою всього його життя.

Серед видань, ілюстрованих художником, – «Виклади давньослов’янських легенд, або Міфологія» Я. Головацького, «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях» Г. Булашева, «Три сестри» О.Стороженка, збірка українських народних казок «Чортів млин» та багато інших.

Володимир Гарбуз – художник жанрово різноманітний, технічно багатоґранний. Творам притаманний синтез традицій язичництва та духовних надбань християнської культури. У кожному сюжеті митця, за його власними словами, неодмінно є щось від «космічно-прабатьківського», від легендарної предковічної землі України. Особливо виразно це простежується в жанрі пейзажу.

Анна Дворська народилася в 1980 р.

Після закінчення Дитячої художньої школи навчалася на факультеті архітектури у Львівській політехніці.

Працює у галузі текстильного дизайну та станкового живопису. Проводить майстер-класи з живопису та графіки. Бере участь у виставках в Україні та за кордоном.

Олена Жеребецька – відомий художник, громадський діяч, активний учасник та організатор мистецьких проектів в Україні ( Арт куб 2017-2018рр., куратор Арт -простору Едем  ,” ВГО Вільні “), член Спілки дизайнерів України, член Львівської обласної організації Національної Спілки Художників України.

Працює в ділянці малярства. Маючи власний стиль художньої мови, свій колорит, вона зуміла поєднати в своїх полотнах традиції української малярської школи з сучасними тенденціями світового мистецтва. Експресивність кольорової палітри, вона насичує яскравими мазками та застосуванням різноманітних фактурних ефектів.

“Моє мистецтво – це роздуми, мрії, сподівання, спокуси, обрамлені у фантастичне квіткове розмаїття.” Її художня  мова – це мова ліній , плям, фактур, образів.

Вона особисто бере активну участь у міжнародних та всеукраїнських мистецьких конкурсах і виставках. Учасниця кількох десятків художніх виставок в Україні, Польщі, Франції, Чехії, Ізраілі. Провела 10 персональних виставок серед яких: Арт-Галерея «Штука»(Львів 2015),Львівська Спілка художників (2016),Львівський Палац мистецтв (2016),Арт-галерея «La suite»( Франція, Париж 2016),Музей міста Дрогобича(2017), галерея «Bansard»( Франція, Париж,2018, Львівський Палац мистецтв(2018), Proart galleri ( Львів 2019).

Володимир Жишкович (18.04.1961, Львів) – мистецтвознавець, живописець та графік. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1990; викладачі Д. Крвавич, С. Коропчак, В. Овсійчук, Т. Салій).

Працював від 1993 в Інституті народознавства НАНУ: 2000–01 – в. о. заст. директора з наукової роботи, від 2001 – ст. н. с. відділу мистецтвознавства; водночас від 1999 – доц. кафедри історії філософії Львів. ун-ту; від 2001 – доц. кафедри художнього дерева Львівської академії Мистецтв. Доцент кафедри книжкової та станкової графіки Української Академії Друкарства. Член львівського Товариства Шанувальників мистецтва.

Наукові дослідження: проблеми історії та теорії середньовічного західно-європейського, зокрема візантійського та українського сакрального мистецтва.

Обґрунтував засади формування художньо-пластичних ознак давньоукраїнської скульптури, монументального малярства, іконопису у контексті національного та загально-європейського культурного процесу. Основні галузі – іконопис, станкова графіка, живопис, художня фотографія. Учасник мистецьких виставок від 1995. Персональні – у Львові (1997, 2004). Створив графічні цикли з мотивами архітектури Львова, використовуючи стилізації під певну історичну епоху; серію асоціативно-абстрактних композицій у техніці колажу. В іконописі застосовує символіку українського сакрального мистецтва.

Влодко Костирко, 1967, м. Львів.

Львівське училище ужиткового і декоративного мистецтва (1987)
Люблінський католицький університет, факультет історії мистецтва (1999)

Працює у стилі «нових старих майстрів». Міфотворить та містифікує Галичину та постаті митців. Створює графіті, оформляє львівські «кнайпи».

Митець, мистецтвознавець, куратор, колекціонер та дизайнер інтер’єру. Автор живопису, графіки, колажів, асамбляжів, інсталяцій, енвайронментів та вуличного мистецтва. Живе і працює у Львові.

Народився у 1967 році у Львові. У 1982-1987 роках Костирко навчався у Львівському училищі ужиткового та декоративного мистецтва, а у 1990-1995 – на факультеті історії мистецтва Люблінського католицького університету. Він заснував і видавав самвидав “Кремнюк”, літературним ядром якого були члени львівського угруповання “ЛуГоСад”.

Костирко користується стилістикою живопису середньовіччя, ренесансу, бароко аби говорити про сучасність, повсюдно пронизану образами західно-європейського мистецтва (Філоненко, “Правдою мистецтва є фікція”, 2017). Через це художника часто називають “міфотворцем” та “містифікатором Галичини”.

У своїй творчості він намагається використовувати живописні техніки минулого, але водночас, піддаючи сумніву їх образність. Так у виставці “Правдою мистецтва є фікція” (2017) у Харкові він деміфологізовував роль митця, на київській “Art…&Of” (2015) реінтерпретовував образ жінки розширюючи діапазон “звичних” для неї ролей.

Окрім суто мистецької діяльності Костирко займається дизайном інтер’єрів, зокрема кав’ярень і ресторанів у Львові. Серед них: “Під синьовфляшков”, “Кафе 1”, “Кабінет”, “Кумпель”, “Хмільний дім Роберта Домса”, “ЦК Локаль”, “MonsPius”, “Кентавр”, “Атлас”. У дизайні Костирко творить образи давнього, здебільшого габсбурзького Львова, виконує для цих приміщень живопис. Своїм дизайном Костирко започаткував своєрідний “львівський стиль”, який часто повторюється іншими дизайнерами та вийшов за межі Львова. Окрім цього Костирко є активним діячем вуличного мистецтва, віддаючи перевагу творам на папері перед класичним графіті.

Тетяна Красна – сучасна українська художниця, графік, живе і працює в Києві. Народилася 21 січня 1956 р. у Києві. Закінчила Київський художній інститут у 1981 році. Член Національної Спілки художників України.

