У дні Шевченківських святкувань хочеться згадати її як продовжувачку традицій родини Крушельницьких у популяризації творчості Кобзаря. Як і її тітка Соломія, Одарка Бандрівська радо долучалася до знакових подій в музичному житті Галичини, до Шевченківських, Лисенківських святкувань, ювілейних урочистостей, благодійних концертів, вводячи у свій репертуар твори на тексти Кобзаря.

Зокрема, на “Святочному концерті в 66-і роковини смерті Тараса Шевченка”, який відбувся у квітні 1927 році у Стрию молода вокалістка з успіхом проспівала три солоспіви “На городі коло броду”, “Мені однаково”, “Ой стрічечка до стрічечки” на музику Миколи Лисенка.

Про Шевченкове свято у Станиславові у червні 1928 р. часопис “Діло” зазначав: “Гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтеліґентів. На загал свято вийшло дуже гарно. Незатерте захоплення викликав у слухачів спів п. Бандрівської, яка проспівала 4 пісні: Шевченка-Лисенка: “На городі коло броду”, Шевченка-Лисенка “Мені однаково”, Шевченка-Рахманінова “Полюбила я”, Шевченка-Лисенка “Ой стрічечка до стрічечки”. Гарний голос співачки і мистецьке виконання викликали ентузіазм у публіки, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

У концерті з хором товариства “Львівський Боян” (1932 р.) артистка успішно виконала сольну партію у кантаті “Радуйся, ниво” Шевченка-Лисенка.

На урочистостях в пам’ять 25-ліття смерті Миколи Лисенка 19 грудня 1937 року у залі Міського театру у Львові Одарка Бандрівська на високому професійному рівні репрезентувала три солоспіви на слова Шевченка “Гомоніла Україна”, “Садок вишневий”, “Ой, одна я, одна”. Станіслав Людкевич у рецензії на цей концерт відзначав що “Бандрівська і Голинський виконали свою ролю без заміту (зауважень – ред.), з виразним пієтизмом і були в тому часі у знаменитій формі”.

Матеріал підготувала О.Кирик, старша наукова співробітниця Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

Батьки часто згадували про Соломію Крушельницьку, про її голос, якому тісно було в кімнаті, від якого, кажуть, тремтіли віконні шибки, – голос виривався на світовий простір. Голос був справді великий, як хтось його назвав. Згадували й інших, чиї імена я вже й забув, обдарованих музикантів і співаків.

Все це наводить думки про співучість і душевність нашого народу, про подвижницьку працю тих, для кого так багато важили слова Івана Франка: «Я син народа, що вгору йде…», про скромних трудівників, які в міру своїх сил усе робили для того, щоб народ таки йшов вгору, як робив це батько Соломії о. Амвросій, що не раз брав до рук скрипку, читав в оригіналі Ґете, інших європейських авторів.

Згадую розповідь батьків про останній, для родини, концерт Соломії. Вже не пам’ятаю, як тато з мамою діставалися до Львова. Була зима. Мабуть, фірою до якогось автобуса або й таки до Львова. Хоч не бачив, а з розповідей уявляю собі славетну співачку. Як, опираючись на паличку, виходить на сцену. Найбільше запало в душу й зворушило те, що співала дві улюблені свої пісні: «Родимий краю, село родиме…» і «Вівці мої вівці, вівці та барани, /Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…» Особливо зворушує це тепер, у добу глобалізації, коли втрачає свою глибину любов до малої вітчизни, до цвітки дрібної, до села, без чого голос Соломії не був би великий, головне ж – не мав би того людського тепла, тієї національної барви – усього того, чим він і зачаровував світ…

До речі, не так давно я перекладав знамениту першу еклогу Вергілія, де прогнаний лихоліттям з рідної домівки пастух, ідучи в світ зі своєю отаркою звертається до своїх овечок саме такими словами: «Що ж то буде з вами, як мене не стане?» Ці рядки знову ж повернули мене до Соломіїного голосу: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане?..» Соломіїн голос (а голос – дзеркало душі) причетний до вічного, до людської радості й до людського болю…

Десь із 2001 року я часто навідувався до Соломіїної домівки – Музею, що на вулиці, яка названа її ім’ям. Вулиця Соломії Крушельницької, як, до речі, і та, що до Франкової оселі, веде вгору, мовби нагадуючи, що треба спромогтись і душею налаштуватись на високе. А ще, навпроти Музею, на парковому пагорбі – розлогий ясен. Він, скидаючи листя, своїм розгалуженням нагадує живу, закорінену у рідний ґрунт еллінську ліру.

