Фольклористична діяльність З. Штундер не була предметом спеціального розгляду етномузикознавців, але є дослідження про її участь у фольклорних експедиціях у контексті становлення музичної фольклористики як навчальної дисципліни у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка. Маю на увазі дослідження Ліни Добрянської про фольклористичну експедицію Львівської консерваторії в село Івана Франка в 1958 р. [2], в якій участь З. Штундер детально розписана і належно оцінена: до статті додані виписки 31 архівного документу з документації Львівської державної консерваторії, а також інтерв’ю авторки статті із Зеновією Костянтинівною.

Початки фольклористичної роботи З. Штундер  припадають на 1958 р., коли молода аспірантка Київської консерваторії повернулася до Львова і розпочала тут педагогічну роботу на кафедрі теорії музики Львівської консерваторії. Саме цей факт як вихідний пункт своїх фольклорних зацікавлень  Зеновія Костянтинівна сама неодноразово фіксує у спогадах [7, 26; 8, 226].

На час початку її педагогічної праці у Львівській консерваторії не було кафедри музичного фольклору, але робилися перші спроби практичної польової фольклористичної роботи. Ініціатором цієї справи став учень Ф. Колесси у Львівському університеті, відомий згодом фольклорист і філолог Ярослав Шуст, який на той час працював у консерваторії на кафедрі теорії музики  і з 1954 р. почав організовувати фольклористичні експедиції. Початок педагогічної роботи З. Штундер на кафедрі, очолюваній С. Людкевичем, співпав з активізацією цього напрямку діяльності кафедри і новий молодий педагог з великим інтересом для себе долучилася до цього процесу. Про це вона згодом згадує: «Від 1957 року я повернулася до Львова, стала викладати в консерваторії і асистенткою С. Людкевича та зайнялася фольклористикою. Питаннями народної творчості на кафедрі історії, теорії і композиції цікавилися С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович. Проте минуло десять років від смерті Ф. Колесси, а в Західній Україні ніхто збиранням і дослідженням народної музики більше не займався. Тому саме С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович дуже підтримували старання і заходи колишнього студента Філарета Колесси з Львівського університету Ярослава Шуста, який почав працювати у Львівській консерваторії як фольклорист. Вони дуже цікавилися нашими записами і розшифровками народної музики. Схвалював нашу працю і ректор консерваторії Микола Колесса. С. Людкевич купив нам портативний магнітофон, а багато записів і розшифрованих мною пісень взяв до хрестоматії народних пісень, над якою працював. Ми почали експедиції в кінці січня 1958 року з Франкового села Нагуєвичі, а продовжували літом на Гуцульщиині, де нам помагав філолог, уродженець одного зі сіл, в яких ми записували народні пісні – Лук’ян Вардзарук. Наші експедиції на Гуцульщину і в інші райони Західної України тривало до 1961 року» [8, 22].

Документальні свідчення про ці фольклорні експедиції містить об’ємна папка матеріалів машинописних копій документації (протоколи засідань кафедри теорії музики і композиції, звіти про наукову діяльність кафедри, інформації про наукову роботу членів кафедри, індивідуальні звіти С. Людкевича та ін.) кафедри історико-теоретичної кафедри, яка зберіглася серед домашнього архіву Станіслава Людкевича у меморіальному музеї композитора у Львові. Оригінали копійованих документів знаходяться нині у фонді Львівської консерваторії (Р-2056) Державного архіву Львівської області. Машинописні копії робилися, очевидно, для документації кафедри  і ознайомлення з ними через завідувача членів кафедри.

Перша експедиція за участі З. Штундер (друга в загальному переліку здійснених на той час) відбулася у січні 1958 р. За її спогадами, «нас цікавило передусім чи співають ще в Нагуєвичах ті пісні, які колись, багато років тому, записував з голосу Франка Ф. Колесса і М. Лисенко. Ми їх почули і записали, а я розшифрувала. Крім сучасних варіантів улюблених Франкових пісень записали й багато інших (весільні, обжинкові, веснянки, колискові, коломийки, балади, ліричні). Записи прослухували С. Людкевич, Р. Сімович і І. Гриневецький» [9, 167]. У протоколі засідання теоретичної кафедри 22 лютого 1858 р. сказано про цю експедицію: «Тов. Шуст інформує кафедру про висліди фольклорної експедиції до села Івано-Франкове. Записано біля 50 цікавих пісенних зразків, а зокрема повний цикл весільних ладканок. Замітніші фольклорні матеріали записано від Розалії Котик-Столяр (60 рок), сліпого Бутяка Михайла (73 роки) – особливо цікаві зразки баладного характеру та ін». Цікаво, що в документі мовиться (мабуть, помилково) про село Івано-Франкове, яке належало до Яворівського району Львівської області і до 1946 р.  називалося Янів.

Здійснені З. Штундер транскрипції музичного матеріалу експедиції (тобто виклад у вигляді нотного запису на папері), збереглися у приватній колекції Л. Добрянської і у згаданій вище статті про цю експедицію дослідниця дала таку фахову оцінку цим транскрипціям: «У цілому ж, музичні нотації З. Штундер виконані на достатньо високому рівні, незважаючи на те, що при цьому вона здобувала чи не перший свій транскрипторський досвід. Відсутність практичних навиків дослідниця, очевидно, компенсувала тим, що детально ознайомилася із різними збірниками народної музики. У кожному разі, її нотації високо  оцінили члени історико-теоретичної кафедри (і, зокрема, С. Людкевич), які попередньо прослухали аудіоматеріал» [2, 131]. На думку дослідниці, експедиція в Нагуєвичі 1958 р. «стала особливою подією для галицької етномузикології другої половини ХХ століття. Працівники Львівської державної консерваторії З. Штундер та Я. Шуст, незважаючи на молодість та недосвідченість, спромоглися відновити систематичну збирацьку діяльність у Галичині, продовжуючи традиції своїх славетних попередників» [2, 133].

Наступна експедиція відбулася влітку 1958 р. За «Спогадами з мого життя» З. Штундер, для цієї експедиції, яка тривала з 23 липня по 2 серпня 1958 р., С. Людкевич за власні гроші купив магнітофон. «23 липня 1958 року о дев’ятій годині ранку ми з Я. Шустом виїхали зі Львова. Їхало нас тільки двоє, зупинилися і ночували в Коломиї. Шуст був нездоровий, а я втомлена двиганням семи клунків. 24 липня приїхали в Космач. Я мешкала в родини Боб’яків. […] У Космач до нас приїхав Іван Майчик, студент консерваторії, диригент. У нашій роботі нам допомагав також Лук’ян Вардзарук, товариш Д. Павличка, філолог. […] 27 липня ми ходили у село Ставник і записали від 85-літнього мешканця цього села пісню про панщину, а його син грав на сопілці Там само ми записали найкращого на Гуцульщині трембітаря Семчука» [7, 27 – 30]. Четверта експедиція відбулася в серпні 1959 р.

Засіданні кафедри теоретичної кафедри Львівської консерваторії 15 жовтня 1959 р.  цілком було присвячене  здобуткам фольклорних експедицій. Насичений фактами документ яскраво висвітлює і участь З. Штундер у експедиціях, і  в опрацюванні нагромадженого фольклорного матеріалу. Серед поданих Л. Добрянською виписок з документації, долучених до статті, цього документу нема, тому  вважаю за доцільне повністю навести його тут:

«ПРОТОКОЛ

засідання фольклорної комісії від 15 жовтня 1959 р.

Присутні: тт. Людкевич С.П., Сімович Р.А., Гриневецький І.О., Шуст Я.І., Штундер З.К., Стельмащук С.І. та студент Кушніренко.

Денний порядок: Прослухання і розшифровка фольклорних записів.

Проф. Людкевич пояснює причину засідання. Члени консерваторії відбули вже чотири фольклорних експедицій і зібрали досить поважну скількість матеріалів. Ці матеріали вже декілька разів прослуховано і розшифровувано. Зараз завдяки кропіткій роботі асистента тов. Штундер З.К. велика частина записів розшифрована. Наше завдання сьогодні прослухати ще раз магнітофонні записи, порівнати з розшифровкою і вибрати цікавіші зразки. Перед тим просить товаришів, що приймали участь в фольклорних експедиціях поінформувати присутніх про місце і час запису відповідних зразків.