Основні роботи Тетяни Красної представлені у галузі  монументального мистецтва, живопису та  графіки. У її пейзажах, портретах, натюрмортах можна простежити реалістичну манеру в академічному варіанті, сміливі декоративно-монументальні прийоми, риси наївного живопису.

Від 1980 року Тетяна Красна учасниця всеукраїнських й міжнародних мистецьких виставок. Персональні виставки у: Києві (1993, 1995, 2000, 2002, 2006, 2010),  Каневі ( 1999).

Її роботи зберігаються в багатьох музеях України та Польщі, приватних колекціях в Україні, Росії, Польщі, Німеччині, Китаї, США, Угорщині.

Брала участь у міжнародному мистецькому проекті SOLOMIYA під патронатом благодійного фонду «Україна – це ми». Виставка експонувалася у Музичному салоні музею Соломії Крушельницької та у Дзеркальній Залі Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Людмила Лобода – живописець, графік. Народилася 1945 року в Магнітогорську. Навчалася

в Дніпровському будівельному інституті, здобула фах інженера. Дружина й учениця Володимира Лободи. З другої половини 1970-х років бере участь у спільних виставках. Разом із чоловіком створила низку монументальних робіт у Дніпрі. 1981 року з родиною переїхала до Львова. 1990 року відбулася її перша персональна виставка у Львівській картинній галереї. Від 1992-го впродовж більшої частини року живе і працює на хуторі, у селі Турове на Приоріллі. 2000 року в галереї «Ґердан» відбулася виставка акварелей «В покоях читання і краєвид…». 2016 року в галереї «Дзиґа» (Львів) – виставка «Гілея», 2018 року – виставки у галереї «Арт-кафедра» (м. Луцьк) і галереї «Ню Арт» (м. Київ). Працює у царині ілюстрації та художнього оформлення книг. Твори Людмили Лободи зберігаються у музеях та приватних збірках України, Польщі, США, Канади, Німеччини, Швейцарії, Росії.

Антон Логов народився в 1984 році в місті Роздільна Одеської області.

У 2004 році закінчив Одеське художнє училище ім. М.Б. Грекова, а в 2010 році – Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури.
Спипендіат арт-центру Я Галерея.
Із 2008 року бере активну участь у групових виставках в Україні та за кордоном.
Живе та працює в Києві.

Антон Логов – переможець конкурсу молодих митців «OBJECTS artprize 2020», заснованому U:Curators спільно з Національним музеєм «Київська картинна галерея» з метою створення особливого середовища комунікації, обміну досвідом та співпраці художників, кураторів, артспільноти та глядачів.

Митець зайняв перше місце в категорії живопис за роботу із серії “Geo”, а також в загальному конкурсі з 15-ти фіналістів.

Geo – це розчинена чиста природа, абстрактне зображення перших стихій, які ще не стали мапами із нанесеними на них лініями. Сонце, яке ще не має чіткого кругу, в зеніті чистої дії зароджує Всесвіт зі світла й кольору.

«Гео-урбанізм» – пейзаж не тільки за назвою. Як жанр, він мусить слідувати за процесом суспільного розвитку, що не завжди є сприятливим для мистецтва. Земля перетворюється на геометрію.
Як не парадоксально, а спроби зігнорувати подібну еволюцію (знайомий нам мотив «башти зі слонової кістки» – утім, органічніший для красного письменства, аніж для малярства) дають той самий результат.
Тільки в одному випадку абстракція виступає способом своєрідного ескейпізму, а в іншому – трагічної знедоленості чи вгадуваного «елементу відсутності».
За всіма законами увертюри, зала поступово заповнюється глядачами, які перебувають в нестерпному очікуванні дії – деструкції першопочатку.

Остап Лозинський народився 3 квітня 1983, м. Львів

Львівське училище ужиткового і декоративного мистецтва (2000);
Львівська національна академія мистецтв, монументальний живопис (2004)

З легкістю створює традиційні християнські образи. А також власні творчі проекти, що базуються на класичних творах українського мистецтва ХХ століття та давнього галицького іконопису.

• Серед виставок
  2014, Персональна виставка «Дорога»
  2014, Виставка «Реквієм»
  2013, Виставка «сто wIkon Львова»
  2012, Персональна виставка «На образ і подобу…»
  2012, Виставка «Перехід»
  2010, Персональна виставка

Марта Луків (Любицька) народилася і живе у Львові. У 1985 році закінчила Львівську Академію мистецтв, відділ ПІМ. Працює у галузі декоративного живопису, настінного розпису, графіки і дизайну. Учасниця художніх експедицій «Шевченковими шляхами», «Місцями Зінаїди Серебрякової» та більш ніж 25 живописних пленерів в Україні та за кордоном, зокрема: «Малювати Львів» (Львів, 2018), «Львівські імпресії» (Львів, 2019); пленерів у Польщі: Юрата (2014), Тшебніца (2015), Слава Шльонська (2016, 2017), Хоцємисль (2018), М’ястко (2019), Баґно (2019), Любачів (2018, 2019), Чорноморськ (2018), Харків (2017), Зміїв (2019), Гайдари (2016) та ін.

Має 6 персональних виставок, ряд дипломів та нагород, зокрема диплом бієналє живопису в м. Піза, Італія. Бере активну участь у виставках різного рангу в Україні та закордоном. Член НСХУ, ЛТШМ та IWS Ukraine. Учасниця Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації». Творче кредо: живопис=яскравий колір+позитив.

Олександр Ольхов – сучасний український художник, живе і працює у Києві.Народився 5 травня 1956 року в селі Коньково Донецької області. Закінчив у 1975 році Луганське художнє училище, у 1981 році – Київську національну академію образотворчого мистецтва. Член Національної Спілки художників України, заслужений художник України. Учасник всеукраїнських та міжнародних виставок та пленерів.

Блискучий пейзажист, який працює в традиційній реалістичній манері. Його роботам властива особлива схвильована ліричність, натиск почуттів, багата оранжировкакольорнихвальорів. Все це і надає його живопису експресіоністичної виразності.

Роботи Олександра Ольхова зберігаються в музеях та галереях України, Польщі, США, у приватних колекціях в Україні, Росії, Польщі, Німеччині, Китаї, США, Угорщині.

