Аналізуючи минуле десятиліття (2002-2012), слід сказати, що воно було багатим на здобутки у дослідженні спадщини Соломії Крушельницької та вшануванні її пам’яті. Разом з тим, у цей період крушельницькознавство зазнало значних втрат: відійшли у засвіти Михайло Головащенко (1923-2005) та Петро Медведик (1925-2006), не стало Левка Тарнавського (1944-2012), дослідника генеалогії родоводу співачки.

Великим здобутком у вивченні життя і творчості співачки стали книжкові видання: Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів. Тернопіль: Джура, 2008. Соломія Крушельницька. Міста і слава, Львів: Апріорі, 2009. Родовід Савчинських, Львів: Апріорі, 2011.

У цей період Соломію Крушельницьку гідно вшанували в пам’ятних знаках в Україні та за кордоном.

2008 року з ініціативи директора Львівської опери Тадея Едера встановлено погруддя Артистки (автор – скульптор Я. Скакун) в музеї театру “Ля Скала”.

22 серпня 2010 року відбулося відкриття пам’ятника Соломії Крушельницькій в Тернополі, ініціатором створення та фундатором якого був благодійний фонд “Соломія”, очолюваний громадської діячкою Мартою Подкович. Автори – скульптори Володимир Стасюк у співпраці з Андрієм та Володимиром Сухорськими, архітектор – Ізабелла Ткачук.

21 липня 2012 року в рамках проведення 58-го Фестивалю Пуччіні був встановлений бронзовий бюст С. Крушельницької (автор – скульптор Р. Іваницький) у Торре-дель-Ляґо (Італія). Подію приурочили до 140-річчя співачки. Тижневик для українців всього світу “МІСТ Online” повідомляв: “У церемонії взяли участь: М. Петренко, радник прем’єр-міністра України; Ґ. Чернявський, посол України в Італії; Д. Ляхович, апостольський візитатор для українців греко-католиків у Італії й Іспанії; Оксана Дика, українська співачка в Ля Скала, Симонета Пуччіні, онука Дж. Пуччіні.”

В Україні центрами ювілейних святкувань стали Тернопіль і Львів.

Сесія Тернопільської обласної ради від 20.11.2011 року прийняла рішення “Про проголошення 2012 року в Тернопільській області Роком Соломії Крушельницької”, а Голова обласної державної адміністрації видав розпорядження “Про відзначення в області 140-річчя від дня народження Соломії Крушельницької”. Розпорядження, яке передбачало створення ювілейного комітету, затвердження заходів та обов’язкове інформування про їх виконання, відіграло свою позитивну роль в організації святкувань на батьківщині співачки.

Хроніку ювілейних подій, які вражають кількістю та різноманітністю, подавала газета “Соломія”.

“Заходи, приурочені ювілею славетної землячки, розпочалися 16 вересня літературно-мистецькою композицією “Крізь сяйво Соломіїних пісень” на батьківщині Соломії – в Білявинцях Бучацького району. 21 вересня в Білій поблизу Тернополя в меморіальному музеї С. Крушельницької відбулася мистецька імпреза “Три таланти жінки світової слави”. Того ж дня на концерт обдарованої творчої молоді “Пісні родимого краю” організатори запросили в Український дім “Перемога” в обласному центрі. А в обласній філармонії відбувся сольний концерт солістки Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва Мирослави Гаврилюк.

19 вересня читачам обласної універсальної бібліотеки була представлена літературно-музична композиція “Сонет для Соломії” у виконанні студентів та викладачів Тернопільського музичного училища ім. С. Крушельницької.

22 вересня відбулася науково-теоретична конференція ”Соломія Крушельницька та українська духовність” (місце проведення – Тернопільське державне музичне училище ім. С. Крушельницької), покладання квітів до пам’ятника С. Крушельницькій і святковий концерт муніципального духового оркестру “Оркестра Волі”. Після цих заходів у драматичному театрі відбулися урочиста академія та концерт майстрів мистецтв області “Пісню світові дала…”.

23 вересня поціновувачі української пісні зібралися біля пам’ятника великій Соломії на бульварі Шевченка в Тернополі на концерт мистецьких колективів музичного училища, що носить ім’я славетної землячки”. (Гідна шани та любові, “Соломія”, №3, 2012).

Продовжуючи список заходів, зазначимо, що 23 вересня в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї відбулося клубне спецпогашення конверта штемпелем “ТОКМ Соломія Крушельницька. 140 років. Сопрано світу – голос України. Тернопіль, 23 вересня 2012 року”. 13 листопада на цьому ж майданчику проходила науково-краєзнавча конференція “Уродженці Тернопільщини – еліта національної культури”, приурочена ювілею співачки. Завершились святкування 22 листопада мистецьким дійством за мотивами п’єси Б. Мельничука та І. Ляховського “Соломія” на сцені Тернопільської обласної філармонії.

Земляки Крушельницької також змогли похвалитися великою кількістю різноманітних видань – ювілейні конверти, буклети, поштівки.

Львів, який у той час переживав “туристичний бум”, здавалося б мав усі підстави стати головним спонсором ювілею Крушельницької. Справді, у пресі з’явилося повідомлення, що “львівські депутати виділили 100 тис. грн. на святкування з нагоди 140-річчя з дня народження видатної оперної співачки Соломії Крушельницької.” Постанову прийняли 21 вересня 2012 року?! Ці кошти мали б піти для покращення інфраструктури Музею співачки (відселення мешканців, ремонтно-реставраційні роботи), видання нового компакт-диску із записами творів у її виконанні, перевидання книжки “Соломія Крушельницька. Міста і слава”. У планах було також оголошення конкурсу на спорудження пам’ятника С. Крушельницькій у Львові. Проте, кошти “розчинилися” у ході підготовки до “Євро-2012” і місто обмежилося лише підтримкою ХІІ Міжнародного фестивалю оперного мистецтва ім. Соломії Крушельницької, який, до речі, мав також фінансування і з центрального бюджету.

Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові розпочав ювілейний рік 1 березня 2012 року відкриттям виставки оригінальних матеріалів зі своєї збірки “На вершині світової слави” у Музеї книги і друкарства України (Київ). У час її експонування було організовано два концерти камерно-вокальної музики. Перший з них, за участю солістки Львівської опери Наталії Романюк (концертмейстер О. Древіцька), відбувся у день відкриття виставки, другий – 17 березня лекція-концерт  за участю співачки з Нідерландів Олександри Ленишин, піаніста Браяна Філдгауза і лектора Роксоляни Пасічник, старшого наукового співробітника Музею Соломії Крушельницької.

Центральною подією святкувань у Львові стала ювілейна академія “Соломія Крушельницька у світовій культурі: слідами нащадків” (21 вересня), організована Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою при Національному університеті “Львівська політехніка”, Музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької у Львові, Львівським національним академічним театром опери та балету ім. Соломії Крушельницької та Конгресом українців Естонії. У рамках академії відбулося відкриття виставки художніх робіт нащадків роду Соломії Крушельницької та камерний концерт, в якому взяли участь музиканти з родини С. Крушельницької, солісти Львівської опери, а також співачка з Талліна Яніка Сілламаа.

23 вересня працівники Музею Соломії Крушельницької запросили гостей на відкриття виставки “Скарби Соломіїного дому”, концерт (солістка – Лілія Коструба) та традиційний уродинний торт, а ввечері учасники святкувань переглянули нову балетну виставу “Повернення Баттерфляй” Дж. Пуччіні-М. Скорика у Львівській опері.

