Навіть побіжний огляд збірки переконує нас у її надзвичайній цінності, проте наявні матеріали ставлять багато запитань, що вимагають спеціальних досліджень.

У пропонованій серії публікацій ми познайомимо шановних читачів із деякими унікальними артефактами.

“Дійсність змушувала нас організуватися й діяти”

У трьох окремих папках зібрані матеріали Спілки українських музик, яка діяла в роки німецької окупації (згодом назву змінили на “Спілка праці українських музик”):

• Чернетки протоколів засідань за період 8 липня – 3 вересня 1941 р.;
• Листи (оригінали й копії, зокрема до управи міста;
• Заяви на вступ до СУМ – 62 шт.;
• Списки членів СУМ

Із спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького. “Скоро після приходу німецької армії від нас забрали будинок консерваторії, і музичній школі довелося вернутися до тісних стін будинку на вулиці Шашкевича. Ми негайно усвідомили, що гітлерівське господарювання у Львові загрожує пограбуванням і навіть звичайним варварським знищенням наших мистецьких і наукових цінностей. Перед нами стало завдання зберегти від безглуздого знищення цінні пам’ятки і рукописи наших композиторів, в тому числі й велику кількість автографів Миколи Лисенка. Стали питання таких музичних установ, як опера, симфонічний оркестр, музичне радіомовлення, які таки дуже хотілося зберегти у наших руках. Так, незважаючи на безправність і просто несамовиті обставини, дійсність змушувала нас скоро організуватися й діяти” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”)

Вже 8 липня 1941 року газета “Українські щоденні вісті” повідомляла, що почала діяти Спілка українських журналістів (голова Микола Голубець); Спілка письменників (голова Василь Пачовський). Налагоджується активна діяльність Українського театру, який властиво складався із чотирьох театральних труп – оперної, балетної, опереткової і драматичної (режисер Володимир Блавацький, літературний керівник Григор Лужницький, диригент Лев Туркевич).

У Львові відроджується товариство “Просвіта”, а при ньому створюється Інститут народної творчості під керівництвом о. Северина Сапруна. На початку липня почала працювати Спілка українських музик. Для налагодження співпраці українських митців створюється Літературно-мистецький клуб, який очолив Микола Голубець. Цей клуб знаходився спершу на вулиці Підвалля, 3 (Підвальна – М.З.), згодом на Академічній, 13 (тепер проспект Т. Шевченка – М.З.).

Із спогадів поета і журналіста Остапа Тарнавського. “Німецька окупація хоч на початках могла викликати у декого надію на якесь, нехай обмежене самоврядування, не могла бути багато кращою за попередню з двох причин: це був воєнний час, і панували воєнні закони. Друге: Німеччина мала далекосяжні плани стосовно Сходу Європи, а головно щодо України і тому не можна було сподіватись ніяких особливих благ. Та існувала одна засаднича різниця між цими двома окупаціями. Під німецькою – незважаючи на воєнний терор – могла розвиватись певного роду ініціатива, якої в совєтській дійсності не допускалось” (“Літературний Львів 1939-1944”).

І дійсно, окупант залишається окупантом, під яким прапором він не виступав би. Фашистська Німеччина панічно боялась будь-яких проявів національного утвердження, будь-яких прагнень до незалежності. Вже в половині вересня почались масові арешти серед української інтелігенції. Тоді до тюрми на Лонцького (теперішня К.Брюлова) потрапили усі, хто зранку прийшов у Спілку музик, серед них – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Василь Витвицький.

Початкова назва театру – “Український” – швидко була змінена на Львівський оперний театр. Німці та їхні союзники мали виняткове право відвідувати вистави у кращі дні тижня а також першими знайомитись із музичними прем’єрами.

Недовго проіснувала газета “Українські щоденні вісті”, яку перейменували на “Львівські вісті”.

Кожне прилюдне проведення мистецької імпрези мусило отримати дозвіл німецької влади, афіші та програми друкували двома мовами.

“Працюй на своїй ниві, виховуй своїх дітей, плекай і поширюй свою українську музику”

Саме під таким гаслом розпочала свою діяльність Спілка українських музик. Спершу її адресою була вулиця Підвалля, 3 а згодом – Сикстуська, 63 (теперішня П. Дорошенка – М.З.).

Збори засновників Спілки відбулись 8 липня 1941 року. Нижче подаємо текст чернетки протоколу, що зберігається в архіві Людкевича.

“Присутні [Василь] Барвінський, [Василь] Витвицький, [Зиновій] Лисько, [Микола] Колесса, [Роман] Савицький, [Лев] Туркевич, [Роман] Криштальський, [Осип] Москвичів, [Галя] Левицька, [Євгенія] Ласовська, [Мирослав] Старицький, [Марія] Свірська, [Нестор] Горницький, [Леонід] Яблонський, [Михайло] Занько, [Борис] Кудрик, [Орест] Березовський, [?] Босий, [Станіслав] Людкевич, [Олена] Голинська, [Ярослав] Пурій, Лисенко Маріанна, Барвінський [Маркіян].
Витвицький реферує причину скликання зборів. І ставить як перше: вибір виділу. Збори вибирають предсідником (головою – М.З.) Витвицького, секретар Савицький. Присутні питають про ціль Спілки, Витвицький вияснює. Присутні думають, що нині вибраний виділ повинен бути тимчасовий – до статуту і загальних зборів.
Перейшов проект, щоби вибирати виділ листою (списком – М.З.). Внесок Криштальського: Людкевич, Витвицький, Савицький, Туркевич, Яблонський.
Людкевич каже, що не визнається в ситуації, не працював багато в Союзі і що не може брати тої роботи.
Людкевич то само, але замість себе Барвінського.
Левицька: Витвицький, Савицький, Лисько, Пеленський, Колесса.
Забагато лист.
Внесок Лиська, щоби знести ухвалу про голосування листами.
Барвінський: на голову др. Людкевича – вибраний Людкевич.
Дальше – містоголова (заступник – М.З.) Витвицький, секретар Савицький, скарбник Пеленський, зв’язковий Левицька.
Найближчі завдання виділу: принимати членів, зложити статут новий (на підставі старого статуту Супрому).
Колесса запитує, чи поляки можуть належати до Спілки.
Витвицький: не може бути мови про се; внесок – І услів’я прийнятя: українець інструкцію новій управі.
Барвінський: узгіднити ту справу з владою.
Дискусія: чи слово українець є в значінню державности чи національности.
Внесок Витвицького перейшов одноголосно”.

“Ми сходилися майже щоденно, – так В. Витвицький писав на сторінках книжки “Музичними шляхами”. – Обговорювали справи оперного театру, видавництва, музичної школи, радіомовлення, організації концертової діяльності та інші”.

І справді, в архіві С. Людкевича зберігаються чернетки протоколів зборів, проведених 9, 14, 22, 25, 28 і 29 липня, 9, 12 і 18 серпня, 3 вересня 1941 року.

Вже у перших листах до Управи міста, датованих липнем місяцем, правління просить закріпити за Спілкою приміщення по вул. Підвалля, 3; будинок колишньої філармонії по вул. Пілсудського, 25 (тепер І. Франка – М.З.). Ще один лист стосується передачі приміщень музичних установ і шкіл разом з їхнім майном.

Увесь цей час до правління активно надходили заяви на вступ до Спілки – в архіві їх налічується 62 з датами подання від 8 липня до 1 вересня.

Заяви написані чорнилом, олівцем (лише одна, С. Сапруна, машинописна) на листках паперу звичайного формату, різноманітних чернетках, невеликих і навіть малесеньких картках із зошитів та записників. У кожній заяві подані короткі  відомості про музичну освіту та працю (виконавську і педагогічну). Ці лаконічні, скупі записи часто містять, на жаль, єдину інформацію про багатьох українських митців. Наприклад, піаністів Марію Вишницьку, Мирославу Ганчерюк, Олену Голинську, Євгенію Курилович-Чапельську; співаків Ольгу Сушко, Дометія Йоху. До речі, Дометій Йоха був вихідцем зі Східної України, подальша його доля невідома, інформації немає в жодних енциклопедичних виданнях.

Отож, упродовж кількох місяців провадилась інтенсивна підготовча робота. А 3 листопада, як подає газета “Львівські вісті”, в залі Музичного товариства ім. М. Лисенка були проведені загальні установчі збори Спілки українських музик (прийнято 61 члена і 5 кандидатів). Головою Спілки став С. Людкевич, до правління увійшли З. Лисько, В. Витвицький, В. Цісик і М. Антонович, а до контрольної комісії обрано В. Барвінського і Т. Шухевича. Йшла мова про оживлення концертного життя, організацію симфонічного оркестру і музичних радіопередач, налагодження діяльності навчальних музичних закладів.

У лютому 1942 року почали записувати учнів до Державної музичної школи з українською мовою навчання; вона відкрилась у березні під керівництвом В. Барвінського. І вже в липні після першого попису учнів Борис Кудрик так писав у рецензії: “Мистецьку лінію програми додержано згідно з повагою школи й щодо вибору творів і щодо виконання”.

А після звітного концерту вихованців школи у квітні 1943 р. Роман Савицький зазначав: “Незважаючи на несприятливі умови, культурне життя українського народу Галичини пульсує добрим, здоровим темпом”.

Подиву гідне розмаїття концертних заходів тогочасного Львова, які відбувались у приміщенні Інституту народної творчості, Літературно-мистецького клубу, оперного театру, звучали по радіо. У виконанні львівських музикантів і гостей міста звучали твори західноєвропейських та українських композиторів (від класиків до сучасників), різноманітні жанри українських народних пісень у мистецькому опрацюванні.

!942 рік пройшов під знаком 100-літнього ювілею Миколи Лисенка, який відзначили Урочистою академією в оперному театрі, низкою концертів, радіопередач, краєвим конкурсом хорів. А центральною подією 1943 року стало трикратне виконання кантати-симфонії С. Людкевича “Кавказ” силами солістів, симфонічного оркестру та хору театру, зміцненого “Львівським Бояном” і “Сурмою”.

На превеликий жаль, в архіві Людкевича, – що налічує понад 200 різноманітних концертних програм, – цей період представлений лише чотирма. А саме:
Жалібна академія пам’яті Богдана Лепкого – 8 серпня 1941 р.;
Концерт для німецького Червоного Хреста – 12 вересня 1941 р.;
Концерт скрипаля Юрія Криха – 5 грудня 1942 р.;
Концерт хору “Трембіта” з Косова – 1942 р.

Це викликає подив, адже деякі мистецькі заходи того часу Людкевич висвітлював на сторінках львівської преси. Однак програм цих концертів немає, так само як і програм виконання “Кавказу”. У музейній збірці є лише  ксерокопія світлини учасників цієї імпрези. Зеновії Штундер її передав Роман Савицький-молодший – український музикознавець, бібліограф у США, син відомого піаніста й педагога Романа Савицького.

Література.

1. Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість Т.ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009.
2. Людкевич Станіслав. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. Упорядкув., ред., перекл., прим. і бібліогр. З. Штундер. – Львів, 2000.
3. Витвицький Василь. Музичними шляхами. Спомини. – Мюнхен, 1989.
4. Витвицький Василь. Василь Барвінський у моїх спогадах //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
5. Витвицький Василь. Станислав Людкевич зблизька //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
6. Літературний Львів 1939-1944. Спомини. – Львів, 1995.
7. Газета “Львівські вісті”, 1941-1944рр.
8. Лисенко Іван. Словник співаків України. Енциклопедичне видання. – Київ, 1997.
9. Лабанців-Попко Зіновія. Сто піаністів Галичини. – Львів, 2008.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Вірші геніального сина України, напрочуд мелодійні та наспівні, надихнули не одного композитора. Адже образи Тарасової поезії присутні у вокальних, камерно-інструментальних, оркестрових, музично-театральних жанрах. Свого часу Лисенко, створивши цикл “Музика до «Кобзаря»”, започаткував своєрідну Шевченкіану, яку доповнили і збагатили його наступники. Особливе місце серед авторів музики до Шевченкової поезії посідає Станіслав Людкевич.

