Станіслав Людкевич (1879-1979) – корифей української музики. Немає такої галузі в українській музичній культурі, яка залишилася б поза його увагою і не знаменувалася вагомими здобутками, що не втратили своєї значущості до наших днів. Композитор, вчений-дослідник у галузях музикознавства й фольклористики, педагог, диригент, музичний редактор, музично-громадський діяч, один із фундаторів музичної освіти в Галичині – ось основні аспекти його діяльності. Доля подарувала Станіславу Людкевичу довгий, 100-літній життєвий шлях, у час, позначений бурхливими історичними подіями, змінами політичних режимів та ідеологій. Проте йому вдалося зберегти не лише свою творчу особистість, але й цілісність світогляду, який він виробив у молоді роки і відстоював за будь-яких життєвих обставин. Безпосередній, сердечний, трохи розсіяний, скромний, навіть часто несміливий, – у принципово важливих питаннях він був непохитним і мав відвагу привселюдно відстоювати свої переконання. С. Людкевич викликав глибоку пошану своїх сучасників і як багатогранна творча особистість, і як надзвичайно порядна і чесна людина. Його цілком справедливо називали “Сумлінням української музики”.

Від молодих років Станіслав Людкевич поєднував композиторську творчість з музикознавчою, фольклористичною, педагогічною, виконавською, культурно-громадською діяльністю; був також викладачем гімназії, директором і

Від початку ХХ ст. С.Людкевич був найактивнішим організатором музичного життя Галичини, ініціатором відкриття у Львові Музичного інституту ім. М. Лисенка, а згодом – відкриття десяти його філій по містах Галичини та їх інспектором до 1939 року.

С. Людкевич народився 24 січня 1879 р. у м. Ярославі (тепер – Польща). Його батько був учителем, а згодом директором народної школи, мати захоплювалась музикою, в молодості брала уроки у М. Вербицького і своє захоплення передала синові. В гімназійні роки він співає в хорі, починає компонувати і отримує перші навички диригування. Після закінчення гімназії продовжує навчання у Львівському університеті на відділі української та класичної філології. З перших днів навчання стає активним членом українського студентського товариства “Академічна громада”. В студентські роки розпочинається його співпраця як диригента з хором товариства “Львівський Боян”, що тривала майже сорок років. Цей колектив був першим виконавцем усіх його хорових творів, зокрема кантати-симфонії “Кавказ” і кантати “Заповіт”.

Рішення здобути музичну фахову освіту привело молодого митця до Відня. Тут він відвідує лекції авторитетних професорів Ґвідо Адлера і Германа Ґреденера, займається композицією та інструментуванням з композитором Александром Землінським. Перебування у Відні завершується захистом дисертації «Два причинки до питання розвитку звукозображальности».

Після повернення до Львова обіймає посаду директора Вищого Музичного інституту ім. Миколи Лисенка (1910-1915).

З початком Першої світової війни був мобілізований до армії та невдовзі потрапив до російського полону і декілька років провів у м. Перовську (тепер – Казахстан).

Після звільнення з полону працював викладачем та інспектором Музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові, а в радянський час – професором і завідувачем кафедри історії, теорії та композиції Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка.

Своє життєве кредо він висловив ще в студентські роки: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від сього, щоб вони всі свої сили, усе своє мистецтво посвятили на услуги своєї нації”.

Після смерті Станіслава Людкевича Берегинею творчої та наукової спадщини стала дружина композитора – Зеновія Штундер (1927-2016), музикознавець, кандидат мистецтвознавства, яка все своє життя присвятила популяризації імені Станіслава Людкевича. З власної ініціативи вона створила експозицію, що розташувалася на другому поверсі будинку композитора, де він мешкав впродовж останніх двадцяти років свого життя (Львів, вул. С. Людкевича, 7). Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, єдиний у Львові музей музичного профілю, виступив з ініціативою розмістити меморіальний музей композитора на другому поверсі його дому, а перший – залишити за З. Штундер. З цією метою Зеновія Костянтинівна передала Музею Соломії Крушельницької частину успадкованого нею будинку і з 1995 р. почала працювати на посаді старшого наукового співробітника сектора Музею Соломії Крушельницької – Меморіального музею Станіслава Людкевича. Таким чином, Зеновія Штундер залишилися у своєму домі і як господиня, і як музейний працівник.

Сьогодні, згідно бажанню і заповіту Зеновії Штундер, весь дім Людкевича став музеєм і має назву МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ СТАНІСЛАВА ЛЮДКЕВИЧА – ВІДДІЛ МУЗИЧНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ У ЛЬВОВІ.

Для повноцінного функціонування музею, належного зберігання музейної колекції, в яку входять бібліотека, музична й наукова спадщина Станіслава Людкевича та особистий архів Зеновії Штундер, в будинку необхідно провести капітальний ремонт. Перспективи розвитку Музею Станіслава Людкевича – це відтворення меморіального комплексу на базі садиби С. Людкевича, створення науково-дослідницького центру з вивчення творчої спадщини композитора та його сучасників, популяризація творчої і наукової спадщини композитора, залучення ширшого кола відвідувачів.

Виходячи з сьогоденних реалій, виставкова діяльність Музею С. Людкевича відбувається часто за межами Дому композитора, зокрема, у приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької (нагадаємо, що з 1921 до 1931 року С. Людкевич винаймав кімнату в Домі С. Крушельницької), а також в інших музейних установах Львова.

Пропонована виставка “Станіслав Людкевич – людина легенди і дійсності”, побудована на матеріалах з фондів Музею Станіслава Людкевича, вперше знайомить мешканців Винник з життєвим і творчим шляхом видатного українського композитора, музикознавця, педагога, організатора музичного життя Галичини.

На виставці представлені також матеріали, що пов’язують постать композитора з Винниками.

Мар’яна Зубеляк, Роксоляна Пасічник

Пропозиції про створення музею Станіслава Людкевича надходили ще від урядовців радянської влади, але першим кроком мало стати відселення  вдови композитора Зеновії Штундер з дому Людкевича. Зеновія Костянтинівна ніколи на це не погоджувалася.

Тепер обговорювалася можливість створення музею композитора у трьох кімнатах на другому поверсі, а на першому – залишити житлові приміщення для Зеновії Штундер. Такий варіант був прийнятний для пані Штундер, і у вересні 1995 року вона оформила документ, який називається “Договір на дарування житлового будинку”. Музей Соломії Крушельницької в особі директора Галини Василівни Тихобаєвої отримав половину будинку, що належав вдові Станіслава Людкевича.

Три кімнати на другом поверсі відійшли у 1995 році у власність музею. Відповідні документи на основі цього договору про дарування були оформленні у БТІ, було переведено цю частину будинку у нежитловий фонд з відповідними зобов’язаннями Музею Соломії Крушельницької: оплата за використаний газ, електрику, воду тощо. І з цього часу почалася наша співпраця із Зеновією Костянтинівною.

Вдова композитора за власний кошт оформила експозицію на другому поверсі двох меморіальних кімнат (кабінет і спальня Станіслава Людкевича) і невеличкої виставкової кімнати, де у вітринах представлені музичні та музикознавчі твори С. Людкевича, а на стінах розміщені численні фотографії, що розповідають не лише про життя і творчість самого композитора, а знайомлять з його родичами, вчителями, сучасниками.

Співпраця з Зеновією Костянтинівною розвивалася надзвичайно активно. Вона була прийнята на посаду старшого наукового співробітника музею і ретельно виконувала покладені на неї обов’язки як у сфері науково-фондової, так екскурсійної роботи. Не минуло й року, як Зеновія Штундер переконалася, що нам можна довіряти.

І у травні 1996 р. у державній нотаріальній конторі був підписаний заповіт пані Штундер, в якому було записано: “Все, належне мені на правах власності, половину житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель, які знаходяться у м. Львові по вул. Людкевича, 7, а також інше моє майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося, і, взагалі, все те, що на день моєї смерті буде належати мені на правах закону, передаю і заповідаю Музично-меморіальному музею Соломії Крушельницької”. Виконавцем цього заповіту пані Зеня призначила мене – Ірину Криворучку.

В архіві Зеновії Штундер зберігається оригінал заповіту Станіслава Людкевича, за яким він заповідав своїй дружині все своє майно. Тепер пані Зеня заповідала архів композитора, будинок і власне майно нашому музею.