Ще дві події до ювілею співачки, що мали міжнародний резонанс, відбулися у жовтні за участю працівників Музею Соломії Крушельницької у Львові. 19-21 жовтня під час Днів української культури в Італії була проведена наукова конференція “Соломія Крушельницька – українська квітка на італійській землі” з ініціативи української громади в приміщенні Муніципалітету Риму. Після конференції у Центрі Польської культури відбувся вечір за участю Народної артистки України Вікторії Лук’янець.

30 жовтня у Львівському Музеї співачки презентували українсько-американський проект, ініціатором і продюсером якого був Алекс Гутмахер (США) Для цього був виготовлений промоційний відеоролик “Скарби Соломіїного дому” та копія театрального костюму С. Крушельницької у ролі Чо-Чо-сан. Вони мали демонструватися під час культурно-освітньої акції “Соломія – sole mio”, яка планувалася за участю співачки Любові Щибчик. у Вашингтоні, Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго,Торонто і Монреалі.

У Дні пам’яті Соломії Крушельницької 15-16 листопада в музеї співачки відбулися Наукові читання та відкриття виставки “Соломія і Анна Крушельницькі – щедрість таланту”, яка була присвячена ювілейним датам двох сестер – 140-річчю Соломії та 125-річчю Анни.

Завершальним акордом ювілейного року став ХІІ Міжнародний фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької, що відбувся 14-18 листопада у Львівській опері. Його міжнародний статус забезпечила участь музикантів та співаків з Японії, Польщі, Білорусії, Узбекистану, Молдови, Німеччини, Канади і США. Почесним гостем Фестивалю став директор музею театру “Ля Скала” Ренато Ґаравалья. До програми увійшли три оперні вистави – “Мадам Баттерфляй” Дж. Пуччіні, “Аїда” та “Бал-Маскарад” Дж. Верді, балет “Повернення Баттефляй” Дж. Пуччіні – М. Скорика та Гала-концерт.

“Родзинкою” Фестивалю стала співачка Манамі Хама (Японія-Італія) у ролі Чо-Чо-сан, яка вразила усіх своєю реалістичною грою і змусила глядацьку залу плакати у сцені ритуального самогубства героїні.

Щодо матеріалів, які друкувалися у пресі ювілейного 2012 року, то пальму першості втримувала газета “Соломія”. Події і заходи у Львові, особливо ті, що стосувалися Фестивалю, широко коментував “Високий замок”. Місячник “Галицька брама” (видавництво “Центр Європи”) повністю присвятив Соломії Крушельницькій № 7-9 за липень-вересень 2012 року. Гарним дарунком до ювілею став перекидний настінний календар, виданий Львівською оперою у співпраці з Музеєм Соломії Крушельницької.

Для відзначення 140-літнього ювілею Соломії Крушельницької було характерним розширення формату ювілейних подій. У минулому залишилися урочисті мітинги за участю представників влади, до традиційних концертів на честь ювілярки додалися урочисті академії та культурно-мистецькі проекти. Цей ювілей також засвідчив, що вшанування Артистки вийшло на міжнародний рівень завдяки активній співпраці з культурологічними інституціями та громадськими організаціями за межами України.

Матеріал підготували Галина Тихобаєва та Олександра Кирик

Отець Кипріян Хотинецький (1866-1942) народився в сім’ї священника Іоанна Хотинецького. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Перемишлі. Після висвячення був катехитом (вчителем Закону Божого) у школах Ярослава. По смерті батька у 1906 р. став парохом в Ярославі. Упродовж усіх років свого перебування на парохії о. Хотинецький величезну увагу приділяв громадським обов’язкам. Був співзасновником Товариств “Руська Бурса” (при якому побудували великий дім-гуртожиток для українських учнів з навколишніх місцевостей, які навчались у школах Ярослава), “Родина”, “Просвіта”, Повітового об’єднання кооперативів у Ярославі. Отець Хотинецький став фундатором великого будинку для дітей-дошкільнят, якими опікувались сестри Служебниці Пресвятої Діви Марії.

Інформація з книжки: о. Богдан Прах. Слава во вишніх Богу: під покровом Ярославської Богоматері “Милосердя Двері”. Варшава: Український Архів, 1996.

Життя о. Хотинецького, змальоване в першу річницю смерті 1943 р.

Я була ще дитиною, коли до Ярослава прибув о. Кипріян Хотинецький. Він був катехитом у школі на Лежайському передмісті, якою керував мій батько. Молодий, елегантний красень, добре вихований – був надзвичайно симпатичним і бажаним співпрацівником цієї школи. Людина щирого серця. Пам’ятаю, як підчас хвороби батька, відвідував його кожного свого приїзду. Для нас, дітей, мав найсердечніше слово, для учнів – найприхильніше зацікавлення.

Я теж стала ученицею о. Хотинецького, довгі роки черпала з його цінної науки. О. Хотинецький став катехитом жіночої виділової школи і єдиним професором української мови, якій до цього часу ніхто не приділяв уваги. Учениці майже не вміли читати, соромились цього, втікали з уроків української, бо думали, що ніколи її не знатимуть. О. Хотинецький із справжньою добротою і зрозумінням заспокоїв переляканих дівчат, зумів збільшити відвідуваність. Отож, навчання налагодилось і дівчата із задоволенням слухали свого професора.

Години науки релігії викликали найбільше зацікавлення. Ми почули історію Церкви, про Службу Божу. Навіть сьогодні, хоча з того часу проминули літа, не раз під час Богослужіння згадую, як улюблений професор пояснював значення кожної молитви.

О. Хотинецький володів надзвичайно гарним, лагідного звучання голосом.

Отець Кипріян Хотинецький став парохом після смерті о. каноніка Іоанна Хотинецького. Як колись піклувався про нас, учнів, так тепер став опікуном всієї парафії, про яку по-батьківськи дбав до останніх хвилин життя. Був співзасновником багатьох інституцій в Ярославі; належав до тих людей, які викликають не лише захоплення, а й любов. …

Отець Хотинецький умів кожному допомогти, нікого не скривдив, прощав навіть ворогам як справжній священник і велика людина.

Скільки людей завдяки о. Хотинецькому змогли утриматись на своїх посадах. Лише не кожен зумів це оцінити, забував про вдячність.

Отець канонік як добрий батько, трохи нас розпещував. Ми звикли ні про що не дбати, особливо про дозвіл влади на влаштування концерту або вечірки, бо все це полагоджував парох. Наші заходи в Ярославі надзвичайно подобались, і заслуга в цьому о. Хотинецького. У нас був рух, свобода, веселощі. Як гостинний господар він вітав кожного, намагався зробити перебування приємним, для кожного мав прихильне слово, сердечний усміх, був невичерпним у своїй доброті й привітності. Ці вечірки влаштовували на дохід бурси Св. Онуфрія, для дошкілля-захоронки.

Розпочалась Друга світова війна. Мій улюблений парох почав підупадати на здоров’ї. Незважаючи на це, свої священичі обов’язки виконував до останнього. А вони були нелегкими. Свідчить про це такий факт: коли одному священнику, який співслужив з ним, в останні хвилини був підпорою і опікуном, запропонували зайняти його місце, – той відмовився.