Тов. Шуст пригадує, що зібрано записи чотирьох фольклорних експедицій, перша з них відбулася ще 7 і 8 листопада 1954 року. Участь в ній приняли: тт. Шуст і тодішній студент Стельмащук [Йдеться про Степана Стельмащука (1925 – 2011) – педагога, хорового дириґента, композитора і фольклориста. – Я. Г.]. Були в Пустомитах Львівської області і записали 61 різножанрових мелодій. Друга експедиція відбулася в січні 1958 року, в якій приняли участь т[овариші] Шуст, Штундер і Ковалик [Мовиться про Івана Івановича Ковалика (1907 – 1989) – українського мовознавця і педагога, з 1950 р. – завідувача кафедри української мови Львівського університету. – Я. Г.]. Там також записано вже магнітофоном понад сотню різножанрових матеріалів. Третя експедиція відбулася 20 липня 1958 року село Космач на Гуцульщині. В цій експедиції прийняли участь тт. Штундер, Шуст і студент Майчик [мовиться про Івана Майчика (1927 -2007) – дириґента, фольклориста, композитора і  педагога. – Я. Г.]. Там записано також багато цікавих зокрема інструментальних зразків. Четверта експедиція відбулася при кінці липня і на початку серпня 1959 року і в ній приняли участь тт. Шуст і Кушніренко [Андрій Кушніренко (1933 – 2013) – хоровий дириґент, громадський діяч, композитор, фольклорист, педагог. – Я. Г.]. В загальному під час усіх експедицій записано біля 330 зразків. З черги присутні прослухали магнітофонні записи з Космача, і порівнали з розшифровкою складеною тов. Штундер. Стверджено що розшифровка зроблена правильно, особливо з записів трембіти і вокальних творів. Натомість сопілкові записи треба перевірити і уточнити. Проф. Людкевич стверджує, що зроблено поважну роботу, яку тепер треба вміло використати.

Проводив С. Людкевич.

Протоколував І.Гриневецький»

Окрім польової роботи в експедиціях та розшифровки  пісенного матеріалу, З. Штундер помагала С. Людкевичу в підборі матеріалу і укладання «Хрестоматії народних пісень», над якою композитор працював довгий час, але так і не встиг завершити. За дослідженням Л. Добрянської, «до укладання «Хрестоматії українських народних пісень (мелодій) впорядкованих за ладотональною будовою» Людкевич приступив орієнтовно у 1957 році. Як свідчать консерваторські звіти, її перший варіант (який вміщував близько півтисячі пісень) був завершений не пізніше 1961, а можливо, й швидше, вже 1960 року. Робота над нею ще кілька разів поновлювалася протягом 60-х років, проте до друку справа так і не дійшла (на сьогодні опубліковане тільки вступне слово до хрестоматії)» [3, 45].

У звітах про роботу кафедри, інформаціях про виконання членами кафедри наукових робіт кінця 50-х – початку 60-х років ХХ ст., які були укладені С. Людкевичем як завідувачем кафедри і збереглися в домашньому архіві композитора, лейтмотивом проходить інформація про фольклорну наукову роботу З. Штундер як педагога кафедри, зокрема і в справі укладу хрестоматії. Так, у «Звідомленні керівника теор[етичної] композиторської кафедри в 1959 навчальному році», позначеного датою 4 липня 1959 р. зафіксовано: «Асистент кафедри тов. Штундер і члени Шуст відбули фольклорну експедицію і записали відповідну кількість народних творів. Ці записи зараз розшифровуються і опрацьовуються. Асистент кафедри т. Штундер співпрацювала у складанні хрестоматії укр[аїнських] нар[одних] п[ісень] для ладотонального аналізу і виготовила ряд докладів і рецензії». У недатованій (судячи зі змісту – початку 1960-х років) «Інформації про виконання наукових робіт членами теор[етично] ком[позиторської] кафедри» за З. Штундер числиться: «1) Співпраця при «Хрестоматії нар[одної] творчості». 2) Праця над дисертацією. 3) Розшифровки фольклорних записів. 4) Нарис про наукові роботи С. П. Людкевича». А у «Тематиці наукових робіт членів теоретико-композиторської кафедри ЛДК», датованому 24 лютого 1961 р.,  у науковому навантаженні «асистента» З. Штундер зазначено: «Фольклорні експедиції і розшифровка записів та співпраця над «Хрестоматією української народної пісні». Л. Добрянська зазначає, що, транскрибуючи пісні після здійснених експедицій, З. Штундер виписувала звукоряди для хрестоматії С. Людкевича [2, 130].

Фольклористичні експедиції  за участю З. Штундер мали величезне значення для розвитку фольклористики загалом і розбудови навчальної дисципліни «народна творчість» у Львівській консерваторії зокрема. Адже саме після проведених експедицій до у навчальний процес у консерваторії ввели  музично-етнографічну практику. Що ж стосується ролі експедицій для розвитку фольклористики в Галичині того часу, то слушно  констатують  про це І. Довгалюк та Л. Добрянська :«Фактично експедиційні виїзди 1958 – 1961 років відзначилися не лише першими власне звуковими записами фольклору, зробленими силами працівників і студентів вишу, але й відкрили у Галичині еру магнітофонних записів, яка прийшла на зміну «епосі фонографа», стала новітнім кроком у вивченні народної музики» [4, 7].

Ще один напрям тогочасної наукової праці Зеновії Штундер теж певною мірою пов’язаної з фольклором – це її участь у роботі Комісії по підготовці творів академіка Ф.Колесси до друку. Ця комісії працювала при Львівській консерваторії з кінця грудня 1954 р., під керівництвом того-таки Я. Шуста за участі інших тогочасних педагогів (,Любові Коссак, Йосипа Волинського, Марії Білинської, Софії Грици, Ярослави Колодій, Дарії Колесси-Залєської, Арсенія Котляревського, згодом Стефанії Павлишин, маючи на меті багатотомне видання наукової спадщини Ф. Колесси.  Серед домашнього архіву С. Людкевича у львівському меморіальному музеї композитора, є канцелярська книга у світло-коричневій м’якій картонній обкладинці. На наклейці на початковій обкладинці книги написано вручну заголовок фіолетовим чорнилом: «Книга протоколів Комісії по підготовці творів акад. Колесси до друку». Книга містить рукопис 38 протоколів засідання Комісії за період від 30 грудня 1954 до 2 січня 1959 р.. З цих документів, які нині опубліковані [1], прочитуються перипетії роботи комісії, яка кількаразово міняла проект видання, а врешті підсумком всієї цієї роботи став виданих у Києві 1970-1971 р. три книги праць і одна книга творів Ф. Колесси.

Діяльність Комісії неодноразово обговорювалася  на засіданні кафедри теорії музики і С. Людкевич був освідомлений і знайомий з її роботою. Осінню 1957 р. підготовка видання стала частиною наукової роботи кафедри історії та теорії музики, а С. Людкевич і З. Штундер увійшли до складу комісії. Протокол № 27 засідання Комісії від 16 вересня 1957 р. вперше фіксує серед присутніх і учасників комісії З. Штундер і відтоді вона регулярно бере участь у засіданнях. Однак, протоколи, на жаль, не фіксують докладніше характеру і здобутків її роботи у цій комісії.

Уся описана фольклористична діяльність З. Штундер була контрапунктом до її роботи над кандидатською дисертацією «Народно-ладові основи гармонії М. Лисенка», над якою почала працювати ще в 1954-1957 р. як аспірантка Київської консерваторії під науковим керівництвом спочатку Миколи Вілінського, потім – Пилипа Козицького, а захистила її 1966 р. Великий вплив і на вибір матеріалу і на певні погляди дослідниці мав і С. Людкевич, якого З. Штундер теж вважає науковим керівником свого дослідження. Нині кандидатська дисертація З. Штундер видана окремою монографією [6]. За її змістом очевидно, що робота хоч і пов’язана з фольклором, але спрямована більше на дослідження так важливого для історії української музики співвідношення фольклору і професійної композиторської творчості на прикладі гармонічної мови обробок М. Лисенка та її впливу на оригінальну композиторську творчість (зокрема на «Музику до «Кобзаря») основоположника української музичної класики. Своїм корінням тематика роботи З. Штундер сягає проблем, порушених у  працях С. Людкевича «Націоналізм в музиці» (про «новий стиль» лисенкових обробок народних пісень) та «Форма солоспіву у Лисенка (спроба аналізу)» (щодо тісного взаємозв’язку і впливу лисенкової обробки народних пісень з музичною інтерпретацією поезій Шевченка) і докладним науковим аналізом, по суті, доводить слушність людкевичевих поглядів. Основну частину роботи становить систематизований аналіз застосування у Лисенківських обробках натуральних мажору і мінору, гармонічному мінору, і т. зв. народних ладів (дорійський, фрігійський, лідійський, міксолідійський) і мелодичної одноголосної модуляції завдяки зміні ладової опори при ладовій перемінності. Аналогічні прийоми, виявлені при аналізі обробок, дослідниця відстежує і в оригінальних творах М. Лисенка.

С. Людкевич написав відгук на дисертацію З. Штундер з рекомендацією до захисту, в якому серед іншого дав таку оцінку праці: «Критичний огляд і аналіз головних народних характеристичних ладів української пісенности і порівняння їх за аналогічними зразками оригінальної творчости Лисенка проведена ясно і переконливо, а наведені музичні зразки вибрані доцільно. Як головні позитивні риси дисертації треба назвати: 1. Точне, чітке розмежовання ріжних ладових проблем та детальний розгляд кожної проблеми зокрема; 2. Змагання до всебічного освітлення природи кожного ладу у зв’язку з другими компонентами музики, формою, жанром пісень, 3. Чітка конкретність та доцільний добір музичних зразків для порівняльного аналізу» [5, 635].

