Роман Савицький вперше відвідав наш музей восени 1993 року, про що свідчить його запис у Книзі вражень: “Сердечно вдячний за всі чудові вражіння у Музею С. Крушельницької. Чудова збірка історичних документів неперевершеної ніким нашої найдорожчої української співачки – великої мисткині”. У вересні 1994 року він був серед гостей Соломіїного дому під час святкування Дня народження співачки. А в 1996 році брав участь у Наукових читаннях, виступивши з доповіддю “Соломія Крушельницька в музикознавчій літературі Заходу”. З цього часу починається наше спілкування та зав’язується  листування. Про листи Р. Савицького хочеться сказати окремо. Він мав свій, особливий спосіб подачі інформації, що невимушено поєднував – об’єктивно-аналітичний виклад з ліричними відступами та іронічними коментарями. Його листи були завжди цікавими, інформативними, дотепними, часом несподівано відвертими. Саме в листах, на нашу думку, найбільш яскраво розкривається особистість Романа Савицького. Тому хочемо представити кілька фрагментів з нашої кореспонденції.

28.ІІ.2000

Вельмишановна п. Галино!

          Втішився Вашим листом, хоч не все у Вас у мажорній тонації. У нас теж сумно без Каранович і без Витвицького. Про них я вже надрукував в англ.[ійській] мові, буде також в укр.[аїнській]. Згадуєте Козаренка – дуже обдарована людина із Коломиї / як і Витвицький, Каранович, челіст Фоерманн /. За комплімент дякую літературний, але я сам ошелешений багатством семантики та взагалі рівнем викладу думок Козаренка! Його публікації страх смачні!

          Можу бути лиш вдячний за Ваші заходи для вшанування батька; а радіо гостинної Оленки О.[нуфрів] пересилає касету через Нат. Кашкадамову. Тішуся.

          Маю страх роботи із “Енц.[иклопедією] Діаспори”, але іде це вперід як і ми всі, бо іти назад було б вкрай нецікаво!!  …

Радію “Мойсеєм” та наданням театру ім’я С. Крушельницької. Дуже гарно, логічно; так давно про це говорила Стефа Павлишин.

          Можу Вам прислати 2 екз. книжки Деркача про Менцинського.  Треба? /це від Д. Каранович/.

Ст. Максимюк відкрив Анну Крушельницьку! Я челістку Христю Колессу /диски “Electrola”/.

          Щиро вітаю Вас, п. Ірену, п. Роксоляну з весною! Хай росте та міцніє наша спів-праця!

Ваш Р. Савицький, мол. –

    P.S. Спішу, і письмо вкрай неписьменне!

12 січня 2001

Дорогі пані, Галино та Ірино!

          Ваші картки та листи дуже мені цікаві і потрібні, а повітряні лінії, якими вони летять, зв’язують мене із краєм. Я вже не чуюсь таким відірваним від пня і можу розвиватись і дихати як автор. Мені цікаво, як вийшла передача “Віють вітри”, бо зараз планую відновити колишні доповіді та представити цю тему в Нью-Йорку /НТШ/ та у м. Філадельфія, де я виростав … […]

          Сьогодні для мене особливо сумний день, 12 січня. Вже 9 год. ночі, пора кінчати роботи і писанини. На батьковому фортепіано, яке він ще вживав /востаннє/ 12 січня 1960, горить лампадка. Полум’я теплить кімнату, виповнену музейними експонатами із світу музики, сповнену історією та ясними спогадами про одно життя пориву і посвяти…

          Я не сам у хаті. При мені кіт “Рахманінов” /сумні очі і великі передні лапи, мов у цього віртуоза/, і музика Літургії Дилецького…

Треба заглибитись в Думи і в молитву до Музи, попрохати знов щастя на прийдешньому шляху шукань серйозного, інколи й смішного…

          І Вам, дорогі, віншую того самого щастя на 2001 благословенств для Музею, для Вас і всіх Ваших.

На все добре!

Ваш Р. Савицький, мол.–

Впродовж 1997-2012 років Р. Савицький також листується із Зеновією Штундер, вдовою Станіслава Людкевича, дослідницею його життя і творчості. “Тональність” цих листів, які збереглися в Меморіальному музеї композитора, дещо інша – переважно інформативно-ділова зі збереженням усіх епістолярних  “етикетів”, в яких відчувається велика повага до хранительки скарбів Дому Людкевича – філії нашого музею.

          26 квітня 1998

Високоповажана пані Зеновіє!

Ваше добре письмо із 26 лютого вже давно кличе о мою відповідь. Все пішло шкереберть, коли мусів “зложити візиту” до шпиталю, де у програмі була операція жовчі із перервою від занять на 2 тижні. Та я вже знов “граю” на машинці …

Я вже питав листовно п. “Лясю” Старосольську (мова про Уляну Любович-Старосольську –Г.Т.) чи дійсно С. Людкевич познайомився із Л. Українкою в домі Старосольських. Можливо вона Вам відповіла впрост листом.

Не журіться пропажею касети із голосом СЛ.[Станіслава Людкевича] Тепер я виконаю це вдруге, додавши записи творів СЛ із діаспори. При тій нагоді можна буде поправити звук вже історичних записів. Касету чи бобіну передам Вам вже особисто, коли прибуду у Львів при кінці липня ц.р.

Я спеціально контактувався із В. Витвицьким відносно листів СЛ до него. На жаль, він не має нічого із 1930-их, бо основна часть його архіву пропала в час війни /тоді й загинула його велика праця про форт.[епіанну] музику Барвінського/. Ромко Рудницький та його мати Марія Сокіл тепер шукають за такими листами в архіві Антона Р. Якщо щось вийде на денне світло, то Роман мене повідомить. До речі, доктор Витвицький питає, чи Ви маєте його давню статтю п. з. “С. Людкевич зблизька?” /Він міг би надіслати/. …

Із пошаною й щирим вітанням із весною.                 Ваш Р.Савицький, мол. –

18 квітня 2012

Високоповажана п. Зеню!

Посилаю в аудіо записі збірку музичних творів великого композитора Станіслава Людкевича. Є там твори різних років, всі, які походять із архіву мойого татка Романа, та і з моєї власної колекції. Я вже не молодий, і мені дуже залежить, щоб ці цінні речі збереглися, але не на чужині, а у рідному Львові. Тому-то посилаю їх на Вашу адресу.

          З різних джерел знаю, що Ви, ласкава пані, продовжуєте працювати над творчою спадщиною Вашого св. п. МУЖА, і за це Вам належить велика подяка і низький уклін. С. Людкевич належав до творчої когорти великого калібру, такого, якого ледви чи можна б сьогодні знайти в самій Україні, не кажу вже нічого про діаспору. Тому його твори треба зберігати із великою увагою.

З великою приємністю згадую хвилини, коли я відвідував Ваш цінний дім, щоб поспілкуватися з Вами на музичні теми, як то кажуть, “для духа святого”.

Із великою пошаною та музичним привітом

          Ваш        Роман Савицький мол.

П.С. Записи є давнішого походження, але їх можна у Вас продемонструвати або у Л.[ьвівському] радіо, або в Музею Соломії Крушельницької.

Роман Савицький був у курсі всіх справ нашого Музею. Як справжній друг радів нашим успіхам, переймався проблемами, намагався допомогти. Разом з листами ми систематично отримували від нашого адресата цінні матеріали про українських композиторів, співаків та музикантів діаспори, зокрема, невідомі нам статті про С. Крушельницьку в енциклопедіях, словниках та інших виданнях на Заході. Уже в 1997 році вони налічували 270 одиниць збереження! Серед подарунків були особливі та оригінальні. Приїхавши до Львова у серпні 1998 року, серед іншого Р. Савицький привіз … фрагмент балконної ложі “Metropoliten opera”! Тоді в Нью-Йорку розбирали стару будівлю оперного театру (того самого, який бачила Крушельницька ще у 1928 році!), і сьогодні, завдяки Савицькому, у фондах нашого музею зберігається його частинка.

Серед захоплень Романа Савицького – музикознавство, бібліографія, компонування музичних творів, кінематографія, поезія – особливе місце займала фотографія. У жовтні 2003 року в Музеї Соломії Крушельницької експонувалася виставка “Осінні елегії Романа Савицького”, де були представлені півсотні світлин нашого приятеля. І тут елегійно-іронічний стиль не зраджує автора, хіба що додаються до нього ностальгійні ноти. За словами митця, його фотографії, – “це світ великих мрій про рідний край у формі візуальної поезії про красу та силу, утривалених душею, посилених та побільшених любов’ю до Батьківщини. Бо ж Україна завелика для малих мрій!…” На виставці були представлені фото різних років – кадри родинної фотохроніки, домашні улюбленці, міські краєвиди, пейзажі України та Америки. А назви їх настільки промовисті, що характеризують не лише світ зацікавлень автора, а й передають його особистісні рефлексії: “Зв’язок поколінь: батько, мати, Міка”, “Любимчик “Сясьо”-ловець”, “Природа схоплена на “гарячому”, “Кремфорд розширює рамки екрана”, “Над Ринком панує Посейдон ще й  захищає Ратушу тризубом” …

Друга фотовиставка Романа Савицького-фотомитця демонструвалася в Музеї у грудні 2006 року і була присвячена Миколі Колессі. Свою назву “Микола Колесса – Маестро століття” вона отримала від заголовка статті Р. Савицького, опублікованій у газеті “Свобода” (США) до 95-ліття композитора (1998). Автор статті, який з великим пієтетом ставився до постаті і творчості Миколи Колесси, зі знанням справи окреслює його діяльність як диригента і педагога, майстерно вплітаючи в інформативну тканину особисті коментарі. І знову хочеться зацитувати:

“Під батутою маестра оркестрові шедеври Бетовена, Моцарта, Чайковського та інших композиторів, чеська музика і безліч прем’єр українських композиторів. У 1939 році він першим дириґував фортепіяновим концертом В. Барвінського, який згодом вважався загубленим (в наш час твір віднайдено). Перші звукозаписи “Кавказу” і “Заповіту” блискуче відображають ґеніяльність шевченкових текстів у сплаві з унікальною музикою С. Людкевича. Ця велич “Кавказу”, який досягнув рідкісних в українській музиці висот, була відображена дириґентом за допомогою унікального звуковидобуття: М. Колесса обдарований спеціяльним відчуттям епічно-патріотичного жанру…

Дириґентська паличка М. Колесси надихала музичне життя і спричинила ріст стандартів виконання. …  

Його колишні студенти тепер керують оркестрами оперних театрів, філармоній та хорами; їх так багато, що маестра справедливо вважають засновником окремої Львівської школи дириґування. … Свої знання й час він щедро дарував з тією великодушною посмішкою, яка граничить з благословенням.”

На виставці “Микола Колесса – Маестро століття” експонувалися світлини, зроблені Романом Савицьким під час перебування композитора у США (1994 р.), де патріарх української музики разом з  Дарією Гординською-Каранович, Василем Витвицьким та Любкою Колессою. Цікаво “схоплений” фотографом маестро у своєму робочому кабінеті (1998), пам’ятні фото з ювілейних концертів, присвячених 100-річчю М. Колесси (2003).

Кожен приїзд до Львова і прихід до нашого музею Романа Савицького був пов’язаний з якоюсь подією. Ми мали нагоду слухати надзвичайно цікаві лекції музикознавця про Соломію Крушельницьку в контексті його бібліографічних та фонографічних досліджень співачки, про “зірок” Голівуду з українським корінням, видатних музикантів різних національностей, життя і творчість яких була пов’язана зі Львовом. У грудні 2003 року в музеї Соломії Крушельницької відбувся концерт камерної музики за участі відомих музикантів – Петра Цегельського (скрипка) та Етели Чуприк (фортепіано),  ініціатором та організатором якого був Р. Савицький. Вступне слово і супровід концерту ще раз засвідчили його глибокі знання не лише в царині української музики, а й європейської класики, адже програму концерту складали твори Сезара Франка, Сергія Прокоф’єва, Моріса Равеля. Через кілька місяців 11 лютого 2004 року Р. Савицький виступив на науковій конференції, присвяченій 125-літтю Станіслава Людкевича, з цікавою доповіддю “Кавказ” у Львові знову”.

За словами професора Наталі Кашкадамової, Роман Савицький-молодший як музикознавець мав свою улюблену тему дослідження – “вивчав впливи українських мелодій та історико-літературних сюжетів на твори світової музики”. Яскравим прикладом такої праці стала передача на Львівському радіо “Віють вітри, віють буйні …” – захоплююча мандрівка мелодії української народної пісні від Лисенка до Ліста та до джазових імпровізацій ХХ століття.  Треба сказати, що у той час, початок 2000-х років, такий підхід до популяризації української музики був справжнім відкриттям не лише для любителів, але й для  професіоналів.