Пам’ятка до річниці смерті о. Хотинецького

Смерть нашого пароха осиротила всіх. Вже не поцікавиться моїми справами, вже не поспівчуває, як колись. Все проминуло, все відійшло… Залишиться лише пам’ять, залишаться будівлі, засновані ним інституції. Ми з гордістю можемо згадувати, що серед нас жив і працював винятковий чоловік. Велика людина, доброчинець, чиє життя було суцільною самопожертвою і працею для інших.

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Коротка біографічна довідка. Олена Стефанія Людкевич (в заміжжі Кашубинська) народилась 1881 р. в с. Уличне біля Дрогобича, в домі батьків матері – Пелагії та о. Олексія Ґіжовських. Освіту отримала спочатку у жіночій виділовій школі в Ярославі, далі в жіночому вчительському семінарі у Перемишлі, здала екзамени з правом викладання в народних школах з українською і польською мовами навчання. Опісля деякий час працювала в народній школі ім. С. Сташіца (в якій батько, Пилип Людкевич, був довголітнім директором). У жовтні 1905 р. О. Людкевич вийшла заміж за інженера Дмитра Кашубинського; подружжя мешкало в різних містах Галичини. Куди чоловіка скеровували по роботі, зокрема в Ярославі і Перемишлі. У травні 1946 р. внаслідок акції “Вісла” Кашубинські опинились у Львові, де спочатку мешкали на Знесінню, а згодом у будинку по вул. Мірецького, 40. У 1962 р., після смерті чоловіка, Олена переїхала у новозбудований дім брата по тодішній вул. Військовій, 7. Померла 7.05.1971 р. у Львові, похована на Янівському цвинтарі

Рукописні матеріали О. Людкевич-Кашубинської свідчать про справжній літературний хист авторки. Дар спостереження, уміння зафіксувати на папері свої думки, переживання, роздуми – проглядають з кожної сторінки. Літературне обдарування можна вважати родинною прикметою. Адже старший брат Олени, Станіслав Людкевич, не лише писав блискучі розвідки, статті як філолог і музикознавець, а й володів поетичними здібностями і свого часу належав до українського літературно-мистецького об’єднання “Молода Муза”.

Свої записи О. Людкевич-Кашубинська вела польською мовою, лише один Щоденник – українською.

Нижче подаємо уривки із першого Щоденника, що має назву “Tajniki serca mego”, в українському перекладі.

Ярослав, квітень 1886 р.

Я народилась 10 липня 1881 р. в Уличному. Про своє дитинство не можу багато розповісти. Зростала тут, тому це місце для мене наймиліше і найгарніше.

Пригадую, що вакації ми проводили у Дідуся в Уличному. Ці хвилини ніколи не забуду. Дідуся запам’ятала мало. Мені здається, що це був високий чоловік, вже дуже сивий, зазвичай ходив сумний і мовчазний. Як зараз бачу ту білу плебанію з великим садом, який її оточував. Збоку стояла велика конюшня з’єднана зі стодолою, вкрита, як зазвичай, стріхою, на якій гніздилась пара лелек. Часто їздила возом по сіно або траву. Віз був запряжений волами, з яких одного страшенно боялась, бо брикався як тільки його виводили з конюшні. Під кінець вакацій ми знову їхали додому, і так минав рік за роком.

Ось надійшли останні вакації, проведені в Уличному. Пам’ятаю, коли ми мали від’їжджати, Дідусь казав закликати нас до своєї кімнати. Довго нас повчав, давав відповідні настанови, а мама дуже плакала. Мій дитячий розум не міг збагнути, що вже ніколи більше не побачу старенького Дідуся і любе Уличне.

Мій батько є директором [школи] на Лежайському передмісті. Мама з дому Ґіжовська. У мене лише один брат, який зараз навчається у VIIкласі гімназії. Хлопець надзвичайно гарний і добрий, однак часами злючка та запальний.

Початкову освіту ми отримали у батька, потім Сташка віддали на рік до школи. Йому було важко, тому мама замешкала з нами у місті. На останніх вакаціях вона повернулась до передмістя, ми були самі на квартирі. Однак тепер щодня їздимо до школи, бо ходити далеко.…

Нині наш Страсний четвер. У домі метушня, як звичайно перед святами. Свята вже близько, проте надворі зовсім негарно. Декілька днів тому було так тепло, так чудово. Аґрус випустив листочки з бруньок, а сьогодні все вкрите снігом. …

Ми усі з діда-прадіда є русинами, тому ходимо до церкви і відзначаємо українські свята. …

Вранці усі поїхали до церкви. Богослужіння було прегарним. Відправляли декілька священників. За церквою стріляли. Потім священники читали Євангелію різними мовами. Новий (імені якого ще не знаю) – польською, о. канонік – українською, капелан – німецькою, о. Хотинецький – грецькою, о. Романовський – гебрейською, о. Паславський – латиною.

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Музею

10 вересня минає 42 роки з дня смерті Станіслава Людкевича (1879-1979) – композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, диригента, організатора музичного життя. Вшановуючи пам’ять Патріарха української музики, пропонуємо увазі шановних читачів статтю автора, що сховав своє ім’я під криптонімом – Юст. Вона була опублікована у газеті “Свобода” (США) 1 травня 1980 р. Відбитка цієї статті, як і багато інших матеріалів, потрапила у фонди Меморіального музею Станіслава Людкевича завдяки музикознавцю, бібліографу Роману Савицькому-молодшому (1938-2015). Син відомого піаніста, педагога Романа Савицького і письменниці Іванни з Терешневських – Роман молодший народився у Львові. Подальша доля його пов’язана із США, куди родина була змушена переїхати під час ІІ Світової війни. Упродовж багатьох років Р. Савицький ретельно збирав унікальні матеріали про українських музичних діячів, які публікувались у діаспорі. Від часів незалежності України часто приїздив на Батьківщину і передавав свої знахідки до меморіальних Музеїв Соломії Крушельницької та Станіслава Людкевича.

Нижче подаємо текст статті «Юст. Як відходив Сясьо Людкевич». «Свобода», 1 травня 1980

Як відходив Сясьо Людкевич

Це було 10-вересня 1979-го року. Прийшов вересень, який не тільки заповідає осінь, але й починає її сумом.

У Львові, пізнім ранком пробудився зі сну, щоб зустріти новий день, Станислав Пилипович Людкевич. Певно блищали його очі зусиллям, бо він був на сто першому році життя, і хвилюванням, бо він був у творчому підйомі. Проспівав дружині новостворену мелодію-композицію і вона записала її на магнітофонну стрічку. Це була остання композиція великого мистця і це був останній день його життя. Про те прийшла вістка до нас.

Якщо можна велич і красу мелодії – короткої, бадьорої пісеньки, чи могутньої симфонії або кантати оцінювати об’єктивними критеріями, то можна Станислава Людкевича, композитора, поставити в перші ряди великих і найбільших. Можна глибоким жалем відчути його відхід і можна з великою вдячністю дякувати Богові за довге життя цієї людини з неймовірним музичним талантом.