Знайомство Людкевича з поезією Шевченка відбулось ще в гімназійні роки – завдяки вчителеві української мови та літератури Андрію Шахновичу. Зі спогадів сестри композитора Олени Людкевич-Кашубинської: “Професор Шахнович, людина слабовита, ідеаліст, зумів усвідомити гімназійну молодь і щойно від того часу почали вживати між собою української мови, якої з замилуванням вчилися, почулися синами Великої України”. Саме під його впливом майбутній композитор здійснює перші спроби музичної інтерпретації Кобзаревого слова. Однак невдовзі припиняє роботу, бо йому, як визнавав згодом, “вихованому в польській мові і школі на окраїнах наших земель, було спочатку вельми трудно підійти та зрозуміти духа та красу поезії Шевченка”.

Першим завершеним і виконуваним у концертах твором Шевченкіани Людкевича став вокальний квартет “Закувала зозуленька”. Влітку 1899 р. його заспівали ярославські товариші Станіслава на студентському концерті у Раві-Руській. Восени цього ж року пісня як акапельний хор прозвучала на концерті “Львівського Бояна”. А 1911 р., готуючи до вшанування пам’яті Шевченка збірник хорів різних авторів під заголовком “Кобзар”, Людкевич вмістив там і свою композицію у перекладі на мішаний склад.

Наступним у Шевченкіані Людкевича став чоловічий хор “Косар” (із супроводом фортепіано або оркестру). Після успішної прем’єри на Шевченківському концерті 14 березня 1901 р. твір одразу ж увійшов до репертуару “Львівського Бояна”, “Бандуриста” та інших хорів Галичини.

(“Мелодія хору і оркестри вірно достроєна до слів Шевченкових і віддає думки, які містяться в поезії”. “П. Людкевич виступив вперше з більшим твором поважного настрою, а по нім можемо пізнати великий талант нашого музики та стремління видістатися з-під загальних шаблонів” – ось деякі рядки з тодішніх рецензій)

У 1901 році Людкевич розпочав роботу над кантатою “Кавказ”.

До музичної інтерпретації Шевченкового слова композитор підходив з величезною увагою. Про це свідчать його дослідження, в яких автор дає ґрунтовний аналіз поезій Т. Шевченка і музичних творів на його слова (статті “Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” і “Про композиції до поезій Шевченка”, опубліковані в журналі “Молода Україна” в 1901-1902 рр.)

Над “Кавказом”, цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою, С. Людкевич працював понад десять років – від 1901 по 1913. Почав компонувати з другої частини, якій дав назву “Молитва”. Першу частину (“Прометея”) писав у 1904-1905 рр. у Перемишлі. На титульній сторінці автор поставив напис “Присвята російським революціонерам”, маючи на увазі всі уярмлені народи, що повстали проти царської влади. У Перемишлі 1909 р. Людкевич закінчив четверту частину (“Борітеся!”); а третю (“Хортам, гончим слава!”) написав у Львові у 1912-1913 рр. Прем’єри окремих частин відбулись на Шевченківських концертах різних років. І лише 1925 р. “Кавказ” вперше прозвучав у цілості з нагоди відзначення 25-літнього ювілею композиторської діяльності Людкевича. Тоді на концертах 8 і 15 березня в залі Народного Дому виконавцями були хор “Львівського Бояна” і симфонічний оркестр Музичного товариства ім. М. Лисенка; за диригентським пультом був сам автор.

Прем’єру виконання попередила розвідка В. Барвінського на сторінках газети “Діло” з детальним аналізом твору. А після ювілейних концертів він написав ще одну статтю, в якій зазначив: “Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича”.

Ось лише окремі моменти історії виконання кантати-симфонії “Кавказ”.

На Шевченківському концерті 1927 р. твір втретє прозвучав повністю.
Навесні 1941 р. відбувся авторський концерт Людкевича, що став небуденною мистецькою подією для львів’ян. Тоді “Кавказ” вперше виконувався професійним хором “Трембіта” і симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси. У вступному слові музикознавець Василь Витвицький назвав автора справжнім каменярем української музичної культури. А Василь Барвінський в рецензії знову із захопленням писав, що “Кавказ” “від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту”.

Неймовірним фактом є виконання “Кавказу” у Львові у квітні 1943 року. Тоді на трьох концертах співали мішані й чоловічі хори “Львівського Бояна”, “Сурми” та оперного театру, грав симфонічний оркестр театру, диригував Лев Туркевич. Зі спогадів В. Витвицького: “Концерт треба було повторити ще раз і ще раз, бо за першим разом зала не могла вмістити всієї публіки. Коли ж мова про наших музик, то в ті тижні вони жили просто в полоні Шевченкового слова і Людкевичевої музики. … Можу сказати, що мені довелося пережити небагато таких моментів, коли композитор, мистці-виконавці та численні слухачі мали таке почуття єдности і спільноти, як це було тоді”.

У роки Першої світової війни, перебуваючи в російському полоні у місті Перовську, Людкевич написав три хори: “Чи ми ще зійдемося знову”, “Сонце заходить”, “Ой виострю товариша”. Знаменно, що вірші, які вибрав композитор, Шевченко створив у тим самих краях і в подібних обставинах: у казематі Орловської фортеці та на Кос-Аралі. Після першого виконання хору “Ой виострю товариша” (березень 1920, хор “Бандурист” під керуванням автора) в одній із рецензій писалось: “І в ритмах, і в зворотах мелодії, і в самих мотивах пісні були степовий розмах і сила, гроза і завзяття”.

У 1932 р. у Львові відзначали сорокаліття заснування хорового товариства “Львівський Боян”. Цей ювілей Людкевич відзначив кантатою, в якій використав рядки вірша “До Основ’яненка” – “Наша дума, наша пісня…” (Треба зазначити, що раніше до цієї поезії звернувся Лисенко у кантаті “Б’ють пороги”). Твір прозвучав на урочистому концерті в Оперному театрі під управою автора.

Наступною монументальним твором Шевченкіани Людкевича стала кантата “Заповіт”. І так само, як перед десятиліттями написання “Кавказу”, роботу над нею супроводили ґрунтовні філологічні та музикознавчі студії. Людкевич знову повертається до питання співучості поетичної форми Шевченка та аналізує твори композиторів, починаючи від Вербицького і Лисенка, аж до своїх сучасників.

Кантата прозвучала на ювілейному Шевченківському концерті 1936 року і стала новою вершиною української вокально-симфонічної музики.

Одразу ж після кантати Людкевич написав ще один, так званий малий “Заповіт” для акапельних хорів різного складу – на скорочений текст та з іншим музичним тематизмом.

На виставці представлені також музичні твори інших українських композиторів, більшість з яких видана у першій третині ХХ ст.

Окрему групу експонатів становлять книжкові видання з особистої бібліотеки Людкевича.

Доповнюють виставку програми концертів різних років, оригінальні світлини та 2 акварелі Дмитра Кашубинського, на яких зображені краєвиди Перовська.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

В історію світового й вітчизняного вокального мистецтва Менцинський увійшов передовсім як визначний оперний співак (героїчний тенор) і педагог. Свого часу перед українським митцем були відкриті двері найкращих європейських театрів. Зі щирим захопленням його вітали у Німеччині, Англії, Голландії, Італії, Бельгії, Франції та багатьох інших країнах. Проте найбільшого успіху і визнання здобув Модест Менцинський у Швеції. Так, шведський король Оскар ІІ, нагородив співака «Великою золотою медаллю за літературу та мистецтво», а його наступник – король Густав V відзначив митця Лицарським хрестом та орденом Вази. Швеція стала для співака другою батьківщиною. По закінченні оперної кар’єри Менцинський відкрив у Стокгольмі свою приватну школу співу. Сьогодні його вважають творцем шведської вокальної школи, яку продовжив та розвинув його талановитий учень Арне Суннегорд.

Чергове звернення до постаті Модеста Менцинскього є актуальним і сьогодні. Його багатогранна вокально-сценічна, фонографічна й педагогічна спадщина неодноразово привертала увагу дослідників творчості митця. Проте, по сей день залишається ще багато непрочитаних сторінок у його літописі життя. Так, на всебічне й широке висвітлення заслуговує внесок Менцинського у популяризацію української музичної культури не тільки в рідному краї, а й у світі.

Про Модеста Менцинського – блискучого й талановитого інтерпретатора українського камерного репертуару писало багато критиків, проте найфаховіші рецензії належать перу Станіслава Людкевича. І це є закономірним. Творчі контакти цих двох митців почалися у Львові ще у жовтні 1897 року. Тоді Модест Менцинський й Станіслав Людкевич бачилися на репетиціях «Львівського Бояна» та різних музичних імпрезах. Захоплення музикою зблизило Менцинського й Людкевича, вони стали приятелями. У 1898 році Людкевич написав і присвятив Модзьові (так називали співака його рідні і приятелі) Менцинському солоспів на слова Гейне «Якби ви знали».

Таким був початок творчих контактів двох молодих митців, які в той час перебували на початку своєї артистичної кар’єри. Їхній перший спільний виступ  відбувся 10 березня 1899 року під час Шевченківського концерту. Для обох музикантів цей концерт мав особливу прикмету: тоді Станіслав Людкевич вперше диригував хором «Львівського Бояна», а Менцинський вперше відспівав тенорове соло у четвертій частині кантати Лисенка «Радуйся, ниво неполитая». Цей концерт рецензенти львівської газети «Діло» (ч.53) назвали однією з найкращих тогорічних Шевченківських музичних імпрез. Восени того ж року Менцинський покидає Львів і виїжджає на студії до Франкфурта-на-Майні. Станіслав Людкевич залишається й активно входить в українське музичне життя Львова. Незважаючи на те, що їхні дороги розійшлися, творча співпраця цих двох митців продовжувалася.

Адже, успіхи Модеста Менцинського на сценах багатьох європейських театрів не стали перепоною до припинення  контактів з рідним краєм. «Нема нічого дивного в тому, – оповідав співак кореспонденту однієї із львівських газет, – що аудиторія величезного театру, складена з чужинців, ніколи не задовольняла мене оплесками так глибоко, як задовольняє рідна, перед якою я проспівав кілька рідних пісень». Неодноразово артист повертався на батьківщину, часто виступав перед земляками, брав активну участь у різних урочистостях. Ці візити були доброю нагодою до відновлення контактів Менцинського з Людкевичем. Так, 8 липня 1902 року вони дають спільний концерт у залі Народного дому у Львові. Наступна їхня зустріч відбулася у Перемишлі 17 червня 1909 року. Тут, у Народному домі, пройшов концерт співака, на якому Модест Менцинський з великим успіхом виконав пісню «Черемоше, брате мій», музику до якої скомпонував С. Людкевич у 1903 році. Поруч з цією верховинською піснею, що стала своєрідною візитівкою Менцинського у його концертних програмах, співак виконував ще інші композиції Станіслава Людкевича («Тайна» і «Піду, втечу»). Музичні критики завжди наголошували на тому, що Людкевич «…напевне довго-довго ждатиме на другого такого як Менцинський інтерпретатора своїх солоспівів.» (Діло, 1924, ч.59 стаття М. Волошина «Концерти Модеста Менцинського»).