Отже, на початках педагогічної роботи та період довершення кандидатської дисертації (1958 -1966), важливою ділянкою роботи Зеновії Штундер була її фольклористична діяльність, яка проявилася в участі в фольклорних експедиціях, здійснюваних тоді Львівською консерваторією, опрацюванні (транскрибуванні) зібраних експедиційних матеріалів. Роль цих експедицій була значна у двох вимірах: після тривалої перерви  ці експедиції відновили  польову експедиційну фольклористичну роботу, яку до війни провадили корифеї української фольклористики (Ф. Колесса, В. Гнатюк та ін.), а також розпочали  застосовувати для цієї праці магнітофон, який прийшов на зміну колишньому фонографу; по-друге,  незаперечний успіх  проведених експедицій завдяки З. Штундер розширив  ділянку фольклористичних дисциплін, які викладалися тоді у консерваторії ще й  музично-етнографічну практику. Важливо, що сам факт  проведення експедицій загалом, як і зокрема уміла транскрипторська діяльність З. Штундер  здобула високу оцінку представників тодішньої історико-теоретичної кафедри консерваторії (зокрема С. Людкевича). Крім того, З. Штундер була пов’язана з іншими науковими проектами, які в тій чи іншій мірі мали стосунок до фольклору – робою над «Хрестоматією народних пісень», яку готував тоді С. Людкевич, та Комісії по виданню наукової спадщини Ф. Колесси. Певний вплив  фольклористична робота  зробила і на  подальшу наукову роботу самої Зеновії Костянтинівни, зокрема на її кандидатську дисертацію, хоч тематика дисертації була спрямована більше на взаємозв’язок фольклору з професійною композиторською творчістю.

Література:

1. Горак Я. Історія видання наукової спадщини Філарета Колесси в 50 х – 70х роках ХХ століття / Яким Горак // Етномузика: Збірник статей та матеріалів з нагоди 175-річчя Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка / Редкол.: Кияновська Л. (голова), Бермес І., Гельбіг А. та ін.; Упоряд. В. Ярмола. – Вип 15. – Львів, 2019. – С.128 – 142 (+ додаток С. 194 – 227).
2. Добрянська Л. Експедиція Львівської консерваторії в село Івана Франка / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2007. – Число 2: збірка статей та матеріалів на честь ювілею Івана Франка / Упоряд. Б. Луканюк. – С. 123 – 147 (Наукові збірки ЛДМА ім. М.В. Лисенка, випуск 14).
3. Добрянська Л. Музично-фольклористична діяльність Станіслава Людкевича у Львівській консерваторії (1939 – 1979) / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2008. – Число 4: збірка статей та матеріалів на честь 100-ї річниці збірника «Галицько-руських народних мелодій» Йосипа Роздольського та Станіслава Людкевича /Упоряд. І. Довгалюк. – С. 37 -56 (Наукові збірки ЛНМА ім. М.В. Лисенка, випуск 21).
4. Довгалюк І, Добрянська Л. Львівська етномузикологія від джерел до сьогодення / Ірина Довгалюк, Ліна Добрянська // 25-ліття кафедри музичної фольклористики та Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології: історія – перспективи – доробок: Бібліографічний покажчик / Упоряд. І. Довгалюк; Редкол. І. Пилатюк (гол. ред.), Б. Луканюк та ін. – Львів, 2019. – С. 5 – 22.
5. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / Упорядкування, редакція, переклад і примітки З. Штундер. – Т.2. – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – 816 с. (Історія української музики. Випуск 5).
6. Штундер З. Народно-ладові основи гармонії Миколи Лисенка /Зеновія Штундер – Львів – Жовква: Місіонер, 2015. – 176 с.
7. Штундер З. Спогади з мого життя / Зеновія Штундер. – Львів: Місіонер, 2012. – 48 с.
8. Штундер З. Спогади про Станіслава Людкевича / Зеновія Штундер // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – Львів- Жовква: Місіонер, 2010. – С. 225 – 233.
9. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість / Зеновія Штундер. – Том 2 (1939 – 1979). – Львів – Жовква: Місіонер, 2009. – 360 с.

Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею Станіслава Людкевича

Коротка біографічна довідка. Олена Стефанія Людкевич (в заміжжі Кашубинська) народилась 1881 р. в с. Уличне біля Дрогобича, в домі батьків матері – Пелагії та о. Олексія Ґіжовських. Освіту отримала спочатку у жіночій виділовій школі в Ярославі, далі в жіночому вчительському семінарі у Перемишлі, здала екзамени з правом викладання в народних школах з українською і польською мовами навчання. Опісля деякий час працювала в народній школі ім. С. Сташіца (в якій батько, Пилип Людкевич, був довголітнім директором). У жовтні 1905 р. О. Людкевич вийшла заміж за інженера Дмитра Кашубинського; подружжя мешкало в різних містах Галичини. Куди чоловіка скеровували по роботі, зокрема в Ярославі і Перемишлі. У травні 1946 р. внаслідок акції “Вісла” Кашубинські опинились у Львові, де спочатку мешкали на Знесінню, а згодом у будинку по вул. Мірецького, 40. У 1962 р., після смерті чоловіка, Олена переїхала у новозбудований дім брата по тодішній вул. Військовій, 7. Померла 7.05.1971 р. у Львові, похована на Янівському цвинтарі

Рукописні матеріали О. Людкевич-Кашубинської свідчать про справжній літературний хист авторки. Дар спостереження, уміння зафіксувати на папері свої думки, переживання, роздуми – проглядають з кожної сторінки. Літературне обдарування можна вважати родинною прикметою. Адже старший брат Олени, Станіслав Людкевич, не лише писав блискучі розвідки, статті як філолог і музикознавець, а й володів поетичними здібностями і свого часу належав до українського літературно-мистецького об’єднання “Молода Муза”.

Свої записи О. Людкевич-Кашубинська вела польською мовою, лише один Щоденник – українською.

Нижче подаємо уривки із першого Щоденника, що має назву “Tajniki serca mego”, в українському перекладі.

Ярослав, квітень 1886 р.

Я народилась 10 липня 1881 р. в Уличному. Про своє дитинство не можу багато розповісти. Зростала тут, тому це місце для мене наймиліше і найгарніше.

Пригадую, що вакації ми проводили у Дідуся в Уличному. Ці хвилини ніколи не забуду. Дідуся запам’ятала мало. Мені здається, що це був високий чоловік, вже дуже сивий, зазвичай ходив сумний і мовчазний. Як зараз бачу ту білу плебанію з великим садом, який її оточував. Збоку стояла велика конюшня з’єднана зі стодолою, вкрита, як зазвичай, стріхою, на якій гніздилась пара лелек. Часто їздила возом по сіно або траву. Віз був запряжений волами, з яких одного страшенно боялась, бо брикався як тільки його виводили з конюшні. Під кінець вакацій ми знову їхали додому, і так минав рік за роком.

Ось надійшли останні вакації, проведені в Уличному. Пам’ятаю, коли ми мали від’їжджати, Дідусь казав закликати нас до своєї кімнати. Довго нас повчав, давав відповідні настанови, а мама дуже плакала. Мій дитячий розум не міг збагнути, що вже ніколи більше не побачу старенького Дідуся і любе Уличне.

Мій батько є директором [школи] на Лежайському передмісті. Мама з дому Ґіжовська. У мене лише один брат, який зараз навчається у VIIкласі гімназії. Хлопець надзвичайно гарний і добрий, однак часами злючка та запальний.

Початкову освіту ми отримали у батька, потім Сташка віддали на рік до школи. Йому було важко, тому мама замешкала з нами у місті. На останніх вакаціях вона повернулась до передмістя, ми були самі на квартирі. Однак тепер щодня їздимо до школи, бо ходити далеко.…

Нині наш Страсний четвер. У домі метушня, як звичайно перед святами. Свята вже близько, проте надворі зовсім негарно. Декілька днів тому було так тепло, так чудово. Аґрус випустив листочки з бруньок, а сьогодні все вкрите снігом. …

Ми усі з діда-прадіда є русинами, тому ходимо до церкви і відзначаємо українські свята. …

Вранці усі поїхали до церкви. Богослужіння було прегарним. Відправляли декілька священників. За церквою стріляли. Потім священники читали Євангелію різними мовами. Новий (імені якого ще не знаю) – польською, о. канонік – українською, капелан – німецькою, о. Хотинецький – грецькою, о. Романовський – гебрейською, о. Паславський – латиною.

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Музею

Поштівка (або поштова листівка) має понад 150-літню історію. Спочатку це була прямокутна картка цупкого паперу з місцем для марки та адреси одержувача. Такі “відкриті листи” коштували дешевше, ніж звичайні у конвертах. Щоправда, спочатку приватні особи і особливо фірми уникали таких листів, побоюючись “цікавих очей”. Однак потрохи поштівки отримують все більше поширення. З часом на паперові картки почали наносити зображення. Перші вітальні поштівки були пов’язані з Різдвяними святами, згодом коло сюжетів ставало дедалі ширшим – краєвиди, міста, квіти, тварини, птахи… Такі поштівки виготовляли з надзвичайною старанністю. Адже разом із вітанням дарували красиву мініатюру, яку довго зберігатимуть і згадуватимуть адресанта.

Міжвоєнні десятиріччя ХХ ст. стали справжнім “золотим часом” для друкування поштівок, кількість яких вже обчислюється мільйонами. За тематикою їх можна поділити на дві групи: художні (тобто репродукції) та документальні (фотопоштівки). Варто зазначити, що практично всі вони випускались за участю професійних художників і фотографів.

Поштівку цілком справедливо вважаємо пам’яткою культури. Адже в багатьох випадках це унікальний документ, який відтворює картини історії, дає можливість зануритись в атмосферу тодішнього буття.

Сподіваємось, що в наш час електронного спілкування ми не втратимо живого зв’язку і вітатимемо один одного саме поштівками. Адже ці художні мініатюри містять на звороті особисте звертання, що зберігає тепло дружніх рук наших рідних і близьких.

На пропонованій виставці демонструються поштівки з особистих архівів Станіслава Людкевича та дружини композитора Зеновії Штундер (переважна більшість із них з автографами; на поштівці із зображенням Ворохти лист С.Людкевичу датований 1909 роком). Вони поділені за тематикою на групи:

– Різдвяні та Великодні вітання із відповідною символікою та ілюстраціями святкувань.
– фотопоштівки із зображенням панорам міст. Серед них Ярослав, Перемишль та Львів, які посідають особливе місце в життєвій та творчій біографії С. Людкевича.
– фотопоштівки та репродукції із портретними зображеннями
– поштівки з патріотичною тематикою

На деяких художніх поштівках бачимо імена відомих українських та польських художників: О. Кульчицька, Я. Пстрак, А. Манастирський, С. Гординський, А. Ватюшак, М. Андрієнко, Т. Аксентович, А. Сеткович. Авторами двох світлин є Ю. Буцманюк (“На варті”) та М. Сенковський (“Гуцульські образи”).

На поштівках із особистої збірки С. Людкевича – листи та вітання від родини, приятелів, колег, учнів. Це зокрема – поет І. Гаврилюк, співачка О. Дівнич, піаністки Н. Кміцикевич, Г. Лагодинська, В. Божейко, І. Приймова, родина Турянських.

Мар’яна Зубеляк, провідний зберігач фондів Музею

У 1931 році Станіслав Людкевич переїздить на вулицю Шептицьких, 14 – в родинний будинок свого товариша з університетських студій Іларіона Боцюркова – “краєвого адвоката в Бучачи”. Тут композитор мешкав наступні 30 років. У радянський час вулицю перейменували на Кірова, в роки німецької окупації вона отримала назву Sterngasse (Зоряна), від 1944 р. – знову Кірова; початкову назву Шептицьких повернули у 1990 р.

В архіві Людкевича зберігаються кілька листів від Боцюркова, написаних на поштових картках. В одному з них, датованому 17. 08. 1931, читаємо: “Високоповажаний Пане Доктор! Повідомляю Вас, що маю для Вас від дня 1 вересня 1931 вільне помешкання в моїй камениці при вул. Шептицьких, 14, складаючеся з трьох кімнат і кухні і лазєнки, за 210 зл. місячно. Як маєте вільний час, можете вже і тепер то помешкання оглянути. Помешкання це є на другому поверсі, а замешкує його тепер Арон Штарк, який з кінцем с.м. випроваджується. Прошу ласкаво подати мені до відома, чи берете це помешкання, чи ні. З поважанням др. Боцюрків”.

С. Людкевич, очевидно, одразу погодився на пропозицію. Бо вже в наступній картці, яку приятель-адвокат надіслав 20 вересня на вул. Шептицьких, він писав: “застерігаю собі право нічлігу у Вашій хаті в разі мого приїзду у Львів, а з огляду, що я раз на місяць або на 2 місяці до Львова приїжджаю, то думаю, що Ви на це застереження згодитесь”.

На новому місці композитора чекали певні проблеми, адже попередній мешканець залишив по собі борги. Про це читаємо у вищезгаданому повідомленні від Боцюркова: “Що ся тичить Ваших клопотів з елєктрикою і газом, то тут ніхто не винен, лиш Штарк, а Ви, як хочете мати одно і друге, то мусите довг Штарка заплатити, а зате можете Штарка позивати о зворот заплаченої за нього квоти”.

Сусідами доктора Людкевича на тому ж поверсі були його близькі друзі – пані Олена Філяс з чоловіком, сином та її брат Зенон Попель (довголітній учасник хорів “Львівський Боян” і “Бандурист”). Про це пише у своїх спогадах диригент професор Юрій Луців.

З різних куточків України і світу, Станіслав Людкевич отримував листи, вітання, розповіді про події музичного життя, заадресовані на вул. Шептицьких, Кірова…..

У 1948 р. композитор звернувся до своїх сусідів із пропозицією відступити йому одну кімнату, в якій планував обладнати собі робочий кабінет, з фортепіано, нотною бібліотекою. Після отримання офіційних дозволів у різних інстанціях справу полагодили в такий спосіб: в одному помешканні двері замурували, в другому – пробили в капітальній стіні. Проте, як виявилось згодом, така зміна в плануванні квартир не була вдалою, оскільки не забезпечувала належної звукоізоляції.

Серед документів Людкевича зберігається Договір найму жилого приміщення в будинках місцевих рад (від 1.01.1959 р.), в якому зазначено: квартира загальною площею 76 кв. метрів, складається з 4 житлових кімнат (відповідно – 15,0; 19,7; 16,1 та 14,2 кв. метри) та підсобних приміщень.

Очевидно в радянський час помешкання Людкевича було закріплене за консерваторією.

Восени 1954 р. Станіславу Людкевичу виділили земельну ділянку по вул. Військовій для спорудження власного будинку, що розтяглось на декілька років.

Коли тривалі будівельні роботи, нарешті, добігали кінця, композитор почав клопотати про те, щоб його квартиру передали викладачу консерваторії Зеновії Штундер (вона винаймала помешкання у цьому ж районі, по вул. Одеській)

Нагадаємо, що музикознавець Зеновія Штундер, колишня учениця професора Людкевича, з перших років роботи в консерваторії стала не лише помічницею, але й близьким другом та однодумцем (а згодом – дружиною, дослідницею життя і творчості композитора, фундаторкою його Музею). Вони часто зустрічались, розмовляли на різні теми, ходили на концерти і навіть обідали в ресторани “Москва” (тепер ресторан-казино “Спліт” по вул. М. Коперника) та “Інтурист”, де Станіслав Людкевич мав улюблене місце у “Східному залі” (тепер ресторан “Жорж”).

Професор переїхав у власний будинок наприкінці 1961 р. Сама Зеновія Штундер ніколи не згадувала про те, що мешкала у колишній квартирі Людкевича. Наразі відомо, що невдовзі вона переїхала за адресою бічна Урицького, 15 (теперішня М. Драй-Хмари), а наприкінці 60-х років – у власне помешкання по вул. Оборонній, 10/3 (нині – І. Рубчака). Згодом сюди з Івано-Франківська перепровадились її батьки.

Хоча С. Людкевич мав багатьох приятелів, знайомих, у товаристві був цікавим співрозмовником, проте, як зазначають його сучасники, не любив, щоб йому перешкоджали вдома. Одними з тих небагатьох, хто заходив до його помешкання, були Зеновія Штундер та сімейний лікар Степан Барвінський. Саме вони подали (змалювали) деякі цікаві штрихи побуту Людкевича з тих літ.

Зі слів З. Штундер: “Була зворушена простотою, старосвітськими шафами, столом, накритим газетами, якимись кусками лінолеуму на підлозі. … На дверях табличка “Др. Ст. Людкевич”; взагалі чисто і так скромно”.

Згадує С. Барвінський. “Професор жив в обстановці з ХІХ ст., яку можна ще побачити у відповідних кінофільмах. Під стіною стояло ліжко з великими бляшаними опертями в головах і в ногах, помальованими на брунатний колір, з розмальованими листочками й квітами, в куті стояв старовинний умивальник з цього ж комплекту. Ці предмети професор використовував до самої смерти”. Зазначимо, що описані старосвітські меблі, зокрема ліжко, і нині можна побачити в експозиції Меморіального музею Станіслава Людкевича.

З помешканням на Шептицьких-Кірова пов’язаний найдовший період життя композитора і водночас – найбільш напружений, позначений бурхливими історичними подіями. Стрімкі зміни державних урядів, політичних формацій, безперечно, залишили свій відбиток у творчості й діяльності Людкевича. Проте аж ніяк не можна говорити про якийсь спад творчої активності, радше – про певні зміни акцентів.

Людкевич активно продовжує роботу в жанрах вокальної, хорової та вокально-симфонічної музики. Так, серед монументальних творів особливе місце посідає кантата “Заповіт” (для хору, солістів і оркестру). Поезія Франка надихнула на створення кантати “Наймит”, хорів “Восени”, “Конкістадори”.

У радянський період композитор продовжує звертатись до творчості своїх улюблених поетів Олександра Олеся, Василя Пачовського, Петра Карманського. Однак з огляду на цензуру мусив подавати їхні тексти як свої.