Але в листі про смерть Станислава – “Сяся” – Людкевича була й друга вістка. Тільки вона торкалась іншої закутини його життя: не тієї, що всім відома, що вславила його як музику й композитора, а тієї, що сховалась у тіні музики, а проте була правдивою, інтимною частиною його життя, його світогляду, його українського патріотизму, його людяности. Маловідома, маловидима…

Коли день наближався до вечора. Сясьо Людкевич вступив на дорогу у вічність. Ще тіло його було на цьому світі, але ум його, вже замрячений агонією, блукав далеко-далеко в часі і просторі. І одне ім’я повторялось на його устах: Влодзьо. Ім’я найближчого йому, майже столітньою приязню прив’язаного друга. Може хотів сказати йому, який загинув у сибірській тюрмі, що скоро зустрінуться там, де зустрічаються безсмертні душі. А може думками помандрував дорогою споминів у давній час, сто років, у минуле, коли вони обидва разом почали життєвий шлях в невеликому місті Ярославі на західних окраїнах Української землі. Може переживав у маяченні блискавки подій, які позначували їх спільне життя, закріплювали їхню приязнь, формували їх світогляди, їхню життєву тугу, їх громадське життя і призначення… Може снував на канві їхньої приязні мережу свого власного життя…

У Ярославі його батько був учителем, а батько Влодзя – начальником суду і бурмістром. У місті, що вже багато сторіч тому серед польського моря втратило український характер, де навіть багато українців, деякі цілі села, говорили по-польськи, українська меншина, зокрема її інтеліґентська верства, тяготіла до себе, а діти, які вчились у польських школах, народних, а потім у гімназії, творили гурти, які теж поза школою зустрічалися і вчились від батьків, що вони українці – тоді ще “русини”, – що їхня мова інші, що їхня церква інша, що їхня пісня чудова, що їхній Шевченко – великий поет. Учились між собою і від батьків їхньої національної ідентичности.

Може згадував сясьо Людкевич великий дім батьків Влодзя при дорозі на Перемишль і романтичний, буйний сад біля нього на склоні, і велике крислате дерево, під яким сходились вечорами хлопці-гімназисти, де Сясьо вчив їх пісень і де приготовлялись Шевченківські концерти; може пригадував ці концерти, в яких брали участь навіть хлопці поляки і жиди в шараварах і вишиваних сорочках. Сясьо – студент-диригент, Влодзьо – студент-промовець.

Може блискавкою споминів згадував, як помер батько Влодзя, а його матір, спольщена віденка, пригадувала йому, що він “русин”, отже повинен говорити по-руськи; може відживали в думках розмови про славне козацтво, про ліберальні ідеї Влодзя і його промову по “матурі” в гімназії, яка грозила йому відібранням диплому…

Може пережив Сясьо наново часи вже зрілого юнацтва, буйного ідейністю і завзяттям, коли зустрінулися вони знову у Львові у студентських гуртках, які починали кипіти українською активністю. Були знову з Влодзьом: він студент філології і музики, а той студент права та ідейний провідник студентства. Може згадував те, що пізніше згадували інші: як коли були вони завжди разом, як нерозлучні приятелі й активісти – Влодзьо політик, а Сясьо музика, музиколог, композитор, і в обох такий український зміст. Може пригадав Сясьо, що це був Влодзьо, який намовляв його скомпонувати кантату з Франкових “Каменярів”, адже сам писав про те у спомині про перший Франківський концерт 1898 року. Тоді ще він – Сясьо – не почувався на силах – йому ж було всього 19 років, але вже здобувся на композицію до Франкового “Вічного революціонера”.

Може ще прийшов до нього спомин про їхню співпрацю у журналі “Молода Україна”, який видавав Влодзьо як орган патріотичного студентства. Та уперше проголошено 1900 року ідею незалежности й соборности України – разом з Міхновським; там уперше помістив Людкевич статтю під характеристичним наголовком “Наші співаки і народна справа” – і висловив таку – на той час відважну – думку: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від того, щоб вони всі свої сили, все своє мистецтво присвятили своїй нації”. І він сам справді життям своїм і творчістю остав вірним цьому кредо. Може воно зродилося у його серці ще тоді, коли 14-річним юнаком у Ярославі скомпонував першу свою пісню, або коли співав українських пісень у гурті хлопців під крислатим деревом у садку у приятеля Влодзя…

Скільки ще блискавок-моментів могло пройти в передсмертному маячінні Сяся Людкевича, коли кликав свого приятеля. Може були між ними і такі інтимні, романтичні моменти, коли він, на вечірці у Львові показав Влодзеві молоду Одарку Шухевич і пророчо сказав: “Оце була б для тебе дружина”, А потім підклав він музику під слова Влодзевої любовної поезії “Чи тямиш ще?” і присвятив її “Влодзеві і його парі”.

Може згадував ті роки, коли жив як співнаймач у кімнаті, що була частиною Влодзевого помешкання у кам’яниці співачки Соломії Крушельницької у Львові. Може відживав у передсмертному маячінні так багато-багато хвилин спільно проведених і проговорених і промріяних з Влодзем, а потім з його родиною; адже були це довгі роки і десятиріччя. Може у своїй скромності не згадував про те, як відважно заступався за Влодзем, коли його арештували і засудили на сибірську тюрму, що була досмертною. Він певно забув про цей його даруночок – маленьку лампочку, яку післав родині Влодзя на заслання у Казахстан. Там вона присвячувала їм довгі вечори, холодній і самітні, і своїм світлом свідчила про те, що є в світі добра людина, Станислав Сясьо Людкевич.

Чи може бути столітня приязнь, досмертна приязнь і приязнь, що сягає поза смерть одного з приятелів? Певно, що вона може бути і напевно вона була в Станислава Людкевича. Але певне, що вона може бути тільки в такої людини, якою був він, з таким серцем, як було в нього; і може тоді тільки, коли сутньою складовою частиною її була спільна велика любов, що разом творилася і разом здійснялася. У них це була любов до їхньої батьківщини. Мало хто знав про неї, бо вона не була назовні. Але вона була: глибока, творча, досмертна…

А вже після смерти його Влодзя в тюрмі, Сясьо передав його дітям власноручно написану композицію. На обкладинці його ж рукою було написано: Станислав Людкевич, “Застольна пісня”. Пам’яті Володимира Старосольського.

Подаємо короткі відомості про родину Старосольських.

Володимир Старосольський (1878-1942) – видатний український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії (1937-1939), в.о. міністра закордонних справ УНР (1919-1920); соціолог, доктор права і адвокат, професор кількох європейських університетів, дійсний член НТШ, автор ряду наукових праць (серед яких – “Теорія нації”). Як адвокат виступав у багатьох політичних процесах (зокрема Мирослава Січинського, Василя Біласа, Миколи Лемика). У грудні 1939 р. був заарештований, помер у радянському концтаборі у Сибіру.

Дарія Шухевич-Старосольська (1881-1941) – піаністка і педагог (викладала у Вищому музичному інституті ім.М.Лисенка у Львові), громадська діячка, автор статей нарисів і поезії у часописах “Діло” та “Нова Хата”. Донька Володимира Шухевича – західноукраїнського етнографа, громадського діяча, дійсного члена НТШ, автора 5-томної етнографічної праці “Гуцульщина”.

У подружжя було троє дітей. Старший син Юрій Старосольський (1907-1991) – український громадський і пластовий діяч у США, вчений-правник, дійсний член НТШ та УВАН.

Молодший син Ігор Старосольський (1908-1988) – архітектор-реставратор, здобув освіту у Львівській політехніці. У 1940-1946 рр. разом із матір’ю та сестрою відбував заслання у Казахстані. У 1950 знову був заарештований як “буржуазний націоналіст” і до 1956 р. перебував у тюрмах і таборах Сизрані, Усть-Каменогорська, Караганди і Норільська. Після повернення 1957 р. мешкав у Львові, був одним із організаторів західноукраїнського відділу реставрації пам’яток архітектури, тривалий час керував львівськими реставраційними майстернями. І.Старосольськийпідтримував тісні стосунки із близьким товаришем батька – Станіславом Людкевичем, про якого написав спогади.