Виступи співака у Львові та інших містах Галичини завжди були знаковою подією. Тому Людкевич, який був постійним музичним дописувачем львівських часописів, щоразу щиро вітав появу Модеста Менцинського на галицькій сцені. У своїх дописах композитор писав, що довершеність вокального мистецтва співака заслуговує на особливу увагу й оцінку галицької спільноти. Правда сам Людкевич вважав, що з огляду на «зарубіжний» характер вокальної кар’єри співака, він не має права «нарисувати оперний силует» Менцинського. Тим не менше, у 1918 році у часописі «Шляхи» вийшла його стаття під заголовком «М. Менцинський як оперний співак». Тут Людкевич зазначає, що його огляд є спробою привернути більшу увагу до «“нашого не свого” оперного артиста європейської міри, який…більше всіх намагався втримати свій зв’язок з нами, та проте, може, менше всіх нам близький своїм артистичним життям і світоглядом». Читаючи ці рядки, розуміємо, що, базуючись на матеріалах іноземної критики, автор статті намагався подати «совісну, справедливу й неперебільшену» оцінку оперної кар’єри співака. На завершення статті  Людкевич подає власну характеристику: «Загально дозволю собі сказати від себе тільки ось що: визначити та склясифікувати Менцинського як оперного тенора утертими шаблонними назвами трудно… Його голос надто великий, металевий та здоровий, без сліду якогось сентиментального тембру, який так діє на істеричних жінок. Вже з більшою вірністю можна б сказати, що Менцинський все-таки геройський тенор – тільки не з тих темних важких (вроді Шмедеса), а ясний та гнучкий, зі схильністю та здатністю до ліричних нюансів». Тут варто також вказати ще на одну характеристику Менцинського, яку Людкевич називає «психологічним роздвоєнням» артистичної індивідуальності співака. Що мав на увазі композитор, читаємо у наступних рядках: «Його українська вдача податлива на всякі культурні враження і впливи… не дозволила себе зовсім занапастити; і Менцинський, в якому б оперному стилі не доводилося йому виступати, з’являється перед нами не як німецький або італійський співак, а як український артист, котрому припинений розвій нашої музики не дозволив удома виховатись і вирости».

У 1919 році у збірнику «Терен» вийшла ще одна стаття Станіслава Людкевича під заголовком «Модест Мецинський і українська пісня». Поруч з оглядом концертних виступів співака на українській й зарубіжній сцені, автор детально характеризує український репертуар співака. Людкевич підкреслює довершеність інтерпретацій Модеста Менцинського, зокрема музики Миколи Лисенка, пише також про вміле поєднання виконавської майстерності та емоційної передачі музичного твору. На думку Людкевича співакові притаманне тонке відчуття стилю кожного твору, внутрішнє проникнення у дух солоспіву, художня правдивість і щирість.

Документальні матеріали, що характеризують історію взаємин Модеста Менцинського й Станіслава Людкевича зберігаються сьогодні у фондах музею Соломії Крушельницької та меморіального музею композитора. Поруч з афішами на концерти співака й різними рецензіями, фотографіями й нотними виданнями, знаходимо два листи Менцинського, адресовані Станіславу Людкевичу. Написані вони весною 1931 року, за чотири роки до смерті співака. У цих листах Менцинський з глибоким сумом пише про те, що Людкевич не відповідає на його кореспонденцію, співак чується покинутим і забутим на своїй батьківщині. Нам невідомо, чому Людкевичем перервав своє листування. Без відповіді залишається також і питання, чому при кінці 1935 року композитор жодним рядком не відгукнувся на повідомлення про смерть Модеста Менцинського.

У вересні 1975 року Станіслав Людкевич востаннє звернувся до оцінки творчості Модеста Менцинського. Тоді на прохання дослідника Михайла Головащенка, який готував до друку книгу, присвячену співакові, композитор пише спогад «Йому належить одне з перших місць». Свої мемуари автор починає так: «На моєму довгому житті доводилося зустрічатися, а то й разом виступати з багатьма видатними співаками… Проте найбільше враження залишив у моєму серці драматичний тенор Модест Менцинський, який зажив собі слави на європейських оперних сценах, здобувши репутацію неперевершеного вагнериста. Його голос звучить у мені й нині, хоч з того часу минуло півстоліття».

Ірина Криворучка, Головний зберігач фондів
Музично-меморіаального музею Соломії Крушельницької у Львові

У цьому творі найпереконливіше втілилась провідна тема його творчості – героїка національно-визвольної боротьби і свободи. Композитор завжди з глибоким хвилюванням відгукувався на найважливіші і хвилюючі події сучасності. Тому такою близькою йому була поезія Шевченка, її глибоке громадянське звучання, що надихнуло Людкевича на створення таких полотен як “Кавказ” і “Заповіт”. (У 1964 р., з нагоди 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, за ці твори композитор був удостоєний Шевченківської премії).

До музичної інтерпретації Шевченкового слова Людкевич підходив з величезною увагою. Про це свідчать його дослідження, в яких автор дає ґрунтовний аналіз поезій Т. Шевченка і музичних творів на його слова (статті “Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” і “Про композиції до поезій Шевченка”, опубліковані в журналі “Молода Україна” в 1901-1902 рр.)

Над “Кавказом”, цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою, С. Людкевич працював понад десять років – від 1901 по 1913. Почав компонувати з другої частини, якій дав назву “Молитва”. Першу частину (“Прометея”) писав у 1904-1905 рр. у Перемишлі. На титульній сторінці автор поставив напис “Присвята російським революціонерам”, маючи на увазі всі уярмлені народи, що повстали проти царської влади. У Перемишлі 1909 р. Людкевич закінчив четверту частину (“Борітеся!”); а третю (“Хортам, гончим слава!”) написав у Львові у 1912-1913 рр. Прем’єри окремих частин відбулись на Шевченківських концертах різних років. Так, у березні 1902 р. була виконана друга частина, у травні 1906 – перша, у березні 1911 – четверта, а в березні 1914 – третя частина.

Лише 1925 р. “Кавказ” вперше прозвучав у цілості з нагоди відзначення 25-літнього ювілею композиторської діяльності Людкевича. Тоді на концертах 8 і 15 березня в залі Народного Дому виконавцями були хор “Львівського Бояна” і симфонічний оркестр Музичного товариства ім. М. Лисенка; за диригентським пультом був сам автор.

Прем’єру виконання попередила розвідка В. Барвінського на сторінках газети “Діло” з детальним аналізом твору. А після ювілейних концертів він написав ще одну статтю, в якій зазначив: “Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича. … “Кавказ” є і на довгі часи останеться ще якоюсь Біблією, в якій будучі покоління будуть вичувати незглибиму силу мук і болю української душі та черпати віру на світлу побіду і кращу будучність”.

І дійсно, на всіх поворотах історії нашого народу “Кавказ” демонстрував світові незламність, незнищимість українського духу.

Ось лише окремі моменти історії виконання кантати-симфонії “Кавказ”.

Навесні 1941 р. відбувся авторський концерт Людкевича, що став небуденною мистецькою подією для львів’ян. Тоді “Кавказ” вперше виконувався професійним хором “Трембіта” і симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси. У вступному слові Василь Витвицький назвав автора справжнім каменярем української музичної культури. А Василь Барвінський в рецензії знову із захопленням писав, що “Кавказ” “від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту”.

Неймовірним фактом є виконання “Кавказу” у Львові у квітні 1943 року. На трьох концертах співали мішані й чоловічі хори “Львівського Бояна”, “Сурми” та оперного театру, грав симфонічний оркестр театру, диригував Лев Туркевич. В. Барвінський, рецензуючи ці мистецькі заходи, наголошував на їхній актуальності: “Під теперішню хвилину не можна було зробити кращого і більш доцільного вибору твору, якого словний зміст тепер так глибоко ворушить наші серця, а його музична інтерпретація, таємною і водночас такою могутньою мовою тонів доходить до найбільш скритих клітин нашої душі”. Зі спогадів В. Витвицького: “Виконання “Кавказу” в залі Львівського оперного театру відбулося при спонтанній реакції слухачів. Концерт треба було повторити ще раз і ще раз, бо за першим разом зала не могла вмістити всієї публіки. Коли ж мова про наших музик, то в ті тижні вони жили просто в полоні Шевченкового слова і Людкевичевої музики. … Можу сказати, що мені довелося пережити небагато таких моментів, коли композитор, мистці-виконавці та численні слухачі мали таке почуття єдности і спільноти, як це було тоді”. (В. Витвицький. Станислав Людкевич зблизька //Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З.Штундер. 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С.139-140)

Ось уже понад століття “Кавказ” С. Людкевича хвилює серця слухачів. До цього грандіозного вокально-симфонічного полотна звертаються провідні виконавці. У програмах, які зберігаються в архіві Людкевича, зазначені імена диригентів Миколи Колесси, Стефана Турчака, Івана Юзюка, Володимира Сіренка, Володимира Колесника. Полум’яні заклики Шевченка “Не скує душі живої”, “Встане правда! Встане воля!”, “Борітеся – поборете!”, втілені в геніальній музиці Людкевича, – і в наші дні не втрачають своєї актуальності. Яскравим свідченням цього є мистецький проект Мирона Юсиповича, здійснений до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Мар’яна Зубеляк

В архіві С. Людкевича зберігаються унікальні матеріали, які розповідають про особисті та професійні взаємини обох митців. На ювілейній виставці представлені фотографії, рукописи, нотні видання, програми, більшість з яких експонуються вперше.

Працівники Музею висловлюють щиру вдячність Наталі Борисівні Кашкадомовій за методичну допомогу при побудові виставки.

Виставка експонуватиметься до 20 березня 2018 р.

Мар’яна Зубеляк

В 1898 році я опинився у “Львівському Бояні” як заступник дириґента. Хор підготував цікаву кантату Г. Топольницького на текст Т. Шевченка “Хустина”. Мою увагу привернуло сопранове соло в першій частині (“Хустиночко моя”), добре виконане рядовою хористкою. Я спитав, чи вона мала якогось консультанта при вивченні цього номера. Хористка відповіла, що брала за взірець спів Крушельницької, яка ще в 1892 році, будучи студенткою Львівської консерваторії, виконувала це соло в “Бояні”. Взагалі всі хористи захоплювалися голосом молодої Крушельницької, з ентузіазмом розповідали про неї. Тоді я міг до деякої міри створити собі образ мистецького діапазону артистки, яка в 1898 році з успіхом уже виступала у Варшаві.

Друга, вірніше, перша моя безпосередня зустріч з мистецтвом Крушельницької сталася в 1911 році на великому концерті в честь сотих роковин народження основоположника нашого національного відродження в Галичині Маркіяна Шашкевича. Артистка спеціально приїхала з-за кордону, щоб взяти участь у цьому всенародному святі.

Співала вона “Веснівку” Шашкевича (музика Матюка), народні пісні й твори європейських композиторів. Скромна елегійна “Цвітка дрібная” не могла дати можливості в повній силі виявитися голосовим та емоціональним засобам співачки. Зате розгониста, широка народна пісня “В неділеньку вранці” багато більше підходила для артистки, і вона добула з неї стільки сили і блиску, що зробила надзвичайне враження та немов влаштувала показову лекцію для всіх пізніших виконавців цієї пісні в обробці Лопатинського. Потім (я й досі жалію) хтось викликав мене як дириґента хору до іншої зали, а в той час Крушельницька почала співати пісню Верді з опери “Сила долі” (“La forza del destino”). Коли я повернувся, то почув лиш бурю оплесків, а потім схвильовані розмови, що це “проспівано феноменально”, що це “величезний діапазон, чудовий тембр як у фортіссімо, так і піаніссімо” і тому подібне.

Відтоді в моїй душі виринало гаряче бажання хоч раз побачити Крушельницьку на оперній сцені. Але невдовзі нагрянула перша світова війна, і нашій Галичині було не до опер, бо, як кажуть, “inter arma silent musae”.

Я побачив артистку знов аж після багатьох років, коли вона вже не виступала на сцені. У 1939 році вона приїхала до рідного Львова і залишилася в ньому вже назавжди.

Прийшли нові часи, і вона на педагогічній ниві змогла повністю присвятити свій талант і працю радянській Батьківщині, молодому поколінню. Вона стала професором Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка і з молодечим запалом узялася за працю. Хвороба ноги утруднювала їй виступи на публічних концертах, а також ведення педагогічної роботи. Але, незважаючи на це, вона акуратно виконувала всі свої обов’язки педагога – вихователя молодого покоління вокалістів.

Треба визнати, що педагогічна праця Крушельницької, хоч і не довгочасна, принесла гарні плоди. Своїм студентам вона прищепила навики справжньої вокальної культури, і деякі з них з успіхом працюють на оперних сценах.

Ще хочу відзначити одну характерну, надзвичайно благородну рису артистичної вдачі Соломії Крушельницької.

На своїх концертах вона завжди співала народні пісні. Часто під власний акомпанемент виконувала одну-дві пісні зі свого рідного села на Поділлі. Можна було бачити, як артистка тоді перевтілювалася: вона, здавалось, забувала про свою велику славу, про свої успіхи на європейських столичних сценах і цілковито переносилася в середовище рідного села. Співала ті пісні у своїй обробці, навмисне так, як збереглися вони в її душі ще з дитячих років. Краса, навіть своєрідна примітивність окремих пісень робили їх надзвичайно оригінальними.

Дуже жаль, що про нашу славетну співачку й артистку ми не зібрали спогадів і статей від багатьох її сучасників кінця ХІХ й початку ХХ віку, які по різних країнах слухали її і захоплювалися її феноменальною грою. Напевно багато були б сказали про неї Мишуга, Королевич-Вайдова, Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Ян Решке, Пуччіні, Тосканіні, Модест Менцинський та інші.

Творчий шлях великих мистців-виконавців, хоч він і не лишає після їх смерти видимих реальних показників, як, приміром, у письменників чи композиторів, то все-таки він має величезний вплив на розвій мистецької культури, і треба, щоб його, бодай у спогадах сучасників, донести до молодого музикального покоління.

Жаль, що ніхто з нас не звернувся до великої артистки, коли вона ще була в розквіті сил, з просьбою написати хоч би невелику книжку про досвід і багатолітню працю співачки, артистки, музиканта. Яку велику користь приніс би такий твір молодому поколінню мистців! Непростимо нам, що ми часто не вміємо берегти свої скарби.

Станіслав Людкевич
(Збірник “Славетна співачка”, 1956)

Згодом Людкевич виступив ініціатором організації філій Інституту по всіх містах Західної України і став їх першим інспектором. Ось що він писав з цього приводу: “Наша суспільність у Львові і в краю повинна зрозуміти, що музика для музикально одареної нації повинна і мусить бути не «люксусом», а хлібом насущним, елементом конечним для культурного розвою”.

Станіслав Людкевич постійно роз’їжджав по всіх філіях, очолював комісії на піврічних і річних іспитах, виділяв кращих учнів для участі у звітних концертах-пописах у Львові. Зі спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького: “Ніхто інший не провадив так точно іспитових протоколів, як наш інспектор. Кожна гама, кожний пасаж і кожний твір були точно занотовані з маленькими позначками якості виконання. У цьому і в пильному вислухуванні всіх учнів від першого до останнього він був непохитний”.

Коло педагогічних інтересів професора Людкевича надзвичайно широке. Передовсім це навчання співу і музики в загальноосвітніх школах, викладання музично-теоретичних предметів і ведення курсу композиції у спеціалізованих учбових закладах. Професора Людкевича постійно хвилювало й питання методики викладання музично-теоретичних дисциплін, зокрема сольфеджіо і гармонії, а звідси – робота над підготовкою необхідних підручників українською мовою. Так, у 1913 р. Людкевич склав посібник “Загальні основи музики” (виданий 1921 р.), в якому у стислій і доступній формі подано відомості з усіх теоретичних дисциплін, а в доповненні – словник музичних термінів.

У 1930 р. Людкевич видав посібник “Матеріали для науки сольфеджіо і хорового співу”. Згодом працював над підручником “Виклад науки гармонії” (залишився в рукописі).

Людкевич також брав участь у з’їздах викладачів сольфеджіо, які в 1928-1929 рр. організувало польське міністерство освіти (доповідь “Критичні замітки в справі науки сольфеджіо й музичного диктанту в музичних школах”). А 1935 р. на Першому українському педагогічному конгресі у Львові Станіслав Людкевич виступив з промовою “Організація музичного виховання”.

Людкевич-педагог – був дуже складним явищем. У цьому нас переконують нижченаведені рядки спогадів його вихованців.

Композитор і музикознавець Осип Залеський: “Науку гармонії викладав Людкевич дещо на університетський лад, але ми до цього не були ще підготовані”.

Музикознавець Тамара Гнатів: “Професор був викладачем вельми унікальним, колоритним і, безсумнівно, стихійним, а ми в цей час надто молодими і незрілими, щоби зрозуміти і належно цінити його”.

Музикознавець Всеволод Задерацький: “Він не був педагогом і вчителем у шкільному розумінні. Нібито чекав нашої ініціативи, наших запитань. Тоді-то й виявлялося його абсолютно феноменальне володіння матеріалом, і ми починали відчувати, що поряд з нами найбільший і найтонший знавець народної традиції серед усіх, які живуть на нашій землі у паралельному з нами часі”.

Етномузикознавець Богдан Луканюк: “Більшості студентів лекції Станіслава Людкевича не давали зовсім нічого. І не тому, що Людкевичу нічого було дати, а тому, що переважно нікому було взяти”.

Музикознавець-педагог Михайло Лемішко: “Майбутнім композиторам не нав’язував своїх уподобань, лише б музика була щирою, без пози (байдуже якої – романтичної чи модерної), грамотно записана, з логічним розвитком”.

Музикознавець Стефанія Павлишин: “Людкевич міг бути прекрасним педагогом для того, хто був на, так би мовити, університетському рівні. Чудовий ерудит, який міг відповісти на кожне правильно поставлене питання, він сам стимулював творчі і наукові пошуки, не випускав їх з поля зору, розпитував про них”.

Диригент Юрій Луців: “Коли він відчував у студента дійсне стремління до знань і, що ще важливіше, підготовку до спілкування з ним, Людкевич дуже уважно займався зі студентами, а знання мав просто енциклопедичні”.

Отож, професор Людкевич ніколи не намагався керувати, заставляти. Напевно вважав, що навчання у виші свідчить про свідомий вибір, сформовану життєву позицію студента, якого треба спрямовувати, розвивати. Як підтвердження – епізод із спогадів композитора Андрія Нікодемовича. Навчаючись в консерваторії, він мав здавати іспит з народної творчості. “Коли я зголосився до професора Людкевича, він посміхнувся ніби заклопотано і сказав: «Що ж я буду Вас питати? Чого самі навчитеся, то й будете знати», – і, не питаючи мене нічого, написав у заліковій книжці «5»”.

Мар’яна Зубеляк, старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Література

1. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. І (1879-1939). – Львів, 2005. – 635 с.
2. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009. – 360 с.
3. Людкевич С. З музичного руху. Пописи елєвів Вищого музичного інституту ім. Лисенка // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 499-501.
4. Витвицький В. Станислав Людкевич зблизька // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – 2 –е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 123-141.
5. Залеський О. Спогади про др. Станіслава Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – 2 –е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 8-11.
6. Гнатів Т. Станіслав Людкевич. Штрихи до портрету // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 108-117.
7. Задерацький В. Те, що зберігаю в пам’яті // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 124-131.
8. Луканюк Б. Мій Людкевич // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 8-40.
9. Лемішко М. Дорогі крихти спогадів про Вчителя // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 94-97.
10. Павлишин С. Незабутній Людкевич // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 81-93.
11. Луців Ю. Доктор Станіслав Людкевич (горстка спогадів) // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 102-107.
12. Нікодемович А. Спогад про Людкевича // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин. – Львів, 2010. – С. 189-190.

Співпраця Станіслава Людкевича (1879-1979) та Василя Барвінського (1888-1963) розпочалася з 1913 р. і тривала до останніх днів життя Василя Барвінського, перерісши в міцну дружбу. Творчі контакти двох митців виникли з ініціативи Барвінського. Перебуваючи у Празі на навчанні, молодий музикант готував з чеським хоровим товариством «Hlahol» концерт української народної пісні. У зв’язку з цим концертом він звернувся до Станіслава Людкевича з проханням надіслати свої обробки народних пісень для виконання. На той час Станіслав Людкевич вже був автором більше п’ятдесяти творів, користувався заслуженим авторитетом громадськості, стояв на чолі культурного процесу в Галичині.

Поступово і Барвінський завойовує визнання, а в 1930-х роках його вважають композитором № 1 як в Галичині (причому, не лише серед українців, але й серед поляків), так і в Радянській Україні. У червні 1938 року, коли відзначалося 30-річчя творчої діяльності Василя Барвінського, львівське польське радіо, яке, переважно, надавало мінімум ефірного часу для українців, присвятило ювілярові цілу радіопередачу.

Стосунки Станіслава Людкевича і Василі Барвінського завжди були щирими. Не зрадив Людкевич свого товариша і в найважчі для Барвінського часи, коли, здавалось, цілий світ відвернувся від нього. Виступаючи на сумнозвісних зборах у Львівській консерваторії 13 лютого 1948 р., Станіслав Людкевич був єдиним, хто не пішов проти свого сумління і наважився сказати правду про В. Барвінського: “Всі, які знали Василя Барвінського довгі роки в різних фазах його життя, не можуть у своїй голові змістити образу його як зрадника, аґента, провокатора. Ми знали Василя Барвінського через 30 років як доброго музику професіонала, педагога, щирого композитора, не формаліста, з якого творів віяв голос серця…”

С. Людкевич і надалі намагався, як міг в умовах тоталітарного режиму, сприяти поширенню творів Василя Барвінського, фактично, на той час забороненого композитора. З ініціативи Людкевича у 1971 р. побачили світ камерно-інструментальні твори Василя Барвінського. Передмову до цього збірника написав Станіслав Людкевич.

Людкевичіана у музично-критичній спадщині Василя Барвінського бере свій початок з 1914 р., коли молодий музикант, що спеціально приїхав з Праги на Шевченківські концерти, вперше почув монументальні композиції Людкевича: драматичну картину для хору в супроводі оркестру «Останній бій» та ІІІ і IV частини кантати-симфонії «Кавказ».

В. Барвінський захоплено сприймав «Кавказ» С. Людкевича. Кожного разу, коли звучала кантата-симфонія або її окремі частини, Барвінський знаходив все нові барви для розкриття змісту твору, його значення для українського народу:

«Для нас, українців, не лиш в Галичині, але на цілій широкій Україні цей твір має неоціненне значіння. Чим для Німця є “Перстень Нібелюнґів” Ваґнера, або для Чеха симфонічний цикль Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича».

Найчастіше щоденна співпраця двох талановитих індивідуальностей приводить до конфліктів, викликаних чи то різницею віку, чи різними поглядами. Людкевич, як відомо, був завжди безкомпромісно принциповий, навіть гострий в оцінках. Барвінський відзначався толерантністю, доброзичливістю, його знали як людину надзвичайно делікатною, готовою в будь-який момент прийти на допомогу. Та незважаючи на різницю у віці, відмінності характерів та темпераменту, Станіслав Людкевич і Василь Барвінський з історичного погляду були немов доповненням один одного.

У Меморіальному музеї Станіслава Людкевича зберігаються матеріали, які розповідають про спільну працю двох митців у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка, СУПРОМ’і, в редакції журналу “Українська музика” тощо: це фотографії, листи, періодичні видання, а також ноти і книжки з автографами В. Барвінського, подаровані С. Людкевичу. Частина цих матеріалів представлена на пропонованій виставці, присвяченій 120-річчю від дня народження Василя Барвінського.

Окрему групу експонатів становлять збірники наукових праць, присвячені вшануванню пам’яті Василя Барвінського.

Висловлюємо щиру подяку п. Зеновії Штундер за надані матеріали з особистого архіву Станіслава Людкевича.

Роксоляна Пасічник