В 1898 році я опинився у “Львівському Бояні” як заступник дириґента. Хор підготував цікаву кантату Г. Топольницького на текст Т. Шевченка “Хустина”. Мою увагу привернуло сопранове соло в першій частині (“Хустиночко моя”), добре виконане рядовою хористкою. Я спитав, чи вона мала якогось консультанта при вивченні цього номера. Хористка відповіла, що брала за взірець спів Крушельницької, яка ще в 1892 році, будучи студенткою Львівської консерваторії, виконувала це соло в “Бояні”. Взагалі всі хористи захоплювалися голосом молодої Крушельницької, з ентузіазмом розповідали про неї. Тоді я міг до деякої міри створити собі образ мистецького діапазону артистки, яка в 1898 році з успіхом уже виступала у Варшаві.

Друга, вірніше, перша моя безпосередня зустріч з мистецтвом Крушельницької сталася в 1911 році на великому концерті в честь сотих роковин народження основоположника нашого національного відродження в Галичині Маркіяна Шашкевича. Артистка спеціально приїхала з-за кордону, щоб взяти участь у цьому всенародному святі.

Співала вона “Веснівку” Шашкевича (музика Матюка), народні пісні й твори європейських композиторів. Скромна елегійна “Цвітка дрібная” не могла дати можливості в повній силі виявитися голосовим та емоціональним засобам співачки. Зате розгониста, широка народна пісня “В неділеньку вранці” багато більше підходила для артистки, і вона добула з неї стільки сили і блиску, що зробила надзвичайне враження та немов влаштувала показову лекцію для всіх пізніших виконавців цієї пісні в обробці Лопатинського. Потім (я й досі жалію) хтось викликав мене як дириґента хору до іншої зали, а в той час Крушельницька почала співати пісню Верді з опери “Сила долі” (“La forza del destino”). Коли я повернувся, то почув лиш бурю оплесків, а потім схвильовані розмови, що це “проспівано феноменально”, що це “величезний діапазон, чудовий тембр як у фортіссімо, так і піаніссімо” і тому подібне.

Відтоді в моїй душі виринало гаряче бажання хоч раз побачити Крушельницьку на оперній сцені. Але невдовзі нагрянула перша світова війна, і нашій Галичині було не до опер, бо, як кажуть, “inter arma silent musae”.

Я побачив артистку знов аж після багатьох років, коли вона вже не виступала на сцені. У 1939 році вона приїхала до рідного Львова і залишилася в ньому вже назавжди.

Прийшли нові часи, і вона на педагогічній ниві змогла повністю присвятити свій талант і працю радянській Батьківщині, молодому поколінню. Вона стала професором Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка і з молодечим запалом узялася за працю. Хвороба ноги утруднювала їй виступи на публічних концертах, а також ведення педагогічної роботи. Але, незважаючи на це, вона акуратно виконувала всі свої обов’язки педагога – вихователя молодого покоління вокалістів.

Треба визнати, що педагогічна праця Крушельницької, хоч і не довгочасна, принесла гарні плоди. Своїм студентам вона прищепила навики справжньої вокальної культури, і деякі з них з успіхом працюють на оперних сценах.

Ще хочу відзначити одну характерну, надзвичайно благородну рису артистичної вдачі Соломії Крушельницької.

На своїх концертах вона завжди співала народні пісні. Часто під власний акомпанемент виконувала одну-дві пісні зі свого рідного села на Поділлі. Можна було бачити, як артистка тоді перевтілювалася: вона, здавалось, забувала про свою велику славу, про свої успіхи на європейських столичних сценах і цілковито переносилася в середовище рідного села. Співала ті пісні у своїй обробці, навмисне так, як збереглися вони в її душі ще з дитячих років. Краса, навіть своєрідна примітивність окремих пісень робили їх надзвичайно оригінальними.

Дуже жаль, що про нашу славетну співачку й артистку ми не зібрали спогадів і статей від багатьох її сучасників кінця ХІХ й початку ХХ віку, які по різних країнах слухали її і захоплювалися її феноменальною грою. Напевно багато були б сказали про неї Мишуга, Королевич-Вайдова, Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Ян Решке, Пуччіні, Тосканіні, Модест Менцинський та інші.

Творчий шлях великих мистців-виконавців, хоч він і не лишає після їх смерти видимих реальних показників, як, приміром, у письменників чи композиторів, то все-таки він має величезний вплив на розвій мистецької культури, і треба, щоб його, бодай у спогадах сучасників, донести до молодого музикального покоління.

Жаль, що ніхто з нас не звернувся до великої артистки, коли вона ще була в розквіті сил, з просьбою написати хоч би невелику книжку про досвід і багатолітню працю співачки, артистки, музиканта. Яку велику користь приніс би такий твір молодому поколінню мистців! Непростимо нам, що ми часто не вміємо берегти свої скарби.

Станіслав Людкевич
(Збірник “Славетна співачка”, 1956)

У 1934 р. Станіслав Людкевич писав: “Ким є для нас Михайло Вербицький? Яке місце займає він в розвою нашої музики? Оце питання, на які повинна би дати відповідь кожна українська дитина, про що повинні б уже співати горобці на українських хатах. Але, здається, на жаль, не буде зайвим і в цім місці цю справу ще раз коротко з’ясувати.

Михайло Вербицький – це перший піонер української музики на Галицькій Україні в 40-­х роках минулого століття, себто в часах, коли у нас ще не було ні Лисенка, ні “Запорожця за Дунаєм”…; він є найбільшим нашим після Бортнянського духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині…

Вербицький є нашим симфоніком, а десяток його т. зв. симфоній (а радше увертюр) – першою талановитою спробою української симфонічної музики в Галичині й на Україні взагалі, тим наріжним каменем, від якого починає творитись ця література.

У Вербицькім ми маємо першого галицького плідного оперетиста, якого оперети та мелодрами, числом понад 10, становили у нас відповідник до “Наталки Полтавки” та “Марусі”…

У Вербицькім ми маємо й останнього композитора-гітариста, для якого гітара була фортепіано, який написав кільканадцять зшитків пісень з гітарою і гітарових творів…

Вербицький для нас є не тільки музикою, але також символом нашого національного відродження в Галичині”.

Крім матеріалів з особистого архіву Станіславами Людкевича, на виставці представлені афіші театральних вистав і друковані нотні видання творів Михайла Вербицького з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника та унікальне оригінальне фото Михайла Вербицького 1860-х рр. з фонду Соломії Крушельницької.

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi в родині священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер його батько і ним та молодшим братом Володиславом заопікувався їхній далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році при перемишльській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Йозефа Гайдна, Вольфґанґа Амадея Моцарта, так і музика композиторів “золотої доби” української музики – Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перериваються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. Він є автором першого в Україні посібника “Поученіє Хітари”.

У другій половині сорокових років ХІХ ст. Михайло Вербицький звертається до духовної музики – і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знаменитий великодній концерт “Ангел вопіяше” та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років ХІХ ст. налагоджується активне театральне життя, композитор поринає і в цю сферу, створюючи музичні номери до українських театральних вистав. П’єси, що ставились на театральних сценах Львова та інших міст Галичини, здебільшого були переробками як з української, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п’єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п’єси саме завдяки музиці Михайла Вербицького здобували велику популярність. У цей час він створив музику до таких вистав як “Верховинці”, “Козак і охотник”, “Проциха”, “Жовнір-чарівник” тощо.

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Михайло Вербицький не писав музики до п’єс. У 60-х роках з відкриттям у Львові театру товариства “Руська Бесіда” композитор знову повертається до жанру співогри. Для цього театру М. Вербицький пише побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”, “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Школяр на мандрівці” тощо.

Життєві обставини склалися так, що лише у 1850 році він отримав єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1852 року він не осів у селі Млинах на Яворівщині (тепер – Республіка Польща), де прожив решту свого життя. Та матеріальні нестатки і тут не покидали його. В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були композитори-священики Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

Пісню “Ще не вмерла Україна”, вважають деякі дослідники, запозичено з мазурки “Єще Польска нє зґінела”, згодом польського гімну. Чубинський нібито чув цю пісню на Півночі від польських засланців. Насправді свій текст він написав до того, 1862 року, в Києві на Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці дім номер 106). Якось там співали пісню сербських повстанців, де були слова “Серце біє і кров ліє за нашу свободу”. На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Він майже за півгодини написав свій текст. Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Михайло Вербицький написав музику, відому тепер.

Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубанських козацьких пісень, виданих 1966 року — коли в Україні за “петлюрівський гімн” можна було поплатитися таборами або психушкою. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: “Ще не вмерла України і слава, і воля”.

Пісня “Ще не вмерла Україна”, написана у 1863 р. на текст наддніпрянця Павла Чубинського, стрімко здобула популярність, набула значення емблеми визвольної боротьби і стала національним та державним гимном України.