Донька Уляна Старосольська (літературний псевдонім Любович, 1912-2011) – українська письменниця і журналістка в Україні, США та Канаді. Співпрацювала із журналами “Нова Хата”, “Господарсько-Кооперативний Часопис”, “Наше Життя” (журнал Союзу Українок Америки). Разом із матір’ю і братом Ігорем відбувала заслання, про що написала книжку спогадів “Розкажу вам про Казахстан”. Після амністії 1946 переїхала до Польщі, де закінчила університет у Познані (як економіст). Від 1967 мешкала у США.

Матеріал підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Навіть побіжний огляд збірки переконує нас у її надзвичайній цінності, проте наявні матеріали ставлять багато запитань, що вимагають спеціальних досліджень.

У пропонованій серії публікацій ми познайомимо шановних читачів із деякими унікальними артефактами.

“Дійсність змушувала нас організуватися й діяти”

У трьох окремих папках зібрані матеріали Спілки українських музик, яка діяла в роки німецької окупації (згодом назву змінили на “Спілка праці українських музик”):

• Чернетки протоколів засідань за період 8 липня – 3 вересня 1941 р.;
• Листи (оригінали й копії, зокрема до управи міста;
• Заяви на вступ до СУМ – 62 шт.;
• Списки членів СУМ

Із спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького. “Скоро після приходу німецької армії від нас забрали будинок консерваторії, і музичній школі довелося вернутися до тісних стін будинку на вулиці Шашкевича. Ми негайно усвідомили, що гітлерівське господарювання у Львові загрожує пограбуванням і навіть звичайним варварським знищенням наших мистецьких і наукових цінностей. Перед нами стало завдання зберегти від безглуздого знищення цінні пам’ятки і рукописи наших композиторів, в тому числі й велику кількість автографів Миколи Лисенка. Стали питання таких музичних установ, як опера, симфонічний оркестр, музичне радіомовлення, які таки дуже хотілося зберегти у наших руках. Так, незважаючи на безправність і просто несамовиті обставини, дійсність змушувала нас скоро організуватися й діяти” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”)

Вже 8 липня 1941 року газета “Українські щоденні вісті” повідомляла, що почала діяти Спілка українських журналістів (голова Микола Голубець); Спілка письменників (голова Василь Пачовський). Налагоджується активна діяльність Українського театру, який властиво складався із чотирьох театральних труп – оперної, балетної, опереткової і драматичної (режисер Володимир Блавацький, літературний керівник Григор Лужницький, диригент Лев Туркевич).

У Львові відроджується товариство “Просвіта”, а при ньому створюється Інститут народної творчості під керівництвом о. Северина Сапруна. На початку липня почала працювати Спілка українських музик. Для налагодження співпраці українських митців створюється Літературно-мистецький клуб, який очолив Микола Голубець. Цей клуб знаходився спершу на вулиці Підвалля, 3 (Підвальна – М.З.), згодом на Академічній, 13 (тепер проспект Т. Шевченка – М.З.).

Із спогадів поета і журналіста Остапа Тарнавського. “Німецька окупація хоч на початках могла викликати у декого надію на якесь, нехай обмежене самоврядування, не могла бути багато кращою за попередню з двох причин: це був воєнний час, і панували воєнні закони. Друге: Німеччина мала далекосяжні плани стосовно Сходу Європи, а головно щодо України і тому не можна було сподіватись ніяких особливих благ. Та існувала одна засаднича різниця між цими двома окупаціями. Під німецькою – незважаючи на воєнний терор – могла розвиватись певного роду ініціатива, якої в совєтській дійсності не допускалось” (“Літературний Львів 1939-1944”).

І дійсно, окупант залишається окупантом, під яким прапором він не виступав би. Фашистська Німеччина панічно боялась будь-яких проявів національного утвердження, будь-яких прагнень до незалежності. Вже в половині вересня почались масові арешти серед української інтелігенції. Тоді до тюрми на Лонцького (теперішня К.Брюлова) потрапили усі, хто зранку прийшов у Спілку музик, серед них – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Василь Витвицький.

Початкова назва театру – “Український” – швидко була змінена на Львівський оперний театр. Німці та їхні союзники мали виняткове право відвідувати вистави у кращі дні тижня а також першими знайомитись із музичними прем’єрами.

Недовго проіснувала газета “Українські щоденні вісті”, яку перейменували на “Львівські вісті”.

Кожне прилюдне проведення мистецької імпрези мусило отримати дозвіл німецької влади, афіші та програми друкували двома мовами.

“Працюй на своїй ниві, виховуй своїх дітей, плекай і поширюй свою українську музику”

Саме під таким гаслом розпочала свою діяльність Спілка українських музик. Спершу її адресою була вулиця Підвалля, 3 а згодом – Сикстуська, 63 (теперішня П. Дорошенка – М.З.).

Збори засновників Спілки відбулись 8 липня 1941 року. Нижче подаємо текст чернетки протоколу, що зберігається в архіві Людкевича.

“Присутні [Василь] Барвінський, [Василь] Витвицький, [Зиновій] Лисько, [Микола] Колесса, [Роман] Савицький, [Лев] Туркевич, [Роман] Криштальський, [Осип] Москвичів, [Галя] Левицька, [Євгенія] Ласовська, [Мирослав] Старицький, [Марія] Свірська, [Нестор] Горницький, [Леонід] Яблонський, [Михайло] Занько, [Борис] Кудрик, [Орест] Березовський, [?] Босий, [Станіслав] Людкевич, [Олена] Голинська, [Ярослав] Пурій, Лисенко Маріанна, Барвінський [Маркіян].
Витвицький реферує причину скликання зборів. І ставить як перше: вибір виділу. Збори вибирають предсідником (головою – М.З.) Витвицького, секретар Савицький. Присутні питають про ціль Спілки, Витвицький вияснює. Присутні думають, що нині вибраний виділ повинен бути тимчасовий – до статуту і загальних зборів.
Перейшов проект, щоби вибирати виділ листою (списком – М.З.). Внесок Криштальського: Людкевич, Витвицький, Савицький, Туркевич, Яблонський.
Людкевич каже, що не визнається в ситуації, не працював багато в Союзі і що не може брати тої роботи.
Людкевич то само, але замість себе Барвінського.
Левицька: Витвицький, Савицький, Лисько, Пеленський, Колесса.
Забагато лист.
Внесок Лиська, щоби знести ухвалу про голосування листами.
Барвінський: на голову др. Людкевича – вибраний Людкевич.
Дальше – містоголова (заступник – М.З.) Витвицький, секретар Савицький, скарбник Пеленський, зв’язковий Левицька.
Найближчі завдання виділу: принимати членів, зложити статут новий (на підставі старого статуту Супрому).
Колесса запитує, чи поляки можуть належати до Спілки.
Витвицький: не може бути мови про се; внесок – І услів’я прийнятя: українець інструкцію новій управі.
Барвінський: узгіднити ту справу з владою.
Дискусія: чи слово українець є в значінню державности чи національности.
Внесок Витвицького перейшов одноголосно”.

“Ми сходилися майже щоденно, – так В. Витвицький писав на сторінках книжки “Музичними шляхами”. – Обговорювали справи оперного театру, видавництва, музичної школи, радіомовлення, організації концертової діяльності та інші”.