Бібліографія статей Р. Савицького, які стосуються С. Крушельницької невелика, проте дуже чітко відображає позицію автора та його професійні вподобання. Ще в 1960-х роках молодий музикознавець звернувся до дискографічної спадщини співачки, надрукувавши у часописах “Свобода” і “Новий шлях” замітку “Співає С. Крушельницька” (1964)  та відгук на доповідь С. Максимюка “С. Крушельницька і її фонографічна спадщина”, виголошену в Українській Вільній Академії Наук в Нью-Йорку (1965). У 2004 році Р. Савицький друкує бібліографічно-критичний есей “Американський портрет Соломії Крушельницької”, де подає спростування поширеної помилки щодо дати гастролей співачки у США. Автор статті, аналізуючи інформацію в німецьких лексиконах, праці американських дискографів, статті італійських музикознавців та матеріали українських дослідників, переконливо доводить, що гастролі С. Крушельницької у США відбулися у 1928 році, а інші дати (1927 та 1929) є помилковими. Свідчать про це і “матеріальні” докази, на які посилається Савицький – записи фірмою “Колумбія” українських народних пісень у виконанні співачки та фото артистки, зроблене у Нью-Йорку того року. Завершується стаття роздумами автора про плинність часу та людську пам’ять: “Особливо сильні пережиття так закорінені в нашій пам’яті, що мають властивість і дивну силу раз-у-раз повертати нас у те минуле. Такі переживання приковують нашу свідомість до цього минулого, котре для нас не втрачає ні актуальності, ні чару, і тим самим здатні зупинити час. У рівчаках історичних вже американських дисків та між рамками згаданого вже американського фото звичайно швидкохідний час – зупинився. І навіть в наші дні у тих предметах він владно повертає нас в рік 1928-ий. Він, той мінливий мент, спинився заради нас …”

Цей ліричний, і такий характерний для Романа Савицького монолог, з погляду дня сьогоднішнього звучить особливо проникливо, бо нагадує нам той час, коли він несподівано з’являвся на порозі музею, виповнюючи простір своєю присутністю, а нас увагою і доброзичливістю. Час, якого вже не повернути …

Галина Тихобаєва, заступник директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

У дні Шевченківських святкувань хочеться згадати її як продовжувачку традицій родини Крушельницьких у популяризації творчості Кобзаря. Як і її тітка Соломія, Одарка Бандрівська радо долучалася до знакових подій в музичному житті Галичини, до Шевченківських, Лисенківських святкувань, ювілейних урочистостей, благодійних концертів, вводячи у свій репертуар твори на тексти Кобзаря.

Зокрема, на “Святочному концерті в 66-і роковини смерті Тараса Шевченка”, який відбувся у квітні 1927 році у Стрию молода вокалістка з успіхом проспівала три солоспіви “На городі коло броду”, “Мені однаково”, “Ой стрічечка до стрічечки” на музику Миколи Лисенка.

Про Шевченкове свято у Станиславові у червні 1928 р. часопис “Діло” зазначав: “Гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтеліґентів. На загал свято вийшло дуже гарно. Незатерте захоплення викликав у слухачів спів п. Бандрівської, яка проспівала 4 пісні: Шевченка-Лисенка: “На городі коло броду”, Шевченка-Лисенка “Мені однаково”, Шевченка-Рахманінова “Полюбила я”, Шевченка-Лисенка “Ой стрічечка до стрічечки”. Гарний голос співачки і мистецьке виконання викликали ентузіазм у публіки, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

У концерті з хором товариства “Львівський Боян” (1932 р.) артистка успішно виконала сольну партію у кантаті “Радуйся, ниво” Шевченка-Лисенка.

На урочистостях в пам’ять 25-ліття смерті Миколи Лисенка 19 грудня 1937 року у залі Міського театру у Львові Одарка Бандрівська на високому професійному рівні репрезентувала три солоспіви на слова Шевченка “Гомоніла Україна”, “Садок вишневий”, “Ой, одна я, одна”. Станіслав Людкевич у рецензії на цей концерт відзначав що “Бандрівська і Голинський виконали свою ролю без заміту (зауважень – ред.), з виразним пієтизмом і були в тому часі у знаменитій формі”.

Матеріал підготувала О.Кирик, старша наукова співробітниця Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

Концерт був приватним і не отримав широкого розголосу у пресі того часу. Лише місячник “Українська музика” (жовтень, 1937, ч.8) у розділі “Хроніка” помістив коротку інформацію про цю подію: “Наша відома співачка Сальомея Крушельницька приїхала в липні до Галичини, на два місяці, відвідати свою родину. Була також в Сяноці і тут 29 серпня дала домашній концерт у приватному мешканні д-ра Карановича для вузької громади спеціально запрошених гостей. Відспівала Крушельницька цілу низку українських народних пісень, особливо з її рідного села (Біла коло Тернополя), а також три італійські пісні і викликала щире захоплення слухачів. Цікавилася теж громадянським життя, відвідала музей “Лемківщину” і збірку картин артиста Л. Ґеца“.

Ще одним джерелом інформації про цей концерт став спогад Ірини Добрянської “Соломія Крушельницька на Лемківщині”, вміщений у двотомному виданні Михайла Головащенка “Соломія Крушельницька. Спогади, матеріали, листування”, 1978 (Т.1, с.250-251).

Авторка спогаду Ірина Добрянська (1892-1980) – невтомна збирачка і дослідниця пам’яток народного мистецтва Лемківщини. Була однією з ініціаторів та засновників музею “Лемківщина” в Сяноку. У 1930-40-х роках працювала у цьому музеї. У 1950-60-х роках – наукова співробітниця Львівського музею етнографії і художнього промислу.

Зі спогаду І. Добрянської дізнаємося, що українська громада Сянока, доклала багато зусиль, щоб концерт С. Крушельницької відбувся у великій залі міста і був більш публічним, проте сяноцьке староство відмовилося надати приміщення, тому вирішили організувати “товариський вечір у гостинній домівці лікаря Карановича”. Про сам концерт І. Добрянська згадувала: “Почало вже смеркати, коли зійшлися гості. З’явилася серед нас Соломія Крушельницька. Була це жінка років за 60, висока, струнка, в темному вбранні, гладко зачесана, з усмішкою на устах. Пройшла вздовж кімнат, вітаючи всіх поклоном голови, сіла біля фортепіано.

“Що вам заспівати? – були перші її слова, у відповідь очима її просили: “Заспівайте, що ласка, ми дуже хочемо Вас почути”. Тоді Крушельницька просила погасити світло у цій кімнаті, де стояло фортепіано, та сказала, що акомпанувати буде сама. Прозвучали перші акорди, і почався концерт над концертами.”

І ось, врешті, наша знахідка в архіві М. Головащенка – спогади про концерт у Сяноку Олени Ванчицької, які свого часу через радянську цензуру дослідник не міг опублікувати.

Коротко про історію цих спогадів. Михайло Головащенко, зустрівшись у Львові з Іриною Добрянською, звернувся до неї з проханням надіслати детальніші спогади про Крушельницьку. Невдовзі дослідник отримав від неї листа такого змісту (подаємо зі скороченнями): “Львів 16.IV.1972. Вельмишановний Михайле Івановичу! Сповнюю обіцянку дану Вам у Львові та повідомляю Вас, що в моїх записах нічого більше про С. Крушельницьку та її виступи в Сяноку я не найшла. Зате звернулась я до знайомих, що тоді проживали в Сяноку та одержала письмо від Ванчицької Олени, що живе тепер в Австралії і копію цього письма шлю Вам: “Те, що я знаю про С. Крушельницьку є дуже скупеньке, але постараюсь дошукатися до джерела, бо родина Її живе. Соломія була в Сяноку приблизно в 1937 році, Їй було на моє око під 70 літ. Вона загостила до своєї сестрінки Стернюк-Каранович, якої муж був др. Володимир Каранович. … В Сяноці у Карановичів проспівала Соломія богато народних пісень, опрацьованих Лисенком, Леонтовичем і др. На кінець заспівала гимн “Ще не вмерла” – при чому на початку завважила як цей гимн співати:“бо ж це є боєвий виклик, а не плаксивий.” Соломія прибрала бадьору позу, наче б йшла до бою, вдарила по акордах /сама собі акомпаніювала/ і своїм могучим, дзвінким голосом в маршовому такті відспівала цей гимн. Так ніхто не співав і не співає – на жаль.”

У кінці листа І. Добрянська подала адресу О. Ванчицької, якою, очевидно скористався М. Головащенко. Про це свідчать збережені в архіві дослідника лист та рукопис О. Ванчицької “Жмуток спогаду про Саломію Крушельницьку”.

Подаємо уривок зі спогаду О. Ванчицької про концерт в Сяноку зі збереженням мови та транслітерації авторки: “Та все ж таки приблизно 1934 (ймовірно описка – Г. Т.) довелось стрінути Саломію Крушельницьку віч на віч в домі п. Карановичів в Сяноці. Дружина др. Карановича була донькою сестри Саломії. П. Карановичі зааранжували зустріч сяніцької громади з С. Крушельницькою. Важко устійнити тодішній вік С.К. Я віднесла враження може около 65 літ. В поведінці привітна, товариська, бадьора, граціозна, як і колись. Могутнім голосом проспівала низку пісень. На закінчення обіцяла відспівати гимн: Ще не вмерла Україна, але тільки тому, щоби показати як співати. Попередила таким обясненням: гимн співається бравурно, бо ж це визов і погроза ворогові, готовість до самопожертви за свободу, а закінчується надією і вірою в побіду. При акомпанементі фортепіану, на якому сама грала, дала незабутний зразок як треба співати гимн. І по сьогодні при співі гимну появляється перед моїми очима постать Соломії Крушельницької.”

Наступного дня після концерту, як згадував часопис “Українська музика”, Соломія Крушельницька відвідала музей “Лемківщина”, а також  побувала у майстерні художника Лева Ґеца. На згадку про цей візит художник подарував співачці графічний портрет Олекси Новаківського, який зберігається у фондах Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Підготувала Галина Тихобаєва

Попри все це, донедавна мало ще хто в Україні знав про Іру Маланюк, співачку, яка двічі – у Німеччині та Австрії була удостоєна почесного титулу Каммерзенгерін. Невелика книжечка доктора мистецтвознавства Стефанії Павлишин «Історія однієї кар’єри», завдяки якій українські меломани дізналися про свою знамениту краянку, лише частково висвітлює мистецький доробок цієї всебічно обдарованої артистки.

На свою Батьківщину Іра Маланюк приїхала після п’ятдесятирічної відсутності лише у 1994 році. Відтоді  бувала в Україні часто. Любила відвідувати Львів, де зробила свої перші кроки на оперній сцені, їздила у рідний Станиславів. У 1998 році вона стала почесним професором Львівської Національної музичної академії ім. М. Лисенка.

Часто у ці українські мандрівки Іра Маланюк запрошувала своїх приятелів, відомих у Європі музикантів,  членів Австрійського товариства шанувальників оперного мистецтва, яким хотіла показати рідний край та заохотити до співпраці з українськими митцями. Щоразу, приїжджаючи до Львова, Іра Маланюк приходила й до Музею Соломії Крушельницької. Гостя з Відня брала участь у відкритті багатьох музейних імпрез, у Музичному салоні Музею відбулася презентація німецькомовного видання книги спогадів співачки.

У 2022 році на прохання журналістки Анни Лодигіної, яка разом з польською телекомандою TVP World працює  над тревел-проектом про видатних українців у Європі, працівники Музею поділилися фондовими матеріалами про Іру Маланюк. Результатом цієї співпраці став фільм-оповідь про Іру Маланюк, який можна переглянути тут: https://youtu.be/zBD__aciqp4

У 1998 році, напередодні вісімдесятилітнього ювілею артистки, віденське видавництві «Ibera Verlag» видало книгу спогадів Іри Маланюк «Голос серця. Автобіографія співачки». Ці мемуари артистка написала німецькою мовою. Можемо вважати, що ця книга – український слід у світовій музичній мемуаристиці. Властиво Іра Маланюк зробила те, чого свого часу не змогли, або ж не захотіли зробити, С. Крушельницька, О. Мишуга чи М. Менцинський, які не залишили нам жодного «мемуарного рядка». Тільки один з відомих у музичному світі українців – тенор Михайло Голинський, поділився своїми спогадами з широкою аудиторією шанувальників оперного мистецтва

Пізніше «Голос серця» Іри Маланюк заговорив і рідною мовою – у 2001 році львівське товариство Ріхарда Вагнера видало ці мемуари в українському перекладі Алли Ільницької.

Автобіографію Іри Маланюк, без застереження, можна сприймати як добрий мистецький твір і важливий документ епохи. Досконала пам’ять та вміння аналізувати, гарний і послідовний виклад а також бажання представити хроніку свого артистичного життя, допомогли Ірі Маланюк створити вільну й достовірну розповідь, багату на життєві колізії і сюжети. Мемуари співачки – це вдумливе осмислення музично-сценічної кар’єри, це цікаві й влучні портретні характеристики. Це і роздуми артистки щодо нюансів віртуозності таланту партнерів І. Маланюк по оперній сцені, відомих диригентів, режисерів та композиторів. Це також і власна інтерпретація багатьох мистецьких явищ та політичних подій, що творить своєрідну історичну картину часу та «артистичного простору» Іри Маланюк.

Зважаючи на те, що український переклад цих спогадів вийшов невеликим накладом понад 20 років тому, впродовж певного часу будемо презентувати на сторінці “Соломія Крушельницька” у мережі Facebook уривки з 12 розділів книги спогадів Іри Маланюк, які проілюструємо фотоматеріалами із фондової збірки Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Ірина Криворучка, головний хранитель фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

4 травня 1843 р. у церкві Святого Миколая села Квашенина, що поблизу Добромиля (тодішнього Перемишльського воєводства), хрестили доньку о. Олексія Ґіжовського та Пелагії з Коростенських. Дівчинку нарекли Гоноратою Катериною (на честь бабусі з маминого боку; до речі, у свідоцтві записано – Каська). Обряд хрещення і миропомазання здійснював о. Михайло Людкевич, парох розташованого неподалік села Тростянець. Як виявилось згодом, того дня о. Людкевич хрестив… свою майбутню невістку, дружину сина Рандольфа Михайла Пилипа, і маму нашого композитора.

