Станіслав Людкевич здобув різнобічну освіту. У Львівському університеті (1897-1901) він обрав для себе головним предметом українську філологію, з другого семестру – ще й класичну філологію, у Віденському (1906-1908) – музикознавство.Навчаючись у Львівському університеті, С. Людкевич став членом “Академічної громади”.
З новими товаришами його зблизили і поєднали спільні стремління і цілі, спільна народна справа. Багато з його університетських товаришів стали пізніше відомими діячами, вченими, письменниками, з якими він і після закінчення університету дружив і співпрацював.
До їх числа належав Василь Пачовський (1878-1942), студент медицини і рівночасно слухач лекцій професор Олександр Колесси, член “Львівського Бояна”. В засіданнях літературної секції “Академічної громади”, членами якої були Орест Авдикович і Василь Пачовський, участь брав також Людкевич. В. Пачовський не раз читав свої вірші. Вже в першій збірці поезій “З пісень болю” Пачовський присвятив Людкевичу вірш “Гра життя. Ноктюрн”, надрукований вперше 3 (16) грудня 1900 р. в газеті “Руслан”. В. Пачовський поступив у Львівський університет 1898 року і з того часу почалися їхні спільні з Людкевичем виступи в концертах і творча співпраця поета і композитора.
У 1899 р. члени “Академічної громади” разом з товариствами “Просвіта”, “Львівський Боян”, робітничим товариством “Зоря” засновують такт званий “людовий університет” з метою підносити рівень освіти робітників, міщан і селян. 3 грудня 1899 р. в залі Робітничого дому відбувся перший людовий вечір. Відгуки преси були дуже схвальні. “Другу частину вечора, – писав кореспондент газети “Руслан”, – виповняли хорові продукції і декламації. Добродій Пачовський віддекламував “Каменярів” Івана Франка з великим знанням. Грімкі оплески були нагородою за його декламацію. А вже що хори під управою молодого українського композитора і диригента “Львівського Бояна” п.Остапа Людкевича, то справді показали, що українське серце не потрібує аж виробляти собі артистичного смаку, бо він лежить у душі кожного українця. … Тут не лише видно артизм – тут була щирість, був запал до такої важної цілі, як освідомлення зденаціоналізованих робітників.
Є надія, що ані драматичний кружок, ані дир. Людкевич враз з своїм хором не закінчать своєї діяльности вчорашнім виступом, але проявлять дальше життя у найближчій будуччині”[1].
Початок нового навчального року – 13 жовтня 1900 – “Академічна громада” відзначає інавгураційними зборами, в яких Людкевич взяв участь з своїм хором, а Пачовський виступив як декламатор. Про це читаємо в журналі “Молода Україна”: “Сходини відкрив Косевич… По промові слідувала часть вокально-музикальна програми. Хор зложений з самих членів “Академічної громади” під батутою тов. Людкевича звеличав сей вечір гарними піснями народних мотивів, як “Ой на горі, горі”, “Та туман яром” і “Ой летіла горлиця”. Пісні переплів тов. Пачовський, талановитий поет, своєю декламацією. Відтак хор відспівав прегарну пісню “Ой і не гаразд запорожці”, що її на жаданє зібраних членів мусів хор ще два рази повторити… На закінченє залунала “Ще не вмерла Україна” та “Не пора”[2].