І справді, в архіві С. Людкевича зберігаються чернетки протоколів зборів, проведених 9, 14, 22, 25, 28 і 29 липня, 9, 12 і 18 серпня, 3 вересня 1941 року.

Вже у перших листах до Управи міста, датованих липнем місяцем, правління просить закріпити за Спілкою приміщення по вул. Підвалля, 3; будинок колишньої філармонії по вул. Пілсудського, 25 (тепер І. Франка – М.З.). Ще один лист стосується передачі приміщень музичних установ і шкіл разом з їхнім майном.

Увесь цей час до правління активно надходили заяви на вступ до Спілки – в архіві їх налічується 62 з датами подання від 8 липня до 1 вересня.

Заяви написані чорнилом, олівцем (лише одна, С. Сапруна, машинописна) на листках паперу звичайного формату, різноманітних чернетках, невеликих і навіть малесеньких картках із зошитів та записників. У кожній заяві подані короткі  відомості про музичну освіту та працю (виконавську і педагогічну). Ці лаконічні, скупі записи часто містять, на жаль, єдину інформацію про багатьох українських митців. Наприклад, піаністів Марію Вишницьку, Мирославу Ганчерюк, Олену Голинську, Євгенію Курилович-Чапельську; співаків Ольгу Сушко, Дометія Йоху. До речі, Дометій Йоха був вихідцем зі Східної України, подальша його доля невідома, інформації немає в жодних енциклопедичних виданнях.

Отож, упродовж кількох місяців провадилась інтенсивна підготовча робота. А 3 листопада, як подає газета “Львівські вісті”, в залі Музичного товариства ім. М. Лисенка були проведені загальні установчі збори Спілки українських музик (прийнято 61 члена і 5 кандидатів). Головою Спілки став С. Людкевич, до правління увійшли З. Лисько, В. Витвицький, В. Цісик і М. Антонович, а до контрольної комісії обрано В. Барвінського і Т. Шухевича. Йшла мова про оживлення концертного життя, організацію симфонічного оркестру і музичних радіопередач, налагодження діяльності навчальних музичних закладів.

У лютому 1942 року почали записувати учнів до Державної музичної школи з українською мовою навчання; вона відкрилась у березні під керівництвом В. Барвінського. І вже в липні після першого попису учнів Борис Кудрик так писав у рецензії: “Мистецьку лінію програми додержано згідно з повагою школи й щодо вибору творів і щодо виконання”.

А після звітного концерту вихованців школи у квітні 1943 р. Роман Савицький зазначав: “Незважаючи на несприятливі умови, культурне життя українського народу Галичини пульсує добрим, здоровим темпом”.

Подиву гідне розмаїття концертних заходів тогочасного Львова, які відбувались у приміщенні Інституту народної творчості, Літературно-мистецького клубу, оперного театру, звучали по радіо. У виконанні львівських музикантів і гостей міста звучали твори західноєвропейських та українських композиторів (від класиків до сучасників), різноманітні жанри українських народних пісень у мистецькому опрацюванні.

!942 рік пройшов під знаком 100-літнього ювілею Миколи Лисенка, який відзначили Урочистою академією в оперному театрі, низкою концертів, радіопередач, краєвим конкурсом хорів. А центральною подією 1943 року стало трикратне виконання кантати-симфонії С. Людкевича “Кавказ” силами солістів, симфонічного оркестру та хору театру, зміцненого “Львівським Бояном” і “Сурмою”.

На превеликий жаль, в архіві Людкевича, – що налічує понад 200 різноманітних концертних програм, – цей період представлений лише чотирма. А саме:
Жалібна академія пам’яті Богдана Лепкого – 8 серпня 1941 р.;
Концерт для німецького Червоного Хреста – 12 вересня 1941 р.;
Концерт скрипаля Юрія Криха – 5 грудня 1942 р.;
Концерт хору “Трембіта” з Косова – 1942 р.

Це викликає подив, адже деякі мистецькі заходи того часу Людкевич висвітлював на сторінках львівської преси. Однак програм цих концертів немає, так само як і програм виконання “Кавказу”. У музейній збірці є лише  ксерокопія світлини учасників цієї імпрези. Зеновії Штундер її передав Роман Савицький-молодший – український музикознавець, бібліограф у США, син відомого піаніста й педагога Романа Савицького.

Література.

1. Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість Т.ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009.
2. Людкевич Станіслав. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. Упорядкув., ред., перекл., прим. і бібліогр. З. Штундер. – Львів, 2000.
3. Витвицький Василь. Музичними шляхами. Спомини. – Мюнхен, 1989.
4. Витвицький Василь. Василь Барвінський у моїх спогадах //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
5. Витвицький Василь. Станислав Людкевич зблизька //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
6. Літературний Львів 1939-1944. Спомини. – Львів, 1995.
7. Газета “Львівські вісті”, 1941-1944рр.
8. Лисенко Іван. Словник співаків України. Енциклопедичне видання. – Київ, 1997.
9. Лабанців-Попко Зіновія. Сто піаністів Галичини. – Львів, 2008.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Поштівка (або поштова листівка) має понад 150-літню історію. Спочатку це була прямокутна картка цупкого паперу з місцем для марки та адреси одержувача. Такі “відкриті листи” коштували дешевше, ніж звичайні у конвертах. Щоправда, спочатку приватні особи і особливо фірми уникали таких листів, побоюючись “цікавих очей”. Однак потрохи поштівки отримують все більше поширення. З часом на паперові картки почали наносити зображення. Перші вітальні поштівки були пов’язані з Різдвяними святами, згодом коло сюжетів ставало дедалі ширшим – краєвиди, міста, квіти, тварини, птахи… Такі поштівки виготовляли з надзвичайною старанністю. Адже разом із вітанням дарували красиву мініатюру, яку довго зберігатимуть і згадуватимуть адресанта.

Міжвоєнні десятиріччя ХХ ст. стали справжнім “золотим часом” для друкування поштівок, кількість яких вже обчислюється мільйонами. За тематикою їх можна поділити на дві групи: художні (тобто репродукції) та документальні (фотопоштівки). Варто зазначити, що практично всі вони випускались за участю професійних художників і фотографів.

Поштівку цілком справедливо вважаємо пам’яткою культури. Адже в багатьох випадках це унікальний документ, який відтворює картини історії, дає можливість зануритись в атмосферу тодішнього буття.

Сподіваємось, що в наш час електронного спілкування ми не втратимо живого зв’язку і вітатимемо один одного саме поштівками. Адже ці художні мініатюри містять на звороті особисте звертання, що зберігає тепло дружніх рук наших рідних і близьких.

На пропонованій виставці демонструються поштівки з особистих архівів Станіслава Людкевича та дружини композитора Зеновії Штундер (переважна більшість із них з автографами; на поштівці із зображенням Ворохти лист С.Людкевичу датований 1909 роком). Вони поділені за тематикою на групи:

– Різдвяні та Великодні вітання із відповідною символікою та ілюстраціями святкувань.
– фотопоштівки із зображенням панорам міст. Серед них Ярослав, Перемишль та Львів, які посідають особливе місце в життєвій та творчій біографії С. Людкевича.
– фотопоштівки та репродукції із портретними зображеннями
– поштівки з патріотичною тематикою

На деяких художніх поштівках бачимо імена відомих українських та польських художників: О. Кульчицька, Я. Пстрак, А. Манастирський, С. Гординський, А. Ватюшак, М. Андрієнко, Т. Аксентович, А. Сеткович. Авторами двох світлин є Ю. Буцманюк (“На варті”) та М. Сенковський (“Гуцульські образи”).