Деякий час ще триває робота над історичною оперою “Бар-Кохба” (про повстання євреїв проти Римської імперії), однак вона залишилась незавершеною, а музичний матеріал Людкевич використав згодом у інших творах. Упродовж 1946-1955 рр. він створює на власне лібрето оперу “Олекса Довбуш” – про легендарного ватажка карпатських опришків.

У полі особливого творчого зацікавлення Людкевича – інструментальна музика, в якій композитор менше був зв’язаний директивами партії щодо ідейного змісту. Серед симфонічних творів: фантазія “Веснянки”, Симфонієта, симфонічні поеми “Пісня юнаків” (інша назва “Рондо юнаків”), “Дніпро”, за творами Франка “Не забудь юних днів” і “Мойсей”, симфонічна картина “Наше море”, “Прикарпатська симфонія”. Окрім того Людкевич скомпонував ряд мініатюр та циклів п’єс для фортепіано, скрипки, струнного квартету.

Композитор не залишає справи редагування і аранжування творів своїх попередників. Так, у 30-ті рр. написав вставну ІІІ дію до опери С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, редагував та інструментував “Вечорниці” П. Ніщинського. У радянський період Людкевич здійснив оркестрові редакції опер Лисенка “Утоплена” і Леонтовича “На русалчин великдень”.

У монографії про композитора, яку підготувала З. Штундер, читаємо: “20 листопада 1961 р. Людкевич переїздив у свій новозбудований дім на вулиці Військовій, 7. В цьому домі він прожив останні вісімнадцять років свого життя”.

Про інші адреси читайте тут:
12 львівських адрес Станіслава Людкевича
12 львівських адрес Станіслава Людкевича. В Домі Соломії Крушельницької

Джерела:

1. З. Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. 1 (1879-1939). – Львів, 2005. – 636 с.
2. З. Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. 2 (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009. – 360 с.
3. Ю. Луців. Доктор Станіслав Людкевич (горстка спогадів) // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 104.
4. С. Барвінський. Станислав Людкевич – людина легенди і дійсності // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – Жовква-Львів. 2014. – С. 118-119.
5. Фондова збірка Меморіального музею Станіслава Людкевича.

Мар’яна Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

В усіх творах на Шевченкові вірші Людкевич особливо уважно ставиться до інтерпретації кожного слова поета, кожної деталі тексту, шукає відповідних інтонацій та інших виразових засобів.

Настроєм туги за батьківщиною пройнятий і вірш „Сонце заходить”, на слова якого Людкевич створив мішаний хор а капелла, опісля перероблений для чоловічого хору та на мелодекламацію в супроводі струнного квартету. Захід сонця викликає у самотнього поета спогади про далеку Україну. Хор має п’ятичастинну форму, в якій чергуються дві контрастні теми: пейзажна тема заходу сонця і тема спогадів поета. Особливо вражають пейзажні епізоди, в музичному зображенні яких головним виразовим засобом є гармонія. Саме вона передає усі нюанси колориту, ілюструє поступове потьмарення й сумерки. В чотириголосній акордово-гармонічній фактурі композитор веде голоси тонами і півтонами і лише два стрибки на септиму і терцію, що супроводять слова „пташечка тихне, поле німіє” в другому реченні, увиразнюють мелодію. Весь цей початковий восьмитакт звучить на піаніссімо, в ре-мінорі, в темпі Motto largo:

Друга частина хору написана у формі шістнадцятитактового періоду повторної будови. Вона починається словами „Радіють люди, що одпочинуть…” і відповідно до змісту слів вносить повний контраст: паралельний Фа-мажор, темпове і ритмічне пожвавлення (Allegretto moderato і розмір 68 після чотиридольного в першій частині), зміну фактури – її поліфонізацію. В другій частині з’являються і народно-пісенні мотиви (на словах „в темний садочок на Україну”).

Третя частина хору – „Чорніє поле, і гай, і гори” – є неначе продовженням першої. Повертається тональність ре-мінор, чотиридольний такт, темп Motto largo акордово-гармонічна фактура. Ця частина закінчується словами „на синє небо виходить зоря”, які композитор надзвичайно вдало ілюструє енгармонічною модуляцією з Соль-мажору в Сі-мажор, а закріплює Фа-дієз мажор, досягаючи найкращого ефекту для музичної картини зоряної ночі: зоря ніби розквітає на небі. Автор супроводить цей епізод ремаркою „dolcissimo”:

Спокійний, ідилічний настрій переривається раптом болючим окликом „Ой зоре! зоре! – і сльози кануть…”. Так починається четвертий фрагмент хору, який нагадує другий фактурою викладу, розміром, темпом, але в ре-дієз мінорі, з численними  модуляційними відхиленнями.

Лірично-споглядальний характер музики поступово пожвавлюється, з’являються драматичні акценти, які на початку п’ятого епізоду, на словах „Коли забули, бодай заснули…” досягають кульмінації. Композитор використовує тут різко контрастні засоби, динаміку фортіссімо, речитативно-патетичну фразу і ще раз вдається до енгармонічної модуляції, на цей раз з ре-діез мінору у фа-мінор, а далі – в основну тональність ре-мінор:

Хор „Сонце заходить” – один з творів, в якому Людкевич прагнув музично виразити кожен нюанс поетичного слова, виявляючи притому тонку майстерність, і справедливо дослідники творчості композитора зараховують цей хор до його шедеврів.

За матеріалами кн.:

Зеновія Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т.1: 1879-1939. – Львів: ПП “Бінар-200”, 2005.

У цьому творі найпереконливіше втілилась провідна тема його творчості – героїка національно-визвольної боротьби і свободи. Композитор завжди з глибоким хвилюванням відгукувався на найважливіші і хвилюючі події сучасності. Тому такою близькою йому була поезія Шевченка, її глибоке громадянське звучання, що надихнуло Людкевича на створення таких полотен як “Кавказ” і “Заповіт”. (У 1964 р., з нагоди 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, за ці твори композитор був удостоєний Шевченківської премії).

До музичної інтерпретації Шевченкового слова Людкевич підходив з величезною увагою. Про це свідчать його дослідження, в яких автор дає ґрунтовний аналіз поезій Т. Шевченка і музичних творів на його слова (статті “Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” і “Про композиції до поезій Шевченка”, опубліковані в журналі “Молода Україна” в 1901-1902 рр.)

Над “Кавказом”, цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою, С. Людкевич працював понад десять років – від 1901 по 1913. Почав компонувати з другої частини, якій дав назву “Молитва”. Першу частину (“Прометея”) писав у 1904-1905 рр. у Перемишлі. На титульній сторінці автор поставив напис “Присвята російським революціонерам”, маючи на увазі всі уярмлені народи, що повстали проти царської влади. У Перемишлі 1909 р. Людкевич закінчив четверту частину (“Борітеся!”); а третю (“Хортам, гончим слава!”) написав у Львові у 1912-1913 рр. Прем’єри окремих частин відбулись на Шевченківських концертах різних років. Так, у березні 1902 р. була виконана друга частина, у травні 1906 – перша, у березні 1911 – четверта, а в березні 1914 – третя частина.

Лише 1925 р. “Кавказ” вперше прозвучав у цілості з нагоди відзначення 25-літнього ювілею композиторської діяльності Людкевича. Тоді на концертах 8 і 15 березня в залі Народного Дому виконавцями були хор “Львівського Бояна” і симфонічний оркестр Музичного товариства ім. М. Лисенка; за диригентським пультом був сам автор.

Прем’єру виконання попередила розвідка В. Барвінського на сторінках газети “Діло” з детальним аналізом твору. А після ювілейних концертів він написав ще одну статтю, в якій зазначив: “Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича. … “Кавказ” є і на довгі часи останеться ще якоюсь Біблією, в якій будучі покоління будуть вичувати незглибиму силу мук і болю української душі та черпати віру на світлу побіду і кращу будучність”.

І дійсно, на всіх поворотах історії нашого народу “Кавказ” демонстрував світові незламність, незнищимість українського духу.

Ось лише окремі моменти історії виконання кантати-симфонії “Кавказ”.

Навесні 1941 р. відбувся авторський концерт Людкевича, що став небуденною мистецькою подією для львів’ян. Тоді “Кавказ” вперше виконувався професійним хором “Трембіта” і симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси. У вступному слові Василь Витвицький назвав автора справжнім каменярем української музичної культури. А Василь Барвінський в рецензії знову із захопленням писав, що “Кавказ” “від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту”.

Неймовірним фактом є виконання “Кавказу” у Львові у квітні 1943 року. На трьох концертах співали мішані й чоловічі хори “Львівського Бояна”, “Сурми” та оперного театру, грав симфонічний оркестр театру, диригував Лев Туркевич. В. Барвінський, рецензуючи ці мистецькі заходи, наголошував на їхній актуальності: “Під теперішню хвилину не можна було зробити кращого і більш доцільного вибору твору, якого словний зміст тепер так глибоко ворушить наші серця, а його музична інтерпретація, таємною і водночас такою могутньою мовою тонів доходить до найбільш скритих клітин нашої душі”. Зі спогадів В. Витвицького: “Виконання “Кавказу” в залі Львівського оперного театру відбулося при спонтанній реакції слухачів. Концерт треба було повторити ще раз і ще раз, бо за першим разом зала не могла вмістити всієї публіки. Коли ж мова про наших музик, то в ті тижні вони жили просто в полоні Шевченкового слова і Людкевичевої музики. … Можу сказати, що мені довелося пережити небагато таких моментів, коли композитор, мистці-виконавці та численні слухачі мали таке почуття єдности і спільноти, як це було тоді”. (В. Витвицький. Станислав Людкевич зблизька //Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З.Штундер. 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С.139-140)

Ось уже понад століття “Кавказ” С. Людкевича хвилює серця слухачів. До цього грандіозного вокально-симфонічного полотна звертаються провідні виконавці. У програмах, які зберігаються в архіві Людкевича, зазначені імена диригентів Миколи Колесси, Стефана Турчака, Івана Юзюка, Володимира Сіренка, Володимира Колесника. Полум’яні заклики Шевченка “Не скує душі живої”, “Встане правда! Встане воля!”, “Борітеся – поборете!”, втілені в геніальній музиці Людкевича, – і в наші дні не втрачають своєї актуальності. Яскравим свідченням цього є мистецький проект Мирона Юсиповича, здійснений до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Мар’яна Зубеляк

Подібно як кожний штрих, кожний мазок пензля художника, вирішують про правдиве реалістичне зображення людини на портреті, так і кожен спогад сучасника дає основу читачам для більш рельєфного і повного уявлення про вдачу, поступки, звички індивідів минулого. Я зовсім добре здаю собі справу з того, що беру на себе неабияк важке і відповідальне завдання, піднімаючи де-не де занавіску інтимних настроїв і переживань С.П. Людкевича, але вважаю, що священним обов’язком кожного з нас, хто мав можливість знати й зустрічати цього видатного композитора, розмовляти з ним і бувати в його домі, накреслити спогади про нього.

Вперше я почула про доктора Станислава Людкевича з розповідей моєї матері, яка навчалась у дівочому інституті в Перемишлі (1905-7 рр.). Професор викладав там якийсь час українську мову й літературу, вів співи. Всі вчителі і учні шанували його і любовно називали “наш Сясьо”. А який він був красень! – розказувала мама – стрункий, елегантний, з високою хвилястою шевелюрою, з юнацьким рум’янцем, з фантазійно вив’язаною лентою під бородою! (До речі, цій звичці він остався вірним до останніх днів життя). Ні одна семінаристка не залишалась байдужою до нього. Ми добре знали, якими вулицями Сясьо ввечорі прогулюється, в якому кафе буває. Отже часто збирались гуртками, щоб ще зайвий раз зустріти, поглянути на нього. Інколи підглядали, як він зупинявся під блідим світлом вуличної лампи, виймав з грудної кишені піджака листок нотного паперу і тут же зафіксовував тільки що зароджену музичну думку, мелодію.

В мої університетські роки (1932-37) у Львові я не раз зустрічала композитора С. Людкевича то в оперному театрі, то в концертних залах, у Вищому музичному інституті ім. Лисенка, то на репетиціях “Львівського Бояна”.

Я здавна добре усвідомлювала величезний вагомий вклад С.П. Людкевича – композитора, вченого-фольклориста, видатного музично-громадського діяча. Працюючи поруч багато років, я переконалась, що без його мудрих настанов і дружніх консультацій, порад ніхто з молодих композиторів і педагогів не обходився. Його сердечною відвертістю, гуманністю і готовністю передати свій досвід і знання молодшим товаришам я завжди захоплювалась. Проте я ніколи не наважувалась цікавитись його особистим життям, його домашнім і родинним побутом. С.П. Людкевич стояв у моєму розумінні на такому недосяжному п’єдесталі, що в мене, і здавалось мені ні в кого, не вистачає сміливості відсунути занавіску його буденних людських зацікавлень і переживань.

Та якось літом в половині 60-их рр., відпочиваючи в мальовничих Заліщиках над Дністром, я зустрілась і подружила з О.Г. Юркевич – єдиним львівським сейсмологом, кандидатом технічних наук. Вперше від неї я дізналась, що С.П. Людкевич буває в них дома частим гостем, що він в товаристві дуже розмовний, веселий, дотепний, що любить пограти в карти, смачно поласувати маковим тортом і помузикувати. До того ж посекретничала зі мною Ольга Гнатівна, що саме її дарить композитор симпатією і присвятив їй цілий ряд своїх творів. (Про це, до речі, вона сама скаже найкраще).

Через якийсь час Ольга запросила мене побувати в їх домі по вул. Рилєєва, № 3 одного недільного вечора. Тут були: мати Ольги, дві її сестри Наталія і Ірина. Вперше я зустріла професора Людкевича за столом у колі близьких знайомих за відвертою сердечною розмовою. У гарній просторій квартирі Якимчуків було багато картин різних художників. Пам’ятаю, що мова йшла про них, але що саме говорив на цю тему Станислав Пилипович, пам’ять моя не зберегла.

Після вечері професор сів за піаніно і імпровізував досить довго на тему пісень “Ой, що ж бо то та й за ворон” і “Ой співаночки мої”. З пізнішого знаю, що першу особливо любив композитор, а другу – Ольга, яка її часто сама собі награє. Я тоді пригадала, що якось то чула, як С.П. Людкевич фантазував собі на фортепіано в консерваторії в аудиторії № 40 на тему пісні “Ой що ж бо то та й за ворон”: грав її в різних варіантах і комбінаціях. Я стояла з групою студентів-теоретиків у коридорі під дверима. Ми слухали понад 20 хвилин, аж професор закінчив і вийшов. Тоді тільки ми зайшли в аудиторію, в якій по плану повинні були займатись історією української музики. Пісня “Ой що ж бо то та й за ворон” звучала мені ще довго в ухах. Композитор любив її очевидно неабияк, бо неодноразово повертав до неї; вона й стала основою траурного марша “Похорон отамана”, присвяченого М.В. Лисенку.

Того вечора я переконалась, яким безпосереднім, природним, невимушеним буває професор в домашній обстановці.

Повний текст спогаду див. у книзі:  Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. Зеновія Штундер / 2-е вид. – Львів-Жовква, 2014. – С. 158-180.

Зеновія Костянтинівна народилась 22 квітня 1927 р. у Бересті (тепер Брест Республіки Білорусь). Невдовзі родина переїхала до Тлумача, а згодом – до Станиславова.

Загальну освіту З. Штундер здобувала спочатку в школі, гімназії, а за радянських часів у школі-десятирічці. Зеновія Костянтинівна завжди з великою теплотою згадувала своїх гімназійних наставників. І серед них – вчителя живопису Ярослава Лукавецького, відомого українського художника; у 1948 р. він намалював портрет своєї учениці.

По закінченні середньої школи З. Штундер навчалась на фортепіанному відділі Станіславівського музичного училища; а в 1948-1953 рр. вона була студенткою історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії, яку закінчила з відзнакою. Серед її викладачів був С. Людкевич, що читав курс народної творчості, а через декілька років став керівником дипломної роботи на тему: «Особливості музичного стилю Леонтовича».

З. Штундер продовжила навчання у Києві в аспірантурі; а 1966 р. захистила кандидатську дисертацію «Народно-ладові основи гармонії М. Лисенка» (вийшла друком у Львові 2015 р.). Як бачимо, молодий музикознавець одразу ж визначила напрямок своїх наукових зацікавлень. Це – творчість корифеїв українського національного музичного мистецтва Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича а згодом Станіслава Людкевича.

У 1958 р. Зеновія Костянтинівна розпочала викладацьку роботу в консерваторії. Спочатку вона активно займалась фольклористикою; у складі кількох експедицій записувала народні пісні, інструментальну музику у Нагуєвичах, селах Гуцульщини і Покуття. Ряд пісень Людкевич відібрав для хрестоматії з української народної творчості, над укладанням якої працював тоді. А на засіданні Вченої ради Іларіон Гриневецький зазначив: «Розшифровки перевіряли Сімович, Людкевич і я. Стверджую, що вони зроблені дуже добре. З. Штундер вже має певний досвід. Слід подумати про нові експедиції і відповідно забезпечити їх технікою» [2, 184].

З перших років роботи в консерваторії З. Штундер стала асистентом професора Людкевича. Вони часто зустрічались, розмовляли на різні теми; в бесідах композитор ділився споминами. Неодноразово Станіслав Пилипович приїздив до Івано-Франківська, де мешкали батьки Зеновії. В архіві З. Штундер зберігаються зроблені нею фотографії, на яких зображений Людкевич у франківському парку.