Станіслав Людкевич був не тільки свідком, але й одним з найактивніших учасників усіх студентських віч. 8-го грудня 1900 року з великою групою членів “Академічної громади” він бере участь у з’їзді українських студентів вищих шкіл Австрії в Чернівцях з нагоди заснування там товариства “Молода Україна”. Людкевич приїхав до Чернівців з хором львівських студентів, в якому тоді співав, між іншими і Василь Пачовський. Враження від цього концерту передає рецензент газети “Буковина”: “Концерт… випав знаменито. По раз перший оглядали Чернівці моторних львівських молодих людей, які не жалували ні сил, ні гроша, щоби додати величі так поважній хвилі та бадьорості… Перший раз залунали на чернівецькому грунті щиронародні українські мелодії Лисенка та Людкевича. По раз перший почулися у нас звуки всеукраїнського гимну на мелодію, яка виплекалася в грудях, закованих кайданами слова, нещасних наших братів на закордонній Україні… Хор мусів деякі речі, як “На прю”, народні пісні повторювати, а пісня “Про Куперяна” з ХІV в. так усіх одушевила, що оплескам не було кінця. І пісня “Ой і не гаразд запорожці”, що її відспівав квартет, подобалася рівно ж усім присутнім. А вже ж декламація “З боротьби титанів”, виголошена самим автором, п. Василем Пачовським, викликала цілу бурю оплесків на доказ симпатії та признання для молодого автора. З цілого концерту винесла публіка дуже добре вражіння головно завдяки умілости диригента, молодого композитора, музики п.Людкевича. …”[3].
1900-1901 років у Львові побували великі групи релігійних сектантів з Київщини – мальованці, яких на батьківщині переслідувала царська влада. В січні 1900 р. прибуло 60 осіб з Таращанського повіту, а в квітні 1901 – 19 з Васильківського. Опікувалися ними і члени “Академічної громади”, влаштовували у священичих домах по селах. І. Франко виступав з відчитами, щоб зібрати для них гроші. У приміщенні “Руської бесіди” відбувалися зустрічі з мальованцями, під час яких вони співали свої псальми, за характером близькі до кобзарських і лірницьких пісень. Слухати їх спів приходив І. Франко, члени “Академічної громади”, зокрема Людкевич і Пачовський. Франко в 1902 р. помістив у “Літературно-науковому вістнику” статтю “Баптисти і мальованці Київської губернії”, Людкевич використав мотиви їхніх псальмів у другій частині “Кавказу” – “Молитві” (“Не нам на прю з Тобою стати”), над якою саме в той час працював, а Пачовський – у драмі “Сон української ночі”. Через деякий час Людкевич, пишучи музику до цієї драми, опрацював псалом “Нині миру єсть спасеніє”, автором якого був засновник секти Кіндрат Мальований.
У 1901 р. С. Людкевич здає іспити і отримує диплом викладача української та латинської мов. Два роки він працює у львівських гімназіях, а 26 липня 1903 р. покидає Львів. Перед від’їздом він зустрічається зі своїм добрим приятелем Василем Пачовським. На прощання В. Пачовський дарує йому свою щойно видану трагедію “Сон української ночі”.
Людкевич повернеться до Львова у вересні 1910 року, але й протягом найближчих семи років не раз приїздитиме на засідання Етнографічної комісії НТШ, на репетиції і концертні виступи “Львівського Бояна”, у видавничих та інших справах.
У 1904-1906 та 1908-1910 рр. Людкевич викладав у навчальних закладах Перемишля: в українській гімназії та в Руському інституті для дівчат, при якому була музична школа. . І саме для хору учениць цієї музичної школи він зробив найбільше обробок народних пісень та написав оригінальні твори на жіночий хор, зокрема знамениту “Українську баркаролу”. Слова “Української баркароли” композитор написав сам, їх відредагував, вносячи значні зміни, В. Пачовський. У перших виданнях “Баркароли” автором слів названий Пачовський, і лише в радянські часи, коли прізвище Пачовського не можна було згадувати, Людкевич подавав своє.
На Шевченківському концерті в Інституті для дівчат 13-го березня 1909 р. учениці вперше співали вокальний терцет Людкевича на слова В. Пачовського “Царівна Млака”.
Педагогічна праця Людкевича у двох перемиських навчальних закладах, і передусім в Інституті для дівчат, де вже тоді була музична школа, надзвичайно сприяли творчості самого композитора. На короткий перемиський період життя Людкевича припадає порівняно найбільше його хорових обробок та інших вокальних творів. В 1905 році в Перемишлі Людкевич створив першу частину “Кавказу”, в 1909 – четверту. В цьому місті написані, крім “Української баркароли” і “Царівни Млаки” (двох вокальних терцетів на жіночі голоси), а також музика до трагедії В. Пачовського “Сон української ночі”, яка в сценічній адаптації дістала назву “Зоряний вінець”. П’єсу з музикою Людкевича вперше виставлено 11-го листопада 1909 р. в Тернополі, а 30-го березня 1910 – в Коломиї.