На поштівках із особистої збірки С. Людкевича – листи та вітання від родини, приятелів, колег, учнів. Це зокрема – поет І. Гаврилюк, співачка О. Дівнич, піаністки Н. Кміцикевич, Г. Лагодинська, В. Божейко, І. Приймова, родина Турянських.

Мар’яна Зубеляк, провідний зберігач фондів Музею

Вірші геніального сина України, напрочуд мелодійні та наспівні, надихнули не одного композитора. Адже образи Тарасової поезії присутні у вокальних, камерно-інструментальних, оркестрових, музично-театральних жанрах. Свого часу Лисенко, створивши цикл “Музика до «Кобзаря»”, започаткував своєрідну Шевченкіану, яку доповнили і збагатили його наступники. Особливе місце серед авторів музики до Шевченкової поезії посідає Станіслав Людкевич.

Знайомство Людкевича з поезією Шевченка відбулось ще в гімназійні роки – завдяки вчителеві української мови та літератури Андрію Шахновичу. Зі спогадів сестри композитора Олени Людкевич-Кашубинської: “Професор Шахнович, людина слабовита, ідеаліст, зумів усвідомити гімназійну молодь і щойно від того часу почали вживати між собою української мови, якої з замилуванням вчилися, почулися синами Великої України”. Саме під його впливом майбутній композитор здійснює перші спроби музичної інтерпретації Кобзаревого слова. Однак невдовзі припиняє роботу, бо йому, як визнавав згодом, “вихованому в польській мові і школі на окраїнах наших земель, було спочатку вельми трудно підійти та зрозуміти духа та красу поезії Шевченка”.

Першим завершеним і виконуваним у концертах твором Шевченкіани Людкевича став вокальний квартет “Закувала зозуленька”. Влітку 1899 р. його заспівали ярославські товариші Станіслава на студентському концерті у Раві-Руській. Восени цього ж року пісня як акапельний хор прозвучала на концерті “Львівського Бояна”. А 1911 р., готуючи до вшанування пам’яті Шевченка збірник хорів різних авторів під заголовком “Кобзар”, Людкевич вмістив там і свою композицію у перекладі на мішаний склад.

Наступним у Шевченкіані Людкевича став чоловічий хор “Косар” (із супроводом фортепіано або оркестру). Після успішної прем’єри на Шевченківському концерті 14 березня 1901 р. твір одразу ж увійшов до репертуару “Львівського Бояна”, “Бандуриста” та інших хорів Галичини.

(“Мелодія хору і оркестри вірно достроєна до слів Шевченкових і віддає думки, які містяться в поезії”. “П. Людкевич виступив вперше з більшим твором поважного настрою, а по нім можемо пізнати великий талант нашого музики та стремління видістатися з-під загальних шаблонів” – ось деякі рядки з тодішніх рецензій)

У 1901 році Людкевич розпочав роботу над кантатою “Кавказ”.

До музичної інтерпретації Шевченкового слова композитор підходив з величезною увагою. Про це свідчать його дослідження, в яких автор дає ґрунтовний аналіз поезій Т. Шевченка і музичних творів на його слова (статті “Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” і “Про композиції до поезій Шевченка”, опубліковані в журналі “Молода Україна” в 1901-1902 рр.)

Над “Кавказом”, цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою, С. Людкевич працював понад десять років – від 1901 по 1913. Почав компонувати з другої частини, якій дав назву “Молитва”. Першу частину (“Прометея”) писав у 1904-1905 рр. у Перемишлі. На титульній сторінці автор поставив напис “Присвята російським революціонерам”, маючи на увазі всі уярмлені народи, що повстали проти царської влади. У Перемишлі 1909 р. Людкевич закінчив четверту частину (“Борітеся!”); а третю (“Хортам, гончим слава!”) написав у Львові у 1912-1913 рр. Прем’єри окремих частин відбулись на Шевченківських концертах різних років. І лише 1925 р. “Кавказ” вперше прозвучав у цілості з нагоди відзначення 25-літнього ювілею композиторської діяльності Людкевича. Тоді на концертах 8 і 15 березня в залі Народного Дому виконавцями були хор “Львівського Бояна” і симфонічний оркестр Музичного товариства ім. М. Лисенка; за диригентським пультом був сам автор.

Прем’єру виконання попередила розвідка В. Барвінського на сторінках газети “Діло” з детальним аналізом твору. А після ювілейних концертів він написав ще одну статтю, в якій зазначив: “Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича”.

Ось лише окремі моменти історії виконання кантати-симфонії “Кавказ”.

На Шевченківському концерті 1927 р. твір втретє прозвучав повністю.
Навесні 1941 р. відбувся авторський концерт Людкевича, що став небуденною мистецькою подією для львів’ян. Тоді “Кавказ” вперше виконувався професійним хором “Трембіта” і симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси. У вступному слові музикознавець Василь Витвицький назвав автора справжнім каменярем української музичної культури. А Василь Барвінський в рецензії знову із захопленням писав, що “Кавказ” “від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту”.

Неймовірним фактом є виконання “Кавказу” у Львові у квітні 1943 року. Тоді на трьох концертах співали мішані й чоловічі хори “Львівського Бояна”, “Сурми” та оперного театру, грав симфонічний оркестр театру, диригував Лев Туркевич. Зі спогадів В. Витвицького: “Концерт треба було повторити ще раз і ще раз, бо за першим разом зала не могла вмістити всієї публіки. Коли ж мова про наших музик, то в ті тижні вони жили просто в полоні Шевченкового слова і Людкевичевої музики. … Можу сказати, що мені довелося пережити небагато таких моментів, коли композитор, мистці-виконавці та численні слухачі мали таке почуття єдности і спільноти, як це було тоді”.

У роки Першої світової війни, перебуваючи в російському полоні у місті Перовську, Людкевич написав три хори: “Чи ми ще зійдемося знову”, “Сонце заходить”, “Ой виострю товариша”. Знаменно, що вірші, які вибрав композитор, Шевченко створив у тим самих краях і в подібних обставинах: у казематі Орловської фортеці та на Кос-Аралі. Після першого виконання хору “Ой виострю товариша” (березень 1920, хор “Бандурист” під керуванням автора) в одній із рецензій писалось: “І в ритмах, і в зворотах мелодії, і в самих мотивах пісні були степовий розмах і сила, гроза і завзяття”.

У 1932 р. у Львові відзначали сорокаліття заснування хорового товариства “Львівський Боян”. Цей ювілей Людкевич відзначив кантатою, в якій використав рядки вірша “До Основ’яненка” – “Наша дума, наша пісня…” (Треба зазначити, що раніше до цієї поезії звернувся Лисенко у кантаті “Б’ють пороги”). Твір прозвучав на урочистому концерті в Оперному театрі під управою автора.

Наступною монументальним твором Шевченкіани Людкевича стала кантата “Заповіт”. І так само, як перед десятиліттями написання “Кавказу”, роботу над нею супроводили ґрунтовні філологічні та музикознавчі студії. Людкевич знову повертається до питання співучості поетичної форми Шевченка та аналізує твори композиторів, починаючи від Вербицького і Лисенка, аж до своїх сучасників.

Кантата прозвучала на ювілейному Шевченківському концерті 1936 року і стала новою вершиною української вокально-симфонічної музики.

Одразу ж після кантати Людкевич написав ще один, так званий малий “Заповіт” для акапельних хорів різного складу – на скорочений текст та з іншим музичним тематизмом.

На виставці представлені також музичні твори інших українських композиторів, більшість з яких видана у першій третині ХХ ст.

Окрему групу експонатів становлять книжкові видання з особистої бібліотеки Людкевича.

Доповнюють виставку програми концертів різних років, оригінальні світлини та 2 акварелі Дмитра Кашубинського, на яких зображені краєвиди Перовська.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Народилась майбутня артистка 14 березня 1892 р. в Станиславові в сім’ї службовця залізниці. Музичну освіту вона здобула у Львові, спочатку в приватній школі Володислава Баронча, згодом у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (клас Софії Козловської). Вдосконалювала вокальну майстерність в Олександра Мишуги у Варшаві (1912-1914) і Чеслава Заремби у Львові. Дебютувала 1917 р. у Львівському Міському театрі в опереті К. Целлера “Штиґар” (“Der Obersteiger”) у ролі Графині. Опісля була солісткою Львівського театру, Поморської, Катовицької та Познанської опер; короткий час – артисткою Люблінської оперети. У 20-х роках співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”, гостинно виступаючи у музично-драматичних п’єсах і операх. У Львові вела активну концертну діяльність, зокрема у заходах хорових товариств “Львівський Боян” і “Бандурист”.

З вересня 1926 р. О. Любич-Парахоняк стає солісткою новоствореної Поморської опери, яка об’єднувала три міста і мала пересувний характер. У Торуні діяли опера й оперета, у Бидґощі та Ґрудзьондзі – драма. Театральні трупи по черзі виступали у цих містах. Керівником і головним диригентом музичного театру став Єжи Бояновський; інші диригенти – З. Диммек і К. Левицький. У початковому складі солістів були артисти: О. Любич-Парахоняк (сопрано), Г. Чарлінська (мецо-сопрано), М. Голинський (героїчний тенор), Т. Лясковський (ліричний тенор), К. Круґловський (баритон), який водночас виконував обов’язки режисера, Я. Попель (бас), Б. Болько (бас-баритон).

У 1926 р. у театрах Помор’я гостинно виступав ще маловідомий тоді молодий соліст Варшавської опери Ян Кепура. О. Любич-Парахоняк співала разом з ним у “Фаусті” Ґуно. Про цю виставу та пов’язані з нею події інформує нас біограф польського артиста – Єжи Вальдорф. У своїй монографії (Jerzy Waldorff. Jan Kiepura. – PWM, 1974. – S. 15-16) він наводить спогади скрипаля Броніслава Ліґензи.

“Для артистів це були нелегкі часи. Відсутні радіо і телебачення. Про рекламу з метою популяризації вони були змушені дбати самі, і в цій галузі Кепура виявився неперевершеним майстром!

У Торуні, в одній зі сцен “Фауста” Кепура, що виконував головну роль, напевно задовго і надто реалістично цілував свою партнерку Любич, яка була Маргаритою. Отож, після опущення завіси отримав міцного ляпаса. Інцидент, як один із численних на сценічних підмостках, минув би без розголосу, коли б не ситуація у режисурі самого Кепури.

Назавтра ми чекали, поки рушить поїзд до Бидґощі, де був запланований наступний виступ театру. Я стояв біля вікна купе й бачив і чув, як начальник станції закликає займати місця і ось-ось помахом прапорця дасть знак рушати. Раптом двері сусіднього вагону відчинились, на перон вийшов Ян Кепура, а за ним диригент Єжи Бояновський, питаючи, що сталось?

• Не їду, бо мене Любич образила.
• Як могла тебе образити, адже сидить в іншому вагоні.
• Так, але вона мене вчора образила!

Охоплений панікою директор біжить до начальника і благає затримати від’їзд. Це було непросто, адже польські залізниці у міжвоєнний час славились точним аж до секунди дотриманням розкладу. Серед пасажирів помітне здивування: що відбувається на пероні? чому не від’їжджаємо?…

Кондуктори почали обходити вагони, інформуючи по черзі усіх, що нічого не сталося, зараз рушимо, як тільки той оперний співак Ян Кепура погодиться зайняти місце.

Цілком зрозуміло, що багато пасажирів запам’ятали при оказії прізвище. Кепура лише цього чекав. Визнав, що реклама достатня, дав себе вмовити і ми вирушили в напрямку Бидґощі. Увечері співав як молодий бог”.

(переклад з польської)

Мар’яна Зубеляк

Спочатку навчання в університеті, згодом багатогранна діяльність. Перша світова війна і російський полон зробили вимушену перерву… Повернувся Людкевич до Львова у 1919 р., щоб залишитись у цьому місті назавжди.

Як пише у своєму дослідженні Зеновія Штундер, на початку жовтня 1897 р. “Станіслав приїхав до Львова і поселився зі своїм найближчим приятелем Володимиром Старосольським та їхнім спільним товаришем на першому поверсі одного з будинків Ставропігійського братства, поряд з Успенською церквою на вулиці Руській, навпроти будинку товариства «Дністер»”.

Незабаром Людкевич міняє помешкання і переїздить на вул. Коперника, 24а; від половини лютого 1898 р. винаймає квартиру на першому поверсі по вул. Св. Мартина, 7 (тепер Жовківська).

Від жовтня 1898 р. Станіслав мешкає у свого вуйка Августа Ґіжовського – вул. Зелена, 30 (партер зліва).

Наступними адресами композитора є помешкання у будинку № 2 по вул. О. Фредра, а в 1903 р. – вул. Баторого, 34 (теперішня Князя Романа).

У липні 1903 року С. Людкевич покидає Львів, а повертається сюди у вересні 1910 р., щоб очолити Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. За словами З. Штундер, він спочатку зупинився в Народному готелі (Народній гостинниці), а невдовзі винайняв помешкання на вул. Скарбківській, 7 (нині – Лесі Українки), де перебував до початку Першої світової війни.

Наприкінці вересня 1919 р., після повернення з російського полону, С. Людкевич приїздить до Львова, щоб уже назавжди пов’язати своє життя з цим містом. Він поселився на другому поверсі будинку № 6 по вул. Л. Сапіги (теперішня – С.Бандери).

А 1 жовтня 1921 р. Людкевич переїхав до кам’яниці Соломії Крушельницької по вул. Ю. Крашевського, 23 (тепер – С. Крушельницької), де прожив рівно десять років. Його кімната була частиною помешкання, яке займала родина Володимира Старосольського.

Згодом В. Старосольський намірився відкрити у Львові юридичну контору, для якої, на думку родини, якраз підходило сусіднє з їхнім помешкання. Отож, Людкевич переїздить на вулицю Шептицьких, 14 – у дім свого товариша з університетських студій адвоката Іларіона Боцюркова, де прожив наступних 30 років.

Родинні обставини спонукали композитора подумати про власне житло, і в 1950-х роках розпочинається будівництво дому на тодішній вулиці Військовій, 7 (нині – С.Людкевича, 7).

Життя Станіслава Людкевича в домі Соломії Крушельницької, Іларіона Боцюркова і будівництво власного дому вимагають ширшого огляду, то ж розповімо про ці адреси в наступних нарисах.

12 львівських адрес Станіслава Людкевича. В Домі Соломії Крушельницької

12 львівських адрес Станіслава Людкевича. Вулиця Шептицьких

Мар’яна Зубеляк, старший науковий співробітник Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові