Навіть побіжний огляд збірки переконує нас у її надзвичайній цінності, проте наявні матеріали ставлять багато запитань, що вимагають спеціальних досліджень.

У пропонованій серії публікацій ми познайомимо шановних читачів із деякими унікальними артефактами.

“Дійсність змушувала нас організуватися й діяти”

У трьох окремих папках зібрані матеріали Спілки українських музик, яка діяла в роки німецької окупації (згодом назву змінили на “Спілка праці українських музик”):

• Чернетки протоколів засідань за період 8 липня – 3 вересня 1941 р.;
• Листи (оригінали й копії, зокрема до управи міста;
• Заяви на вступ до СУМ – 62 шт.;
• Списки членів СУМ

Із спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького. “Скоро після приходу німецької армії від нас забрали будинок консерваторії, і музичній школі довелося вернутися до тісних стін будинку на вулиці Шашкевича. Ми негайно усвідомили, що гітлерівське господарювання у Львові загрожує пограбуванням і навіть звичайним варварським знищенням наших мистецьких і наукових цінностей. Перед нами стало завдання зберегти від безглуздого знищення цінні пам’ятки і рукописи наших композиторів, в тому числі й велику кількість автографів Миколи Лисенка. Стали питання таких музичних установ, як опера, симфонічний оркестр, музичне радіомовлення, які таки дуже хотілося зберегти у наших руках. Так, незважаючи на безправність і просто несамовиті обставини, дійсність змушувала нас скоро організуватися й діяти” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”)

Вже 8 липня 1941 року газета “Українські щоденні вісті” повідомляла, що почала діяти Спілка українських журналістів (голова Микола Голубець); Спілка письменників (голова Василь Пачовський). Налагоджується активна діяльність Українського театру, який властиво складався із чотирьох театральних труп – оперної, балетної, опереткової і драматичної (режисер Володимир Блавацький, літературний керівник Григор Лужницький, диригент Лев Туркевич).

У Львові відроджується товариство “Просвіта”, а при ньому створюється Інститут народної творчості під керівництвом о. Северина Сапруна. На початку липня почала працювати Спілка українських музик. Для налагодження співпраці українських митців створюється Літературно-мистецький клуб, який очолив Микола Голубець. Цей клуб знаходився спершу на вулиці Підвалля, 3 (Підвальна – М.З.), згодом на Академічній, 13 (тепер проспект Т. Шевченка – М.З.).

Із спогадів поета і журналіста Остапа Тарнавського. “Німецька окупація хоч на початках могла викликати у декого надію на якесь, нехай обмежене самоврядування, не могла бути багато кращою за попередню з двох причин: це був воєнний час, і панували воєнні закони. Друге: Німеччина мала далекосяжні плани стосовно Сходу Європи, а головно щодо України і тому не можна було сподіватись ніяких особливих благ. Та існувала одна засаднича різниця між цими двома окупаціями. Під німецькою – незважаючи на воєнний терор – могла розвиватись певного роду ініціатива, якої в совєтській дійсності не допускалось” (“Літературний Львів 1939-1944”).

І дійсно, окупант залишається окупантом, під яким прапором він не виступав би. Фашистська Німеччина панічно боялась будь-яких проявів національного утвердження, будь-яких прагнень до незалежності. Вже в половині вересня почались масові арешти серед української інтелігенції. Тоді до тюрми на Лонцького (теперішня К.Брюлова) потрапили усі, хто зранку прийшов у Спілку музик, серед них – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Василь Витвицький.

Початкова назва театру – “Український” – швидко була змінена на Львівський оперний театр. Німці та їхні союзники мали виняткове право відвідувати вистави у кращі дні тижня а також першими знайомитись із музичними прем’єрами.

Недовго проіснувала газета “Українські щоденні вісті”, яку перейменували на “Львівські вісті”.

Кожне прилюдне проведення мистецької імпрези мусило отримати дозвіл німецької влади, афіші та програми друкували двома мовами.

“Працюй на своїй ниві, виховуй своїх дітей, плекай і поширюй свою українську музику”

Саме під таким гаслом розпочала свою діяльність Спілка українських музик. Спершу її адресою була вулиця Підвалля, 3 а згодом – Сикстуська, 63 (теперішня П. Дорошенка – М.З.).

Збори засновників Спілки відбулись 8 липня 1941 року. Нижче подаємо текст чернетки протоколу, що зберігається в архіві Людкевича.

“Присутні [Василь] Барвінський, [Василь] Витвицький, [Зиновій] Лисько, [Микола] Колесса, [Роман] Савицький, [Лев] Туркевич, [Роман] Криштальський, [Осип] Москвичів, [Галя] Левицька, [Євгенія] Ласовська, [Мирослав] Старицький, [Марія] Свірська, [Нестор] Горницький, [Леонід] Яблонський, [Михайло] Занько, [Борис] Кудрик, [Орест] Березовський, [?] Босий, [Станіслав] Людкевич, [Олена] Голинська, [Ярослав] Пурій, Лисенко Маріанна, Барвінський [Маркіян].
Витвицький реферує причину скликання зборів. І ставить як перше: вибір виділу. Збори вибирають предсідником (головою – М.З.) Витвицького, секретар Савицький. Присутні питають про ціль Спілки, Витвицький вияснює. Присутні думають, що нині вибраний виділ повинен бути тимчасовий – до статуту і загальних зборів.
Перейшов проект, щоби вибирати виділ листою (списком – М.З.). Внесок Криштальського: Людкевич, Витвицький, Савицький, Туркевич, Яблонський.
Людкевич каже, що не визнається в ситуації, не працював багато в Союзі і що не може брати тої роботи.
Людкевич то само, але замість себе Барвінського.
Левицька: Витвицький, Савицький, Лисько, Пеленський, Колесса.
Забагато лист.
Внесок Лиська, щоби знести ухвалу про голосування листами.
Барвінський: на голову др. Людкевича – вибраний Людкевич.
Дальше – містоголова (заступник – М.З.) Витвицький, секретар Савицький, скарбник Пеленський, зв’язковий Левицька.
Найближчі завдання виділу: принимати членів, зложити статут новий (на підставі старого статуту Супрому).
Колесса запитує, чи поляки можуть належати до Спілки.
Витвицький: не може бути мови про се; внесок – І услів’я прийнятя: українець інструкцію новій управі.
Барвінський: узгіднити ту справу з владою.
Дискусія: чи слово українець є в значінню державности чи національности.
Внесок Витвицького перейшов одноголосно”.

“Ми сходилися майже щоденно, – так В. Витвицький писав на сторінках книжки “Музичними шляхами”. – Обговорювали справи оперного театру, видавництва, музичної школи, радіомовлення, організації концертової діяльності та інші”.

І справді, в архіві С. Людкевича зберігаються чернетки протоколів зборів, проведених 9, 14, 22, 25, 28 і 29 липня, 9, 12 і 18 серпня, 3 вересня 1941 року.

Вже у перших листах до Управи міста, датованих липнем місяцем, правління просить закріпити за Спілкою приміщення по вул. Підвалля, 3; будинок колишньої філармонії по вул. Пілсудського, 25 (тепер І. Франка – М.З.). Ще один лист стосується передачі приміщень музичних установ і шкіл разом з їхнім майном.

Увесь цей час до правління активно надходили заяви на вступ до Спілки – в архіві їх налічується 62 з датами подання від 8 липня до 1 вересня.

Заяви написані чорнилом, олівцем (лише одна, С. Сапруна, машинописна) на листках паперу звичайного формату, різноманітних чернетках, невеликих і навіть малесеньких картках із зошитів та записників. У кожній заяві подані короткі  відомості про музичну освіту та працю (виконавську і педагогічну). Ці лаконічні, скупі записи часто містять, на жаль, єдину інформацію про багатьох українських митців. Наприклад, піаністів Марію Вишницьку, Мирославу Ганчерюк, Олену Голинську, Євгенію Курилович-Чапельську; співаків Ольгу Сушко, Дометія Йоху. До речі, Дометій Йоха був вихідцем зі Східної України, подальша його доля невідома, інформації немає в жодних енциклопедичних виданнях.

Отож, упродовж кількох місяців провадилась інтенсивна підготовча робота. А 3 листопада, як подає газета “Львівські вісті”, в залі Музичного товариства ім. М. Лисенка були проведені загальні установчі збори Спілки українських музик (прийнято 61 члена і 5 кандидатів). Головою Спілки став С. Людкевич, до правління увійшли З. Лисько, В. Витвицький, В. Цісик і М. Антонович, а до контрольної комісії обрано В. Барвінського і Т. Шухевича. Йшла мова про оживлення концертного життя, організацію симфонічного оркестру і музичних радіопередач, налагодження діяльності навчальних музичних закладів.