В тому часі не раз велися розмови про музикознавчий доробок професора. Упродовж сорока років Людкевич друкував свої статті та рецензії у щоденній галицькій пресі або в спеціалізованих музичних журналах. Написана 1907 року дисертація не була опублікована, а рукопис її зберігається в архіві бібліотеки Віденського музикознавчого інституту. Отож, З. Штундер звернулась до віденських колег і отримала з архіву копію дисертації Людкевича «Два причинки до питання розвитку звукозображальності» та переклала її українською мовою. Професор високо цінував роботу своєї колеги. До кінця життя Зеновія Костянтинівна зберігала як реліквію ноти творів Людкевича з присвятами автора: «Моїй цінній помічниці у музикознавчих студіях»; «Ідеальній моїй асистентці»; «Чесній піонерці на нашій занедбаній музикознавчій ниві»; «Чесній і ідейній працівниці на ниві нашого музикознавства».

З. Штундер почала упорядковувати збірник музикознавчих праць С. Людкевича, який мав вийти до його 90-літнього ювілею. Проте через великий обсяг роботи текст був зданий до видавництва трохи пізніше. Збірник вийшов друком у березні 1973 р. А вже через декілька днів майже весь тираж був вилучений і знищений, дослідницю ж звільнили з роботи. Не допомогли і публічні заяви Станіслава Пилиповича, в яких він високо цінував її працю.

Щоб підтримати свою колегу, С. Людкевич заповів їй дім, майно, архів, а 3 листопада 1973 р. вони розписались. Зеновія Костянтинівна згадувала, що того самого дня в консерваторії відбувалось засідання партбюро щодо справи архіву композитора, а пізніше секретар приходила до дому Людкевича, щоб перевірити чи дійсно у паспортах є штамп про одруження…

Згадує артистка Софія Федорцева, яка мешкала по сусідству з Людкевичем: «Одного дня вранці я побачила, як молода жіночка малює зеленою фарбою велику огорожу навколо дому. Я здогадалась, що це дружина Станіслава Пилиповича. З її приходом перед домом композитора появились чудові квіти… Цей квітник, барвистий і запашний, став прикрасою всієї нашої вулиці. Красивим і поетичним став дім Станіслава Пилиповича. Та найбільш важливою переміною з приходом дружини в дім композитора було те, що Станіслав Пилипович виходив з дому не один, а з дружиною. Завжди удвох сходили вони по сходах тихої вулиці, прямуючи до міста» [3, 21].

Композитор Микола Колесса писав, що в часи, коли Людкевич «жив на своїй холостяцькій квартирі, він не любив, щоб його відвідували. Зате після того, як він поселився в своєму власному домі, а головно після одруження, коли то в його хаті запанував зразковий лад, а на городі появились квіти, посаджені дбайливою рукою, Станислав Пилипович радо вітав у себе гостей» [4, 54].

Насамкінець надаємо слово музикознавцю Марії Білинській, яка разом із Орестом Березовським були свідками на реєстрації шлюбу. «Зеновія Костянтинівна, – це необхідно кожному признати, – зуміла виректися абсолютно свого особистого життя, і весь час, всі сили й енергію присвятити професорові. Мабуть, мало знайшлось би жінок, щоб так «жертвенно» віддались опіці другої людини. … Зеновія Костянтинівна справилась по-геройськи з усім! Людям часом дуже легко кидати камінчики в чужі городчики! Легко декому з львів’ян осуджувати Станислава Пилиповича за те, що не видержав, зрадив свій вільний стан. Свою музу-музику, а на Зеновію Костянтинівну нарікати, що не відповідає своїм завданням, не опікується професором достатньо, має свої «дивацтва»… Але вона єдина прийнялась цих обов’язків і виконувала їх з повним самовідреченням, ніжністю і душевністю» [5, 175].

По смерті Професора Зеновія Костянтинівна щиро служила його пам’яті. Її подвижницька праця, наукові здобутки гідні подиву й захоплення. З. Штундер підготувала двотомне видання повного зібрання музичної публіцистики С. Людкевича, яка охоплює період від кінця ХІХ до початку 70-х років ХХ століття. (Львів, 1999-2000 рр.). Сюди увійшли дослідження, статті з фольклористики, про церковну музику, статті з питань музичного шкільництва і педагогіки, праці з теорії музики, статті про музичне життя Західної України, рецензії, виступи.

В результаті копіткої багаторічної праці З. Штундер у 2005 і 2009 роках з’явилось ще одне монументальне видання – 2-томна монографія «Станіслав Людкевич. Життя і творчість», яка є докладним літописом життя і багатогранної діяльності композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, музично-громадського діяча. Поява цього видання стала вагомим здобутком українського музикознавства, адже досі про жодного українського композитора не було такої фундаментальної монографії. Як писав музикознавець Я. Горак, «постать Станіслава Пилиповича розкрита в ній всесторонньо, у гідній шанобливого подиву величі. А оскільки об’єктом дослідження став мистець, який своїм довгим столітнім життям і багатогранною діяльністю обняв цілу важливу епоху для української культури і мистецтва в цілому, то у великій мірі унікальність монографії ще й в тому, що вона детально змальовує цілу епоху через сприйняття і активну заангажованість в ній однієї видатної людини».

Композитор і музикознавець О. Козаренко після виходу в світ першого тому Життєпису Людкевича стверджував: «Огром опрацьованих матеріалів, точність в подачі фактів, широта контексту, переконливість узагальнень виводять цю працю в розряд непересічних явищ національної культури, а шановного Автора – в безконкуренційного кандидата на присудження Лисенкової премії».

Упродовж десятиліть Зеновія Штундер збирала спомини про Людкевича від його знайомих, колег, учнів. Підсумком праці став опублікований 2010 р. збірник «Станіслав Людкевич у спогадах сучасників», а 2014 року вийшло його друге, доповнене видання. В останні роки Зеновія Костянтинівна готувала до друку епістолярій Людкевича, проте через різке погіршення зору була змушена припинити роботу.

Багато зусиль З .Штундер доклала до популяризації композиторської спадщини Людкевича. Так, завдяки її ініціативі, а навіть фінансовій підтримці, були видані кантата «Наша дума, наша пісня», симфонічні поеми «Мойсей» і «Танець кістяків», «Балада» для струнного квартету». До 125-ліття композитора був випущений компакт-диск з архівними записами його творів. З ініціативи Зеновії Костянтинівни з нагоди 130-літнього ювілею Людкевича був здійснений ще один великий проект – постановка на сцені Львівського оперного театру опери «Довбуш» силами учасників оперної студії Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка (диригент Іван Юзюк).

З. Штундер дбала про гідне вшанування пам’яті Людкевича на його малій Батьківщині – у м. Ярославі в Польщі. У приміщенні школи, де народився Станіслав, а його батько був директором, встановлено меморіальну таблицю; а одній з вулиць (поблизу греко-католицької церкви) надано ім’я композитора.

У 1995 р. за ініціативою З. Штундер відкрився Меморіальний музей Станіслава Людкевича, що став сектором Музично-меморіального музею С. Крушельницької. Зеновія Костянтинівна згадувала, що ще 1973 року у Львівській консерваторії «відбулися партійні збори, на яких вирішили перебрати архів Людкевича, щоб не попав у руки реакції, а з Києва щоразу дзвонили і приїздили з пропозиціями передати архів Людкевича в їхні музеї» [6, 45]. Проте композитор на подібні вимоги відповідав: «Мій архів є в добрих руках», а невдовзі склав заповіт на ім’я З. Штундер.

Після смерті композитора знову постало питання відкриття музею, однією з основних умов якого було надання вдові Людкевича іншого помешкання, на що, цілком зрозуміла, вона не погоджувалась.

У 1995 р. Музей С. Крушельницької виступив з ініціативою розмістити музей композитора на другому поверсі його дому, а перший залишити за З. Штундер. Тоді Зеновія Костянтинівна переписала на Музей частину успадкованого нею будинку, а згодом склала заповіт, за умовами якого після її смерті весь будинок, майно та архів стають власністю Музею.

Автором експозиції Меморіального музею Станіслава Людкевича є З. Штундер. Власним коштом вона фінансувала художній проект, виготовлення обладнання та монтування експозиції. Зразком стали різні меморіальні музеї України, які Зеновія Костянтинівна мала змогу відвідати.

Отож, експозиція Музею С. Людкевича розміщена у трьох кімнатах другого поверху. У двох збережені інтер’єри кабінету і спальні композитора, в третій увазі відвідувачів представлені видання музичних творів, музикознавчих праць, а також фотографії.

Зеновія Штундер започаткувала музейне опрацювання архіву Людкевича, що зараз нараховує близько 10 тисяч одиниць збереження. Це, зокрема, багатюща бібліотека (художня і музикознавча література, періодичні видання, нотодруки) і рукописи творів композитора.

Після смерті Зеновії Костянтинівни наукові працівники Музею займаються впорядкуванням успадкованого архіву. Результатом початкового ознайомлення з ним стала виставка, яка відкрилась 9 вересня 2016 р. у приміщенні Музею С. Крушельницької. На ній демонструвались оригінальні фотографії, документи, листи (серед дописувачів відомі представники світової музичної культури Мирослав Антонович, Осип Залеський, Роман Савицький-мол., Лев Рейнарович, Теодор Терен-Юськів, Роксана Скорульська, Валерій Кікта). Музикознавчий доробок дослідниці був представлений монографічними виданнями, статтями у збірниках, журналах. На виставці експонувались також ноти творів Людкевича, які опубліковані завдяки його подвижниці. Окрему групу становили книжки з дарчими написами Зеновії Костянтинівні від літературних діячів Івана Дзюби, Софії Майданської, Яреми Гояна, Ганни Черінь, Михайла Шалати; музикознавців і композиторів Тамари Булат, Богдани Фільц, Лю Пархоменко, Роксани Скорульської, Ярослави Колодій, Любомири Яросевич, Людомира Філоненка, Валерія Кікти.