В. Пачовський написав трагедію “Сон української ночі” після сецесії українських студентів з Львівського університету. Він належав до числа студентів, яких польська влада виключила тоді з університету, і це теж стало однією з причин сецесії. У “Сні української ночі” знайшли відбиття роздуми поета про українську історію, державність, дальший розвиток народу, національну свідомість. Він наголошував на важливості національної ідеї. В закінченні п’єси у “Хорі підземних ковалів” поет зобразив недавню боротьбу студентів, і ми впізнаємо в персонажах п’єси провідників студентського руху: Є. Косевича, В. Старосольського і самого поета. В. Пачовський згадував пізніше, що в тому часі, в 1902 році, він не раз розмовляв з І. Франком, і поет, на думку Пачовського, на всі питання відповів своїм безсмертним “Мойсеєм”[4].
Людкевич склав для п’єси чотири музичні номери: “Хор підземних ковалів”, хор “Чорна рілля ізорана” (поет використав у трагедії слова цієї історичної пісні), та два солоспіви – “Ой вербо, вербо”, (ще одна народна пісня, яку поет ввів у п’єсу) і “Нині миру єсть спасеніє” – псалом, який Пачовський і Людкевич записали від мальованців.
“Хор підземних ковалів” на слова В. Пачовського композитор почав писати в 1905 році. В 1909 поет переробив трагедію “Сон української ночі” на містерію “Зоряний вінець”, яку того ж року поставлено на сцені з музикою Людкевича. В алегоричному образі підземних ковалів можна побачити аналогію з символікою Франкових “Каменярів”.
І в цьому хорі зміст слів давав композиторові нагоду застосовувати ілюстративність і звукозображальність в хорі та в інструментальному супроводі – наслідування ударів молотів.
Слова вірша “Ой вербо, вербо” становлять переробку народної пісні, здавна відомої на Східній Україні і в Галичині. Три пісні на ці слова є у першому томі збірника “Галицько-руські народні мелодії”, виданого Людкевичем 1906 р. Вони були записані Й. Роздольським в різних селах, з дещо відмінними мелодіями. У збірнику “Галицько-руські народні мелодії” подані слова тільки двох початкових рядків першої строфи. В. Пачовський у містерії доповнив текст першої строфи і додав другу – звернення до України:
Ой вербо, вербо кучерява,
Хто ж тебе, вербо, скучерявив?
Скучерявили тучі громові,
Тучі громові, дощі градові,
Гей, гей, дощі градові.
Гей, Україно ти кервавая!
Хто ж тебе, мати, покервавив?
Покервавили злії вороги,
Злії вороги, люті без ваги,
Гей, гей, люті без ваги!
В основі цього вірша поетичний паралелізм. У солоспіві вокальна мелодія глибоко наспівна. Кожен мелодичний зворот і фраза типово народні.
Рівночасно з піснею “Ой вербо, вербо”, якою починалася містерія “Зоряний вінець”, Людкевич компонував пісню “Нині миру єсть спасеннє”, якою вона закінчувалася. Слова і мелодію цієї пісні-псальми Пачовський і Людкевич в 1901 році записали від мальованців.
17 листопада 1910 р. загальні збори Музичного товариства ім. Лисенка затвердили призначення Людкевича директором Вищого музичного інституту. На той час Музичний інститут втретє поміняв приміщення: після кількох кімнат на вулиці Трибунальській, 6 в 1903 році і другого поверху в Народному Домі від 4-го жовтня 1907, він в жовтні 1909 перенісся до кам’яниці на площі Ринок, 24. Тут пройшла чотирилітня діяльність Людкевича як директора Музичного інституту та викладача музично-теоретичних дисциплін: теорії, гармонії й історії музики.
Переїхавши до Львова Людкевич почав одночасно викладати у філії української академічної гімназії. Тут він вчив ті самі предмети, що й раніше: українську і латинську мову й літературу. В один час з Людкевичем у філії працювали Ф. Колесса, В. Пачовський, Й. Роздольський, Богдн Вахнянин; він опинився знову серед людей, добре йому знайомих, а то й близьких приятелів.
Композитор не раз брав участь у мандрівках по Галичині. Літом 1911 року – з чоловічим хором “Львівського Бояна” і “Бандуриста”, яким диригував Михайло Волошин. Турне за маршрутом: Золочів, Бурштин, Теребовля, Тисмениця, Галич, Калуш тривало два тижні, від першого серпня. Мистецький успіх концертів був незвичайний, особливо твору Людкевича на слова Пачовського “Хор підземних ковалів”. Про перший виступ хору в Золочеві рецензент “Діла” писав: “Хор підземних ковалів” Людкевича був артистичним вершком сього концерту. Вже сама композиція – перлина в нашій літературі музичній, заанімувала самих співаків, що з цілим запалом віддались її вивченню… Не дивниця, проте, що овація для присутного й учасника прогульки самого композитора виявилась в сердечній формі”[5].
У 1911 році, Людкевич компонує жіночий хор з супроводом фортепіано “За Дорошенка, нашого пана”, один з музичних номерів до драми В. Пачовського “Сонце руїни”. Слова хору “За Дорошенка” витримані в стилі народної величальної пісні, вони містять елементи обрядових пісень – щедрівок і весільних. Композитор відповідно стилізує музику хору.
Наступного року Людкевич пише ще один хор на слова В. Пачовського, на цей раз для чоловічого складу з супроводом духового оркестру – “Присяга Батави” (“Ми лицарі без страху і без смерти…”), змістом близький до “Хору підземних ковалів”. Це ще одна пісня молодих оборонців України, готових піти на смерть за визволення батьківщини. Хор має усі жанрові особливості маршу. У січні й лютому 1912 року відбулося кілька вистав драми В. Пачовського “Сонце руїни” з музикою Людкевича і тоді ж видано хор дівчат “За Дорошенка нашого пана” з супроводом фортепіано з музики до цієї драми.
До століття від дня народження Т.Шевченка Людкевич закінчив свій найбільший твір кантату-симфонію “Кавказ”, а його приятель В. Пачовський написав драму “Сфінкс Європи”. Її мав поставити гурток студентів, але театральна цензура не дала дозволу на виставу. Драма написана під впливом тогочасних подій, порушує питання створення української держави. Під сфінксом Європи автор розумів український народ, не знаний Європі, навіть загадковий для неї, народ, без визволення якого неможливий мир в Європі. Музику, як і до двох попередніх драм Пачовського, написав Людкевич. Одним з музичних номерів драми була хорова пісня “Хто живий уставай, плуг на меч прокувай”.
До кінця 30-х рр. ХХ ст. хорові колективи і окремі солісти мали постійно в репертуарі твори Людкевича на слова В. Пачовського. І хоча в радянський час ім’я Пачовського було заборонене, знаменита „Українська баркарола” звучала в прекрасному виконанні сестер Марії, Даниїли і Ніни Байко на чисельних концертах як в Україні, так і далеко за її межами.
Уклала Роксоляна Пасічник за матеріалами книги:
Зеновія Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Том 1 (1879-1939). – Львів, 2005.
[1] „Руслан”, 1899, 5.ХІІ., ч. 263.
[2] „Молода Україна”, 1900, ч. 9-10, с. 375, 379. Хроніка з нашого життя.
[3] „Буковина”, 1900, 12.ХІІ, ч. 142. „Концерт українських академіків в Чернівцях”.
[4] ”Життя і знання”, 1935, ч. 5, с. 131-132. В. Пачовський. Мої спомини про І. Франка.
[5] „Діло”, 1911, ч. 174. Концерт „Бандуриста” в Золочеві. Заанімувала – запалила.