У лютому 1942 року почали записувати учнів до Державної музичної школи з українською мовою навчання; вона відкрилась у березні під керівництвом В. Барвінського. І вже в липні після першого попису учнів Борис Кудрик так писав у рецензії: “Мистецьку лінію програми додержано згідно з повагою школи й щодо вибору творів і щодо виконання”.

А після звітного концерту вихованців школи у квітні 1943 р. Роман Савицький зазначав: “Незважаючи на несприятливі умови, культурне життя українського народу Галичини пульсує добрим, здоровим темпом”.

Подиву гідне розмаїття концертних заходів тогочасного Львова, які відбувались у приміщенні Інституту народної творчості, Літературно-мистецького клубу, оперного театру, звучали по радіо. У виконанні львівських музикантів і гостей міста звучали твори західноєвропейських та українських композиторів (від класиків до сучасників), різноманітні жанри українських народних пісень у мистецькому опрацюванні.

!942 рік пройшов під знаком 100-літнього ювілею Миколи Лисенка, який відзначили Урочистою академією в оперному театрі, низкою концертів, радіопередач, краєвим конкурсом хорів. А центральною подією 1943 року стало трикратне виконання кантати-симфонії С. Людкевича “Кавказ” силами солістів, симфонічного оркестру та хору театру, зміцненого “Львівським Бояном” і “Сурмою”.

На превеликий жаль, в архіві Людкевича, – що налічує понад 200 різноманітних концертних програм, – цей період представлений лише чотирма. А саме:
Жалібна академія пам’яті Богдана Лепкого – 8 серпня 1941 р.;
Концерт для німецького Червоного Хреста – 12 вересня 1941 р.;
Концерт скрипаля Юрія Криха – 5 грудня 1942 р.;
Концерт хору “Трембіта” з Косова – 1942 р.

Це викликає подив, адже деякі мистецькі заходи того часу Людкевич висвітлював на сторінках львівської преси. Однак програм цих концертів немає, так само як і програм виконання “Кавказу”. У музейній збірці є лише  ксерокопія світлини учасників цієї імпрези. Зеновії Штундер її передав Роман Савицький-молодший – український музикознавець, бібліограф у США, син відомого піаніста й педагога Романа Савицького.

Література.

1. Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість Т.ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009.
2. Людкевич Станіслав. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. Упорядкув., ред., перекл., прим. і бібліогр. З. Штундер. – Львів, 2000.
3. Витвицький Василь. Музичними шляхами. Спомини. – Мюнхен, 1989.
4. Витвицький Василь. Василь Барвінський у моїх спогадах //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
5. Витвицький Василь. Станислав Людкевич зблизька //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
6. Літературний Львів 1939-1944. Спомини. – Львів, 1995.
7. Газета “Львівські вісті”, 1941-1944рр.
8. Лисенко Іван. Словник співаків України. Енциклопедичне видання. – Київ, 1997.
9. Лабанців-Попко Зіновія. Сто піаністів Галичини. – Львів, 2008.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

У цьому творі найпереконливіше втілилась провідна тема його творчості – героїка національно-визвольної боротьби і свободи. Композитор завжди з глибоким хвилюванням відгукувався на найважливіші і хвилюючі події сучасності. Тому такою близькою йому була поезія Шевченка, її глибоке громадянське звучання, що надихнуло Людкевича на створення таких полотен як “Кавказ” і “Заповіт”. (У 1964 р., з нагоди 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, за ці твори композитор був удостоєний Шевченківської премії).

До музичної інтерпретації Шевченкового слова Людкевич підходив з величезною увагою. Про це свідчать його дослідження, в яких автор дає ґрунтовний аналіз поезій Т. Шевченка і музичних творів на його слова (статті “Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” і “Про композиції до поезій Шевченка”, опубліковані в журналі “Молода Україна” в 1901-1902 рр.)

Над “Кавказом”, цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою, С. Людкевич працював понад десять років – від 1901 по 1913. Почав компонувати з другої частини, якій дав назву “Молитва”. Першу частину (“Прометея”) писав у 1904-1905 рр. у Перемишлі. На титульній сторінці автор поставив напис “Присвята російським революціонерам”, маючи на увазі всі уярмлені народи, що повстали проти царської влади. У Перемишлі 1909 р. Людкевич закінчив четверту частину (“Борітеся!”); а третю (“Хортам, гончим слава!”) написав у Львові у 1912-1913 рр. Прем’єри окремих частин відбулись на Шевченківських концертах різних років. Так, у березні 1902 р. була виконана друга частина, у травні 1906 – перша, у березні 1911 – четверта, а в березні 1914 – третя частина.

Лише 1925 р. “Кавказ” вперше прозвучав у цілості з нагоди відзначення 25-літнього ювілею композиторської діяльності Людкевича. Тоді на концертах 8 і 15 березня в залі Народного Дому виконавцями були хор “Львівського Бояна” і симфонічний оркестр Музичного товариства ім. М. Лисенка; за диригентським пультом був сам автор.

Прем’єру виконання попередила розвідка В. Барвінського на сторінках газети “Діло” з детальним аналізом твору. А після ювілейних концертів він написав ще одну статтю, в якій зазначив: “Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича. … “Кавказ” є і на довгі часи останеться ще якоюсь Біблією, в якій будучі покоління будуть вичувати незглибиму силу мук і болю української душі та черпати віру на світлу побіду і кращу будучність”.

І дійсно, на всіх поворотах історії нашого народу “Кавказ” демонстрував світові незламність, незнищимість українського духу.

Ось лише окремі моменти історії виконання кантати-симфонії “Кавказ”.

Навесні 1941 р. відбувся авторський концерт Людкевича, що став небуденною мистецькою подією для львів’ян. Тоді “Кавказ” вперше виконувався професійним хором “Трембіта” і симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси. У вступному слові Василь Витвицький назвав автора справжнім каменярем української музичної культури. А Василь Барвінський в рецензії знову із захопленням писав, що “Кавказ” “від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту”.

Неймовірним фактом є виконання “Кавказу” у Львові у квітні 1943 року. На трьох концертах співали мішані й чоловічі хори “Львівського Бояна”, “Сурми” та оперного театру, грав симфонічний оркестр театру, диригував Лев Туркевич. В. Барвінський, рецензуючи ці мистецькі заходи, наголошував на їхній актуальності: “Під теперішню хвилину не можна було зробити кращого і більш доцільного вибору твору, якого словний зміст тепер так глибоко ворушить наші серця, а його музична інтерпретація, таємною і водночас такою могутньою мовою тонів доходить до найбільш скритих клітин нашої душі”. Зі спогадів В. Витвицького: “Виконання “Кавказу” в залі Львівського оперного театру відбулося при спонтанній реакції слухачів. Концерт треба було повторити ще раз і ще раз, бо за першим разом зала не могла вмістити всієї публіки. Коли ж мова про наших музик, то в ті тижні вони жили просто в полоні Шевченкового слова і Людкевичевої музики. … Можу сказати, що мені довелося пережити небагато таких моментів, коли композитор, мистці-виконавці та численні слухачі мали таке почуття єдности і спільноти, як це було тоді”. (В. Витвицький. Станислав Людкевич зблизька //Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З.Штундер. 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С.139-140)

Ось уже понад століття “Кавказ” С. Людкевича хвилює серця слухачів. До цього грандіозного вокально-симфонічного полотна звертаються провідні виконавці. У програмах, які зберігаються в архіві Людкевича, зазначені імена диригентів Миколи Колесси, Стефана Турчака, Івана Юзюка, Володимира Сіренка, Володимира Колесника. Полум’яні заклики Шевченка “Не скує душі живої”, “Встане правда! Встане воля!”, “Борітеся – поборете!”, втілені в геніальній музиці Людкевича, – і в наші дні не втрачають своєї актуальності. Яскравим свідченням цього є мистецький проект Мирона Юсиповича, здійснений до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Мар’яна Зубеляк

Згодом Людкевич виступив ініціатором організації філій Інституту по всіх містах Західної України і став їх першим інспектором. Ось що він писав з цього приводу: “Наша суспільність у Львові і в краю повинна зрозуміти, що музика для музикально одареної нації повинна і мусить бути не «люксусом», а хлібом насущним, елементом конечним для культурного розвою”.

Станіслав Людкевич постійно роз’їжджав по всіх філіях, очолював комісії на піврічних і річних іспитах, виділяв кращих учнів для участі у звітних концертах-пописах у Львові. Зі спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького: “Ніхто інший не провадив так точно іспитових протоколів, як наш інспектор. Кожна гама, кожний пасаж і кожний твір були точно занотовані з маленькими позначками якості виконання. У цьому і в пильному вислухуванні всіх учнів від першого до останнього він був непохитний”.