Ось короткі біографічні відомості, які читаємо на сторінках монографії Зеновії Штундер “Станіслав Людкевич. Життя  творчість”.

Олексій Ґіжовський народився 23 березня 1814 р. у селі Вишатичі. Після навчання у школі та гімназії він вступив у 1838 р. до Львівської духовної семінарії та Львівського університету. Цікаво, що ще у сільській школі О. Ґіжовський заприятелював із Михайлом Вербицьким; ця щира дружба тривала аж до смерті композитора.

Після висвячення о. Олексій Ґіжовський працював по селах Добромильщини: Квашенина, Улюч, Іскань, П’яткова Руська, Явірник Руський. Останні дев’ять років життя був парохом у селі Улично біля Дрогобича, де й помер 21 листопада 1888 р.

О. Ґіжовський був одружений з Пелагією Коростенською, дочкою пароха села Квашенина о. Атаназія Коростенського. У шлюбі народилось шестеро дітей (чотири дочки і два сини), з яких найстаршою була Гонората (1843-1928).

Михайло Людкевич народився 1 квітня 1809 р. в селі Кописно або сусідньому містечку Риботичі (теж Перемишльського воєводства). Після закінчення школи й гімназії у 1830-1834 роках він продовжував навчання у Львівській духовній семінарії. Був одружений з Марією Гронзевич, дочкою священика о. Степана Гронзевича і Марії з роду Лапицьких. Після закінчення семінарії працював у різних селах Добромильщини, а в 1838 р. став парохом села Тростянець, де й прожив із дружиною до кінця своїх днів. Помер о. М. Людкевич 30 листопада 1881 р.

В о. Михайла і Марії Людкевичів було семеро дітей: три сини і чотири дочки. Батьком Станіслава Людкевича став середущий син – Рандольф Михайло Пилип (1837-1905).

Як бачимо, обидва дідусі С. Людкевича навчались у Львівській семінарії в різний час. Отож, познайомитись могли лише тоді, коли почали виконувати свої душпастирські обов’язки. На жаль, немає жодних відомостей про те, як зустрілись майбутні батьки композитора. Адже після здобуття у 1858 р. педагогічної освіти Пилип Людкевич викладав у школах Самбора, Перемишля, Немирова на Львівщині, а від 1867 р. – у новій двокласній школі в Ярославі. А родина Ґіжовських з 1850 по 1874 рік мешкала в селі Явірник Руський (як бачимо з мапи, села розташовані на досить великій відстані). Шлюб Пилипа Людкевича з Гоноратою Ґіжовською, за поданням З. Штундер, відбувся 14 квітня 1871 р. в домі нареченої.

Мар’яна Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Фольклористична діяльність З. Штундер не була предметом спеціального розгляду етномузикознавців, але є дослідження про її участь у фольклорних експедиціях у контексті становлення музичної фольклористики як навчальної дисципліни у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка. Маю на увазі дослідження Ліни Добрянської про фольклористичну експедицію Львівської консерваторії в село Івана Франка в 1958 р. [2], в якій участь З. Штундер детально розписана і належно оцінена: до статті додані виписки 31 архівного документу з документації Львівської державної консерваторії, а також інтерв’ю авторки статті із Зеновією Костянтинівною.

Початки фольклористичної роботи З. Штундер  припадають на 1958 р., коли молода аспірантка Київської консерваторії повернулася до Львова і розпочала тут педагогічну роботу на кафедрі теорії музики Львівської консерваторії. Саме цей факт як вихідний пункт своїх фольклорних зацікавлень  Зеновія Костянтинівна сама неодноразово фіксує у спогадах [7, 26; 8, 226].

На час початку її педагогічної праці у Львівській консерваторії не було кафедри музичного фольклору, але робилися перші спроби практичної польової фольклористичної роботи. Ініціатором цієї справи став учень Ф. Колесси у Львівському університеті, відомий згодом фольклорист і філолог Ярослав Шуст, який на той час працював у консерваторії на кафедрі теорії музики  і з 1954 р. почав організовувати фольклористичні експедиції. Початок педагогічної роботи З. Штундер на кафедрі, очолюваній С. Людкевичем, співпав з активізацією цього напрямку діяльності кафедри і новий молодий педагог з великим інтересом для себе долучилася до цього процесу. Про це вона згодом згадує: «Від 1957 року я повернулася до Львова, стала викладати в консерваторії і асистенткою С. Людкевича та зайнялася фольклористикою. Питаннями народної творчості на кафедрі історії, теорії і композиції цікавилися С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович. Проте минуло десять років від смерті Ф. Колесси, а в Західній Україні ніхто збиранням і дослідженням народної музики більше не займався. Тому саме С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович дуже підтримували старання і заходи колишнього студента Філарета Колесси з Львівського університету Ярослава Шуста, який почав працювати у Львівській консерваторії як фольклорист. Вони дуже цікавилися нашими записами і розшифровками народної музики. Схвалював нашу працю і ректор консерваторії Микола Колесса. С. Людкевич купив нам портативний магнітофон, а багато записів і розшифрованих мною пісень взяв до хрестоматії народних пісень, над якою працював. Ми почали експедиції в кінці січня 1958 року з Франкового села Нагуєвичі, а продовжували літом на Гуцульщиині, де нам помагав філолог, уродженець одного зі сіл, в яких ми записували народні пісні – Лук’ян Вардзарук. Наші експедиції на Гуцульщину і в інші райони Західної України тривало до 1961 року» [8, 22].

Документальні свідчення про ці фольклорні експедиції містить об’ємна папка матеріалів машинописних копій документації (протоколи засідань кафедри теорії музики і композиції, звіти про наукову діяльність кафедри, інформації про наукову роботу членів кафедри, індивідуальні звіти С. Людкевича та ін.) кафедри історико-теоретичної кафедри, яка зберіглася серед домашнього архіву Станіслава Людкевича у меморіальному музеї композитора у Львові. Оригінали копійованих документів знаходяться нині у фонді Львівської консерваторії (Р-2056) Державного архіву Львівської області. Машинописні копії робилися, очевидно, для документації кафедри  і ознайомлення з ними через завідувача членів кафедри.

Перша експедиція за участі З. Штундер (друга в загальному переліку здійснених на той час) відбулася у січні 1958 р. За її спогадами, «нас цікавило передусім чи співають ще в Нагуєвичах ті пісні, які колись, багато років тому, записував з голосу Франка Ф. Колесса і М. Лисенко. Ми їх почули і записали, а я розшифрувала. Крім сучасних варіантів улюблених Франкових пісень записали й багато інших (весільні, обжинкові, веснянки, колискові, коломийки, балади, ліричні). Записи прослухували С. Людкевич, Р. Сімович і І. Гриневецький» [9, 167]. У протоколі засідання теоретичної кафедри 22 лютого 1858 р. сказано про цю експедицію: «Тов. Шуст інформує кафедру про висліди фольклорної експедиції до села Івано-Франкове. Записано біля 50 цікавих пісенних зразків, а зокрема повний цикл весільних ладканок. Замітніші фольклорні матеріали записано від Розалії Котик-Столяр (60 рок), сліпого Бутяка Михайла (73 роки) – особливо цікаві зразки баладного характеру та ін». Цікаво, що в документі мовиться (мабуть, помилково) про село Івано-Франкове, яке належало до Яворівського району Львівської області і до 1946 р.  називалося Янів.

Здійснені З. Штундер транскрипції музичного матеріалу експедиції (тобто виклад у вигляді нотного запису на папері), збереглися у приватній колекції Л. Добрянської і у згаданій вище статті про цю експедицію дослідниця дала таку фахову оцінку цим транскрипціям: «У цілому ж, музичні нотації З. Штундер виконані на достатньо високому рівні, незважаючи на те, що при цьому вона здобувала чи не перший свій транскрипторський досвід. Відсутність практичних навиків дослідниця, очевидно, компенсувала тим, що детально ознайомилася із різними збірниками народної музики. У кожному разі, її нотації високо  оцінили члени історико-теоретичної кафедри (і, зокрема, С. Людкевич), які попередньо прослухали аудіоматеріал» [2, 131]. На думку дослідниці, експедиція в Нагуєвичі 1958 р. «стала особливою подією для галицької етномузикології другої половини ХХ століття. Працівники Львівської державної консерваторії З. Штундер та Я. Шуст, незважаючи на молодість та недосвідченість, спромоглися відновити систематичну збирацьку діяльність у Галичині, продовжуючи традиції своїх славетних попередників» [2, 133].

Наступна експедиція відбулася влітку 1958 р. За «Спогадами з мого життя» З. Штундер, для цієї експедиції, яка тривала з 23 липня по 2 серпня 1958 р., С. Людкевич за власні гроші купив магнітофон. «23 липня 1958 року о дев’ятій годині ранку ми з Я. Шустом виїхали зі Львова. Їхало нас тільки двоє, зупинилися і ночували в Коломиї. Шуст був нездоровий, а я втомлена двиганням семи клунків. 24 липня приїхали в Космач. Я мешкала в родини Боб’яків. […] У Космач до нас приїхав Іван Майчик, студент консерваторії, диригент. У нашій роботі нам допомагав також Лук’ян Вардзарук, товариш Д. Павличка, філолог. […] 27 липня ми ходили у село Ставник і записали від 85-літнього мешканця цього села пісню про панщину, а його син грав на сопілці Там само ми записали найкращого на Гуцульщині трембітаря Семчука» [7, 27 – 30]. Четверта експедиція відбулася в серпні 1959 р.

Засіданні кафедри теоретичної кафедри Львівської консерваторії 15 жовтня 1959 р.  цілком було присвячене  здобуткам фольклорних експедицій. Насичений фактами документ яскраво висвітлює і участь З. Штундер у експедиціях, і  в опрацюванні нагромадженого фольклорного матеріалу. Серед поданих Л. Добрянською виписок з документації, долучених до статті, цього документу нема, тому  вважаю за доцільне повністю навести його тут:

«ПРОТОКОЛ

засідання фольклорної комісії від 15 жовтня 1959 р.

Присутні: тт. Людкевич С.П., Сімович Р.А., Гриневецький І.О., Шуст Я.І., Штундер З.К., Стельмащук С.І. та студент Кушніренко.

Денний порядок: Прослухання і розшифровка фольклорних записів.

Проф. Людкевич пояснює причину засідання. Члени консерваторії відбули вже чотири фольклорних експедицій і зібрали досить поважну скількість матеріалів. Ці матеріали вже декілька разів прослуховано і розшифровувано. Зараз завдяки кропіткій роботі асистента тов. Штундер З.К. велика частина записів розшифрована. Наше завдання сьогодні прослухати ще раз магнітофонні записи, порівнати з розшифровкою і вибрати цікавіші зразки. Перед тим просить товаришів, що приймали участь в фольклорних експедиціях поінформувати присутніх про місце і час запису відповідних зразків.

Тов. Шуст пригадує, що зібрано записи чотирьох фольклорних експедицій, перша з них відбулася ще 7 і 8 листопада 1954 року. Участь в ній приняли: тт. Шуст і тодішній студент Стельмащук [Йдеться про Степана Стельмащука (1925 – 2011) – педагога, хорового дириґента, композитора і фольклориста. – Я. Г.]. Були в Пустомитах Львівської області і записали 61 різножанрових мелодій. Друга експедиція відбулася в січні 1958 року, в якій приняли участь т[овариші] Шуст, Штундер і Ковалик [Мовиться про Івана Івановича Ковалика (1907 – 1989) – українського мовознавця і педагога, з 1950 р. – завідувача кафедри української мови Львівського університету. – Я. Г.]. Там також записано вже магнітофоном понад сотню різножанрових матеріалів. Третя експедиція відбулася 20 липня 1958 року село Космач на Гуцульщині. В цій експедиції прийняли участь тт. Штундер, Шуст і студент Майчик [мовиться про Івана Майчика (1927 -2007) – дириґента, фольклориста, композитора і  педагога. – Я. Г.]. Там записано також багато цікавих зокрема інструментальних зразків. Четверта експедиція відбулася при кінці липня і на початку серпня 1959 року і в ній приняли участь тт. Шуст і Кушніренко [Андрій Кушніренко (1933 – 2013) – хоровий дириґент, громадський діяч, композитор, фольклорист, педагог. – Я. Г.]. В загальному під час усіх експедицій записано біля 330 зразків. З черги присутні прослухали магнітофонні записи з Космача, і порівнали з розшифровкою складеною тов. Штундер. Стверджено що розшифровка зроблена правильно, особливо з записів трембіти і вокальних творів. Натомість сопілкові записи треба перевірити і уточнити. Проф. Людкевич стверджує, що зроблено поважну роботу, яку тепер треба вміло використати.

Проводив С. Людкевич.

Протоколував І.Гриневецький»

Окрім польової роботи в експедиціях та розшифровки  пісенного матеріалу, З. Штундер помагала С. Людкевичу в підборі матеріалу і укладання «Хрестоматії народних пісень», над якою композитор працював довгий час, але так і не встиг завершити. За дослідженням Л. Добрянської, «до укладання «Хрестоматії українських народних пісень (мелодій) впорядкованих за ладотональною будовою» Людкевич приступив орієнтовно у 1957 році. Як свідчать консерваторські звіти, її перший варіант (який вміщував близько півтисячі пісень) був завершений не пізніше 1961, а можливо, й швидше, вже 1960 року. Робота над нею ще кілька разів поновлювалася протягом 60-х років, проте до друку справа так і не дійшла (на сьогодні опубліковане тільки вступне слово до хрестоматії)» [3, 45].

У звітах про роботу кафедри, інформаціях про виконання членами кафедри наукових робіт кінця 50-х – початку 60-х років ХХ ст., які були укладені С. Людкевичем як завідувачем кафедри і збереглися в домашньому архіві композитора, лейтмотивом проходить інформація про фольклорну наукову роботу З. Штундер як педагога кафедри, зокрема і в справі укладу хрестоматії. Так, у «Звідомленні керівника теор[етичної] композиторської кафедри в 1959 навчальному році», позначеного датою 4 липня 1959 р. зафіксовано: «Асистент кафедри тов. Штундер і члени Шуст відбули фольклорну експедицію і записали відповідну кількість народних творів. Ці записи зараз розшифровуються і опрацьовуються. Асистент кафедри т. Штундер співпрацювала у складанні хрестоматії укр[аїнських] нар[одних] п[ісень] для ладотонального аналізу і виготовила ряд докладів і рецензії». У недатованій (судячи зі змісту – початку 1960-х років) «Інформації про виконання наукових робіт членами теор[етично] ком[позиторської] кафедри» за З. Штундер числиться: «1) Співпраця при «Хрестоматії нар[одної] творчості». 2) Праця над дисертацією. 3) Розшифровки фольклорних записів. 4) Нарис про наукові роботи С. П. Людкевича». А у «Тематиці наукових робіт членів теоретико-композиторської кафедри ЛДК», датованому 24 лютого 1961 р.,  у науковому навантаженні «асистента» З. Штундер зазначено: «Фольклорні експедиції і розшифровка записів та співпраця над «Хрестоматією української народної пісні». Л. Добрянська зазначає, що, транскрибуючи пісні після здійснених експедицій, З. Штундер виписувала звукоряди для хрестоматії С. Людкевича [2, 130].

Фольклористичні експедиції  за участю З. Штундер мали величезне значення для розвитку фольклористики загалом і розбудови навчальної дисципліни «народна творчість» у Львівській консерваторії зокрема. Адже саме після проведених експедицій до у навчальний процес у консерваторії ввели  музично-етнографічну практику. Що ж стосується ролі експедицій для розвитку фольклористики в Галичині того часу, то слушно  констатують  про це І. Довгалюк та Л. Добрянська :«Фактично експедиційні виїзди 1958 – 1961 років відзначилися не лише першими власне звуковими записами фольклору, зробленими силами працівників і студентів вишу, але й відкрили у Галичині еру магнітофонних записів, яка прийшла на зміну «епосі фонографа», стала новітнім кроком у вивченні народної музики» [4, 7].

Ще один напрям тогочасної наукової праці Зеновії Штундер теж певною мірою пов’язаної з фольклором – це її участь у роботі Комісії по підготовці творів академіка Ф.Колесси до друку. Ця комісії працювала при Львівській консерваторії з кінця грудня 1954 р., під керівництвом того-таки Я. Шуста за участі інших тогочасних педагогів (,Любові Коссак, Йосипа Волинського, Марії Білинської, Софії Грици, Ярослави Колодій, Дарії Колесси-Залєської, Арсенія Котляревського, згодом Стефанії Павлишин, маючи на меті багатотомне видання наукової спадщини Ф. Колесси.  Серед домашнього архіву С. Людкевича у львівському меморіальному музеї композитора, є канцелярська книга у світло-коричневій м’якій картонній обкладинці. На наклейці на початковій обкладинці книги написано вручну заголовок фіолетовим чорнилом: «Книга протоколів Комісії по підготовці творів акад. Колесси до друку». Книга містить рукопис 38 протоколів засідання Комісії за період від 30 грудня 1954 до 2 січня 1959 р.. З цих документів, які нині опубліковані [1], прочитуються перипетії роботи комісії, яка кількаразово міняла проект видання, а врешті підсумком всієї цієї роботи став виданих у Києві 1970-1971 р. три книги праць і одна книга творів Ф. Колесси.

Діяльність Комісії неодноразово обговорювалася  на засіданні кафедри теорії музики і С. Людкевич був освідомлений і знайомий з її роботою. Осінню 1957 р. підготовка видання стала частиною наукової роботи кафедри історії та теорії музики, а С. Людкевич і З. Штундер увійшли до складу комісії. Протокол № 27 засідання Комісії від 16 вересня 1957 р. вперше фіксує серед присутніх і учасників комісії З. Штундер і відтоді вона регулярно бере участь у засіданнях. Однак, протоколи, на жаль, не фіксують докладніше характеру і здобутків її роботи у цій комісії.

Уся описана фольклористична діяльність З. Штундер була контрапунктом до її роботи над кандидатською дисертацією «Народно-ладові основи гармонії М. Лисенка», над якою почала працювати ще в 1954-1957 р. як аспірантка Київської консерваторії під науковим керівництвом спочатку Миколи Вілінського, потім – Пилипа Козицького, а захистила її 1966 р. Великий вплив і на вибір матеріалу і на певні погляди дослідниці мав і С. Людкевич, якого З. Штундер теж вважає науковим керівником свого дослідження. Нині кандидатська дисертація З. Штундер видана окремою монографією [6]. За її змістом очевидно, що робота хоч і пов’язана з фольклором, але спрямована більше на дослідження так важливого для історії української музики співвідношення фольклору і професійної композиторської творчості на прикладі гармонічної мови обробок М. Лисенка та її впливу на оригінальну композиторську творчість (зокрема на «Музику до «Кобзаря») основоположника української музичної класики. Своїм корінням тематика роботи З. Штундер сягає проблем, порушених у  працях С. Людкевича «Націоналізм в музиці» (про «новий стиль» лисенкових обробок народних пісень) та «Форма солоспіву у Лисенка (спроба аналізу)» (щодо тісного взаємозв’язку і впливу лисенкової обробки народних пісень з музичною інтерпретацією поезій Шевченка) і докладним науковим аналізом, по суті, доводить слушність людкевичевих поглядів. Основну частину роботи становить систематизований аналіз застосування у Лисенківських обробках натуральних мажору і мінору, гармонічному мінору, і т. зв. народних ладів (дорійський, фрігійський, лідійський, міксолідійський) і мелодичної одноголосної модуляції завдяки зміні ладової опори при ладовій перемінності. Аналогічні прийоми, виявлені при аналізі обробок, дослідниця відстежує і в оригінальних творах М. Лисенка.

С. Людкевич написав відгук на дисертацію З. Штундер з рекомендацією до захисту, в якому серед іншого дав таку оцінку праці: «Критичний огляд і аналіз головних народних характеристичних ладів української пісенности і порівняння їх за аналогічними зразками оригінальної творчости Лисенка проведена ясно і переконливо, а наведені музичні зразки вибрані доцільно. Як головні позитивні риси дисертації треба назвати: 1. Точне, чітке розмежовання ріжних ладових проблем та детальний розгляд кожної проблеми зокрема; 2. Змагання до всебічного освітлення природи кожного ладу у зв’язку з другими компонентами музики, формою, жанром пісень, 3. Чітка конкретність та доцільний добір музичних зразків для порівняльного аналізу» [5, 635].

Отже, на початках педагогічної роботи та період довершення кандидатської дисертації (1958 -1966), важливою ділянкою роботи Зеновії Штундер була її фольклористична діяльність, яка проявилася в участі в фольклорних експедиціях, здійснюваних тоді Львівською консерваторією, опрацюванні (транскрибуванні) зібраних експедиційних матеріалів. Роль цих експедицій була значна у двох вимірах: після тривалої перерви  ці експедиції відновили  польову експедиційну фольклористичну роботу, яку до війни провадили корифеї української фольклористики (Ф. Колесса, В. Гнатюк та ін.), а також розпочали  застосовувати для цієї праці магнітофон, який прийшов на зміну колишньому фонографу; по-друге,  незаперечний успіх  проведених експедицій завдяки З. Штундер розширив  ділянку фольклористичних дисциплін, які викладалися тоді у консерваторії ще й  музично-етнографічну практику. Важливо, що сам факт  проведення експедицій загалом, як і зокрема уміла транскрипторська діяльність З. Штундер  здобула високу оцінку представників тодішньої історико-теоретичної кафедри консерваторії (зокрема С. Людкевича). Крім того, З. Штундер була пов’язана з іншими науковими проектами, які в тій чи іншій мірі мали стосунок до фольклору – робою над «Хрестоматією народних пісень», яку готував тоді С. Людкевич, та Комісії по виданню наукової спадщини Ф. Колесси. Певний вплив  фольклористична робота  зробила і на  подальшу наукову роботу самої Зеновії Костянтинівни, зокрема на її кандидатську дисертацію, хоч тематика дисертації була спрямована більше на взаємозв’язок фольклору з професійною композиторською творчістю.

Література:

1. Горак Я. Історія видання наукової спадщини Філарета Колесси в 50 х – 70х роках ХХ століття / Яким Горак // Етномузика: Збірник статей та матеріалів з нагоди 175-річчя Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка / Редкол.: Кияновська Л. (голова), Бермес І., Гельбіг А. та ін.; Упоряд. В. Ярмола. – Вип 15. – Львів, 2019. – С.128 – 142 (+ додаток С. 194 – 227).
2. Добрянська Л. Експедиція Львівської консерваторії в село Івана Франка / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2007. – Число 2: збірка статей та матеріалів на честь ювілею Івана Франка / Упоряд. Б. Луканюк. – С. 123 – 147 (Наукові збірки ЛДМА ім. М.В. Лисенка, випуск 14).
3. Добрянська Л. Музично-фольклористична діяльність Станіслава Людкевича у Львівській консерваторії (1939 – 1979) / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2008. – Число 4: збірка статей та матеріалів на честь 100-ї річниці збірника «Галицько-руських народних мелодій» Йосипа Роздольського та Станіслава Людкевича /Упоряд. І. Довгалюк. – С. 37 -56 (Наукові збірки ЛНМА ім. М.В. Лисенка, випуск 21).
4. Довгалюк І, Добрянська Л. Львівська етномузикологія від джерел до сьогодення / Ірина Довгалюк, Ліна Добрянська // 25-ліття кафедри музичної фольклористики та Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології: історія – перспективи – доробок: Бібліографічний покажчик / Упоряд. І. Довгалюк; Редкол. І. Пилатюк (гол. ред.), Б. Луканюк та ін. – Львів, 2019. – С. 5 – 22.
5. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / Упорядкування, редакція, переклад і примітки З. Штундер. – Т.2. – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – 816 с. (Історія української музики. Випуск 5).
6. Штундер З. Народно-ладові основи гармонії Миколи Лисенка /Зеновія Штундер – Львів – Жовква: Місіонер, 2015. – 176 с.
7. Штундер З. Спогади з мого життя / Зеновія Штундер. – Львів: Місіонер, 2012. – 48 с.
8. Штундер З. Спогади про Станіслава Людкевича / Зеновія Штундер // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – Львів- Жовква: Місіонер, 2010. – С. 225 – 233.
9. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість / Зеновія Штундер. – Том 2 (1939 – 1979). – Львів – Жовква: Місіонер, 2009. – 360 с.

Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею Станіслава Людкевича

110-ліття Соломії Крушельницької, на відміну від попередніх ювілеїв, не відзначалося на офіційному рівні. Радянська влада “забула” про цю дату і, можливо, це було на користь співачки. Адже, на початку 1980-х років криза радянської пропаганди сягнула апогею: події на виконання постанов компартії та уряду сприймалися, як правило,негативно, а формальне вшанування відомих представників української культури нівелювало особистості та знецінювало їх значення.

До цього ювілею дослідники життя та сценічної діяльності Соломії Крушельницької прийшли зі значними здобутками. І найбільший з них – двотомник матеріалів про співачку, упорядником якого був Михайло Головащенко. У 1978 році надруковано першу частину цього збірника, яка містила спогади про С. Крушельницьку, а у 1979 році вийшла друком друга частина – рецензії та листування. М. Головащенко працював над цією книжкою з кінця 1960-х років і планував її видати до 100-літнього ювілею С. Крушельницької. Проте, рукопис пролежав у видавництві “Музична Україна” майже десять років. Увесь цей час дослідник боровся з чиновниками та цензурою за право на життя своєї праці. У листі до Одарки Бандрівської на початку 1978 року він писав: “Нарешті! Великі затяті баталії все ж завершилися перемогою, хоч і говорять, що один у полі не воїн. 4 рази давали на рецензії, навіть до Львова (Інститут суспільних наук), ампутували, різали, коротили, викидали, хотіли взагалі … Виходить! Ось так.”

Про велику популярність книжки свідчить той факт, що вже через кілька років її наклад (30 тисяч примірників кожного тому) було вичерпано, а в 90-х роках минулого століття двотомник став бібліографічною рідкістю. Велике значення праці М. Головащенка полягає не лише в тому, що дослідник зібрав колосальний джерелознавчий матеріал за межами тодішнього радянського союзу, але й у тому, що цей матеріал спростовував радянський міф про трагічну долю співачки та неможливість Крушельницької реалізувати свій талант умовах капіталістичної дійсності. У передмові до першого тому Головащенко вперше подав правильний рік народження Крушельницької – 1872 – посилаючись на недавно знайдене метричне свідоцтво (насправді Свідоцтво про хрещення) співачки, яке зберігається у її племінниці О. К. Бандрівської.

У 1978 році львівське видавництво “Каменяр” друкує нарис-путівник по Музею Соломії Крушельницької у селі Біла (на Тернопільщині). Його автор Ігор Ґерета, один з фундаторів цього музею, зумів у форматі огляду музейної експозиції написати блискучу статтю про співачку з багатим фактажем, що охоплює головні віхи її життєтворчості та вшанування пам’яті артистки.

Популярністю у читачів користувалася книжка Валерії Врублевської “Соломія Крушельницька: роман-біографія”, що вийшла у видавництві “Молодь” 1979 року (наклад 50 тисяч примірників). На жаль, не можемо цього сказати, про її авторку, що зробила кар’єру завдяки чоловікові, який був партійним функціонером високого рангу. Для написання роману про Крушельницьку В. Врублевська скористалася ще неопублікованими матеріалами М. Головащенка, які “лежали” у видавництві. Про захист авторських прав у той час і за таких обставин не могло бути й мови. Тому цей негідний вчинок, незважаючи на величезні зусилля Михайла Івановича доказати плагіат, так і не дістав належної оцінки громадськості. Книжка дезорієнтувала читачів через компіляцію справжніх фактів біографії співачки, оригінальних документів (рецензії, листи) і фантазій авторки. Проте, як зазначалося, роман мав широку авдиторію, тому, що був першим художнім твором про Соломію Крушельницьку та містив багато цікавої інформації про особисте життя співачки. У 1986 році було здійснене друге видання цього твору (вид-во “Дніпро”, передмова О. Гончара), а в 1989 році вийшла російськомовна версія книжки у Москві (“Советский писатель”).

Найбільш резонансною подією, що збіглася з 110-літтям С. Крушельницької, став перший художній кінофільм про співачку. Фільм “Повернення Баттерфляй” створено на Київській студії ім. Довженка режисером Олегом Фіалком. Автором сценарію була В. Врублевська, у головній ролі – молода ленінградська актриса Олена Сафонова (згодом відома з популярної радянської мелодрами “Зимова вишня”), голос Крушельницької озвучувала Ґізела Ципола.

Фільм був побудований за принципом спогадів-ретроспекцій, знімали його у Львові та широко анонсували і обговорювали в пресі. Найбільше уваги дісталося молодому амбітному режисерові та головній героїні, значно менше – виконавцям другорядних ролей. А серед них, зокрема, був Іван Миколайчук, який створив життєво правдивий у своєму трагізмі образ Антона, брата Соломії Крушельницької.

Фільм був відзнятий російською мовою, а згодом продубльований українською. Прем’єра української версії кінострічки відбулася у Львові влітку 1983 року.

З гарними подарунками до ювілею співачки прийшли її земляки. Тернопільське бюро подорожей та екскурсій розробило маршрут вихідного дня “Соломія Крушельницька – українська співачка світової слави”, а обласна бібліотека для дорослих і товариство любителів книги видало перший бібліографічний довідник про Крушельницьку, який підготували Н. К. Іванко та П. К. Медведик.

Серед публікацій у пресі варто виділити статті Петра Медведика, присвячені окремим подіям та особам в житті Соломії Крушельницької, які друкувалися в журналі “Жовтень“ (№ №9,11 1982) та у газеті “Вільне життя” (18.03.1983).

Урочисті заходи, присвячені ювілею артистки, були нечисленними. Наприкінці 1983 року у Львові відбулися два вечори-концерти – у консерваторії та філармонії. Цей факт викликає подив, адже вже кілька років була відома правильна дата народження С. Крушельницької. Про урочистий вечір у Львівській філармонії повідомили г. Вільна Україна (стаття Л. Бабюк “Пам’яті славетної співачки”) та журнал “Жовтень” аж на початку 1984 року. Програма вечора була побудована у “кращих традиціях” радянських заходів, а концерт, у якому брали участь учні музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької та відомі артисти Львівської опери, відзначався жанровою строкатістю.

Назагал, в організації заходів цього ювілею відчувалася відсутність Одарки Бандрівської (Дарія Карлівна померла 5 травня 1981 року), яка завдяки своєму авторитету та професійності підтримувала високий рівень усіх подій, що відбувалися на вшанування пам’яті співачки.

На завершення, хочеться згадати про оголошення, яке напередодні 110-літнього ювілею С. Крушельницької помістив у газеті “Культура і життя“ (22.11.1981) Михайло Головащенко.

До шанувальників великої співачки
У Львові вирішено створити меморіальний музей всесвітньо відомої співачки. заслуженого діяча мистецтв УРСР, професора Львівської консерваторії імені М. В. Лисенка Соломії Амвросіївни Крушельницької (1872-1952).
Музей відкриється в будинку №23 по вул. Чернишевського, де з 1904 по 1952 рік жила велика актриса.
Звертаємося до читачів газети “Культура і життя” з проханням надсилати відповідні матеріали, документи на адресу: Львів, вул. Івана Франка, 152-154, Музей Івана Франка, оргкомітету музею С. А. Крушельницької.

Саме цей музей – Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові, – який відкрився у 1989 році, стане центром відзначення майбутніх ювілеїв Артистки.

Матеріал підготували:
Галина Тихобаєва, Олександра Кирик

90-річчя від Дня народження Соломії Крушельницької

100-літній ювілей Соломії Крушельницької

Однією з важливих ініціатив «Сокола», до якої був залучений С. Людкевич, стала істотна допомога і сприяння у заснуванні у Львові першого українського навчального музичного закладу – української консерваторії, який по заснуванні отримав назву «Вищий музичний інститут» і з цією назвою увійшов в історію української музичної культури. Втручання «Сокола» в справу організації інституту припало на непевний період, коли сформований 1901р. «Союз Боянів »(згодом, з 1903 р., перейменований на «Союз співацьких і музичних товариств») через дворічні проблеми із затвердженням статуту ніяк не міг почати свою діяльність. Це втручання  не тільки заповнило час очікування, але й інтенсивною діяльністю пришвидшило підготовчий процес так, що із затвердженням статуту «Союзу» усе було вже підготоване і заклад швидко був введений в життя.Робота «Сокола» у справі організації Вищого Музичного Інституту уЛьвові тривала приблизно рік – від початку червня 1902 до початку липня 1903 років. Ґрунтовне документальне освітлення цих подій дають рукописні матеріли, які збереглися у 312 фонді (фонд «Сокола») Центрального Державного Історичного Архіву у Львові: це – книга протоколів товариства «Сокіл» (справа 38) та матеріали музичної комісії товариства (справа 47). Тексти останніх в повному обсязі були опубліковані автором цих рядків[1].

Поштовхом до залучення «Сокола» в процес організації у Львові навчального музичного закладу стала публікація в газеті «Руслан» статті «Музична консерватория» без підпису автора. Стаття, констатуючи проблему змарнованих музичних талантів українців у Галичині внаслідок відсутності можливості надати їм фахову музичну освіту, інформувала також про пороблені заходи щодо організації консерваторії: «З таким переконаєм, люди інїциятиви і рухливости, які ґрупують ся коло львівского «Сокола», піднесли гадку заснованя «Музичної консерваториї», яка дала би нащіймолодїжи нагоду до музикального образованя. Інїциятори розглянули ся докладно між обставинами, з якими треба числити ся і зваживши обережно всї доклади за і противоснованя нової інституциї, запевняють, що наша консерватория могла би розпоряджатиперворяднимиучительскими силами і придбати вкротцї знатне число учеників»[2].. Найкраще, на думку автора статті, консерваторію відкрити при товаристві «Боян»: «На жаль, Боян» в послїднімчасї не проявляє тої енерґії і підприємчивости, якою відзначав ся з початку, тож і піднесену гадку основаня музичної школи, чи консерваториї, прийняв з байдужою здержаностею»[3].

Публікація у «Руслані» обговорювалася на VI засіданні «Сокола» 7 червня 1902 року. Реферував справу голова товариства Альфред Будзиновський[4] і наслідком дискусії стала організація музичної комісії при товаристві, у склад якої ввійшли Роман Ганінчак, Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Ярослав Вітошинський (заступник предсідателя), Роман Цеглинський (предсідатель) і Тадей Купчинський. Названа комісія мала займатися справою створення у Львові української музичної консерваторії. 7 червня 1902 року позначена «Картка членьска ч. 645», підписана головою «Сокола» Альфредом Будзиновським та секретарем Денисом Кучикою, яка засвідчує членство С. Людкевича у «Соколі». Цей документ зберігається нині серед домашнього архіву композитора[5].

Перше засідання музична комісія провела 11 червня 1902 року. На засіданні Я. Вінцковський та І. Боберський клопоталися кількістю учнів для майбутньої консерваторії, Д.Кучика сумнівався у фінансовій спроможності товариства подолати таку справу. А. Будзиновський висував ідею звернутися за підмогою до львівського антрепренера, полякаЛюдвікаГеллера, який в той час займався організацією у Львові філармонії. Ця думка наштовхнулася на різкий протест присутнього на зборах С. Людкевича щодо співпраці з поляками через «неприхильність для нас консерваториїпольскої» (консерваторії Галицького Музичного Товариства). С. Людкевич висловився також щодо відсутності фахових музикантів, які б могли викладати в утвореній консерваторії. Сказане композитором на цьому засіданні стало основними постулатами його статті «Кілька слів про потребу засновання українсько-руської музичної консерваторії у Львові», опублікованої на шпальтах «Діла» в листопаді 1902 р. Розв’язок проблеми відсутності кваліфікованих музичних вчителів у Львові С. Людкевич вбачає в тому, що «якраз консерваторія дасть у нас ініціативу і почин до вироблення фахових сил в найближчому часі»[6], а на початках можна буде скористатися силами чужинців, національні меншини яких так багато представлені в  музичній культурі Львова.

21 червня відбулося друге засідання музичної комісії. На ньому Будзиновський виклав план науки в консерваторії, який би мав охоплювати три напрямки: спів (хоровий, сольний, хоровий церковний), гру на інструментах (фортепіано, струнні, «бляшані», флейта, гобой, кларнет), теорію («засади музики, гармонізація, контрапункт, істория музики»). Доповідач протягом всього засідання настирливо наполягав на потребі з’ясувати обсяг науки в кожному напрямку – «чого має вчити ся в загалї». Тому «Др[уг] Будзиновский (ст[арший]) ставляє формальне внесенє, щоби віднестись до Відня, Праги, Петербурга і до Лисенка в справі надісланя нам плянів науки, щоби відтак хтось з членів комісиї ті пляни перевів на нашу мову і комісиї на засїданюпредложив. На тоєДр[уг] Людкевич декляруєсь написати до Лисенка а заразом повідомлює, що його знакомий з Петербурга обіцяв надіслати нам плянтамошноїконсерваториї. Др[уг] Купчиньский бере на себе вистараня ся плянївконсерваториї в Празї» [Підкреслення в автографі. – Я.Г.]. С. Людкевич справді написав листа до Микола Лисенка, як і обіцяв на засіданні.Це був, очевидно, перший з двох листів С. Людкевича до М. Лисенка, який, за дослідженням З.Штундер, не зберігся, як і відповідь М. Лисенка на нього[7].

Вперше напрацювання музичної комісії оприлюднені на дев’ятому засіданні старшини товариства 25 вересня 1902 року. За протоколом, на засіданні «Д[руг] Людкевич здає справу з дїяльностисекциї музичної. З причини що пляни ще не виготовленї, понеже не було часу обняти в так короткім часї зібраного материялу як також з причини браку грошагодї буде так скоро сю справу ввести в житє і ставить внесенє: старшина ухваляє що наколиконсерватория буде могла стати о власних силах тогдї може відорвати ся від Сокола і в міру фондів посїданих зверне Соколови вложений в єїоснованя капітал. Принято»[8].

У протоколі першого засідання старшини «Сокола» 10 грудня 1902р. склад музичної комісії зафіксовано такий: «гол[ова] Вахнянин, члени Ганінчак, Зазуляк, Людкевич, Доманик, Вінцковский, Купчиньский»[9]. На засіданні тієї ж комісії 15 грудня  1902 р. А. Будзиновський повідомив про консультації щодо створення консерваторії в Намісництві, а С. Людкевич повідомив про отримання планів наук з різних консерваторій і для укладання на їх основі плану науки і статуту української консерваторії обрано комісію в складі Анатоля Вахнянина (затвердженого відразу ж головою музичної комісії), Ярослава Вітошинського, С. Людкевича.

Справа просувалася дуже скоро: вже на четвертому засіданні «Сокола» 25 березня 1903 року інформувалося: «Комісия ся [музична. – Я.Г.] ухвалила заложити висший інститут музичний. Тїснїйшуорґанїзацию віддано дд. Вахнянинови, Вітошиньскому, Людкевичови і Волошинови. Они мають уложити статут, реґулямін і плян науковий а відтак ся комісия відлучить ся від товариства. Принятовнесенє друга А. Будзиновского, щоб все, що ся комісия ухвалить, поставити на фірму тої школи, яку ся комісия ухвалить заложити»[10]. Наведена цитата вперше документує назву «Вищий музичний інститут» 15 березня 1903 р. – отже задовго до того, як інституцію під такою назвою ухвалить відкрити «Союз співацьких і музичних товариств».

2 травня 1903 року намісництво затвердило статут «Союзу співацьких і музичних товариств у Львові», а 10 червня 1903р.засновники «Союзу співацьких і музичних товариств»  підписали і опублікували за кілька днів у пресі «Відозву»[11]. Цей документ, повідомляючи широкому загалові мету товариства, закликав до вступу в члени і до участі у перших загальних зборах «Союзу…», призначених на 28 червня того року. Згідно протоколу цих зборів, «П[ан] Людкевич порушує квестиюзаснованя школи музичної «Союза» і порозуміти ся з тов[ариством] «Сокіл», яке в тій справі дещо зробило»[12], Пропозицію С. Людкевича доручити виділові створення музичної школи ухвалено зборами.Цікаво, що композитор говорить тільки про музичну школу «Союза», хоча вже в березні «Соколом» було ухвалено заснувати «Вищий музичний інститут» і С. Людкевич, без сумніву, знав про це. Яка була причина такого повторного вирішення вже вирішеної справи залишається загадкою. Зазначимо також, що серед протоколів «Союзу співацьких і музичних товариств» назва «Вищиймузичнийінститут» буде оприлюднена лише на засіданні виділу 6 липня 1903 року.

Після проведення Перших загальних зборів «Союзу співацьких і музичних товариств» 28 червня 1903 року, товариство «Сокіл», вважаючи свою функцію сповненою, поступово відходить від справи утворення консерваторії. На сьомому засіданні старшини товариства 9 липня 1903 року «на внесеня д[руга]Доманика ухвалили передати справу руської консерваториї «Союзови Боянів», щоби він заняв ся щиро сею справою і ввели єї як найскорше в житє і щоби звернуло «Соколові» ті кошта, які він дотепер поніс. Принято»[13]. Після цього повідомлення справа утворення консерваторії зовсім зникає зі сторінок документації «Сокола». А на засіданні виділу «Союзу співацьких і музичних товариств» 8 грудня 1904 р[14]. очільника «Сокола» Альфреда Будзиновського було прийнято в члени «Союзу». До слова, взаємини С. Людкевича з А. Будзиновським триватимуть і згодом: серед домашнього архіву композитора зберігся лист колишнього очільника «Сокола», позначений 1927 р.

Після участі у Музичній комісії «Сокола», контакти композитора з товариством хоч і нерегулярно, та все ж мали місце.

При «Соколі» існувало також музично видавництво «Наші звуки», редактором якого був композитор Ярослав Вінцковський (Ярославенко). Дослідник життя і творчості Я.Ярославенка Василь Лаба так окреслює долю видання: «На засіданні виділу «Сокола» 23 травня 1903 року було вирішено видавати орган «Наші звуки», який вийшов на кошти Вінцковського (100 корон), а решту біля 30 корон покрив «Сокіл». Надалі видавати це видання було доручено Вінцковському. До грудня 1903 року він видав три випуски. 6 квітня 1905 року Вінцковський знову був обраний редактором сокільського видання «Наші звуки», а згодом «Сокіл» продав йому це видання»[15]. Видавництво видало дещо з української музичної літератури, зокрема і хор С.Людкевича до слів Т. Шевченка «Закувала зозуленька» (видання зберіглося в домашньому архіві композитора[16]). У першому числі альманаху «Артистичний вістник» 1905 р. С. Людкевич разом з В. Садовським опублікували розгорнуту статтю-рецензію «Наші видавництва і музикалії за останні літа (1900 – 1905)», в якій дали ґрунтовну оцінку виданням «Наших звуків». Частину статті з цією оцінкою писав В. Садовський, в якій про хор С. Людкевича сказано: «У композиції С. Людкевича до слів Шевченка «Закувала зозуленька» послужився композитор для змалювання смутку дівчини-самітниці мотивом народної «Сирітки», приноровивши її вдатно, хоч подекуди в претензійній гармонізації, до слів Кобзаря.Лиш, мабуть, через недогляд коректи попалися між іншими ось такі дивовижі: по закінченні пісні стоїть астериск, а в дописі сказано: Dacapomormorando! А що в пісні не подано доки (нема fine), то виходить, що ся пісня просто безконечна! Та й само mormorando (по-нашому — шепотом, воркотом — мов вода журчить), зближене в музиці до tremolo, справді не вказує ясно на спосіб виконання пісні в хорі»[17].

В 1911 р. С. Людкевич написав для «Сокола» дві музичні композиції. Передовсім, це «Запорізький похід» – марш для духового оркестру на тему пісні «Ой йшли наші славні запорожці» з нагоди крайового здвигу «Сокола», що відбувся у Львові 10 вересня1911 року. У домашньому архіві композитора нині зберігається 3 тексти цього твору: видання твору, здійснене у Львові (без вказівки року) для фортепіано в 4 руки під назвою «Ой йшли наші славін запорожці»[18];  автограф С. Людкевича олівцем оркестрової партитури з назвою «Запорізький похід» («Ой йшли наші славні запорожці») на Краєвий здвиг «Сокола» 1911 р[19]; аранжування людкевичевого твору для духового оркестру, здійснене Б. Шейком[20]. За вказівкою З. Штундер, транскрипція для фортепіано в 4 руки була здійснена композитором 1914 р.[21] Також композитор створив «Кантату на честь Івана Боберського, голови товариства «Сокіл», однак твір не зберігся.

1911 року С. Людкевич створив також марші для духового оркестру на теми пісень «Гей, там на горі Січ іде», «Сміло, други», «Гей не дивуйтесь», «Розвивайся ти, високий дубе», «Гей хвалився». Як свідчить З. Штундер, подаючи їх в каталозі творів С. Людкевича, ці марші «грали до виконання вправ палицями і походу»[22]. Однак, самі твори не збереглися.

В 1914 р., коли в Галичині, а зокрема у Львові, відзначався 100-літній ювілей з дня народження Т. Шевченка, Товариство «Сокола-Батька» організувалоШевченківський Здвиг (або Великий Здвиг) – краєвий здвиг руханкових, пожежних і стрілецьких товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», УСС та інших, що відбувся 28 червня 1914 р. у Львові[23]. У ньому взяло участь  від 12 до 23 тисяч осіб з Галичини  і Буковини. Здвиг готувався відповідним комітетом, в складі якого були Кирило Трильовський, Дмитро Катамай, Іван Боберський, Семен Горук та ін. Програма цього Здвигу зберіглася серед домашнього архіву С. Людкевича[24]. В рамках Здвигу відбувся напередодні, 27 червня 1914 р. у Спортивній Палаті у Львові  концерт за участю співака Модеста Менцинського, мішаного хору «Львівського Бояна», чоловічого хору «Бандурист» та військового оркестру 9-ого піхотного полку з Перемишля. На концерті з промовами виступили Кирило Трильовський, Іван Боберський, а свої поезії читав Богдан Лепкий. У програмі концерту прозвучали і твори С. Людкевича – обробка пісні «Чорна рілля ізорана» (у виконанні хору «Бандурист») та перша частина «Кавказу» (у виконанні «Львівського Бояна» з оркестром). У рецензії на концерт В. Садовський так писав про виконання творів: «Хоральні точки так мішаного хору Львівського Бояна (а) Вахнянина: «Купальний хоровід» іб) Людкевича: «Кавказ»«Іч. Прометея» (оба хори з орхестрою) як і мужеського хору Бандуриста (а) Людкевича: «Чорна ріляізорана», хор a capella іб) Лисенка: «На прю» з орхестрою) – вийшли так бездоганно і гарно виконані, що годі би розсуджувати, котрому хорови дати вінець першенства. Котрі із відспіваних композицій бульше припали ширшій публиці до вподоби, то тут подекуди менше рішала музична вартість композицій і її виконання, а більше легкий уклад або специяльна артистична структура. Чи не найбільше вражіння зробила на публіку народна пісня: «Чорна ріляізорана» в дуже складнім і викінченім обробленню Людкевича, відспівана з великим смаком і ніжністю.[…]На похвалу хорів і мішаного і мужеського треба сказати, що оба виказали вишколення, солїдну працю, богацтво добрих, зіспіваних, згідних в силі і кольорі голосів і дуже добрий смак артистичний своїх дириґентів. Коли так слухаєш бездоганно виконаних продукцій тих двох взірцевих співацьких дружин Львівського Бояна і Бандуриста, можна тїшитися тим проявом, що і на нашій землі, не при політиковання, еконмічннеспільничання і господарське союзничання, – що все  безвідклично конечне до істнованя нації, – цілі численні дружини знаходять смак і потребу культурного й артистичного змагання на полі музики.

1925 р. виповнювалося 25 років композиторської праці С. Людкевича. Як відомо, композитор не хотів окремо відзначати цю дату. ЇЇ своєрідним відзначенням став Шевченківський концерт у львівському «Народному Домі», в якому вперше було повністю виконано «Кавказ» С. Людкевича. Після виконання було зачитано низку вітань і вітальних телеграми, які донині зберігаються у домашньому архіві композитора[25].Є серед них і вітання від товариства «Сокола-Батька».

Отже, контакти С. Людкевича з товариством «Сокіл» були багаті подіями. Контакти ці не були регулярними і стосувалися не тих граней діяльності товариства, які були пов’язані з розвитком фізичної культури, військової справи, скільки з справами ближчими інтересам С. Людкевича – розвитком музичного життя і закладення основ української музичної освіти у Галичині. У сфері співпраці на музичному ґрунті контакти були дуже різносторонні – участь у Музичній комісії, у видавництвах «Сокола», концертних частинах сокільських «здвигів». Пошана товариства до С. Людкевича найбільше виявилася у тому, що воно прийняло композитора до лав своїх членів, а також надіслало йому привітання з 25-літтям творчої діяльності.

Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства,
старший науковий співробітник музею.

[1] Горак Я. Товариство «Сокіл» і заснування Вищого музичного інституту у Львові // Українська музика. – Львів, 2013. – № 1 (7). – С. 37 – 54.

[2] Музична консерваторія // Руслан.–  1902. – № 94. –  28 квітня (11 травня). –  С. 1.

[3] Музична консерваторія // Руслан.– 1902. – № 94. –  28квітня  (11 травня). –  С. 1 – 2.

[4] Центральний Державний Історичний Архів у Львові (далі – ЦДІАЛ). – Ф. 312 («Сокіл»). – Оп. 1 – Спр. 38. – Арк. 161.

[5] Львівський меморіальний музей Станіслава Людкевича (далі – ЛММСЛ). – Інв. № 3607.

[6]Людкевич С. Кілька слів про потребу заснування українсько-руської музичної консерваторії у Львові // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. / Упоряд., ред. З. Штундер. – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – С. 256.

[7]Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. –Т. 1: 1879 – 1939. – Львів: ПП «Бінар, 2000», 2005. – С. 158.

[8] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 165.

[9] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп.1 – Спр. 39. – Арк. 10.

[10] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 15.

[11] Відозва // Діло. 1903. – № 121. –  2 (15) червня. – С. 3. – Підписано: У Львові дня 10 червня 1903. Основателї: Проф. Волод. Шухевич, Др. Стефан Федак, Ярослав Витошинський, ОлександерБережницкий, Роман Ганінчак, Стан. Людкевич.

[12] Книга протоколів  Музичного товариства імені Миколи Лисенка /Упоряд. Я. Горак. – Тернопіль: Астон, 2014. – С. 75.

[13] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 21.

[14] Книга протоколів  Музичного товариства імені Миколи Лисенка /Упоряд. Я. Горак. – Тернопіль: Астон, 2014. – С. 83

[15] Лаба В. Творець українських маршів Ярослав Ярославенко: життєвий та творчий шлях. – Львів, 2000. – С. 21 – 22.

[16] ЛММСЛ. – Інв. № 387, 1695

[17] Людкевич С. Наші видавництва і музикалії за останні літа (1900 – 1905) // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / Упоряд., редак. З. Штундер. – Т. 2. – Львів: Видавництво М. Коць., 2000. – С. 359.

[18] ЛММСЛ. – Інв. № 1658.

[19] ЛММСЛ. – Інв. № 1771.

[20] ЛММСЛ. – Інв. №1692.

[21]Штундер З. Т.1. – С. 604.

[22]Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і  творчість. – Т.1. – С. 604.

[23]Докладний опис перебігу свята дивись у публікаціях:На Здвиг // Діло. – 1914. – № 141. – 27 (14). Червня. – С. 1 Ювилейний Здвиг // Діло. – 1914. – № 142. – 29 (16) червня. – С. 3 – 4

[24] ЛММСЛ. – Інв. № 2591.

[25] ЛММСЛ. – Інв. № 1970.

Всесоюзна фірма “Мелодія” випустила сувенірний альбом грамплатівок з реставрованими записами оперних арій та пісень у виконанні С. Крушельницької. До альбому ввійшли дві платівки-гіганти , на яких записано 22 твори з репертуару співачки, а також невеличкий буклет з текстом і фотографіями ювілярки. Державне видавництво “Мистецтво” випустило поштову листівку з фото С. Крушельницької. Відбулися святкування на батьківщині С. Крушельницької. 21 вересня в селі Білявинці урочисто відкрили меморіальну дошку на будинку, де народилася співачка. 22 вересня у Тернопільському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка відбувся урочистий вечір, на якому з доповіддю виступив Михайло Головащенко, зі спогадами – Микола Колесса та Анатолій Кос-Анатольський. Поети В. Вихрущ та Р. Братунь прочитали вірші, присвячені С. Крушельницькій. Закінчився вечір великим концертом. Наступного дня свято продовжилося в Білій, де відбулися урочистий мітинг та концерт. Крім того, був проведений капітальний ремонт кімнати-музею С. Крушельницької та поновлена музейна експозиція. Перед будинком школи планувалося встановити погруддя співачки роботи львівського скульптора Луки Біганича (сьогодні ця робота знаходиться в експозиції Білецького меморіального музею Соломії Крушельницької ).

24 вересня у Київському оперному театрі відбувся урочистий концерт, про який відзвітувало світовій громадськості РАТАУ, єдине у той час офіційне пресове агентство в Україні, що мало право інформувати іноземні ЗМІ. “Святкування ювілею видатної актриси, яке пройшло по всій нашій республіці, завершилося 24 вересня урочистим вечором у Київському академічному театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Теплим словом про славну дочку українського народу його відкрив голова Республіканської ювілейної комісії, народний артист СРСР Д. М. Гнатюк. Соломія Крушельницька, сказав він, заслужила небачені почесті і визнання в світі, полонила серця найвимогливіших критиків і слухачів своїм чистим, “як роса на польових квітах” голосом, артистичним смаком і музикальністю. Велика співачка, більша частина життя якої пройшла у важких умовах капіталістичної дійсності , не мислила свого мистецтва поза зв’язком з життям трудового народу. У 1939 році Соломія Крушельницька приїхала у Львів, а незабаром разом з усіма трудящими сердечно привітала історичний акт возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Про життєвий і творчий шлях,Соломії Крушельницької, сповнений оптимізму, віри у в світле майбутнє народу, говорили відомі українські композитори – народний артист УРСР А. Кос-Анатольський і заслужений діяч мистецтв України М. Скорик.”

Концерт, у якому взяли участь провідні солісти оперних театрів та відомі музиканти, був справді урочистим. “Кожен вокальний і музичний номер, яким передують літературні заставки, відтворюють яскраві події з творчого життя Крушельницької. Звучить музика Глінки, Чайковського, Пуччіні. Заслужений артист РРФСР М. Кіришев виконує арію Сусаніна, солістка Одеської опери народна артистка СРСР Н. Ткаченко – аріозо Куми і арію Чіо-Чіо-сан, народний артист УРСР А. Солов’яненко – арію Каварадоссі. Чарівні мелодії, які так любила Соломія Крушельницька, дарують слухачам заслужені артистки УРСР – сестри Марія, Ніна і Даниїла Байко. … Як оду у славу великої співачки було сприйнято “Скерцо” М. Колесси у виконанні лауреата Республіканського конкурсу імені М. В. Лисенка піаністки М. Крушельницької. Урочисто прозвучав заключний хор з опери С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. Керували симфонічним оркестром Київського оперного театру В. Кожухар, І. Гамкало, О. Рябов.

Проте, не всі заплановані заходи до 100-річчя Соломії Крушельницької були реалізовані. Не вийшов друком збірник матеріалів Михайла Головащенка. Книжка фактично була заблокована у видавництві “Музична Україна” до кінця 1970-х років. Не побачив світ також і великий фотоальбом (15 друк. аркушів) “Соломія Крушельницька в фотографіях”, підготований до друку цим дослідником. Не відбувся ювілейний концерт у Львівському оперному театрі. Серед анонсованих Головою ювілейної комісії Д. Гнатюком ювілейних вечорів і концертів у всіх областях республіки, відбулися лише деякі, і більшість з них – з ініціативи місцевих активістів-популяризаторів творчості співачки.

Львівська консерваторія вшанувала Соломію Крушельницьку вечором пам’яті, на якому виступили заслужений артист УРСР В. П. Кобжицький (вступне слово), а також Одарка Бандрівська, Микола Колесса . А. Кос-Анатольський “приніс в дарунок рідній консерваторії нові, досі нам невідомі листи Артуро Тосканіні, де він багато пише про нашу славетну землячку”. У концерті виступили Павлина Криницька, Ніна Богданова, Марія Байко та Павло Кармалюк. 27 вересня також відбувся урочистий вечір у Львівській музичній школі-інтернаті ім.С. Крушельницької.

В Івано-Франківську, у залі обласної філармонії відбувся концерт, про який помістила коротке повідомлення (автор – Юрій Крих ) “Прикарпатська правда” за 16 жовтня 1973 року. Зі вступним словом до присутніх звернулася арфістка!? Марія Ігнатюк, зі спогадами виступила учениця Соломії Крушельницької Божена Антоневич, вона ж виконала твори з репертуару співачки. У концерті взяли участь солісти філармонії та учні музичного училища. У фойє була розгорнена фотовиставка, присвячена ювілярці, яку влаштували працівники Івано- Франківського краєзнавчого музею.

Урочистий ювілейний вечір відбувся у м. Рівне, в залі музичного училища, на який була запрошена Одарка Бандрівська , а її учениця Надія Котлар виконала українські народні пісні з репертуару Крушельницької.

Два вечори на пошану Соломії Крушельницької відбулися на початку 1974 року у США та Канаді. Перший – у Літературно-мистецькому клубі Нью-Йорка, на якому з доповіддю “Ренесанс Соломії Крушельницької” виступив співак Т. Терен-Юськів. Другий – у Торонто, організований Комітетом Українок Канади, де доповіддю виступила О. Бризкун-Соколик.

Статті і публікації матеріалів про С. Крушельницьку в періодичній пресі були численними, проте вони займали останні сторінки газет. Усі передовиці писали про перебування генерального секретаря комуністичної партії СРСР Брежнєва з “дружнім візитом” у Болгарії, Ташкенті, Індії та друкували його нескінченні промови, які переривалися “бурхливими, тривалими оплесками”.

Найбільше матеріалів надрукувала газета “Культура і життя” (спадкоємиця “Радянської культури”), кілька її номерів фактично були присвячені Соломії Крушельницькій. Очевидно, у цьому була велика заслуга Михайла Головащенка, який у той час був співробітником цієї газети. Тут були вперше надруковані уривки зі спогадів сучасників Крушельницької – Маротті, Папасольї, Кортопассі, Оверлло – що згодом увійшли до книжки дослідника . “Літературна Україна” теж присвятила свої сторінки матеріалам про ювілярку. Цікавий допис А. Кос- Анатольського, де він опублікував два листи Артуро Тосканіні зі згадкою про Крушельницьку, які композитору надіслала Джуліана Вентурі. Активно друкує свої художні твори, присвячені С. Крушельницькій, співробітниця “Літературної України” Ганна Заєць:оповідання “Вибух Везувію. Епізод з життя Соломії Крушельницької” (ЛУ), нарис “Справді мужня жінка” (Вільна Україна), “Радість Соломії. Епізоди із сценарію до художнього фільму” (Чорноморська комуна). І, якщо продовжувати тему художньої літератури, то необхідно сказати, що усі часописи рясніли поетичними присвятами ювілярці, авторами яких були відомі українські поети – В. Коротич, Р. Лубківський В. Лучук, С. Майданська, В.Вихрущ, О. Сенатович та інші.

Статті і публікації, а також репортажі з ювілейних заходів друкують обласні газети: “Вільна Україна” (Львів), “Вільне життя” (Тернопіль), “Прикарпатська правда” (Івано-Франківськ),“Червоний прапор” (Рівне), “Вечерняя Одесса”. Молодіжна газета тернопільщини “Ровесник” опублікувала розлогу та змістовну статтю Ігоря Герети “У сузір’ї світової слави”, автору якої вдалося уникнути не лише загальників, але й славнів комуністичній партії та радянському уряду.

Усі тогочасні журнали в Україні надрукували матеріали до ювілей Соломії Крушельницької. Автором більшості з них був М. Головащенко. Його статті та публікації помістили журнали “Музика”, “Україна”, “Промінь”, “Всесвіт”. Ці матеріали передруковували українськомовні та англомовні часописи Канади і США.

Звертає на себе увагу об’єктивна і фахова стаття Олександра Зелінського “Безмертя співу” в ж. “Жовтень” (№9, 1973). Посилаючись на спомин С. Людкевича про С. Крушельницьку, що був надрукований у збірнику І. Деркача “Славетна співачка” (1956), де автор шкодує, що “ми не зібрали спогадів і статей від багатьох її сучасників”, О. Зелінський закликає усіх долучитися до збору матеріалів про артистку: “…сучасні дослідники повинні краплю за краплею визбирувати їх по сторінках вітчизняної та зарубіжної преси, в мемуарах співаків, у розвідках, присвячених світовому вокалу. Те, що вдасться виявити, засвідчуватиме про велику роль, яку відіграла Соломія Крушельницька в світовому музичному житті кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття”.

100-літній ювілей Соломії Крушельницької, на відміну від 90-річчя співачки, відзначався в іншій суспільно-політичній атмосфері. Період “відлиги” першої половини 1960-х років, що викликав творче піднесення української інтелігенції, змінився партійно-державним та ідеологічним диктатом. Для пропаганди комуністичної ідеології влада організовувала великі політичні кампанії відзначення річниць революції, ювілеїв вождів світового пролетаріату. З цією ж метою було використано також ювілейні заходи з нагоди 100-річчя Лесі Українки та Василя Стефаника, 125-річчя Миколи Лисенка, творчість яких була відповідно канонізована для досягнення мети.

Не оминула ця тенденція і ювілей Соломії Крушельницької. Безперечною вимогою до програм урочистих вечорів, концертів було включення творів, які прославляли “керівну роль партії в будівництві нового життя, зміцненні дружби радянських народів”. На кожному заході обов’язковою була фіксація присутності партійних урядовців. За дотриманням комуністичних канонів у виступах, статтях, доповідях пильно стежила цензура. Навіть народні артисти і депутати верховної ради не могли собі дозволити не згадати про “доленосні зміни в житті співачки та українського народу, які приніс 1939 рік”.

Та, незважаючи на це, 100-річчя Соломії Крушельницької було гідно відзначено в Україні та за кордоном. Кожен ювілейний захід справді був урочистим, а в пресі за цей рік було надруковано майже 100 публікацій, присвячених великій Артистці. У цьому, передусім, заслуга дослідників життя і творчості Крушельницької та представників інтелігенції, які чітко усвідомлювали своє громадське покликання як виразників національної культури. Натхненні відчуттям власної місії, вони долали бар’єри ідеологічного диктату та активно пропагували ім’я Соломії Крушельницької.

Матеріал підготували співробітники Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові:
Галина Тихобаєва, заступник директора
Олександра Кирик, старший науковий співробітник

“Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом”. Ці Франкові слова, сказані понад століття тому, і нині звучать актуально. Тисячі трудівників, що впродовж віків будували храм нашої національної і духовної ідентичності, досі чекають своєї черги бути пізнаними і пошанованими. Цією книжкою маємо честь і обов’язок представити ширшому загалові читачів одну з таких постатей – Одарку Бандрівську, гідну представницю роду Крушельницьких, талановиту співачку та педагога, скромну і невтомну працівницю на ниві музичної культури, фундаторку Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Одарка Бандрівська походить з родини, яка поєднала у собі дві постаті – Соломію Крушельницьку та Івана Франка. Її мати Осипа Крушельницька (1867-1958) – сестра співачки, а батько – Карло Бандрівський (1855-1931) – найближчий приятель письменника. Ця родова і духовна спорідненість відіграла визначну роль у її житті та професійній діяльності.

Одарка (Дарія) Софія Бандрівська народилася 17 березня 1902 в містечку Грибові на Лемківщині. Була наймолодшою у сім’ї, різниця у віці між нею і старшими дітьми – Ольгою (1890-1970) та Володимиром (1892-1949) становила десять років. Про своїх рідних О. Бандрівська залишила цікаві, сповнені теплоти та любові, спогади, які вперше публікуються у цьому виданні. Мати, як згадувала Одарка, була надзвичайно працьовитою, скромною, любила музику й поезію, сама гарно співала: “Мамуня уходила за красуню і Корнило Устиянович, відомий маляр і артист, просив, щоб йому позувала до картини в церкву, а також намовляв її вступити до Народного театру”. Про батька писала з повагою і гордістю: “Карло Йосипович був поважний аж до строгості, сильної волі, енергійний, принципіальний, словний, точний, дуже працьовитий … Був музикальний, мав приємного тембру теноровий голос”. З ностальгією О. Бандрівська згадувала про романтичні стосунки старшої сестри Ольги з її майбутнім чоловіком Тарасом Шухевичем: “Як я мала 6 літ, то сестра вже була 18-літньою дівчиною і мала судженого – Тараса Шухевича, який тоді вчився гри на фортепіано у видатного професора Курца… Тарас приходив вечорами до нас і грав на фортепіано… Я майже кождої днини засипляла при прекрасній музиці Шопена, Ліста, Лисенка, Цезара Франка… Від того часу я полюбила музику”.

Саме з дому, де панував культ музики, праці та взаємоповаги, Одарка винесла моральні чесноти, які стали основою її світогляду та супроводжували на життєвому і мистецькому шляху.