У Музеї – речі. Їхні сльози, їхній усміх, їхня душа. Про сльози речей, про їхню пам’ять і тепло говорив ще Вергілій. У Музеї – тиша. Тиша особлива, душевна, творча, а не мовчазна. Здалось мені, що й з розтруба стародавнього грамофона, що одразу ж за порогом, звучить саме ця зворушлива тиша, тишина…

До речі, буваючи в Музеї Соломії Крушельницької, якось і я залучався до творчого життя колективу Музею, відчував себе мовби одним із «музейників». Тут, у фортеп’янному викладі Роксоляни Мисько-Пасічник я почув пісню, так і названу – «Тишина» післявоєнної піснярки , тітки п. Роксоляни – Ліди Королевич. От і виник задум зібрати й видати усі її пісні. Я мав велику приємність написати есей про життя й творчість Ліди Королевич. Книжечка вийшла під назвою «Так жаль мені минулих днів» (провідний мотив «Тишини») – фраза, що є, сказати б, звуковою візиткою нашого дивовижно настроєвого ретро.

Під враженням почутого про Соломію Крушельницьку на різних музейних заходах, у бесідах з працівниками Музею, відчуваючи атмосферу приміщень, колишніх Соломіїних покоїв, особливу ауру речей, які ховають у собі, бережуть і фізичний, і душевний дотик великої співачки, не раз слухаючи її голос, зважився написати післямову до теплого, з любов’ю виконаного книжкового видання: «Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів» (Тернопіль, 2008). До слова, згадую римських тріумфаторів, яким під час урочистостей нашіптували у вухо: «Пам’ятай, що ти людина». Оглядаючи Соломіїні світлини в розквіті її слави, її сповнену гідності поставу (передусім, коли вона в ролі Лорелеї), подивляю власне її скромність: пам’ятала не тільки, що вона людина, а й підкреслювала свою родинну, кровну прив’язаність до села, до селянства, чиїми піснями живила душу, тож і листи до батька невипадково закінчувала підписом: «Таткови мому Їх Солоха»… Як нам бракує сьогодні тієї справжньої, людської гідності, що йде в парі з високою скромністю, яка – від уваги й поваги до нашого минулого!..

Відвідини Музею багато дали мені й для особистого писання – в поезії і в прозі. Є в моїй книжці «Сльози речей» (міська проза) есей під назвою «Стежкою до тиші», де все – про творчу атмосферу музейних приміщень і речей, які бережуть живу пам’ять про Соломію. Нелегко у нашу технізовану, гулку й галасливу добу ступити на стежку до тиші, тобто до душі, до найтонших її струн. Нелегко відчути в великому голосі Соломії те, що й робило його по-справжньому великим, – велику любов до свого краю, до природи цього краю, до його історії. Великий Соломіїн голос народився, розквітнув і набув снаги з дрібної цвітки Шашкевича і з тієї тиші, яку оспівав Наш Кобзар: «Світе тихий, краю милий, / Моя Україно…»

Андрій Содомора, письменник, перекладач

Ювілейний концерт в честь Шевченка, уладжений в четвер ученицями нашого Товариства педагогічного, зложений з 12-ти різнорідних точок програми, мав чимало гарних моментів. Повне змісту і безпретензійне вступне слово учениці і високо поетичне й піднесена закінчення професора, симетрично і складно уложені поодинокі точки програми, доволі добре вишколені дзвінкі дівочі хори (поминувши брак трохи тоншого нюансування ліричних партій і нахил до детонації вгору, що може бути річчю припадку), зручно зложений сценічний образок на тлі Шевченка “Великого льоху”, як і зручно зложена декламація “Лічу в неволі” з музикою Д. Січинського, робили симпатичний настрій і вражіння.

Тільки до продукцій фортепіанних замітити треба, що так перша з них, банальне “Chanson russe” С. Сміта*, як і дві другі (баркарола g-moll Рубінштейна і прелюдія cis-moll Рахманінова) були для молоденьких виконавиць невідповідні і нестравні, і тому перша вийшла безбарвно, а друга разила претензійною пересадою в зманерованім ніби фразуванні, яким покривалися брак технічного опанування, похибки і неточності у відігранні самої речі. А шкода, бо обі учениці проявляють значний музичний талант, який треба хоронити від зманерування.