Коло педагогічних інтересів професора Людкевича надзвичайно широке. Передовсім це навчання співу і музики в загальноосвітніх школах, викладання музично-теоретичних предметів і ведення курсу композиції у спеціалізованих учбових закладах. Професора Людкевича постійно хвилювало й питання методики викладання музично-теоретичних дисциплін, зокрема сольфеджіо і гармонії, а звідси – робота над підготовкою необхідних підручників українською мовою. Так, у 1913 р. Людкевич склав посібник “Загальні основи музики” (виданий 1921 р.), в якому у стислій і доступній формі подано відомості з усіх теоретичних дисциплін, а в доповненні – словник музичних термінів.

У 1930 р. Людкевич видав посібник “Матеріали для науки сольфеджіо і хорового співу”. Згодом працював над підручником “Виклад науки гармонії” (залишився в рукописі).

Людкевич також брав участь у з’їздах викладачів сольфеджіо, які в 1928-1929 рр. організувало польське міністерство освіти (доповідь “Критичні замітки в справі науки сольфеджіо й музичного диктанту в музичних школах”). А 1935 р. на Першому українському педагогічному конгресі у Львові Станіслав Людкевич виступив з промовою “Організація музичного виховання”.

Людкевич-педагог – був дуже складним явищем. У цьому нас переконують нижченаведені рядки спогадів його вихованців.

Композитор і музикознавець Осип Залеський: “Науку гармонії викладав Людкевич дещо на університетський лад, але ми до цього не були ще підготовані”.

Музикознавець Тамара Гнатів: “Професор був викладачем вельми унікальним, колоритним і, безсумнівно, стихійним, а ми в цей час надто молодими і незрілими, щоби зрозуміти і належно цінити його”.

Музикознавець Всеволод Задерацький: “Він не був педагогом і вчителем у шкільному розумінні. Нібито чекав нашої ініціативи, наших запитань. Тоді-то й виявлялося його абсолютно феноменальне володіння матеріалом, і ми починали відчувати, що поряд з нами найбільший і найтонший знавець народної традиції серед усіх, які живуть на нашій землі у паралельному з нами часі”.

Етномузикознавець Богдан Луканюк: “Більшості студентів лекції Станіслава Людкевича не давали зовсім нічого. І не тому, що Людкевичу нічого було дати, а тому, що переважно нікому було взяти”.

Музикознавець-педагог Михайло Лемішко: “Майбутнім композиторам не нав’язував своїх уподобань, лише б музика була щирою, без пози (байдуже якої – романтичної чи модерної), грамотно записана, з логічним розвитком”.

Музикознавець Стефанія Павлишин: “Людкевич міг бути прекрасним педагогом для того, хто був на, так би мовити, університетському рівні. Чудовий ерудит, який міг відповісти на кожне правильно поставлене питання, він сам стимулював творчі і наукові пошуки, не випускав їх з поля зору, розпитував про них”.

Диригент Юрій Луців: “Коли він відчував у студента дійсне стремління до знань і, що ще важливіше, підготовку до спілкування з ним, Людкевич дуже уважно займався зі студентами, а знання мав просто енциклопедичні”.

Отож, професор Людкевич ніколи не намагався керувати, заставляти. Напевно вважав, що навчання у виші свідчить про свідомий вибір, сформовану життєву позицію студента, якого треба спрямовувати, розвивати. Як підтвердження – епізод із спогадів композитора Андрія Нікодемовича. Навчаючись в консерваторії, він мав здавати іспит з народної творчості. “Коли я зголосився до професора Людкевича, він посміхнувся ніби заклопотано і сказав: «Що ж я буду Вас питати? Чого самі навчитеся, то й будете знати», – і, не питаючи мене нічого, написав у заліковій книжці «5»”.

Мар’яна Зубеляк, старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Література

1. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. І (1879-1939). – Львів, 2005. – 635 с.
2. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009. – 360 с.
3. Людкевич С. З музичного руху. Пописи елєвів Вищого музичного інституту ім. Лисенка // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 499-501.
4. Витвицький В. Станислав Людкевич зблизька // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – 2 –е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 123-141.
5. Залеський О. Спогади про др. Станіслава Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – 2 –е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 8-11.
6. Гнатів Т. Станіслав Людкевич. Штрихи до портрету // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 108-117.
7. Задерацький В. Те, що зберігаю в пам’яті // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 124-131.
8. Луканюк Б. Мій Людкевич // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 8-40.
9. Лемішко М. Дорогі крихти спогадів про Вчителя // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 94-97.
10. Павлишин С. Незабутній Людкевич // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 81-93.
11. Луців Ю. Доктор Станіслав Людкевич (горстка спогадів) // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 102-107.
12. Нікодемович А. Спогад про Людкевича // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 189-190.