Одарка Бандрівська отримала ґрунтовну освіту, як загальну, так і музичну. Про це свідчать документи, що збереглися в її архіві. По закінченні початкової школи (4-клясова школа вправ при приватній жіночій учительській семінарії Руського Товариства педагогічного у Львові) у 1911 році вступила до Приватної жіночої гімназії С.С. Василиянок у Львові з української мовою навчання, де навчалася від 1912 до 1920 року. Після завершення навчання в гімназії, отримавши Свідоцтво зрілости, впродовж 1926/1927 академічного року студіювала на кафедрі музикології у Львівському університеті Яна Казимира. Навчаючись у гімназії, Одарка одночасно (1911-1922) здобувала музичну освіту у Вищому музичному інституті товариства ім. М. Лисенка по класу фортепіано у професора Марії Криницької. Згодом удосконалювала свою майстерність як піаністка у Віденській консерваторії. У 1924 році Бандрівська успішно склала державний іспит, який дозволяв їй працювати учителем музики в загальноосвітніх школах і вчительських семінаріях.

Вже від початку 1920-х років Одарка Бандрівська активно виступала у концертах як солістка та ансамблістка із скрипалями, співаками та хоровими колективами. Майстерність і високу культуру виконання молодої піаністки помітили музичні критики, зокрема Станіслав Людкевич. Про це свідчить той факт, що композитор залучив її до першого виконання своєї симфонічної поеми “Меланхолійний вальс”. Твір (в авторській транскрипції для фортепіано) прозвучав 7 березня 1922 року на вечорі в честь Ольги Кобилянської у Львові у виконанні Одарки Бандрівської та Ірини Негребецької.

Проте перемогла любов до співу. І, напевно, цьому сприяв авторитет Соломії Крушельницької, до якої з пієтетом ставилася уся родина. “Вже від наймолодших літ, – згадує Бандрівська, – від коли сягає моя пам’ять, ім’я тітки Соломії не сходило з уст цілої родини. Численні її фотознимки, і то в різних оперових партіях, ще більше спричинилися до того, що я, будучи дитиною, вважала її майже казковою появою, яка десь далеко їздить по світі та лише присилає листи і картки з тих міст, де виступає в театрі або концертує. Батько говорив мені, що та велика її артистична діяльність приносить славу не лише їй, але цілому народові, а для родини є радістю і гордістю”.

Восени 1924 року Одарка Бандрівська починає студіювати сольний спів у відомого педагога Зоф’ї Козловської в консерваторії Польського Музичного Товариства. Завершує навчання з такою характеристикою: “…У неї драматичне сопрано з винятково гарною і шляхетною барвою, першокласна музикальність, а передусім високого класу талант.” У 1926 році О. Бандрівська знову здає державний екзамен, цього разу як вокалістка, а в 1930-му році отримує Свідоцтво про закінчення ІІІ-го, вищого рівня у Львівській консерваторії. Але найбільшим щастям, як згадувала Дарія Карлівна, “була поїздка до Італії, де я навчалася співу у видатної артистки Соломії Крушельницької”.

Перебування у Віареджо, навчання у знаменитої тітки та спілкування з нею мали великий вплив на творчу і педагогічну діяльність Одарки Бандрівської. “Я безмежно вдячна т.Соломії, – писала вона до своєї кузинки  Ярослави Поповської, – що мене взяла зі собою до Риму, до Сан Ремо, до Спеції, де давала тоді концерти. Дальше, що я мала можливість поїхати до Міляна – центра музичного життя Італії; дальше за це, що щоденно слухала її ясний, життєрадісний спів, шо щоденно тітка давала мені лекції співу, що на кожному кроці користала з її всестороннього знання, культурної поведінки з людьми, з її упорядкованим способом життя, з її зразковим співочим режимом і т.д. і т.д.”.

Кар’єра Бандрівської-співачки стрімко розвивалася у 1920-1930 роках. Перші її виступи  відбулися в концертах, організованих Музичним товариством ім. М. Лисенка, “Львівським Бояном” та “Просвітою”. Про популярність співачки, яка нещодавно вийшла на концертну сцену, свідчить допис кореспондента “Діла” про Народне Шевченківське свято, яке організували просвітяни Станіславова у червні 1928 року: “Свято було призначене в першу чергу для селян, але гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтелігентів. …Гарний голос співачки і мистецьке виконання розентузіязмували публику, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

Перший сольний концерт Одарки Бандрівської відбувся “під фірмою” Музичного товариствам ім. Лисенка 28 жовтня 1929 року. Програма концерту складалася з трьох частин і охоплювала твори світової класики – від Перґолезі, Скарлатті до Ґріґа і Вольфа, а також твори українських композиторів – Лисенка, Степового, Барвінського, Людкевича. На думку рецензента (Івана Німчука) “як концертантка виявила себе п-на Бандрівська співачкою зі значною культурою і доброю співацькою технікою, що дивиться на свої завдання абсолютно поважно”.

Широкий резонанс у пресі, а також популярність у публіки отримав цикл авторських концертів Бандрівської “Вечори пісні”, що складався із творів українських та зарубіжних композиторів її сучасників.. У рецензії на один з таких концертів, що відбувся 2 березня 1931 року, Василь Барвінський, який уважно слідкував за творчим зростанням молодої артистки, із задоволенням писав: “… мушу висказати нетаяну радість, що співачка Дарія Бандрівська протягом короткого часу дійшла до такого значного мистецького рівня, на якім уже нині находиться, вибиваючись на незвичайно почесне місце між нашими мисцями-солістами. Та інтимна і шляхетна атмосфера, яка так безпретенсіонально і щиро переносилася із сцени на салю, надовго залишиться гарним і глибоким спомином у доволі численно зібраної добірної авдиторії”. Незабутнім для Одарки Бандрівської був “Вечір пісні” (жовтень 1936 року), на якому співачці акомпанувала талановита піаністка та її близька приятелька Галя Левицька-Крушельницька. Тоді прозвучали у її виконанні твори Малєра, Шенберга, Р. Штауса, Мусоргського, Барвінського, Ревуцького, Дебюссі, Респіґі. Це був перший концерт у відновленій та розширеній залі Музичного товариствам ім. Лисенка і, на думку С. Людкевича, “його слід зарахувати до найудатніших наших пісенних вечорів в останніх часах.”

У 1930-х роках О. Бандрівська не раз виступала і на Львівському радіо. Зокрема, брала участь у програмах, присвячених сучасній європейській вокальній музиці, виконуючи твори Артура Онеґера та Кароля Шимановського. А 12 лютого 1934 року сольний концерт співачки, який складався з творів Василя Барвінського, транслювався всіма станціями Польщі. Тоді Бандрівська виступила разом з композитором (партія фортепіано) та скрипалем Романом Криштальським.

Переглядаючи численні афіші, рецензії, програми, листи-подяки, які зберігаються в архіві Бандрівської, можна зробити висновок, що не було у той час більш-менш помітної імпрези в мистецькому житті краю, яка б відбулася без її участі. Це – Шевченківські та Лисенківські свята, благодійні вечори, організовані українськими товариствами та інституціями, а також –ювілейні концерти, присвячені окремим композиторам, культурним і політичним діячам. Подиву гідні активність і працьовитість співачки, зважаючи на те, що вже від початку 1930-х років вона водночас працювала викладачем вокалу.

Свою діяльність як педагог О. Бандрівська розпочала у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка і працювала там  упродовж 1931-1939 років як викладач вокалу. Її самовіддана праця невдовзі дала вагомі результати, бо вже у другій половині 1930-х учні Бандрівської успішно виступали на різних сценах. 24-го і 25-го травня 1939-го року у Львові відбувся перший конкурс вокалістів, який організували СУПРОМ та Музичне товариство ім. Лисенка. Лауреатами конкурсу стали троє вихованців Одарки Карлівни – Мирослав Антонович (II премія), Олексій Ройко і Любомир Мацюк (IV премія). До речі, Бандрівська входила до складу журі цього конкурсу разом з такими відомими музикантами як В. Барвінський (голова журі), М. Сабат-Свірська, М. Колесса. Розвиток молодих талантів, які плекалися українськими педагогами у 20-30- ті роки минулого століття, зупинила Друга світова війна. З приходом перших совєтів на терени Галичини, атмосфера взаємоповаги, довіри і професійної солідарності, яка панувала в середовищі інтелігенції, була брутально порушена. Фактично було припинено роботу усіх громадських інституцій і товариств, зокрема, Музичного товариствам ім. Лисенка, “Просвіти”, “Бояна”, що об’єднували і розвивали українські мистецькі сили. У цей час Одарка Бандрівська, як і більшість викладачів ВМІ, перейшла на роботу в новостворену державну консерваторію. Її призначено деканом вокального факультету. У цих складних умовах вона та її колеги, намагалися максимально зберегти систему і принципи львівського шкільництва, які сформувалися в передвоєнний період.

Окупаційна німецька влада, що прийшла на зміну радянській, продовжувала реорганізацію українських закладів та інституцій, понижуючи їх у статусі. У Львові на базі консерваторії була створена “Державна Музична школа з українською мовою навчання”.  Завдяки В. Барвінському, який був призначений директором, до педагогічного складу школи були залучені відомі українські музиканти, в тому числі й Одарка Бандрівська. Відновилися й давні учнівські “пописи” , в яких брали участь її учні.  Та найвизначнішою подією того часу в музичному житті Галичини стало урочисте відзначення 100-літнього ювілею Миколи Лисенка. Одарка Карлівна зі своїми вихованцями активно включилися у програму святкувань, що тривали впродовж року. Як співачка Бандрівська брала участь у багатьох ювілейних концертах у Львові і на Тернопільщині. 21 липня 1942 року вокальні та фортепіанні твори Лисенка виконували учні класів О. Бандрівської та Г. Левицької. Вокалістів представили Стефанія Крацило, Іван Самокиш, Марія Дроздовська, Роман Кухар.

По-різному склалася доля учнів Бандрівської 1930-1940-х років. Більшість з них через воєнні лихоліття та в силу різних обставин опинилися на чужині. Відомості про них надходили до нас, прориваючись крізь “залізну завісу” та інформаційну блокаду, створену СРСР. На жаль, невідома подальша доля талановитої співачки С. Крацило, її сліди загубилися у повоєнному Відні. Лише у кінці 1980-х ми довідалися про діяльність Мирослава Антоновича (1917-2006), музиколога, засновника і диригента унікального Візантійського хору в Нідерландах. Тоді ж стало відомо про іншого талановитого учня О. Бандрівської – Любомира (Любо) Мацюка (1918-1991), який успішно виступав в Австрії, Бразилії, Німеччині, США у 50-70-х роках минулого століття. У своїх спогадах, співак із захопленням пише про Дарію Карлівну: “Я цілою душею віддавсь навчанню співу, а в тому великою причиною і заохотою була моя учителька, особа надзвичайно цікава, культурна, прекрасна акомпаніаторка, знаменита співачка, котра з відданням учила своїх учнів. … Лекції в її домі були великою насолодою. Я ждав на них, вони мене будували.”

Після війни О. Бандрівська продовжувала свою педагогічну діяльність, працюючи у Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. Користувалася авторитетом серед колег як професіонал і людина високих моральних якостей, високо цінували її за принциповість і послідовність у відстоюванні своїх поглядів та переконань. Знаємо, що О. Бандрівська була однією з небагатьох, хто став на захист Василя Барвінського під час цькування композитора радянською репресивною системою у 1947-48 роках. У ті страшні часи вона не боялася висловлювати свою думку і підтримувати інших. Не дивно, що була першою у списках викладачів, яких рекомендовано звільнити.

Багатолітня педагогічна праця Дарії Карлівни дала їй змогу виховати кілька поколінь талановитих співаків і музикантів. Серед її учнів 1950-1960-х років відомі імена оперної та камерної сцени – Павлина Криницька, Тамара Дідик, Ніна, Марія, Даниїла Байко, Марія Процев’ят, Любов Дороніна, Катерина Маслій. Вони з великим пієтетом і пошаною згадують свою Вчительку, величаючи її “лицарем честі в житті і музиці” (Тамара Дідик), “великим Майстром” (Марія Байко), “оберегом української вокальної школи” (Марія Процев’ят).

Про своє особисте життя Дарія Карлівна розповідала неохоче, вважаючи, що кожна людина, навіть найвідоміша, має право на приватність. Серед чеснот, які найбільше шанувала в людях і сповідувала сама, були – правдомовність, працелюбство, посвята і скромність.

Останнє 20-тиліття свого життя О. Бандрівська присвятила Соломії Крушельницькій – відновленню пам’яті про співачку, популяризації її імені. Брала активну участь у святкуванні ювілеїв Крушельницької, виданні спогадів про неї, відкритті музею співачки у селі Біла на Тернопільщині. Великою мрією Бандрівської було створення Музею Соломії Крушельницької у Львові. Саме з цією метою вона передала до Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка  свій архів. Ці матеріали стали основою фонду та експозиції майбутнього музею співачки, який відкрився у 1989 році – Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Одарка Бандрівська завершила свій життєвий шлях 5-го травня 1981 року, місцем її останнього спочинку стало Личаківське кладовище у Львові.

Вона була ровесницею буремного ХХ століття і розділила долю своїх сучасників, життя яких минуло в часи воєнних лихоліть та під гнітом окупаційних  тоталітарних режимів. Попри все їй вдалося зберегти людяність і гідність, високі життєві ідеали та професійні принципи й передати ці духовні скарби нащадкам.

Галина Тихобаєва,  зі вступної статті до книжки Хранителька духовних скарбів.