Усе, зрештою, загалом взявши, було б гарно, якби настрій вечорниць не псувала поведінка частини публіки, на превеликий жаль і гімназійної молодежі, що творило прикрий контраст із святочно прибраною залою, святочними промовами і змістом цілого “ювілейного обходу”. Голосними товариськими розмовами, сміхом в часі продукцій і не конче смачними дотепами й “Zwischenruf”-ами (репліками – М.З.) в часі зайвих аплявзів (аплодисментів – М.З.) – усім тим часть молодежі задокументувала явно, що ідейні патріотичні кличі. Які тепер так часто декламує на Шевченкових святах, є для неї тільки пустою фразою, супроти якої не чує потреби заховати ні повагу, такт, ні естетику.

“Діло”, 1911, 11 квітня, Ч. 80

За книгою: Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2. Упорядкування, редакція, переклади, примітки і бібліографія З. Штундер. – Львів, 2000. – С. 440

Примітка:
*Сідней Сміт (1839-1889) – англійський піаніст і композитор

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Музею С. Людкевича

Вірші геніального сина України, напрочуд мелодійні та наспівні, надихнули не одного композитора. Адже образи Тарасової поезії присутні у вокальних, камерно-інструментальних, оркестрових, музично-театральних жанрах. Свого часу Лисенко, створивши цикл “Музика до «Кобзаря»”, започаткував своєрідну Шевченкіану, яку доповнили і збагатили його наступники. Особливе місце серед авторів музики до Шевченкової поезії посідає Станіслав Людкевич.

Знайомство Людкевича з поезією Шевченка відбулось ще в гімназійні роки – завдяки вчителеві української мови та літератури Андрію Шахновичу. Зі спогадів сестри композитора Олени Людкевич-Кашубинської: “Професор Шахнович, людина слабовита, ідеаліст, зумів усвідомити гімназійну молодь і щойно від того часу почали вживати між собою української мови, якої з замилуванням вчилися, почулися синами Великої України”. Саме під його впливом майбутній композитор здійснює перші спроби музичної інтерпретації Кобзаревого слова. Однак невдовзі припиняє роботу, бо йому, як визнавав згодом, “вихованому в польській мові і школі на окраїнах наших земель, було спочатку вельми трудно підійти та зрозуміти духа та красу поезії Шевченка”.

Першим завершеним і виконуваним у концертах твором Шевченкіани Людкевича став вокальний квартет “Закувала зозуленька”. Влітку 1899 р. його заспівали ярославські товариші Станіслава на студентському концерті у Раві-Руській. Восени цього ж року пісня як акапельний хор прозвучала на концерті “Львівського Бояна”. А 1911 р., готуючи до вшанування пам’яті Шевченка збірник хорів різних авторів під заголовком “Кобзар”, Людкевич вмістив там і свою композицію у перекладі на мішаний склад.

Наступним у Шевченкіані Людкевича став чоловічий хор “Косар” (із супроводом фортепіано або оркестру). Після успішної прем’єри на Шевченківському концерті 14 березня 1901 р. твір одразу ж увійшов до репертуару “Львівського Бояна”, “Бандуриста” та інших хорів Галичини.

(“Мелодія хору і оркестри вірно достроєна до слів Шевченкових і віддає думки, які містяться в поезії”. “П. Людкевич виступив вперше з більшим твором поважного настрою, а по нім можемо пізнати великий талант нашого музики та стремління видістатися з-під загальних шаблонів” – ось деякі рядки з тодішніх рецензій)

У 1901 році Людкевич розпочав роботу над кантатою “Кавказ”.

До музичної інтерпретації Шевченкового слова композитор підходив з величезною увагою. Про це свідчать його дослідження, в яких автор дає ґрунтовний аналіз поезій Т. Шевченка і музичних творів на його слова (статті “Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” і “Про композиції до поезій Шевченка”, опубліковані в журналі “Молода Україна” в 1901-1902 рр.)

Над “Кавказом”, цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою, С. Людкевич працював понад десять років – від 1901 по 1913. Почав компонувати з другої частини, якій дав назву “Молитва”. Першу частину (“Прометея”) писав у 1904-1905 рр. у Перемишлі. На титульній сторінці автор поставив напис “Присвята російським революціонерам”, маючи на увазі всі уярмлені народи, що повстали проти царської влади. У Перемишлі 1909 р. Людкевич закінчив четверту частину (“Борітеся!”); а третю (“Хортам, гончим слава!”) написав у Львові у 1912-1913 рр. Прем’єри окремих частин відбулись на Шевченківських концертах різних років. І лише 1925 р. “Кавказ” вперше прозвучав у цілості з нагоди відзначення 25-літнього ювілею композиторської діяльності Людкевича. Тоді на концертах 8 і 15 березня в залі Народного Дому виконавцями були хор “Львівського Бояна” і симфонічний оркестр Музичного товариства ім. М. Лисенка; за диригентським пультом був сам автор.

Прем’єру виконання попередила розвідка В. Барвінського на сторінках газети “Діло” з детальним аналізом твору. А після ювілейних концертів він написав ще одну статтю, в якій зазначив: “Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича”.

Ось лише окремі моменти історії виконання кантати-симфонії “Кавказ”.

На Шевченківському концерті 1927 р. твір втретє прозвучав повністю.
Навесні 1941 р. відбувся авторський концерт Людкевича, що став небуденною мистецькою подією для львів’ян. Тоді “Кавказ” вперше виконувався професійним хором “Трембіта” і симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси. У вступному слові музикознавець Василь Витвицький назвав автора справжнім каменярем української музичної культури. А Василь Барвінський в рецензії знову із захопленням писав, що “Кавказ” “від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту”.

Неймовірним фактом є виконання “Кавказу” у Львові у квітні 1943 року. Тоді на трьох концертах співали мішані й чоловічі хори “Львівського Бояна”, “Сурми” та оперного театру, грав симфонічний оркестр театру, диригував Лев Туркевич. Зі спогадів В. Витвицького: “Концерт треба було повторити ще раз і ще раз, бо за першим разом зала не могла вмістити всієї публіки. Коли ж мова про наших музик, то в ті тижні вони жили просто в полоні Шевченкового слова і Людкевичевої музики. … Можу сказати, що мені довелося пережити небагато таких моментів, коли композитор, мистці-виконавці та численні слухачі мали таке почуття єдности і спільноти, як це було тоді”.

У роки Першої світової війни, перебуваючи в російському полоні у місті Перовську, Людкевич написав три хори: “Чи ми ще зійдемося знову”, “Сонце заходить”, “Ой виострю товариша”. Знаменно, що вірші, які вибрав композитор, Шевченко створив у тим самих краях і в подібних обставинах: у казематі Орловської фортеці та на Кос-Аралі. Після першого виконання хору “Ой виострю товариша” (березень 1920, хор “Бандурист” під керуванням автора) в одній із рецензій писалось: “І в ритмах, і в зворотах мелодії, і в самих мотивах пісні були степовий розмах і сила, гроза і завзяття”.

У 1932 р. у Львові відзначали сорокаліття заснування хорового товариства “Львівський Боян”. Цей ювілей Людкевич відзначив кантатою, в якій використав рядки вірша “До Основ’яненка” – “Наша дума, наша пісня…” (Треба зазначити, що раніше до цієї поезії звернувся Лисенко у кантаті “Б’ють пороги”). Твір прозвучав на урочистому концерті в Оперному театрі під управою автора.

Наступною монументальним твором Шевченкіани Людкевича стала кантата “Заповіт”. І так само, як перед десятиліттями написання “Кавказу”, роботу над нею супроводили ґрунтовні філологічні та музикознавчі студії. Людкевич знову повертається до питання співучості поетичної форми Шевченка та аналізує твори композиторів, починаючи від Вербицького і Лисенка, аж до своїх сучасників.

Кантата прозвучала на ювілейному Шевченківському концерті 1936 року і стала новою вершиною української вокально-симфонічної музики.

Одразу ж після кантати Людкевич написав ще один, так званий малий “Заповіт” для акапельних хорів різного складу – на скорочений текст та з іншим музичним тематизмом.

На виставці представлені також музичні твори інших українських композиторів, більшість з яких видана у першій третині ХХ ст.

Окрему групу експонатів становлять книжкові видання з особистої бібліотеки Людкевича.

Доповнюють виставку програми концертів різних років, оригінальні світлини та 2 акварелі Дмитра Кашубинського, на яких зображені краєвиди Перовська.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

В центрі цієї хорової картини образ народного месника, гайдамаки. Відповідно до змісту вірша хор витриманий в жанрі і стилі українських історичних пісень. Він починається 34-тактовим бравурним, дещо навіть скерцозним, інструментальним вступом в ля-мінорі, в темпі Allegro brioso, який скоро набуває драматичного характеру, ніби ілюструючи завзяту боротьбу (композитор вживає тут ремарку feroce). Закінчується інструментальний вступ висхідною секвенцією з еліпсисом септакордів.

Форма хору тричастинна, але свобідна, індивідуальна. І в цьому хорі композитор прагне детально інтерпретувати поетичний текст, епізоди наспівні чергуються з речитативними, хорові з сольними, гармонічно-акордова фактура з поліфонічною.

Не цитуючи народних пісень композитор вводить в інтонаційний склад мелодики хору типові народно-пісенні звороти дорійського мінору з четвертим ступенем підвищеним, так, як вони звучать в українських історичних піснях, а в кадансах – звороти гармонічного і натурального мінору.

Мелодія поступово набуває розмашистого характеру, з ходами на широкі інтервали, що супроводять слова „тай піду шукати правди і тієї слави…”.

Середня частина – Maestoso ma commodo – вносить тональний, тематичний і темповий контраст. Вона починається в Мі-мажорі, в такті 6/4 (перша частина була в такті 2/4 ). Мелодія її наспівна, плавна, немовби ілюструє широкі степові простори, якими йде народний месник. Вона теж витримана в дусі народних пісень. Це є так звана середина типу розвитку, причому композитор застосовує поліфонічний спосіб розвитку: спершу тему виконують унісоном баси, далі йдуть ще два проведення теми на зразок експозиції фуги, але з незвичними для фуги співвідношеннями, а саме, по тональностях субдомінантового зв’язку. Поліфонічна фактура поступово переходить на акордово-гармонічну та унісонну. Цей фрагмент середньої частини, що ілюструє картину степу і супроводиться кількакратним повторенням слів „а широкими степами, вольними шляхами”, закінчується енгармонічною модуляцією з Фа-мажору в Мі-мажор і творить головну кульмінацію твору.

Третя частина починається скороченим інструментальним вступом, але не повторяє теми першої частини. Якщо цілий цей твір є по суті монологом народного месника, то саме в третій частині переважає унісонний виклад теми, фрази речитативного характеру, а завершує епізод на слова „Щоб брат брата не різали та й не продавали…”, який виконує бас соло. Третя частина являє собою вільний розвиток з повторенням окремих речитативних фраз, в якому весь час міняються темп і динаміка. І тут є епізод „А святе письмо читає…”, якому композитор надає дещо молитовний характер і супроводить ремаркою „Lento poco religioso”. Він виконується без інструментального супроводу, але в хоровому три- й чотириголосному викладі. Мелодія нагадує тему середньої частини, проте вловлюється в ній і подібність з літургічними наспівами.

Заключний розділ – „Щоб брат брата не різали…” – мелодією близький до теми першої частини. Її виконує, як сказано вище, бас соло, а повторяє унісоном хор.

За матеріалами книги: Зеновія Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т.1: 1879-1939. – Львів: ПП “Бінар-200”, 2005.

В усіх творах на Шевченкові вірші Людкевич особливо уважно ставиться до інтерпретації кожного слова поета, кожної деталі тексту, шукає відповідних інтонацій та інших виразових засобів.

Настроєм туги за батьківщиною пройнятий і вірш „Сонце заходить”, на слова якого Людкевич створив мішаний хор а капелла, опісля перероблений для чоловічого хору та на мелодекламацію в супроводі струнного квартету. Захід сонця викликає у самотнього поета спогади про далеку Україну. Хор має п’ятичастинну форму, в якій чергуються дві контрастні теми: пейзажна тема заходу сонця і тема спогадів поета. Особливо вражають пейзажні епізоди, в музичному зображенні яких головним виразовим засобом є гармонія. Саме вона передає усі нюанси колориту, ілюструє поступове потьмарення й сумерки. В чотириголосній акордово-гармонічній фактурі композитор веде голоси тонами і півтонами і лише два стрибки на септиму і терцію, що супроводять слова „пташечка тихне, поле німіє” в другому реченні, увиразнюють мелодію. Весь цей початковий восьмитакт звучить на піаніссімо, в ре-мінорі, в темпі Motto largo:

Друга частина хору написана у формі шістнадцятитактового періоду повторної будови. Вона починається словами „Радіють люди, що одпочинуть…” і відповідно до змісту слів вносить повний контраст: паралельний Фа-мажор, темпове і ритмічне пожвавлення (Allegretto moderato і розмір 68 після чотиридольного в першій частині), зміну фактури – її поліфонізацію. В другій частині з’являються і народно-пісенні мотиви (на словах „в темний садочок на Україну”).

Третя частина хору – „Чорніє поле, і гай, і гори” – є неначе продовженням першої. Повертається тональність ре-мінор, чотиридольний такт, темп Motto largo акордово-гармонічна фактура. Ця частина закінчується словами „на синє небо виходить зоря”, які композитор надзвичайно вдало ілюструє енгармонічною модуляцією з Соль-мажору в Сі-мажор, а закріплює Фа-дієз мажор, досягаючи найкращого ефекту для музичної картини зоряної ночі: зоря ніби розквітає на небі. Автор супроводить цей епізод ремаркою „dolcissimo”:

Спокійний, ідилічний настрій переривається раптом болючим окликом „Ой зоре! зоре! – і сльози кануть…”. Так починається четвертий фрагмент хору, який нагадує другий фактурою викладу, розміром, темпом, але в ре-дієз мінорі, з численними  модуляційними відхиленнями.

Лірично-споглядальний характер музики поступово пожвавлюється, з’являються драматичні акценти, які на початку п’ятого епізоду, на словах „Коли забули, бодай заснули…” досягають кульмінації. Композитор використовує тут різко контрастні засоби, динаміку фортіссімо, речитативно-патетичну фразу і ще раз вдається до енгармонічної модуляції, на цей раз з ре-діез мінору у фа-мінор, а далі – в основну тональність ре-мінор:

Хор „Сонце заходить” – один з творів, в якому Людкевич прагнув музично виразити кожен нюанс поетичного слова, виявляючи притому тонку майстерність, і справедливо дослідники творчості композитора зараховують цей хор до його шедеврів.

За матеріалами кн.:

Зеновія Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т.1: 1879-1939. – Львів: ПП “Бінар-200”, 2005.

У цьому творі найпереконливіше втілилась провідна тема його творчості – героїка національно-визвольної боротьби і свободи. Композитор завжди з глибоким хвилюванням відгукувався на найважливіші і хвилюючі події сучасності. Тому такою близькою йому була поезія Шевченка, її глибоке громадянське звучання, що надихнуло Людкевича на створення таких полотен як “Кавказ” і “Заповіт”. (У 1964 р., з нагоди 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, за ці твори композитор був удостоєний Шевченківської премії).

До музичної інтерпретації Шевченкового слова Людкевич підходив з величезною увагою. Про це свідчать його дослідження, в яких автор дає ґрунтовний аналіз поезій Т. Шевченка і музичних творів на його слова (статті “Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” і “Про композиції до поезій Шевченка”, опубліковані в журналі “Молода Україна” в 1901-1902 рр.)

Над “Кавказом”, цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою, С. Людкевич працював понад десять років – від 1901 по 1913. Почав компонувати з другої частини, якій дав назву “Молитва”. Першу частину (“Прометея”) писав у 1904-1905 рр. у Перемишлі. На титульній сторінці автор поставив напис “Присвята російським революціонерам”, маючи на увазі всі уярмлені народи, що повстали проти царської влади. У Перемишлі 1909 р. Людкевич закінчив четверту частину (“Борітеся!”); а третю (“Хортам, гончим слава!”) написав у Львові у 1912-1913 рр. Прем’єри окремих частин відбулись на Шевченківських концертах різних років. Так, у березні 1902 р. була виконана друга частина, у травні 1906 – перша, у березні 1911 – четверта, а в березні 1914 – третя частина.

Лише 1925 р. “Кавказ” вперше прозвучав у цілості з нагоди відзначення 25-літнього ювілею композиторської діяльності Людкевича. Тоді на концертах 8 і 15 березня в залі Народного Дому виконавцями були хор “Львівського Бояна” і симфонічний оркестр Музичного товариства ім. М. Лисенка; за диригентським пультом був сам автор.

Прем’єру виконання попередила розвідка В. Барвінського на сторінках газети “Діло” з детальним аналізом твору. А після ювілейних концертів він написав ще одну статтю, в якій зазначив: “Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича. … “Кавказ” є і на довгі часи останеться ще якоюсь Біблією, в якій будучі покоління будуть вичувати незглибиму силу мук і болю української душі та черпати віру на світлу побіду і кращу будучність”.

І дійсно, на всіх поворотах історії нашого народу “Кавказ” демонстрував світові незламність, незнищимість українського духу.

Ось лише окремі моменти історії виконання кантати-симфонії “Кавказ”.

Навесні 1941 р. відбувся авторський концерт Людкевича, що став небуденною мистецькою подією для львів’ян. Тоді “Кавказ” вперше виконувався професійним хором “Трембіта” і симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси. У вступному слові Василь Витвицький назвав автора справжнім каменярем української музичної культури. А Василь Барвінський в рецензії знову із захопленням писав, що “Кавказ” “від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту”.

Неймовірним фактом є виконання “Кавказу” у Львові у квітні 1943 року. На трьох концертах співали мішані й чоловічі хори “Львівського Бояна”, “Сурми” та оперного театру, грав симфонічний оркестр театру, диригував Лев Туркевич. В. Барвінський, рецензуючи ці мистецькі заходи, наголошував на їхній актуальності: “Під теперішню хвилину не можна було зробити кращого і більш доцільного вибору твору, якого словний зміст тепер так глибоко ворушить наші серця, а його музична інтерпретація, таємною і водночас такою могутньою мовою тонів доходить до найбільш скритих клітин нашої душі”. Зі спогадів В. Витвицького: “Виконання “Кавказу” в залі Львівського оперного театру відбулося при спонтанній реакції слухачів. Концерт треба було повторити ще раз і ще раз, бо за першим разом зала не могла вмістити всієї публіки. Коли ж мова про наших музик, то в ті тижні вони жили просто в полоні Шевченкового слова і Людкевичевої музики. … Можу сказати, що мені довелося пережити небагато таких моментів, коли композитор, мистці-виконавці та численні слухачі мали таке почуття єдности і спільноти, як це було тоді”. (В. Витвицький. Станислав Людкевич зблизька //Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З.Штундер. 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С.139-140)

Ось уже понад століття “Кавказ” С. Людкевича хвилює серця слухачів. До цього грандіозного вокально-симфонічного полотна звертаються провідні виконавці. У програмах, які зберігаються в архіві Людкевича, зазначені імена диригентів Миколи Колесси, Стефана Турчака, Івана Юзюка, Володимира Сіренка, Володимира Колесника. Полум’яні заклики Шевченка “Не скує душі живої”, “Встане правда! Встане воля!”, “Борітеся – поборете!”, втілені в геніальній музиці Людкевича, – і в наші дні не втрачають своєї актуальності. Яскравим свідченням цього є мистецький проект Мирона Юсиповича, здійснений до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Мар’яна Зубеляк

С. Людкевич народився 24 січня 1879 р. у м. Ярослав (тепер Польща), де його батько – Пилип Людкевич – був директором народної школи. Мати – Гонората Гіжовська – в молодості серйозно займалась музикою, брала уроки у М. Вербицького і своє захоплення передала синові.

Під час навчання у гімназії С. Людкевич співає в українському хоровому гуртку, диригує ним. Тоді ж з’являються і перші твори – не лише фортепіанні мініатюри та солоспіви, а й хорові композиції.

Згодом С. Людкевич вступає на філософський факультет Львівського університету, де студіює українську філологію. Тоді ж стає активним членом студентського товариства “Академічна громада”, що проводило широку громадську, культурну і політичну діяльність. Студентська молодь вважала Івана Франка своїм духовним батьком, Вчителем, зразком громадянина-борця. Знаменно, що одним із перших творів, написаних молодим композитором у Львові, став хор “Вічний революціонер”, який вперше прозвучав на святкуванні 25-ліття літературної діяльності Франка.

У ці ж роки починається тривала співпраця Людкевича як композитора і диригента з хоровим товариством “Львівський Боян”.

Після закінчення університету С. Людкевич викладає у Перемишлі в гімназії та музичній школі при Інституті для дівчат. Для своїх учениць пише численні хорові композиції, серед них – “Гагілку” та“ Українську баркаролу”, які стали перлинами української хорової мініатюри й до наших днів зберегли свою популярність.

Перші десятиліття ХХ ст. є найбільш плідним періодом у житті композитора. Так, разом із Йосипом Роздольським він працює над розшифруванням записів народних пісень, які були опубліковані в 1906-1907 рр. у двотомнику “Галицько-руські народні мелодії”. Ця збірка отримала високу оцінку у науковому світі, зокрема про неї схвально відгукувались Іван Франко та Климент Квітка. У 1905 р. Людкевич редагує (спільно з Володимиром Домет-Садовським та Іваном Трушем) український мистецький часопис “Аритистичний вісник”. Тоді ж входить до літературно-мистецького об’єднання “Молода муза”, членами якого були Богдан Лепкий, Петро Карманський, Василь Пачовський, Степан Чарнецький, Остап Луцький. Творчий доробок тих років складають як монументальні хорові, оркестрові композиції, так і вокальні та інструментальні мініатюри. Тоді ж Людкевич починає роботу над своїм найвагомішим твором – кантатою-симфонією “Кавказ”.

Прагнучи здобути фахову музичну освіту, С. Людкевич їде до Відня, де записується слухачем Музично-історичного інституту. Тут він відвідує лекції професорів Ґвідо Адлера, Германа Ґреденера, композицією та інструментуванням займається під керівництвом Александра Землінського. Перебування у Відні завершує захистом дисертації, присвяченої питанням програмності в музичному мистецтві, що отримала назву “Два причинки до питання розвитку звукозображальності”. Станіслав Людкевич став першим в Україні доктором філософії у сфері музичного мистецтва.

Від 1910 р. С. Людкевич очолює Вищий музичний інститут у Львові, де також викладає музично-теоретичні предмети; працює над підручником “Загальні основи музики” та посібником з сольфеджіо. У ці ж роки організовує концерти, виступає з доповідями, музикознавчими статтями і рецензіями в пресі, бере участь у хорових товариствах “Боян” і “Бандурист”.

Перша світова війна перервала плідну діяльність Людкевича: його мобілізують до австрійського війська, невдовзі він потрапляє в російський полон і перебуває на засланні у м. Перовськ (тепер Казахстан).

Після повернення викладає в Музичному інституті та займається інспектуванням його філій, що діяли у містах і містечках Галичини.

У 1934 р. Людкевич стає одним із організаторів Союзу українських професійних музик (Супром), у 1936 очолює музикознавчу секцію Наукового товариства  ім. Тараса Шевченка.

У роки ІІ світової війни С.Людкевич не полишає педагогіки, викладаючи у Державній музичній школі з українською мовою навчання, стає одним із засновників Спілки Українських Музик.

У післявоєнний період С. Людкевич є головою і членом правління львівської організації Спілки композиторів, продовжує педагогічну діяльність у Львівській консерваторії, ставши професором і керівником кафедри історії, теорії та композиції. В нелегких умовах радянської влади Людкевич завжди зберігав чесність, принциповість, мужність гідно відстоювати свої переконання. Його великі заслуги, особиста культура, скромність і доброзичливість з’єднали С. Людкевичу любов і повагу не лише серед колег-музикантів, а й в найширших колах громадськості.

Композиторська спадщина С. Людкевича об’ємна, багатогранна і охоплює різні жанри музичного мистецтва, окрім балету. Основні твори: опери “Бар Кохба” (незавершена) і “Довбуш”, вокально-симфонічні – “Кавказ”, “Заповіт”, “Наша дума, наша пісня” (на сл. Т. Шевченка), “Наймит” (сл. І. Франка); симфонічні – “Стрілецька рапсодія”, “Дніпро”, “Мойсей”, “Рондо юнаків”, “Меланхолійний вальс”, “Наше море”, Прикарпатська симфонія”; фортепіанні та скрипковий концерти, камерно-інструментальні ансамблі, хори, солоспіви, обробки народних пісень, редагування, інструментування творів інших композиторів. Треба зазначити, що 1964 р. за “Кавказ” і “Заповіт” С. Людкевич був відзначений Державною Премією України ім. Т. Шевченка.

Ще однією вагомою частиною творчої спадщини С. Людкевича є музикознавство. Музикознавчі праці, статті, рецензії (які автор друкував упродовж сорока років на сторінках періодичних і спеціалізованих видань) змальовують широку панораму розвитку музичної культури Західної України.

На ювілейний рік заплановані різноманітні мистецькі заходи, що відбуватимуться у Меморіальному музеї Станіслава Людкевича, Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької, а також – в інших музеях та мистецьких локаціях Львова.

У День народження композитора, 24 січня, у фойє Львівської національної філармонії відбудеться відкриття виставки фотопортретів Станіслава Людкевича, на якій демонструватимуться світлини з фондів Музею.

У подальших планах – виставки, лекції, концерти за участю як провідних митців, так і юних музикантів.

Мар’яна Зубеляк,
в.о. завідувача Меморіального музею Станіслава Людкевича

З нагоди 27-ої річниці Незалежності України відбудеться відкриття виставки оригінальних матеріалів з історії створення та виконання кантати-симфонії Станіслава Людкевича “Кавказ” (в приміщенні музею).

На території садиби демонструватиметься DVD Кантати-симфонії С. Людкевича “Кавказ” за участю мистецького керівника проекту, диригента Мирона Юсиповича. Творці проекту: мистецький керівник і диригент Мирон Юсипович, хор і оркестр Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С.Крушельницької, диригент хору Василь Коваль, художник Тадей Риндзак, комп’ютерна графіка Данило Дацишин, Володимир Босий, відеомонтаж DVD Коба Аланія, звукорежисер-акустик Іван Огар, відео-зйомка Студія “ОКО” Студія “Львів-ТБ”, дизайн Сергій Горобець. Технічне забезпечення ЛКП “Культурно-освітній центр ім. Олександра Довженка