Наша співпраця тривала двадцять років, але на початку 2015 р. фізичний стан Зеновії Костянтинівни різко погіршився. Це помічали не тільки ми, але й “добрі люди”, котрі почали навідуватися в дім Людкевича під різними приводами, висловлюючи вдові композитора своє захоплення і шанування, мали на меті корисливі цілі.

Відомо, що заповіти можна змінювати хоч щодня. Ми це розуміли і для того, щоб вберегти пані Зеню і дім Людкевича, порадившись з юристами, прийняли рішення укласти договір довічного утримання Штундер Зеновії Костянтинівни, який унеможливлював зміну заповіту, тобто юридично закріплював силу того заповіту, який діяв на момент підписання договору. Ще раніше Музей Соломії Крушельницької отримав дозвіл від Міськради оплачувати комунальні послуги цілого будинку, включаючи і приватну частину, що належала Зеновії Костянтинівні.

У травні 2015 р. було підписано Договір на довічне утримання. У першому пункті цього Договору йдеться про те, що “Штундер Зеновія Костянтинівна передає у власність Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові належну їй на праві власності 1/2 частину житлового будинку, що знаходиться на вул. Людкевича, 7, взамін чого Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові зобов’язується забезпечувати Штундер З.К. утриманням та доглядом довічно на умовах, встановлених даним договором.”

Таким чином, ми стали набувачами, пані Зеня – відчужувачем, отримали певні права і, звичайно, мали певні обов’язки: “Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти вказану частину житлового будинку, переданого за Договором довічного утримання, укладати договір застави, іпотеки щодо вказаної частини житлового будинку, передавати її у власність іншій особі на підставі іншого правочину”. Ми повинні були сплачувати комунальні послуги, облаштувати прибудинкову територію і забезпечувати продуктами, ліками (за потребою) Зеновію Костянтинівну.

За два десятиліття співпраці і спілкування пані Зеня стала для нас рідною особою. В останній рік вона приходила до Музею Соломії Крушельницької щодня. Через слабий зір вже не могла читати свої улюблені газети і книжки, то ж просила, переважно Галину Роздольську, щоб їй прочитати ту чи іншу статтю. Любила випити кави з солодким, любила домашні обіди, які їй готувати наші працівники.

Останній місяць перед смертю пані Зеня провела у хоспісі: в кінці червня в неї стався інсульт, а 6 липня 2016 року її не стало.

Договір на довічне утримання дає нам право лише на будинок, який вже є власністю Музею, а от з оформленням заповіту почалися усі наші клопоти. Виявляється, що за законом треба робити комісію для того, щоб описати все майно, яке переходить Музею Соломії Крушельницької як юридичній особі. В цю комісію мають входити: представники ЖЕКу, податкової інспекції, нотаріус, працівники музею. В обов’язки цієї комісії входить повний опис майна: кожен документ, папірець має бути описаний, обміряний і оцінений!

Ця робота могла б розтягнутися щонайменше на рік. У зв’язку з цим було прийнято спільне рішення, що директор музею Галина Василівна Тихобаєва подає заяву про прийняття спадщини, якою підтверджує, що Музей готовий прийняти спадщину Зеновії Штундер. Пізніше в силу вступає ще одна заява – виконавця заповіту про те, що Криворучка Ірина Євгенівна готова стати виконавцем заповіту Зеновії Штундер. Виконавець отримує свідоцтво, в якому записано: “Встановлено таке: виконавець заповіту повинен вживати заходів щодо охорони спадкового майна, […] управляти спадщиною, забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, забезпечити одержання частки у спадщині особам, які мають право на обов’язкову частку у спадщині”.

Це свідоцтво дає нам право створити свою власну музейну комісію, яка буде працювати над тим, щоби зробити опис архіву, який передається Музею згідно заповіту Зеновії Штундер. Це є дуже великий масив матеріалу, який можна поділити на три частини: архів Станіслава Людкевича, який пані Зеня ще не доопрацювала і який зберігався на першому поверсі в її приватних кімнатах; це є архів самої Зеновії Костянтинівни, а також речі побуту. (Є ще кіт, за яким ми також доглядаємо.) Це рішення про створення музейної комісії є найбільш оптимальним.

Ми отримали великий архів Станіслава Людкевича, великий архів Зеновії Костянтинівни, отримали права на будинок композитора, а ще – ми отримали великий обов’язок зберегти цю безцінну спадщину.

Ірина Криворучка, головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові