Серед повені щорічних шевченківських “концертів” і інших обходів, уряджуваних у нас по краю старшою громадою і шкільною молодіжжю, вирізнювалися часто і тепер вирізнюються вечорниці Шевченка й інші свята, уладжувані в перемишльськім дівочім ліцеї. Вони неначе зродилися під якоюсь щасливою звіздою. І на сьогорічних вечорницях Шевченка всякий, хто привик до нашої некультурної “китайщини” у складанні програми, до пересади та манер у її виконанні і до всіх добре звісних знамен нашої Абдери*, – той з чималим зачудуванням мусів помічати, що з усіх тих знамен не було майже сліду; у всім, почавши від декорації зали і сцени, добору точок програми, аж до змісту промов і виконання всіх точок – усюди била в очі культурна, безпретензійна міра, естетичне зрозуміння і відчуття кожного моменту, повна гармонія змісту і форми. Одинокий виїмок, останок завмираючого рутенства, становив тільки воробкевичівський (композитор Сидір Воробкевич – М.З.) нескладний, хоч і друкований, фабрикат з двох поезій Шевченка (добре звісне “Та не дай, Господи” й “Огні горять”), з яким крайня пора була б зірвати. Зрештою всі хори (особливо діточі) ведені були з кожного погляду взірцево і виведені так гарно, як у нас мало коли можна помітити. Праця совісної, хоч і нефахової, учительки співу п. Данилевичівної здається мені не то гідна, а вища над всякі похвали.
Інколи здавалося, що ми посунулися яких 50 літ наперед у культурі. В такі часи будуччини переносили нас такі продукції, як декламація (“Лічу в неволі”) з майстерно дібраним і дискретно веденим фортепіанним супроводом (Ґріґа “Einsamer Wanderer”) та незвичайно інтелігентний спосіб фортепіанного супроводу до хорів і солоспівів. І фортеп’янні продукції двох молоденьких адепток сеї штуки (Чайковського “Ноктюрн” cis-moll – п. Доскочівна і Зіндінґа** “Frühligsrauschen” – Божейківна***) достроїлися вповні до висоти настрою. Не місце тут, однак, розводитися над таким музикальним талантом з Божої ласки, як добре вже звісна нам В. Божейківна.
Всякий учасник сього вечора, що розуміє вагу естетичного образування у національно-культурнім розвою народу, мусить аранжерам кликнути щире спасибі за кілька справді гарних хвиль, яких у житті так мало, яких не раз дарма шукати і на наших великих концертах у філармонії, та за їх вартну працю, що ще матиме могучий, хоч ніяк не обчислимий вплив на образування душ нашого молодого покоління.
(“Діло”, 1913, 14 березня, Ч. 57)
Текст за книгою:
Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2. Упорядкування, редакція, переклади, примітки і бібліографія З. Штундер. – Львів, 2000. – С. 448.
Примітки:
*Абдера – місто в стародавній Фраків, вважалось глушиною, а наївність і недоумкуватість його мешканців стала афоризмом.
**Крістіан Авґуст Зіндінґ (1856-1941) – норвезький композитор.
***Володимира Божейко (1895-1955) – піаністка й педагог.
Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Музею С. Людкевича