Брав участь у міжнародному мистецькому проекті SOLOMIYA під патронатом благодійного фонду «Україна – це ми». Виставка експонувалася у Музичному салоні музею Соломії Крушельницької та у Дзеркальній Залі Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Галина Отчич народилась 7 липня 1960 р. у Львівській області. 1982 р. – закінчила Львівський політехнічний інститут, спеціальність – архітектура.
1982 р. – 1997р. – працювала архітектором, художником-конструктором, дизайнером. З 1998 р. до 2003 р. займалась дизайном приватних та громадських інтер’єрів. З 2003 викладає комп’ютерну графіку, а з 2009 р. – викладає рисунок і живопис. Старший викладач Української академії друкарства, кафедра книжкової та станкової графіки.

2007 року працює над створенням ілюстрацій до казок та віршів. Працює в жанрах: пейзаж, архітектура, міський пейзаж, символічна композиція.

Персональні виставки
2003р. – «Сакральне мистецтво», музей Релігії, м.Львів
2005р. – «Сакральне мистецтво», ГК Єпархії, м.Трускавець
2010р. – виставка живопису, художнього розпису на склі, Львівська обласна філармонія
2010 – виставка графіки та акварелі, Палац мистецтв, м.Дрогобич
2011р. – виставка графіки ти акварелі, художньо-культурний центр «Львів»

Виставки

2013 – «ART SPACE», Історичний музей, Львів
2013 – Міжнародний осінній салон «Високий Замок»
З 2013 – член Спілки дизайнерів України
Учасниця регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставок (понад 40)

Роботи зберігаються в приватних колекціях України, Росії, Німеччини, Франції, Польщі, Сербії, США.

Ярослава Попович народилася 26  квітня 1977, с. Боброїди, Львівська область. Навчалася у художній школі «Оберіг» у м. Київ та у Львівській національній академії мистецтв, де здобула ступінь магістра за спеціалізацією менеджер у сфері культури, викладач.

Співорганізаторка та учасниця міжнародних пленерів «Барви Розточчя» 2013–2016 рр., «Transylvania art camp» 2016 р., «Marianowo», «Синевир-арт», «Silver-art», учасниця наукових конференцій, симпозіумів в Україні та за кордоном. Її роботи знаходяться у приватних і музейних колекціях в Україні і за кордоном: Польща, Італія, Німеччина, Румунія. Окрім малярства займається вокалом, туризмом, співорганізаторка міжнародних веломандрівок на теренах українсько-польського Розточчя. Засновниця вокального квартету «Мальви», який активно гастролює в Україні та за кордоном.

Євген Потапов народився у 1949 р. у м. Львові. У 1976 р. закінчив факультет архітектури “Львівської політехніки”. Працює в ділянці станкового малярства. Очолює відділ образотворчого та ужиткового мистецтва, викладає рисунок, графіку та живопис в школі образотворчих мистецтв ”АРТ ДИЗАЙН” Центру творчості дітей та юнацтва Галичини.

Учасник міжнародних і обласних виставок з 1986р. Брав участь у благочинному аукціоні «Портрет Франкової груші».

Клавдія Потапова народилася в 1951 р. Закінчила архітектуру у Львівській політехніці в 1975 р.

До 1993 р. працювала в проектному інституті, паралельно займалася в художній студії під керівництвом І. Туманова.

Викладає рисунок, живопис і графіку в школі образотворчих мистецтв «Арт Дизайн» при Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини.

Бере участь у виставках в Україні та за кордоном.

Андрій Потурайло – сучасний український художник, живе і працює в Києві та Нью Йорку.

Народився у 1973 р. в Києві. Навчався живопису в Амстердамі, Венеції та у Лос-Анджелесі у StudentAcademyAwards. Працював у  «The Walt Disney company» і у видавництві Nev York Scholastic. Виставлявся в галереях Києва, Нью-Йорка, Північної Кароліни, Москви, Дубаю. Нагороджений відзнаками The Society of Illustrators (Нью-Йорк), плідно співпрацює з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Брав участь у міжнародному мистецькому проекті SOLOMIYA під патронатом благодійного фонду «Україна – це ми». Виставка експонувалася у Музичному салоні музею Соломії Крушельницької та у Дзеркальній Залі Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Володимир Риботицький

Народився 11 березня 1942, с. Ляшки (Польща)

Училище декоративного та прикладного мистецтва ім. Ів. Труша (1962)
Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (1970)
Учителі з фаху Роман Сельський, Данило Довбошинський.

1957-1962 – навчання у Львівському училищі декоративного та ужиткового мистецтва ім. і. Труша

1965-1970 – навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва

1971-1976 – робота викладачем малярства у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва

1976-1989 – завуч, а з 1989 -1999 директор Львівської дитячої художньої школи ім. О. Новаківського.

1999-2009 – жив і працював США

від 2009 – викладач малярства Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша

У живописі, переважно пейзажах та фігуративних композиціях, Володимир Риботицький поєднує здобутки народного мистецтва з традиціями українського авангарду.

Володимир Сидоренко – сучасний український художник, живе і працює у Львові. Народився 12 червня 1959 р. у с. Глушин Бродівського району Львівської області. Навчався у Львівській академії мистецтв на кафедрі моделювання костюма відділу художніх виробів зі шкіри. З 1994 р. працює на кафедрі моделювання костюма.

Серед творів Володимира Сидоренка, виконаних у різних техніках, — гобелени, монументальні об’єкти, пласти та триптихи, декоративні доповнення для громадських інтер’єрів та культурно-естетичних об’єктів, композиції на релігійну тематику, грамоти, медалі й обкладинки для книг.

В Україні роботи Володимира Сидоренка зберігаються у приватних збірках Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Полтави, Черкас. Велика кількість його творів міститься у приватних колекціях відомих людей світу, зокрема, бразильського письменника Паоло Коельо (шкіряна грамота), історика моди, почесного громадянина Парижа Олександра Васильєва (пласт «За львівськими мотивами»), норвезького письменника та філософа Юстейна Гордера (шкіряна грамота), польського митця, академіка Єжи Новосельського (шкіряна грамота і скринька), російського модельєра В’ячеслава Зайцева (декоративна шкіряна калитка), китайського художника, професора Хе Шуй Фа (шкіряна грамота і скринька), польського письменника Януша Леона Вишневецького (шкіряна грамота), чеського митця Іржі Шугаєка (шкіряна грамота і скринька) та японського модельєра Кензо Такада (шкіряна медаль із видом Львова.

Орест Скоп – український художник і меценат, живе й працює у Львові. Народився 5 липня 1952 року у Львові. У 1974р. закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту ). Член Національної спілки художників України, член спілки художників «Клуб Українських Митців», лауреат Державної премії України в галузі архітектури,  заслужений діяч мистецтв України.

Починаючи з 1982року працює над циклом «Козак Мамай» із 300 картин, присвячених пам’яті сліпих кобзарів, розстріляних радянською владою у 1934р. в околицях Харкова. Автор та співавтор понад 20 музейних інтер’єрів та експозицій.
Працює у галузі художнього проекту, архітектури та станкового живопису.
Учасник виставок в Україні та за її межами. Твори зберігаються в музейних та приватних збірках багатьох країн світу.

Панас Титенко народився 18 лютого 1963 р. в Києві. Закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. Член Національної Спілки художників України. Роботи виставляються на аукціонах “Bonhams”, “John Nicolson” у Великобританії, з 1998 року в його картини експонувалися галереях “Roy Miles Gallery” в Лондоні та “Hanover Fine Arts” в Единбурзі.

Особлива «світлочутливість» художника дає йому змогу з точним і потужним ефектом передавати як денні сюжети, так і вечірнє напівсвітло чи наповнені місячним сяйвом сутінки. Найбільш сильний бік Панаса Титенка –  його живе повітря і жива вода.

Брав участь у міжнародному мистецькому проекті SOLOMIYA під патронатом благодійного фонду «Україна – це ми». Виставка експонувалася у Музичному салоні музею Соломії Крушельницької та у Дзеркальній Залі Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Степан Шолтес народився 26 травня 1944 в Ужгороді.

1969 — член Національної спілки архітекторів України,
2006 — заслужений художник України,
2017 — народний художник України.

1960 року закінчує художню студію Золтана Баконія.

З 1964 року працює в царині монументального мистецтва. У 1967 році закінчує з відзнакою навчання в Київському державному художньому інститі, на факультеті архітектури.

1972 року починає брати участь у виставках, експонувався в Німеччині, Словаччині, США, Франції, Чехії.
Улюбленими методами роботи є акварель, графіка, олія, пастель.

З 1991 року очолює Об′єднання професійних художників Ужгорода, є одним із його засновників.
Був депутатом та головою земельної комісії Ужгородської міськради.
Його батько, Шолтес Золтан Іванович, відомий художник-самоук та священик (1909—1990).

Життєве гасло: «Моє серце в горах…»

Олена Яковенко – сучасна українська художниця, живе і працює у Києві.

Народилась у 1962 році у Батумі в родині заслуженого  художника Грузії та заслуженого художника  Аджарії Миколи Яковенко. У 1987 році закінчила Київську Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, факультету станкового живопису. Член Національної спілки художників України.

З 1990 року  постійно бере участь  у  Всеукраїнських та міжнародних виставках, зокрема:Private Collection of Ukrainian Art,  The Chambers Gallery. Tytenko & his family at 20-21 International Art Fair,  The Royal College of Art,  Kensington Gore у Лондоні, “Impressionism & Realism from Ukraine”,  Art Amatoria Gallery у Единбурзі та багатьох інших.

Співпрацювала з «Danusha Fine Art» в Лондоні. У 2014-2015 рр. співпрацювала з «The Walt Disney company».

Брала участь у міжнародному мистецькому проекті SOLOMIYA під патронатом благодійного фонду «Україна – це ми». Виставка експонувалася у Музичному салоні музею Соломії Крушельницької та у Дзеркальній Залі Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Альбіна Ялоза – художниця, живописець, графік, досліджує сакральні мотиви.

Народилась в 1978 році в Харкові.

У 1999 році закінчила Харківське державне художнє училище за спеціальністю «живопис», в 2006 році – Харківську державну академію дизайну та мистецтв за спеціальністю «графіка».

Із 2010 року – член Спілки художників України.

В 2012 році представила в Національному художньому музеї пост-пейзажі «Тиша» і почала роботу над сакральною темою. Однією з перших робіт художниці було зображення херувимів в 2011 році. Тоді Альбіна і взялася за пошук матеріалу, паралельно вивчаючи біблійні тексти.

Логічним завершенням цього став проект «По той бік», представлений в арт-центрі «Я Галерея» в 2014 році.

Живе та працює в Києві та Одесі.

Марія Янко народилася в смт. Дубляни Самбірського району Львівської обл.

Першою мистецькою школою для Марії стала художня студія під керівництвом знаного художника Миколи Васильовича Прокопенка у м. Самборі, яку відвідувала після уроків у школі.

Згодом навчалась у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша та у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва. Є членом Національної Спілки художників України та Національної Спілки майстрів народного мистецтва України.

Працює творчо в жанрі живопису та графіки, використовуючи різні техніки. У першу чергу вона звернулася до найважливішого – свого коріння. До глибинних вражень з розповідей батьків та дідуся, почутих у дитинстві. Так постали перші твори на лемківську тематику – як усвідомлення власного життєвого шляху, внутрішнього покликання, духовного обов’язку перед минулим і майбутнім.

З 1996 року художниця Марія Янко активно бере участь у всеукраїнських виставках, а також у міжнародних пленерах та виставках у Польщі, Словаччині, Угорщині, Австрії, Чехії. Має персональні виставки у м. Самборі, у Львові, у Кракові.

Авторські роботи мисткині Марії Янко: близько 300 писанок, 20 витинанок, 30 акварелей.

Ігор Янович народився в 1944 році в Києві.

У 1971 році закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, кафедру художньої кераміки.

Із 1986 року – член Спілки художників СРСР, з 1988 року працював з об’єднанням “Експрес-Авангард” при Фонді культури СРСР (Москва).

Протягом 1988-1991 років брав участь у виставках в СРСР та інших країнах.

Учасник понад 70 зарубіжних та міжнародних проектів, автор 25 персональних експозицій і проектів в Україні, Польщі, Австрії та Німеччині.

Живе та працює у Львові.

Стилі – монументалізм, абстракціонізм,  нефігуративізм

“Мене в цілому хвилює форма побудови і форма руйнації, а на цій межі – виникнення нових форм, субстанцій нового стану”.

Про благодійний аукціон “Дарунок для Соломії” читайте тут

Станіслав Людкевич (1879-1979) – корифей української музики. Немає такої галузі в українській музичній культурі, яка залишилася б поза його увагою і не знаменувалася вагомими здобутками, що не втратили своєї значущості до наших днів. Композитор, вчений-дослідник у галузях музикознавства й фольклористики, педагог, диригент, музичний редактор, музично-громадський діяч, один із фундаторів музичної освіти в Галичині – ось основні аспекти його діяльності. Доля подарувала Станіславу Людкевичу довгий, 100-літній життєвий шлях, у час, позначений бурхливими історичними подіями, змінами політичних режимів та ідеологій. Проте йому вдалося зберегти не лише свою творчу особистість, але й цілісність світогляду, який він виробив у молоді роки і відстоював за будь-яких життєвих обставин. Безпосередній, сердечний, трохи розсіяний, скромний, навіть часто несміливий, – у принципово важливих питаннях він був непохитним і мав відвагу привселюдно відстоювати свої переконання. С. Людкевич викликав глибоку пошану своїх сучасників і як багатогранна творча особистість, і як надзвичайно порядна і чесна людина. Його цілком справедливо називали “Сумлінням української музики”.

Від молодих років Станіслав Людкевич поєднував композиторську творчість з музикознавчою, фольклористичною, педагогічною, виконавською, культурно-громадською діяльністю; був також викладачем гімназії, директором і

Від початку ХХ ст. С.Людкевич був найактивнішим організатором музичного життя Галичини, ініціатором відкриття у Львові Музичного інституту ім. М. Лисенка, а згодом – відкриття десяти його філій по містах Галичини та їх інспектором до 1939 року.

С. Людкевич народився 24 січня 1879 р. у м. Ярославі (тепер – Польща). Його батько був учителем, а згодом директором народної школи, мати захоплювалась музикою, в молодості брала уроки у М. Вербицького і своє захоплення передала синові. В гімназійні роки він співає в хорі, починає компонувати і отримує перші навички диригування. Після закінчення гімназії продовжує навчання у Львівському університеті на відділі української та класичної філології. З перших днів навчання стає активним членом українського студентського товариства “Академічна громада”. В студентські роки розпочинається його співпраця як диригента з хором товариства “Львівський Боян”, що тривала майже сорок років. Цей колектив був першим виконавцем усіх його хорових творів, зокрема кантати-симфонії “Кавказ” і кантати “Заповіт”.

Рішення здобути музичну фахову освіту привело молодого митця до Відня. Тут він відвідує лекції авторитетних професорів Ґвідо Адлера і Германа Ґреденера, займається композицією та інструментуванням з композитором Александром Землінським. Перебування у Відні завершується захистом дисертації «Два причинки до питання розвитку звукозображальности».

Після повернення до Львова обіймає посаду директора Вищого Музичного інституту ім. Миколи Лисенка (1910-1915).

З початком Першої світової війни був мобілізований до армії та невдовзі потрапив до російського полону і декілька років провів у м. Перовську (тепер – Казахстан).

Після звільнення з полону працював викладачем та інспектором Музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові, а в радянський час – професором і завідувачем кафедри історії, теорії та композиції Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка.

Своє життєве кредо він висловив ще в студентські роки: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від сього, щоб вони всі свої сили, усе своє мистецтво посвятили на услуги своєї нації”.

Після смерті Станіслава Людкевича Берегинею творчої та наукової спадщини стала дружина композитора – Зеновія Штундер (1927-2016), музикознавець, кандидат мистецтвознавства, яка все своє життя присвятила популяризації імені Станіслава Людкевича. З власної ініціативи вона створила експозицію, що розташувалася на другому поверсі будинку композитора, де він мешкав впродовж останніх двадцяти років свого життя (Львів, вул. С. Людкевича, 7). Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, єдиний у Львові музей музичного профілю, виступив з ініціативою розмістити меморіальний музей композитора на другому поверсі його дому, а перший – залишити за З. Штундер. З цією метою Зеновія Костянтинівна передала Музею Соломії Крушельницької частину успадкованого нею будинку і з 1995 р. почала працювати на посаді старшого наукового співробітника сектора Музею Соломії Крушельницької – Меморіального музею Станіслава Людкевича. Таким чином, Зеновія Штундер залишилися у своєму домі і як господиня, і як музейний працівник.

Сьогодні, згідно бажанню і заповіту Зеновії Штундер, весь дім Людкевича став музеєм і має назву МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ СТАНІСЛАВА ЛЮДКЕВИЧА – ВІДДІЛ МУЗИЧНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ У ЛЬВОВІ.

Для повноцінного функціонування музею, належного зберігання музейної колекції, в яку входять бібліотека, музична й наукова спадщина Станіслава Людкевича та особистий архів Зеновії Штундер, в будинку необхідно провести капітальний ремонт. Перспективи розвитку Музею Станіслава Людкевича – це відтворення меморіального комплексу на базі садиби С. Людкевича, створення науково-дослідницького центру з вивчення творчої спадщини композитора та його сучасників, популяризація творчої і наукової спадщини композитора, залучення ширшого кола відвідувачів.

Виходячи з сьогоденних реалій, виставкова діяльність Музею С. Людкевича відбувається часто за межами Дому композитора, зокрема, у приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької (нагадаємо, що з 1921 до 1931 року С. Людкевич винаймав кімнату в Домі С. Крушельницької), а також в інших музейних установах Львова.

Пропонована виставка “Станіслав Людкевич – людина легенди і дійсності”, побудована на матеріалах з фондів Музею Станіслава Людкевича, вперше знайомить мешканців Винник з життєвим і творчим шляхом видатного українського композитора, музикознавця, педагога, організатора музичного життя Галичини.

На виставці представлені також матеріали, що пов’язують постать композитора з Винниками.

Мар’яна Зубеляк, Роксоляна Пасічник

С. Людкевич народився 24 січня 1879 р. у м. Ярослав (тепер Польща), де його батько – Пилип Людкевич – був директором народної школи. Мати – Гонората Гіжовська – в молодості серйозно займалась музикою, брала уроки у М. Вербицького і своє захоплення передала синові.

Під час навчання у гімназії С. Людкевич співає в українському хоровому гуртку, диригує ним. Тоді ж з’являються і перші твори – не лише фортепіанні мініатюри та солоспіви, а й хорові композиції.

Згодом С. Людкевич вступає на філософський факультет Львівського університету, де студіює українську філологію. Тоді ж стає активним членом студентського товариства “Академічна громада”, що проводило широку громадську, культурну і політичну діяльність. Студентська молодь вважала Івана Франка своїм духовним батьком, Вчителем, зразком громадянина-борця. Знаменно, що одним із перших творів, написаних молодим композитором у Львові, став хор “Вічний революціонер”, який вперше прозвучав на святкуванні 25-ліття літературної діяльності Франка.

У ці ж роки починається тривала співпраця Людкевича як композитора і диригента з хоровим товариством “Львівський Боян”.

Після закінчення університету С. Людкевич викладає у Перемишлі в гімназії та музичній школі при Інституті для дівчат. Для своїх учениць пише численні хорові композиції, серед них – “Гагілку” та“ Українську баркаролу”, які стали перлинами української хорової мініатюри й до наших днів зберегли свою популярність.

Перші десятиліття ХХ ст. є найбільш плідним періодом у житті композитора. Так, разом із Йосипом Роздольським він працює над розшифруванням записів народних пісень, які були опубліковані в 1906-1907 рр. у двотомнику “Галицько-руські народні мелодії”. Ця збірка отримала високу оцінку у науковому світі, зокрема про неї схвально відгукувались Іван Франко та Климент Квітка. У 1905 р. Людкевич редагує (спільно з Володимиром Домет-Садовським та Іваном Трушем) український мистецький часопис “Аритистичний вісник”. Тоді ж входить до літературно-мистецького об’єднання “Молода муза”, членами якого були Богдан Лепкий, Петро Карманський, Василь Пачовський, Степан Чарнецький, Остап Луцький. Творчий доробок тих років складають як монументальні хорові, оркестрові композиції, так і вокальні та інструментальні мініатюри. Тоді ж Людкевич починає роботу над своїм найвагомішим твором – кантатою-симфонією “Кавказ”.

Прагнучи здобути фахову музичну освіту, С. Людкевич їде до Відня, де записується слухачем Музично-історичного інституту. Тут він відвідує лекції професорів Ґвідо Адлера, Германа Ґреденера, композицією та інструментуванням займається під керівництвом Александра Землінського. Перебування у Відні завершує захистом дисертації, присвяченої питанням програмності в музичному мистецтві, що отримала назву “Два причинки до питання розвитку звукозображальності”. Станіслав Людкевич став першим в Україні доктором філософії у сфері музичного мистецтва.

Від 1910 р. С. Людкевич очолює Вищий музичний інститут у Львові, де також викладає музично-теоретичні предмети; працює над підручником “Загальні основи музики” та посібником з сольфеджіо. У ці ж роки організовує концерти, виступає з доповідями, музикознавчими статтями і рецензіями в пресі, бере участь у хорових товариствах “Боян” і “Бандурист”.

Перша світова війна перервала плідну діяльність Людкевича: його мобілізують до австрійського війська, невдовзі він потрапляє в російський полон і перебуває на засланні у м. Перовськ (тепер Казахстан).

Після повернення викладає в Музичному інституті та займається інспектуванням його філій, що діяли у містах і містечках Галичини.

У 1934 р. Людкевич стає одним із організаторів Союзу українських професійних музик (Супром), у 1936 очолює музикознавчу секцію Наукового товариства  ім. Тараса Шевченка.

У роки ІІ світової війни С.Людкевич не полишає педагогіки, викладаючи у Державній музичній школі з українською мовою навчання, стає одним із засновників Спілки Українських Музик.

У післявоєнний період С. Людкевич є головою і членом правління львівської організації Спілки композиторів, продовжує педагогічну діяльність у Львівській консерваторії, ставши професором і керівником кафедри історії, теорії та композиції. В нелегких умовах радянської влади Людкевич завжди зберігав чесність, принциповість, мужність гідно відстоювати свої переконання. Його великі заслуги, особиста культура, скромність і доброзичливість з’єднали С. Людкевичу любов і повагу не лише серед колег-музикантів, а й в найширших колах громадськості.

Композиторська спадщина С. Людкевича об’ємна, багатогранна і охоплює різні жанри музичного мистецтва, окрім балету. Основні твори: опери “Бар Кохба” (незавершена) і “Довбуш”, вокально-симфонічні – “Кавказ”, “Заповіт”, “Наша дума, наша пісня” (на сл. Т. Шевченка), “Наймит” (сл. І. Франка); симфонічні – “Стрілецька рапсодія”, “Дніпро”, “Мойсей”, “Рондо юнаків”, “Меланхолійний вальс”, “Наше море”, Прикарпатська симфонія”; фортепіанні та скрипковий концерти, камерно-інструментальні ансамблі, хори, солоспіви, обробки народних пісень, редагування, інструментування творів інших композиторів. Треба зазначити, що 1964 р. за “Кавказ” і “Заповіт” С. Людкевич був відзначений Державною Премією України ім. Т. Шевченка.

Ще однією вагомою частиною творчої спадщини С. Людкевича є музикознавство. Музикознавчі праці, статті, рецензії (які автор друкував упродовж сорока років на сторінках періодичних і спеціалізованих видань) змальовують широку панораму розвитку музичної культури Західної України.

На ювілейний рік заплановані різноманітні мистецькі заходи, що відбуватимуться у Меморіальному музеї Станіслава Людкевича, Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької, а також – в інших музеях та мистецьких локаціях Львова.

У День народження композитора, 24 січня, у фойє Львівської національної філармонії відбудеться відкриття виставки фотопортретів Станіслава Людкевича, на якій демонструватимуться світлини з фондів Музею.

У подальших планах – виставки, лекції, концерти за участю як провідних митців, так і юних музикантів.

Мар’яна Зубеляк,
в.о. завідувача Меморіального музею Станіслава Людкевича

Розпочнемо фестивальну декаду з молитви.
8 вересня (п’ятниця) о 16.00 відбудеться урочиста Панахади на Личаківському цвинтарі за участю хору викладачів Львівського музичного коледжу ім. Станіслава Людкевича, суспільно-культурного товариства “Надсяння”.

Програма Фестивалю

8 вересня, п’ятниця / 19:00
Відкриття фестивалю.
Презентація – перегляд медіаматеріалів “Людкевич у спогадах”
За келихом вина.
Вхід вільний
Конференц-зала готелю Жорж, площа Міцкевича,1

9 вересня, субота / 11:00
Публічна дискусія
“Класична музика в українському суспільстві з часів незалежності”
Вхід: безкоштовно, попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua
Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, вулиця Франка, 150/152

9 вересня, субота / 18:00
“Образотворче мистецтво у Львові першої половини ХХ сторіччя” / Лекція
Лекторка мистецтвознавиця Мар’яна Максимів
Вхід: безкоштовно, попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

9 вересня, субота / 20:00
Станіслав Людкевич – Літургія /за збірником літургійних пісень на основі народних наспівів
Вокальний ансамбль Collegium Musicum
керівник – Віктор Пилипишин
Вхід: квитки
Музей Пінзеля, площа Митна, 2

10 вересня, неділя / 11:00
ВІКІМАЙСТЕРНЯ: мистецтво
куратор Юрко Булка
Вхід: безкоштовно, попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua
Бібліотека на Ринку. Львівська обласна бібліотека для юнацтва, площа Ринок, 9

10 вересня, неділя / 11:00
Екскурсія в дім Людкевича
Екскурсовод Мар’яна Зубеляк
Вхід: попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua, #PayWhatYouCan
Меморіальний музей Станіслава Людкевича, вулиця С. Людкевича, 7

10 вересня, неділя / 18:00
“Галицька музика до 1939” / лекція
Лекторка проф. Любов Кияновська
Вхід: попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua, #PayWhatYouCan
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

10 вересня, неділя / 20:00
Тріо з Галичини / концерт
Петро Тітяєв / скрипка, Ярослав Мигаль / віолончель, Анастасія Бойко / фортепіано
Василь Барвінський – Тріо
Станіслав Людкевич – Тріо “Ноктюрн”
Нестор Нижанківський – Тріо
Станіслав Людкевич – “Велике тріо”
Вхід: квитки
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

11 вересня, понеділок / 19:00
Антоній Баришевський / фортепіано
Джон Кейдж – Інтерлюдії та сонати для препарованого фортепіано
Вхід: квитки
Порохова вежа, вулиця Підвальна, 4

12 вересня, вівторок / 17:00
Людкевич в 4 роки /концерт
Петро Довгань – фортепіано
Наталія Зубко – фортепіано
С. Людкевич. Січовий марш “Ой ішли наші Славні Запорожці”
С. Людкевич. Valse melancolique на тему новели О. Кобилянської
А. Дворжак. Слов’янські танці Ор. 46 Nr 1, 7, 8
С. Людкевич. Швачка-марш
С. Людкевич. Військовий марш “Під мурами Єрихону” з опери “Бар-Кохба”
ВХІД ВІЛЬНИЙ
Львівський музичний коледж імені Станіслава Людкевича, пл. Маркіяна Шашкевича, 5

12 вересня, вівторок / 19:00
“Людкевич і лінгвістична свідомість модернізму” / концерт-лекція
проф. Олександр Козаренко / фортепіано, лектор
проф. Лідія Шутко / скрипка
Станіслав Людкевич – Голосіння
Станіслав Людкевич – Чабарашка
Микола Колесса – Коломийки
Вхід: квитки
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, вулиця С. Крушельницької, 23

12 вересня, вівторок / 21:00
Шість (не)знайомих композиторів Львова / концерт
Світлана Позднишева / фортепіано, Аліна Шевченко / фортепіано
Станіслав Невядомський — Menuet, Barcarolle, Valse, op.12
Станіслав Невядомський — Цикл “Свято кохання”, ор. 27
Станіслав Невядомський — Melodie romantique, Capriccietto, Serenade slave, Valse, ор. 30
Станіслав Невядомський — Цикл “Мелодійні пісні” op. 34
Василь Безкоровайний — “В гаю зеленім”: фантазія на тему мельодії Остапа Нижанковського
Василь Безкоровайний — Вальс “Вечірні мрії”
Василь Безкоровайний — “Пісня без слів”
Ян Галь – “Маленький вальс”
Нестор Нижанківський – “Листи до неї”
Василь Барвінський – Цикл “Любов”
Микола Колесса – Сюїта для фортепіано
Микола Колесса – Пасакалія, Скерцо та Фуга
Микола Колесса – “Картинки з Гуцульщини”
Вхід: квитки
Порохова вежа, вулиця Підвальна, 4

13 вересня, середа / 20:00
Фортепіанні твори Людкевича / концерт
Віталій Лиман / фортепіано
Вхід: квитки
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

14 вересня, четвер / 18:00
“Людкевич та літугрупування “Молода муза” / лекція
Лектор Данило Ільницький
Вхід: попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua, #PayWhatYouCan
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

14 вересня, четвер / 20:00
Струнні квартети / концерт
Михайло Вербицький – Симфонія №10
Станіслав Людкевич – Балада для струнного квартету
Станіслав Людкевич – Варіації на тему народної пісні для струнного квартету
Станіслав Людкевич – 6 п’єс для струнного квартету
Борис Кудрик – Струнний квартет
Струнний квартет “Phoenix”
Вхід: квитки
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

15 вересня, п’ятниця / 18:00
“Ніцше як філософ і музикант. Сприйняття його ідей в Західній Україні” / лекція
Лектор проф. Тарас Лютий
Вхід: попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua, #PayWhatYouCan
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

15 вересня, п’ятниця / 20:00
Контекст часу / концерт
Музика львівського додекафоніста Юзефа Кофлера та Тадея Маєрського
Віталій Лиман – фортепіано
Оксана Литвиненко – віолончель
Андрій Макаревич – фортепіано
Вхід: квитки
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

15 вересня, п’ятниця / 21:30
Екскурсія в дім Людкевича
Екскурсовод Мар’яна Зубеляк
Вхід: попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua, #PayWhatYouCan
Меморіальний музей Станіслава Людкевича, вулиця С. Людкевича, 7

16 вересня, субота / 11:00
Екскурсія в дім Людкевича
Екскурсовод Мар’яна Зубеляк
Вхід: попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua, #PayWhatYouCan
Меморіальний музей Станіслава Людкевича, вулиця С. Людкевича, 7

16 вересня, субота / 18:00
“Інфраструктура музичного життя Галичини та жанрова система української музики до 1941” / лекція
Лектор Юрій Чекан
Вхід: попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua, #PayWhatYouCan
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

16 вересня, субота / 20:00
Концерт вокальної музики Людкевича
Софія Соловій / сопрано
Юлія Маківничук / фортепіано
Вхід: квитки
Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, вулиця Стефаника, 3

17 вересня, неділя / 11:00
ВІКІМАЙСТЕРНЯ: мистецтво 2.0
куратор Юрко Булка
Вхід: безкоштовно, попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua
Бібліотека на Ринку. Львівська обласна бібліотека для юнацтва, площа Ринок, 9

17 вересня, неділя / 15:00
Cамопрезентація для митців
Бізнес-тренерка Людмила Калабуха
Вхід: безкоштовно, попередня реєстрація на сайті collegiummusicum.com.ua

17 вересня, неділя / 15:00
Концерт для дітей / на основі музики Людкевича
Центр музичного розвитку “Tempo”
Вхід: квитки
Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, вул. Франка, 150/152

17 вересня, неділя / 18:00
Закриття Фестивалю
Концерт симфонічної музики / концерт
Петро Тітяєв / скрипка
Академічний симфонічний оркестр львівської філармонії
Іван Остапович / дириґент
Станіслав Людкевич – Концерт для скрипки з оркестром
Станіслав Людкевич – Симфонічна поема “Колядниця” (не виконувалася!)
Станіслав Людкевич – Симфонічна поема “Чакона”
Станіслав Людкевич – Симфонічна поема “Веснянки” (не виконувалася!)
Станіслав Людкевич – Прикарпатська симфонія

Вхід: квитки
Концертний зал ім. С.Людкевича
Львівська Філармонія, вулиця Чайковського, 7

Під час Людкевич Фесту можна буде придбати книжкові й нотні видання Станіслава Людкевича і про нього, що були підготовлені працівниками Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької впродовж 1999-2014 років.

У 1934 р. Станіслав Людкевич писав: “Ким є для нас Михайло Вербицький? Яке місце займає він в розвою нашої музики? Оце питання, на які повинна би дати відповідь кожна українська дитина, про що повинні б уже співати горобці на українських хатах. Але, здається, на жаль, не буде зайвим і в цім місці цю справу ще раз коротко з’ясувати.

Михайло Вербицький – це перший піонер української музики на Галицькій Україні в 40-­х роках минулого століття, себто в часах, коли у нас ще не було ні Лисенка, ні “Запорожця за Дунаєм”…; він є найбільшим нашим після Бортнянського духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині…

Вербицький є нашим симфоніком, а десяток його т. зв. симфоній (а радше увертюр) – першою талановитою спробою української симфонічної музики в Галичині й на Україні взагалі, тим наріжним каменем, від якого починає творитись ця література.

У Вербицькім ми маємо першого галицького плідного оперетиста, якого оперети та мелодрами, числом понад 10, становили у нас відповідник до “Наталки Полтавки” та “Марусі”…

У Вербицькім ми маємо й останнього композитора-гітариста, для якого гітара була фортепіано, який написав кільканадцять зшитків пісень з гітарою і гітарових творів…

Вербицький для нас є не тільки музикою, але також символом нашого національного відродження в Галичині”.

Крім матеріалів з особистого архіву Станіславами Людкевича, на виставці представлені афіші театральних вистав і друковані нотні видання творів Михайла Вербицького з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника та унікальне оригінальне фото Михайла Вербицького 1860-х рр. з фонду Соломії Крушельницької.

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi в родині священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер його батько і ним та молодшим братом Володиславом заопікувався їхній далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році при перемишльській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Йозефа Гайдна, Вольфґанґа Амадея Моцарта, так і музика композиторів “золотої доби” української музики – Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перериваються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. Він є автором першого в Україні посібника “Поученіє Хітари”.

У другій половині сорокових років ХІХ ст. Михайло Вербицький звертається до духовної музики – і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знаменитий великодній концерт “Ангел вопіяше” та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років ХІХ ст. налагоджується активне театральне життя, композитор поринає і в цю сферу, створюючи музичні номери до українських театральних вистав. П’єси, що ставились на театральних сценах Львова та інших міст Галичини, здебільшого були переробками як з української, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п’єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п’єси саме завдяки музиці Михайла Вербицького здобували велику популярність. У цей час він створив музику до таких вистав як “Верховинці”, “Козак і охотник”, “Проциха”, “Жовнір-чарівник” тощо.

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Михайло Вербицький не писав музики до п’єс. У 60-х роках з відкриттям у Львові театру товариства “Руська Бесіда” композитор знову повертається до жанру співогри. Для цього театру М. Вербицький пише побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”, “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Школяр на мандрівці” тощо.

Життєві обставини склалися так, що лише у 1850 році він отримав єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1852 року він не осів у селі Млинах на Яворівщині (тепер – Республіка Польща), де прожив решту свого життя. Та матеріальні нестатки і тут не покидали його. В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були композитори-священики Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

Пісню “Ще не вмерла Україна”, вважають деякі дослідники, запозичено з мазурки “Єще Польска нє зґінела”, згодом польського гімну. Чубинський нібито чув цю пісню на Півночі від польських засланців. Насправді свій текст він написав до того, 1862 року, в Києві на Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці дім номер 106). Якось там співали пісню сербських повстанців, де були слова “Серце біє і кров ліє за нашу свободу”. На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Він майже за півгодини написав свій текст. Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Михайло Вербицький написав музику, відому тепер.

Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубанських козацьких пісень, виданих 1966 року — коли в Україні за “петлюрівський гімн” можна було поплатитися таборами або психушкою. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: “Ще не вмерла України і слава, і воля”.

Пісня “Ще не вмерла Україна”, написана у 1863 р. на текст наддніпрянця Павла Чубинського, стрімко здобула популярність, набула значення емблеми визвольної боротьби і стала національним та державним гимном України.