Меморіальний музей С. Людкевича поки що не приймає відвідувачів. Упродовж останніх місяців на першому поверсі був проведений частковий ремонт для облаштування службового приміщення і фондосховища. В недалекому майбутньому необхідні ґрунтовні реставраційні роботи, щоб вберегти будинок від вологості. На другому поверсі, як і раніше, експозиція буде присвячена С. Людкевичу (з невеликими змінами інтер’єру). На першому – планується облаштування меморіальної кімнати З. Штундер і музичного салону, де відбуватимуться зустрічі, камерні концерти, наукові читання, експонуватимуться тимчасові виставки.

Працівники Музею свідомі взятої на себе великої відповідальності і прагнуть гідно продовжувати справу Зеновії Штундер.

Мар’яна Зубеляк, старший науковий співробітник Музею

Література

1.   Штундер Зеновія. Спогади про Станіслава Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / поряд. З. Штундер. 2­е вид. – Львів ; Жовква : Місіонер, 2014. – С. 284-293.

2.   Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т.ІІ (1939-1979). – Львів ; Жовква : Місіонер, 2009. – 360 с.

3.   Федорцева Софія. Спогад про композитора С. Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. 2­е вид. – Львів ; Жовква, 2014. – С. 18-24.

4.   Колесса Микола. Мої спомини про Станислава Пилиповича Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. 2­е вид. – Львів ; Жовква, 2014. – С. 38-57.

5.   Білинська Марія. Жмуток спогадів про Станислава Пилиповича Людкевича – людину чутливого й доброго серця // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. 2­е вид. – Львів ; Жовква, 2014. – С. 158-180.

Штундер Зеновія. Спогади з мого життя. – Жовква, 2012. – 48 с.

Пропозиції про створення музею Станіслава Людкевича надходили ще від урядовців радянської влади, але першим кроком мало стати відселення  вдови композитора Зеновії Штундер з дому Людкевича. Зеновія Костянтинівна ніколи на це не погоджувалася.

Тепер обговорювалася можливість створення музею композитора у трьох кімнатах на другому поверсі, а на першому – залишити житлові приміщення для Зеновії Штундер. Такий варіант був прийнятний для пані Штундер, і у вересні 1995 року вона оформила документ, який називається “Договір на дарування житлового будинку”. Музей Соломії Крушельницької в особі директора Галини Василівни Тихобаєвої отримав половину будинку, що належав вдові Станіслава Людкевича.

Три кімнати на другом поверсі відійшли у 1995 році у власність музею. Відповідні документи на основі цього договору про дарування були оформленні у БТІ, було переведено цю частину будинку у нежитловий фонд з відповідними зобов’язаннями Музею Соломії Крушельницької: оплата за використаний газ, електрику, воду тощо. І з цього часу почалася наша співпраця із Зеновією Костянтинівною.

Вдова композитора за власний кошт оформила експозицію на другому поверсі двох меморіальних кімнат (кабінет і спальня Станіслава Людкевича) і невеличкої виставкової кімнати, де у вітринах представлені музичні та музикознавчі твори С. Людкевича, а на стінах розміщені численні фотографії, що розповідають не лише про життя і творчість самого композитора, а знайомлять з його родичами, вчителями, сучасниками.

Співпраця з Зеновією Костянтинівною розвивалася надзвичайно активно. Вона була прийнята на посаду старшого наукового співробітника музею і ретельно виконувала покладені на неї обов’язки як у сфері науково-фондової, так екскурсійної роботи. Не минуло й року, як Зеновія Штундер переконалася, що нам можна довіряти.

І у травні 1996 р. у державній нотаріальній конторі був підписаний заповіт пані Штундер, в якому було записано: “Все, належне мені на правах власності, половину житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель, які знаходяться у м. Львові по вул. Людкевича, 7, а також інше моє майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося, і, взагалі, все те, що на день моєї смерті буде належати мені на правах закону, передаю і заповідаю Музично-меморіальному музею Соломії Крушельницької”. Виконавцем цього заповіту пані Зеня призначила мене – Ірину Криворучку.

В архіві Зеновії Штундер зберігається оригінал заповіту Станіслава Людкевича, за яким він заповідав своїй дружині все своє майно. Тепер пані Зеня заповідала архів композитора, будинок і власне майно нашому музею.

Наша співпраця тривала двадцять років, але на початку 2015 р. фізичний стан Зеновії Костянтинівни різко погіршився. Це помічали не тільки ми, але й “добрі люди”, котрі почали навідуватися в дім Людкевича під різними приводами, висловлюючи вдові композитора своє захоплення і шанування, мали на меті корисливі цілі.

Відомо, що заповіти можна змінювати хоч щодня. Ми це розуміли і для того, щоб вберегти пані Зеню і дім Людкевича, порадившись з юристами, прийняли рішення укласти договір довічного утримання Штундер Зеновії Костянтинівни, який унеможливлював зміну заповіту, тобто юридично закріплював силу того заповіту, який діяв на момент підписання договору. Ще раніше Музей Соломії Крушельницької отримав дозвіл від Міськради оплачувати комунальні послуги цілого будинку, включаючи і приватну частину, що належала Зеновії Костянтинівні.

У травні 2015 р. було підписано Договір на довічне утримання. У першому пункті цього Договору йдеться про те, що “Штундер Зеновія Костянтинівна передає у власність Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові належну їй на праві власності 1/2 частину житлового будинку, що знаходиться на вул. Людкевича, 7, взамін чого Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові зобов’язується забезпечувати Штундер З.К. утриманням та доглядом довічно на умовах, встановлених даним договором.”

Таким чином, ми стали набувачами, пані Зеня – відчужувачем, отримали певні права і, звичайно, мали певні обов’язки: “Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти вказану частину житлового будинку, переданого за Договором довічного утримання, укладати договір застави, іпотеки щодо вказаної частини житлового будинку, передавати її у власність іншій особі на підставі іншого правочину”. Ми повинні були сплачувати комунальні послуги, облаштувати прибудинкову територію і забезпечувати продуктами, ліками (за потребою) Зеновію Костянтинівну.

За два десятиліття співпраці і спілкування пані Зеня стала для нас рідною особою. В останній рік вона приходила до Музею Соломії Крушельницької щодня. Через слабий зір вже не могла читати свої улюблені газети і книжки, то ж просила, переважно Галину Роздольську, щоб їй прочитати ту чи іншу статтю. Любила випити кави з солодким, любила домашні обіди, які їй готувати наші працівники.

Останній місяць перед смертю пані Зеня провела у хоспісі: в кінці червня в неї стався інсульт, а 6 липня 2016 року її не стало.

Договір на довічне утримання дає нам право лише на будинок, який вже є власністю Музею, а от з оформленням заповіту почалися усі наші клопоти. Виявляється, що за законом треба робити комісію для того, щоб описати все майно, яке переходить Музею Соломії Крушельницької як юридичній особі. В цю комісію мають входити: представники ЖЕКу, податкової інспекції, нотаріус, працівники музею. В обов’язки цієї комісії входить повний опис майна: кожен документ, папірець має бути описаний, обміряний і оцінений!

Ця робота могла б розтягнутися щонайменше на рік. У зв’язку з цим було прийнято спільне рішення, що директор музею Галина Василівна Тихобаєва подає заяву про прийняття спадщини, якою підтверджує, що Музей готовий прийняти спадщину Зеновії Штундер. Пізніше в силу вступає ще одна заява – виконавця заповіту про те, що Криворучка Ірина Євгенівна готова стати виконавцем заповіту Зеновії Штундер. Виконавець отримує свідоцтво, в якому записано: “Встановлено таке: виконавець заповіту повинен вживати заходів щодо охорони спадкового майна, […] управляти спадщиною, забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, забезпечити одержання частки у спадщині особам, які мають право на обов’язкову частку у спадщині”.

Це свідоцтво дає нам право створити свою власну музейну комісію, яка буде працювати над тим, щоби зробити опис архіву, який передається Музею згідно заповіту Зеновії Штундер. Це є дуже великий масив матеріалу, який можна поділити на три частини: архів Станіслава Людкевича, який пані Зеня ще не доопрацювала і який зберігався на першому поверсі в її приватних кімнатах; це є архів самої Зеновії Костянтинівни, а також речі побуту. (Є ще кіт, за яким ми також доглядаємо.) Це рішення про створення музейної комісії є найбільш оптимальним.

Ми отримали великий архів Станіслава Людкевича, великий архів Зеновії Костянтинівни, отримали права на будинок композитора, а ще – ми отримали великий обов’язок зберегти цю безцінну спадщину.

Ірина Криворучка, головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові