Симфонієта у чотирьох частинах (1940-1942)

Пісня юнаків (1945-1946)

Наше море (1954-1955) 

Наші гори (1963)

Танець кістяків (1972)

Партитура та поголосники видання розміщені у вільному доступі, для завантаження натисніть на посилання нижче:

Партитура видання

Поголосники видання

Виконання вказаних творів Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії та диригентом Володимиром Сивохіпом – слухайте за посиланням:
​​ Людкевич. Спадщина | Liudkevych. Heritage

Команді музею буде радісно дізнатися про дослідження чи виконання вказаних творів завдяки новітньому виданню творів Станіслава Людкевича. Ми будемо вдячні отримати від вас відгук про роботу з партитурами, а також просимо використовувати хештег #ЛюдкевичСпадщина та позначати сторінки Меморіального музею Станіслава Людкевича.

З повагою, команда музею та проєкту “Людкевич. Спадщина”

У дні Шевченківських святкувань хочеться згадати її як продовжувачку традицій родини Крушельницьких у популяризації творчості Кобзаря. Як і її тітка Соломія, Одарка Бандрівська радо долучалася до знакових подій в музичному житті Галичини, до Шевченківських, Лисенківських святкувань, ювілейних урочистостей, благодійних концертів, вводячи у свій репертуар твори на тексти Кобзаря.

Зокрема, на “Святочному концерті в 66-і роковини смерті Тараса Шевченка”, який відбувся у квітні 1927 році у Стрию молода вокалістка з успіхом проспівала три солоспіви “На городі коло броду”, “Мені однаково”, “Ой стрічечка до стрічечки” на музику Миколи Лисенка.

Про Шевченкове свято у Станиславові у червні 1928 р. часопис “Діло” зазначав: “Гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтеліґентів. На загал свято вийшло дуже гарно. Незатерте захоплення викликав у слухачів спів п. Бандрівської, яка проспівала 4 пісні: Шевченка-Лисенка: “На городі коло броду”, Шевченка-Лисенка “Мені однаково”, Шевченка-Рахманінова “Полюбила я”, Шевченка-Лисенка “Ой стрічечка до стрічечки”. Гарний голос співачки і мистецьке виконання викликали ентузіазм у публіки, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

У концерті з хором товариства “Львівський Боян” (1932 р.) артистка успішно виконала сольну партію у кантаті “Радуйся, ниво” Шевченка-Лисенка.

На урочистостях в пам’ять 25-ліття смерті Миколи Лисенка 19 грудня 1937 року у залі Міського театру у Львові Одарка Бандрівська на високому професійному рівні репрезентувала три солоспіви на слова Шевченка “Гомоніла Україна”, “Садок вишневий”, “Ой, одна я, одна”. Станіслав Людкевич у рецензії на цей концерт відзначав що “Бандрівська і Голинський виконали свою ролю без заміту (зауважень – ред.), з виразним пієтизмом і були в тому часі у знаменитій формі”.

Матеріал підготувала О.Кирик, старша наукова співробітниця Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

Фольклористична діяльність З. Штундер не була предметом спеціального розгляду етномузикознавців, але є дослідження про її участь у фольклорних експедиціях у контексті становлення музичної фольклористики як навчальної дисципліни у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка. Маю на увазі дослідження Ліни Добрянської про фольклористичну експедицію Львівської консерваторії в село Івана Франка в 1958 р. [2], в якій участь З. Штундер детально розписана і належно оцінена: до статті додані виписки 31 архівного документу з документації Львівської державної консерваторії, а також інтерв’ю авторки статті із Зеновією Костянтинівною.

Початки фольклористичної роботи З. Штундер  припадають на 1958 р., коли молода аспірантка Київської консерваторії повернулася до Львова і розпочала тут педагогічну роботу на кафедрі теорії музики Львівської консерваторії. Саме цей факт як вихідний пункт своїх фольклорних зацікавлень  Зеновія Костянтинівна сама неодноразово фіксує у спогадах [7, 26; 8, 226].

На час початку її педагогічної праці у Львівській консерваторії не було кафедри музичного фольклору, але робилися перші спроби практичної польової фольклористичної роботи. Ініціатором цієї справи став учень Ф. Колесси у Львівському університеті, відомий згодом фольклорист і філолог Ярослав Шуст, який на той час працював у консерваторії на кафедрі теорії музики  і з 1954 р. почав організовувати фольклористичні експедиції. Початок педагогічної роботи З. Штундер на кафедрі, очолюваній С. Людкевичем, співпав з активізацією цього напрямку діяльності кафедри і новий молодий педагог з великим інтересом для себе долучилася до цього процесу. Про це вона згодом згадує: «Від 1957 року я повернулася до Львова, стала викладати в консерваторії і асистенткою С. Людкевича та зайнялася фольклористикою. Питаннями народної творчості на кафедрі історії, теорії і композиції цікавилися С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович. Проте минуло десять років від смерті Ф. Колесси, а в Західній Україні ніхто збиранням і дослідженням народної музики більше не займався. Тому саме С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович дуже підтримували старання і заходи колишнього студента Філарета Колесси з Львівського університету Ярослава Шуста, який почав працювати у Львівській консерваторії як фольклорист. Вони дуже цікавилися нашими записами і розшифровками народної музики. Схвалював нашу працю і ректор консерваторії Микола Колесса. С. Людкевич купив нам портативний магнітофон, а багато записів і розшифрованих мною пісень взяв до хрестоматії народних пісень, над якою працював. Ми почали експедиції в кінці січня 1958 року з Франкового села Нагуєвичі, а продовжували літом на Гуцульщиині, де нам помагав філолог, уродженець одного зі сіл, в яких ми записували народні пісні – Лук’ян Вардзарук. Наші експедиції на Гуцульщину і в інші райони Західної України тривало до 1961 року» [8, 22].

Документальні свідчення про ці фольклорні експедиції містить об’ємна папка матеріалів машинописних копій документації (протоколи засідань кафедри теорії музики і композиції, звіти про наукову діяльність кафедри, інформації про наукову роботу членів кафедри, індивідуальні звіти С. Людкевича та ін.) кафедри історико-теоретичної кафедри, яка зберіглася серед домашнього архіву Станіслава Людкевича у меморіальному музеї композитора у Львові. Оригінали копійованих документів знаходяться нині у фонді Львівської консерваторії (Р-2056) Державного архіву Львівської області. Машинописні копії робилися, очевидно, для документації кафедри  і ознайомлення з ними через завідувача членів кафедри.

Перша експедиція за участі З. Штундер (друга в загальному переліку здійснених на той час) відбулася у січні 1958 р. За її спогадами, «нас цікавило передусім чи співають ще в Нагуєвичах ті пісні, які колись, багато років тому, записував з голосу Франка Ф. Колесса і М. Лисенко. Ми їх почули і записали, а я розшифрувала. Крім сучасних варіантів улюблених Франкових пісень записали й багато інших (весільні, обжинкові, веснянки, колискові, коломийки, балади, ліричні). Записи прослухували С. Людкевич, Р. Сімович і І. Гриневецький» [9, 167]. У протоколі засідання теоретичної кафедри 22 лютого 1858 р. сказано про цю експедицію: «Тов. Шуст інформує кафедру про висліди фольклорної експедиції до села Івано-Франкове. Записано біля 50 цікавих пісенних зразків, а зокрема повний цикл весільних ладканок. Замітніші фольклорні матеріали записано від Розалії Котик-Столяр (60 рок), сліпого Бутяка Михайла (73 роки) – особливо цікаві зразки баладного характеру та ін». Цікаво, що в документі мовиться (мабуть, помилково) про село Івано-Франкове, яке належало до Яворівського району Львівської області і до 1946 р.  називалося Янів.

Здійснені З. Штундер транскрипції музичного матеріалу експедиції (тобто виклад у вигляді нотного запису на папері), збереглися у приватній колекції Л. Добрянської і у згаданій вище статті про цю експедицію дослідниця дала таку фахову оцінку цим транскрипціям: «У цілому ж, музичні нотації З. Штундер виконані на достатньо високому рівні, незважаючи на те, що при цьому вона здобувала чи не перший свій транскрипторський досвід. Відсутність практичних навиків дослідниця, очевидно, компенсувала тим, що детально ознайомилася із різними збірниками народної музики. У кожному разі, її нотації високо  оцінили члени історико-теоретичної кафедри (і, зокрема, С. Людкевич), які попередньо прослухали аудіоматеріал» [2, 131]. На думку дослідниці, експедиція в Нагуєвичі 1958 р. «стала особливою подією для галицької етномузикології другої половини ХХ століття. Працівники Львівської державної консерваторії З. Штундер та Я. Шуст, незважаючи на молодість та недосвідченість, спромоглися відновити систематичну збирацьку діяльність у Галичині, продовжуючи традиції своїх славетних попередників» [2, 133].

Наступна експедиція відбулася влітку 1958 р. За «Спогадами з мого життя» З. Штундер, для цієї експедиції, яка тривала з 23 липня по 2 серпня 1958 р., С. Людкевич за власні гроші купив магнітофон. «23 липня 1958 року о дев’ятій годині ранку ми з Я. Шустом виїхали зі Львова. Їхало нас тільки двоє, зупинилися і ночували в Коломиї. Шуст був нездоровий, а я втомлена двиганням семи клунків. 24 липня приїхали в Космач. Я мешкала в родини Боб’яків. […] У Космач до нас приїхав Іван Майчик, студент консерваторії, диригент. У нашій роботі нам допомагав також Лук’ян Вардзарук, товариш Д. Павличка, філолог. […] 27 липня ми ходили у село Ставник і записали від 85-літнього мешканця цього села пісню про панщину, а його син грав на сопілці Там само ми записали найкращого на Гуцульщині трембітаря Семчука» [7, 27 – 30]. Четверта експедиція відбулася в серпні 1959 р.

Засіданні кафедри теоретичної кафедри Львівської консерваторії 15 жовтня 1959 р.  цілком було присвячене  здобуткам фольклорних експедицій. Насичений фактами документ яскраво висвітлює і участь З. Штундер у експедиціях, і  в опрацюванні нагромадженого фольклорного матеріалу. Серед поданих Л. Добрянською виписок з документації, долучених до статті, цього документу нема, тому  вважаю за доцільне повністю навести його тут:

«ПРОТОКОЛ

засідання фольклорної комісії від 15 жовтня 1959 р.

Присутні: тт. Людкевич С.П., Сімович Р.А., Гриневецький І.О., Шуст Я.І., Штундер З.К., Стельмащук С.І. та студент Кушніренко.

Денний порядок: Прослухання і розшифровка фольклорних записів.

Проф. Людкевич пояснює причину засідання. Члени консерваторії відбули вже чотири фольклорних експедицій і зібрали досить поважну скількість матеріалів. Ці матеріали вже декілька разів прослуховано і розшифровувано. Зараз завдяки кропіткій роботі асистента тов. Штундер З.К. велика частина записів розшифрована. Наше завдання сьогодні прослухати ще раз магнітофонні записи, порівнати з розшифровкою і вибрати цікавіші зразки. Перед тим просить товаришів, що приймали участь в фольклорних експедиціях поінформувати присутніх про місце і час запису відповідних зразків.

Тов. Шуст пригадує, що зібрано записи чотирьох фольклорних експедицій, перша з них відбулася ще 7 і 8 листопада 1954 року. Участь в ній приняли: тт. Шуст і тодішній студент Стельмащук [Йдеться про Степана Стельмащука (1925 – 2011) – педагога, хорового дириґента, композитора і фольклориста. – Я. Г.]. Були в Пустомитах Львівської області і записали 61 різножанрових мелодій. Друга експедиція відбулася в січні 1958 року, в якій приняли участь т[овариші] Шуст, Штундер і Ковалик [Мовиться про Івана Івановича Ковалика (1907 – 1989) – українського мовознавця і педагога, з 1950 р. – завідувача кафедри української мови Львівського університету. – Я. Г.]. Там також записано вже магнітофоном понад сотню різножанрових матеріалів. Третя експедиція відбулася 20 липня 1958 року село Космач на Гуцульщині. В цій експедиції прийняли участь тт. Штундер, Шуст і студент Майчик [мовиться про Івана Майчика (1927 -2007) – дириґента, фольклориста, композитора і  педагога. – Я. Г.]. Там записано також багато цікавих зокрема інструментальних зразків. Четверта експедиція відбулася при кінці липня і на початку серпня 1959 року і в ній приняли участь тт. Шуст і Кушніренко [Андрій Кушніренко (1933 – 2013) – хоровий дириґент, громадський діяч, композитор, фольклорист, педагог. – Я. Г.]. В загальному під час усіх експедицій записано біля 330 зразків. З черги присутні прослухали магнітофонні записи з Космача, і порівнали з розшифровкою складеною тов. Штундер. Стверджено що розшифровка зроблена правильно, особливо з записів трембіти і вокальних творів. Натомість сопілкові записи треба перевірити і уточнити. Проф. Людкевич стверджує, що зроблено поважну роботу, яку тепер треба вміло використати.

Проводив С. Людкевич.

Протоколував І.Гриневецький»

Окрім польової роботи в експедиціях та розшифровки  пісенного матеріалу, З. Штундер помагала С. Людкевичу в підборі матеріалу і укладання «Хрестоматії народних пісень», над якою композитор працював довгий час, але так і не встиг завершити. За дослідженням Л. Добрянської, «до укладання «Хрестоматії українських народних пісень (мелодій) впорядкованих за ладотональною будовою» Людкевич приступив орієнтовно у 1957 році. Як свідчать консерваторські звіти, її перший варіант (який вміщував близько півтисячі пісень) був завершений не пізніше 1961, а можливо, й швидше, вже 1960 року. Робота над нею ще кілька разів поновлювалася протягом 60-х років, проте до друку справа так і не дійшла (на сьогодні опубліковане тільки вступне слово до хрестоматії)» [3, 45].

У звітах про роботу кафедри, інформаціях про виконання членами кафедри наукових робіт кінця 50-х – початку 60-х років ХХ ст., які були укладені С. Людкевичем як завідувачем кафедри і збереглися в домашньому архіві композитора, лейтмотивом проходить інформація про фольклорну наукову роботу З. Штундер як педагога кафедри, зокрема і в справі укладу хрестоматії. Так, у «Звідомленні керівника теор[етичної] композиторської кафедри в 1959 навчальному році», позначеного датою 4 липня 1959 р. зафіксовано: «Асистент кафедри тов. Штундер і члени Шуст відбули фольклорну експедицію і записали відповідну кількість народних творів. Ці записи зараз розшифровуються і опрацьовуються. Асистент кафедри т. Штундер співпрацювала у складанні хрестоматії укр[аїнських] нар[одних] п[ісень] для ладотонального аналізу і виготовила ряд докладів і рецензії». У недатованій (судячи зі змісту – початку 1960-х років) «Інформації про виконання наукових робіт членами теор[етично] ком[позиторської] кафедри» за З. Штундер числиться: «1) Співпраця при «Хрестоматії нар[одної] творчості». 2) Праця над дисертацією. 3) Розшифровки фольклорних записів. 4) Нарис про наукові роботи С. П. Людкевича». А у «Тематиці наукових робіт членів теоретико-композиторської кафедри ЛДК», датованому 24 лютого 1961 р.,  у науковому навантаженні «асистента» З. Штундер зазначено: «Фольклорні експедиції і розшифровка записів та співпраця над «Хрестоматією української народної пісні». Л. Добрянська зазначає, що, транскрибуючи пісні після здійснених експедицій, З. Штундер виписувала звукоряди для хрестоматії С. Людкевича [2, 130].

Фольклористичні експедиції  за участю З. Штундер мали величезне значення для розвитку фольклористики загалом і розбудови навчальної дисципліни «народна творчість» у Львівській консерваторії зокрема. Адже саме після проведених експедицій до у навчальний процес у консерваторії ввели  музично-етнографічну практику. Що ж стосується ролі експедицій для розвитку фольклористики в Галичині того часу, то слушно  констатують  про це І. Довгалюк та Л. Добрянська :«Фактично експедиційні виїзди 1958 – 1961 років відзначилися не лише першими власне звуковими записами фольклору, зробленими силами працівників і студентів вишу, але й відкрили у Галичині еру магнітофонних записів, яка прийшла на зміну «епосі фонографа», стала новітнім кроком у вивченні народної музики» [4, 7].

Ще один напрям тогочасної наукової праці Зеновії Штундер теж певною мірою пов’язаної з фольклором – це її участь у роботі Комісії по підготовці творів академіка Ф.Колесси до друку. Ця комісії працювала при Львівській консерваторії з кінця грудня 1954 р., під керівництвом того-таки Я. Шуста за участі інших тогочасних педагогів (,Любові Коссак, Йосипа Волинського, Марії Білинської, Софії Грици, Ярослави Колодій, Дарії Колесси-Залєської, Арсенія Котляревського, згодом Стефанії Павлишин, маючи на меті багатотомне видання наукової спадщини Ф. Колесси.  Серед домашнього архіву С. Людкевича у львівському меморіальному музеї композитора, є канцелярська книга у світло-коричневій м’якій картонній обкладинці. На наклейці на початковій обкладинці книги написано вручну заголовок фіолетовим чорнилом: «Книга протоколів Комісії по підготовці творів акад. Колесси до друку». Книга містить рукопис 38 протоколів засідання Комісії за період від 30 грудня 1954 до 2 січня 1959 р.. З цих документів, які нині опубліковані [1], прочитуються перипетії роботи комісії, яка кількаразово міняла проект видання, а врешті підсумком всієї цієї роботи став виданих у Києві 1970-1971 р. три книги праць і одна книга творів Ф. Колесси.

Діяльність Комісії неодноразово обговорювалася  на засіданні кафедри теорії музики і С. Людкевич був освідомлений і знайомий з її роботою. Осінню 1957 р. підготовка видання стала частиною наукової роботи кафедри історії та теорії музики, а С. Людкевич і З. Штундер увійшли до складу комісії. Протокол № 27 засідання Комісії від 16 вересня 1957 р. вперше фіксує серед присутніх і учасників комісії З. Штундер і відтоді вона регулярно бере участь у засіданнях. Однак, протоколи, на жаль, не фіксують докладніше характеру і здобутків її роботи у цій комісії.

Уся описана фольклористична діяльність З. Штундер була контрапунктом до її роботи над кандидатською дисертацією «Народно-ладові основи гармонії М. Лисенка», над якою почала працювати ще в 1954-1957 р. як аспірантка Київської консерваторії під науковим керівництвом спочатку Миколи Вілінського, потім – Пилипа Козицького, а захистила її 1966 р. Великий вплив і на вибір матеріалу і на певні погляди дослідниці мав і С. Людкевич, якого З. Штундер теж вважає науковим керівником свого дослідження. Нині кандидатська дисертація З. Штундер видана окремою монографією [6]. За її змістом очевидно, що робота хоч і пов’язана з фольклором, але спрямована більше на дослідження так важливого для історії української музики співвідношення фольклору і професійної композиторської творчості на прикладі гармонічної мови обробок М. Лисенка та її впливу на оригінальну композиторську творчість (зокрема на «Музику до «Кобзаря») основоположника української музичної класики. Своїм корінням тематика роботи З. Штундер сягає проблем, порушених у  працях С. Людкевича «Націоналізм в музиці» (про «новий стиль» лисенкових обробок народних пісень) та «Форма солоспіву у Лисенка (спроба аналізу)» (щодо тісного взаємозв’язку і впливу лисенкової обробки народних пісень з музичною інтерпретацією поезій Шевченка) і докладним науковим аналізом, по суті, доводить слушність людкевичевих поглядів. Основну частину роботи становить систематизований аналіз застосування у Лисенківських обробках натуральних мажору і мінору, гармонічному мінору, і т. зв. народних ладів (дорійський, фрігійський, лідійський, міксолідійський) і мелодичної одноголосної модуляції завдяки зміні ладової опори при ладовій перемінності. Аналогічні прийоми, виявлені при аналізі обробок, дослідниця відстежує і в оригінальних творах М. Лисенка.

С. Людкевич написав відгук на дисертацію З. Штундер з рекомендацією до захисту, в якому серед іншого дав таку оцінку праці: «Критичний огляд і аналіз головних народних характеристичних ладів української пісенности і порівняння їх за аналогічними зразками оригінальної творчости Лисенка проведена ясно і переконливо, а наведені музичні зразки вибрані доцільно. Як головні позитивні риси дисертації треба назвати: 1. Точне, чітке розмежовання ріжних ладових проблем та детальний розгляд кожної проблеми зокрема; 2. Змагання до всебічного освітлення природи кожного ладу у зв’язку з другими компонентами музики, формою, жанром пісень, 3. Чітка конкретність та доцільний добір музичних зразків для порівняльного аналізу» [5, 635].

Отже, на початках педагогічної роботи та період довершення кандидатської дисертації (1958 -1966), важливою ділянкою роботи Зеновії Штундер була її фольклористична діяльність, яка проявилася в участі в фольклорних експедиціях, здійснюваних тоді Львівською консерваторією, опрацюванні (транскрибуванні) зібраних експедиційних матеріалів. Роль цих експедицій була значна у двох вимірах: після тривалої перерви  ці експедиції відновили  польову експедиційну фольклористичну роботу, яку до війни провадили корифеї української фольклористики (Ф. Колесса, В. Гнатюк та ін.), а також розпочали  застосовувати для цієї праці магнітофон, який прийшов на зміну колишньому фонографу; по-друге,  незаперечний успіх  проведених експедицій завдяки З. Штундер розширив  ділянку фольклористичних дисциплін, які викладалися тоді у консерваторії ще й  музично-етнографічну практику. Важливо, що сам факт  проведення експедицій загалом, як і зокрема уміла транскрипторська діяльність З. Штундер  здобула високу оцінку представників тодішньої історико-теоретичної кафедри консерваторії (зокрема С. Людкевича). Крім того, З. Штундер була пов’язана з іншими науковими проектами, які в тій чи іншій мірі мали стосунок до фольклору – робою над «Хрестоматією народних пісень», яку готував тоді С. Людкевич, та Комісії по виданню наукової спадщини Ф. Колесси. Певний вплив  фольклористична робота  зробила і на  подальшу наукову роботу самої Зеновії Костянтинівни, зокрема на її кандидатську дисертацію, хоч тематика дисертації була спрямована більше на взаємозв’язок фольклору з професійною композиторською творчістю.

Література:

1. Горак Я. Історія видання наукової спадщини Філарета Колесси в 50 х – 70х роках ХХ століття / Яким Горак // Етномузика: Збірник статей та матеріалів з нагоди 175-річчя Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка / Редкол.: Кияновська Л. (голова), Бермес І., Гельбіг А. та ін.; Упоряд. В. Ярмола. – Вип 15. – Львів, 2019. – С.128 – 142 (+ додаток С. 194 – 227).
2. Добрянська Л. Експедиція Львівської консерваторії в село Івана Франка / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2007. – Число 2: збірка статей та матеріалів на честь ювілею Івана Франка / Упоряд. Б. Луканюк. – С. 123 – 147 (Наукові збірки ЛДМА ім. М.В. Лисенка, випуск 14).
3. Добрянська Л. Музично-фольклористична діяльність Станіслава Людкевича у Львівській консерваторії (1939 – 1979) / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2008. – Число 4: збірка статей та матеріалів на честь 100-ї річниці збірника «Галицько-руських народних мелодій» Йосипа Роздольського та Станіслава Людкевича /Упоряд. І. Довгалюк. – С. 37 -56 (Наукові збірки ЛНМА ім. М.В. Лисенка, випуск 21).
4. Довгалюк І, Добрянська Л. Львівська етномузикологія від джерел до сьогодення / Ірина Довгалюк, Ліна Добрянська // 25-ліття кафедри музичної фольклористики та Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології: історія – перспективи – доробок: Бібліографічний покажчик / Упоряд. І. Довгалюк; Редкол. І. Пилатюк (гол. ред.), Б. Луканюк та ін. – Львів, 2019. – С. 5 – 22.
5. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / Упорядкування, редакція, переклад і примітки З. Штундер. – Т.2. – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – 816 с. (Історія української музики. Випуск 5).
6. Штундер З. Народно-ладові основи гармонії Миколи Лисенка /Зеновія Штундер – Львів – Жовква: Місіонер, 2015. – 176 с.
7. Штундер З. Спогади з мого життя / Зеновія Штундер. – Львів: Місіонер, 2012. – 48 с.
8. Штундер З. Спогади про Станіслава Людкевича / Зеновія Штундер // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – Львів- Жовква: Місіонер, 2010. – С. 225 – 233.
9. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість / Зеновія Штундер. – Том 2 (1939 – 1979). – Львів – Жовква: Місіонер, 2009. – 360 с.

Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею Станіслава Людкевича

В особистому архіві Людкевича зберігаються численні матеріали, які ілюструють цю тривалу й багатогранну співпрацю: документи, фото, програми концертів, рукописи й друковані видання музичних творів, пам’яткові речі.

Серед цих артефактів хочемо зупинити увагу на програмі “Слов’янського концерту”, який відбувся 5 березня 1898 року у великому залі Народного дому заходом “Львівського Бояна”. Насичену програму складали хорові та сольні обробки народних пісень та інструментальні твори слов’янських композиторів. На цьому концерті Станіслав Людкевич, тоді 19-річний студент Львівського університету, виступив як піаніст-соліст. Гра юного артиста, який виконав Другу рапсодію Миколи Лисенка і на біс власну композицію, привернула увагу музичних рецензентів. На жаль, у програмі концерту виконавця не названо. Мабуть тому у відгуку музичного оглядача часопису “Wiadomości artystyczne” (своє ім’я підписав криптонімом mrs) прізвище та ім’я Людкевича надруковане з помилками – Осип Люткевич замість Остап Людкевич. Саме так композитор підписувався на початку свого творчого шляху.Нижче подаємо переклад цієї рецензії українською мовою з виправленою неточністю.

mrs

З концертової зали

Товариство “Львівський Боян” 5 ц.м. влаштувало концерт, програму якого склали народні пісні майже усієї слов’янщини у хоровому та сольному виконанні.

Цю гарну програму відкрили розпочали українсько-руські пісні Кумановського (ІІІ В’язанка), також 2 пісні Лисенка “Дівча в хаті стояло”, “На беріжку у ставка” в укладі на мішаний хор a capella. Виступ викликав сподіваний ефект, адже пісні прозвучали гармонійно (суголосно), чисто й одразу захопили аудиторію. Чоловічий хор виконав польські народні пісні: Ґалля “Porównaj Boże”, Носковського “Mazurek” і Бурси “Gdzie ty jedziesz, Jasiu”. Вони прозвучали настільки бездоганно і бравурно,  що останню, в якій соло з чоловічим хором виконала п. Арданівна, мусили повторити. Опісля слідували словінські пісні в обробці на мішаний хор Хубата “Luna sije”, “Skrajanček poje”, “Lub’ca povej, povej!”. Ці твори, сумовиті, позначені якоюсь тужливою задумою, з гарною і соковитою гармонізацією, виконали бездоганно й ефектно. Остання “Lub’ca povej” гармонізацією і характером дуже нагадує народні пісні Каринтії (Каринтія – тепер федеральна земля Австрії – М.З.). Далі прозвучала в’язанка чеських пісень під назвою “Zpévy lidu českého” в обробці для мішаного хору з фортепіано. Ці композиції усім припали до душі завдяки майстерній, насиченого звучання гармонізації. Наступними виконано пісні російські: Римського-Корсакова “Wzoydy ty sonce”, “Oj na poli lypeńka” і Богданського “W nyz po Wolgi” для мішаного хору. Далі прозвучали пісні болгарські Товацовского і Янка для чоловічого хору; завершили хорові продукції (хорову частину) пісні українсько-руські Лисенка під назвою “І Веснянки” для мішаного хору.

Окрім хорових композицій, у концерті брав участь новостворений струнний квінтет, який бездоганно відіграв уривок з опери Щуровського “Богдан Хмельницький” і твір Носека “Kolébavka”.

Як піаніст виступив юний, дуже музикальний п. Людкевич Остап. Після виконання “Шумки” Лисенка, приневолений оплесками публіки, він додав композицію “Краков’яки” (правдоподібно свого авторства).

Сольні партії в хорах а також пісні “Якби мені черевички” Лисенка і “Z zaścianka” Солтиса виконала п. М. Арданівна, яка обдарована не потужним, однак дуже приємним голосом. Обидва твори вона проспівала із зрозумінням і хорошою, виразною дикцією. Заохочена оплесками, мусила понад програму додати “Краков’як” Недільського.

Нечисленний хор “Львівського Бояна” показав себе позитивно у всіх відношеннях. Колектив відзначається монолітністю звучання, дисциплінованістю, інтонує чисто, фразує із зрозумінням, з великою увагою до динамічних відтінків. Pianoіpianissimoчисте й незворушне, crescendo в міру поступове. Forteтрохи нерівне та інтонаційно нечисте, що є наслідком переважаючої кількості чоловічих голосів, особливо другого басу. У чоловічому складі є декілька сильних, світлого тембру перших тенорів і декілька дуже гарних басів. Загалом звучання чоловічого хору добре, соковите. Хорова дисципліна досконала, що є заслугою енергійного керівника п. Д-ра Федака. Цікава програма включала значну кількість слов’янських пісень, які нечасто можна почути у Львові, і була виконана бездоганно. Однак у заповненій залі Народного Дому ми не бачили осіб, яких зустрічаємо на концертах заходом інших музичних товариств. Очевидно, що прегарні задушевні звуки народних пісень не знаходять відгуку у слов’янських серцях музикальних львів’ян. Наші музичні сфери захоплені скандинавською, німецькою музикою і взагалі усілякими іншими розмаїтими проблемами. Напевно тому їм забракло часу прийти і послухати рідні твори у доброму виконанні, без тієї пихатості, яку називають мистецьким еталоном, приховуючи її посередність.

(Mrs. Z Sali koncertowej. Wiadomości artystyczne, 10 marca 1898, N 8, S. 64-65).

Текст підготувала Мар’яна Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

10 вересня минає 42 роки з дня смерті Станіслава Людкевича (1879-1979) – композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, диригента, організатора музичного життя. Вшановуючи пам’ять Патріарха української музики, пропонуємо увазі шановних читачів статтю автора, що сховав своє ім’я під криптонімом – Юст. Вона була опублікована у газеті “Свобода” (США) 1 травня 1980 р. Відбитка цієї статті, як і багато інших матеріалів, потрапила у фонди Меморіального музею Станіслава Людкевича завдяки музикознавцю, бібліографу Роману Савицькому-молодшому (1938-2015). Син відомого піаніста, педагога Романа Савицького і письменниці Іванни з Терешневських – Роман молодший народився у Львові. Подальша доля його пов’язана із США, куди родина була змушена переїхати під час ІІ Світової війни. Упродовж багатьох років Р. Савицький ретельно збирав унікальні матеріали про українських музичних діячів, які публікувались у діаспорі. Від часів незалежності України часто приїздив на Батьківщину і передавав свої знахідки до меморіальних Музеїв Соломії Крушельницької та Станіслава Людкевича.

Нижче подаємо текст статті «Юст. Як відходив Сясьо Людкевич». «Свобода», 1 травня 1980

Як відходив Сясьо Людкевич

Це було 10-вересня 1979-го року. Прийшов вересень, який не тільки заповідає осінь, але й починає її сумом.

У Львові, пізнім ранком пробудився зі сну, щоб зустріти новий день, Станислав Пилипович Людкевич. Певно блищали його очі зусиллям, бо він був на сто першому році життя, і хвилюванням, бо він був у творчому підйомі. Проспівав дружині новостворену мелодію-композицію і вона записала її на магнітофонну стрічку. Це була остання композиція великого мистця і це був останній день його життя. Про те прийшла вістка до нас.

Якщо можна велич і красу мелодії – короткої, бадьорої пісеньки, чи могутньої симфонії або кантати оцінювати об’єктивними критеріями, то можна Станислава Людкевича, композитора, поставити в перші ряди великих і найбільших. Можна глибоким жалем відчути його відхід і можна з великою вдячністю дякувати Богові за довге життя цієї людини з неймовірним музичним талантом.

Але в листі про смерть Станислава – “Сяся” – Людкевича була й друга вістка. Тільки вона торкалась іншої закутини його життя: не тієї, що всім відома, що вславила його як музику й композитора, а тієї, що сховалась у тіні музики, а проте була правдивою, інтимною частиною його життя, його світогляду, його українського патріотизму, його людяности. Маловідома, маловидима…

Коли день наближався до вечора. Сясьо Людкевич вступив на дорогу у вічність. Ще тіло його було на цьому світі, але ум його, вже замрячений агонією, блукав далеко-далеко в часі і просторі. І одне ім’я повторялось на його устах: Влодзьо. Ім’я найближчого йому, майже столітньою приязню прив’язаного друга. Може хотів сказати йому, який загинув у сибірській тюрмі, що скоро зустрінуться там, де зустрічаються безсмертні душі. А може думками помандрував дорогою споминів у давній час, сто років, у минуле, коли вони обидва разом почали життєвий шлях в невеликому місті Ярославі на західних окраїнах Української землі. Може переживав у маяченні блискавки подій, які позначували їх спільне життя, закріплювали їхню приязнь, формували їх світогляди, їхню життєву тугу, їх громадське життя і призначення… Може снував на канві їхньої приязні мережу свого власного життя…

У Ярославі його батько був учителем, а батько Влодзя – начальником суду і бурмістром. У місті, що вже багато сторіч тому серед польського моря втратило український характер, де навіть багато українців, деякі цілі села, говорили по-польськи, українська меншина, зокрема її інтеліґентська верства, тяготіла до себе, а діти, які вчились у польських школах, народних, а потім у гімназії, творили гурти, які теж поза школою зустрічалися і вчились від батьків, що вони українці – тоді ще “русини”, – що їхня мова інші, що їхня церква інша, що їхня пісня чудова, що їхній Шевченко – великий поет. Учились між собою і від батьків їхньої національної ідентичности.

Може згадував сясьо Людкевич великий дім батьків Влодзя при дорозі на Перемишль і романтичний, буйний сад біля нього на склоні, і велике крислате дерево, під яким сходились вечорами хлопці-гімназисти, де Сясьо вчив їх пісень і де приготовлялись Шевченківські концерти; може пригадував ці концерти, в яких брали участь навіть хлопці поляки і жиди в шараварах і вишиваних сорочках. Сясьо – студент-диригент, Влодзьо – студент-промовець.

Може блискавкою споминів згадував, як помер батько Влодзя, а його матір, спольщена віденка, пригадувала йому, що він “русин”, отже повинен говорити по-руськи; може відживали в думках розмови про славне козацтво, про ліберальні ідеї Влодзя і його промову по “матурі” в гімназії, яка грозила йому відібранням диплому…

Може пережив Сясьо наново часи вже зрілого юнацтва, буйного ідейністю і завзяттям, коли зустрінулися вони знову у Львові у студентських гуртках, які починали кипіти українською активністю. Були знову з Влодзьом: він студент філології і музики, а той студент права та ідейний провідник студентства. Може згадував те, що пізніше згадували інші: як коли були вони завжди разом, як нерозлучні приятелі й активісти – Влодзьо політик, а Сясьо музика, музиколог, композитор, і в обох такий український зміст. Може пригадав Сясьо, що це був Влодзьо, який намовляв його скомпонувати кантату з Франкових “Каменярів”, адже сам писав про те у спомині про перший Франківський концерт 1898 року. Тоді ще він – Сясьо – не почувався на силах – йому ж було всього 19 років, але вже здобувся на композицію до Франкового “Вічного революціонера”.

Може ще прийшов до нього спомин про їхню співпрацю у журналі “Молода Україна”, який видавав Влодзьо як орган патріотичного студентства. Та уперше проголошено 1900 року ідею незалежности й соборности України – разом з Міхновським; там уперше помістив Людкевич статтю під характеристичним наголовком “Наші співаки і народна справа” – і висловив таку – на той час відважну – думку: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від того, щоб вони всі свої сили, все своє мистецтво присвятили своїй нації”. І він сам справді життям своїм і творчістю остав вірним цьому кредо. Може воно зродилося у його серці ще тоді, коли 14-річним юнаком у Ярославі скомпонував першу свою пісню, або коли співав українських пісень у гурті хлопців під крислатим деревом у садку у приятеля Влодзя…

Скільки ще блискавок-моментів могло пройти в передсмертному маячінні Сяся Людкевича, коли кликав свого приятеля. Може були між ними і такі інтимні, романтичні моменти, коли він, на вечірці у Львові показав Влодзеві молоду Одарку Шухевич і пророчо сказав: “Оце була б для тебе дружина”, А потім підклав він музику під слова Влодзевої любовної поезії “Чи тямиш ще?” і присвятив її “Влодзеві і його парі”.

Може згадував ті роки, коли жив як співнаймач у кімнаті, що була частиною Влодзевого помешкання у кам’яниці співачки Соломії Крушельницької у Львові. Може відживав у передсмертному маячінні так багато-багато хвилин спільно проведених і проговорених і промріяних з Влодзем, а потім з його родиною; адже були це довгі роки і десятиріччя. Може у своїй скромності не згадував про те, як відважно заступався за Влодзем, коли його арештували і засудили на сибірську тюрму, що була досмертною. Він певно забув про цей його даруночок – маленьку лампочку, яку післав родині Влодзя на заслання у Казахстан. Там вона присвячувала їм довгі вечори, холодній і самітні, і своїм світлом свідчила про те, що є в світі добра людина, Станислав Сясьо Людкевич.

Чи може бути столітня приязнь, досмертна приязнь і приязнь, що сягає поза смерть одного з приятелів? Певно, що вона може бути і напевно вона була в Станислава Людкевича. Але певне, що вона може бути тільки в такої людини, якою був він, з таким серцем, як було в нього; і може тоді тільки, коли сутньою складовою частиною її була спільна велика любов, що разом творилася і разом здійснялася. У них це була любов до їхньої батьківщини. Мало хто знав про неї, бо вона не була назовні. Але вона була: глибока, творча, досмертна…

А вже після смерти його Влодзя в тюрмі, Сясьо передав його дітям власноручно написану композицію. На обкладинці його ж рукою було написано: Станислав Людкевич, “Застольна пісня”. Пам’яті Володимира Старосольського.

Подаємо короткі відомості про родину Старосольських.

Володимир Старосольський (1878-1942) – видатний український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії (1937-1939), в.о. міністра закордонних справ УНР (1919-1920); соціолог, доктор права і адвокат, професор кількох європейських університетів, дійсний член НТШ, автор ряду наукових праць (серед яких – “Теорія нації”). Як адвокат виступав у багатьох політичних процесах (зокрема Мирослава Січинського, Василя Біласа, Миколи Лемика). У грудні 1939 р. був заарештований, помер у радянському концтаборі у Сибіру.

Дарія Шухевич-Старосольська (1881-1941) – піаністка і педагог (викладала у Вищому музичному інституті ім.М.Лисенка у Львові), громадська діячка, автор статей нарисів і поезії у часописах “Діло” та “Нова Хата”. Донька Володимира Шухевича – західноукраїнського етнографа, громадського діяча, дійсного члена НТШ, автора 5-томної етнографічної праці “Гуцульщина”.

У подружжя було троє дітей. Старший син Юрій Старосольський (1907-1991) – український громадський і пластовий діяч у США, вчений-правник, дійсний член НТШ та УВАН.

Молодший син Ігор Старосольський (1908-1988) – архітектор-реставратор, здобув освіту у Львівській політехніці. У 1940-1946 рр. разом із матір’ю та сестрою відбував заслання у Казахстані. У 1950 знову був заарештований як “буржуазний націоналіст” і до 1956 р. перебував у тюрмах і таборах Сизрані, Усть-Каменогорська, Караганди і Норільська. Після повернення 1957 р. мешкав у Львові, був одним із організаторів західноукраїнського відділу реставрації пам’яток архітектури, тривалий час керував львівськими реставраційними майстернями. І.Старосольськийпідтримував тісні стосунки із близьким товаришем батька – Станіславом Людкевичем, про якого написав спогади.

Донька Уляна Старосольська (літературний псевдонім Любович, 1912-2011) – українська письменниця і журналістка в Україні, США та Канаді. Співпрацювала із журналами “Нова Хата”, “Господарсько-Кооперативний Часопис”, “Наше Життя” (журнал Союзу Українок Америки). Разом із матір’ю і братом Ігорем відбувала заслання, про що написала книжку спогадів “Розкажу вам про Казахстан”. Після амністії 1946 переїхала до Польщі, де закінчила університет у Познані (як економіст). Від 1967 мешкала у США.

Матеріал підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Навіть побіжний огляд збірки переконує нас у її надзвичайній цінності, проте наявні матеріали ставлять багато запитань, що вимагають спеціальних досліджень.

У пропонованій серії публікацій ми познайомимо шановних читачів із деякими унікальними артефактами.

“Дійсність змушувала нас організуватися й діяти”

У трьох окремих папках зібрані матеріали Спілки українських музик, яка діяла в роки німецької окупації (згодом назву змінили на “Спілка праці українських музик”):

• Чернетки протоколів засідань за період 8 липня – 3 вересня 1941 р.;
• Листи (оригінали й копії, зокрема до управи міста;
• Заяви на вступ до СУМ – 62 шт.;
• Списки членів СУМ

Із спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького. “Скоро після приходу німецької армії від нас забрали будинок консерваторії, і музичній школі довелося вернутися до тісних стін будинку на вулиці Шашкевича. Ми негайно усвідомили, що гітлерівське господарювання у Львові загрожує пограбуванням і навіть звичайним варварським знищенням наших мистецьких і наукових цінностей. Перед нами стало завдання зберегти від безглуздого знищення цінні пам’ятки і рукописи наших композиторів, в тому числі й велику кількість автографів Миколи Лисенка. Стали питання таких музичних установ, як опера, симфонічний оркестр, музичне радіомовлення, які таки дуже хотілося зберегти у наших руках. Так, незважаючи на безправність і просто несамовиті обставини, дійсність змушувала нас скоро організуватися й діяти” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”)

Вже 8 липня 1941 року газета “Українські щоденні вісті” повідомляла, що почала діяти Спілка українських журналістів (голова Микола Голубець); Спілка письменників (голова Василь Пачовський). Налагоджується активна діяльність Українського театру, який властиво складався із чотирьох театральних труп – оперної, балетної, опереткової і драматичної (режисер Володимир Блавацький, літературний керівник Григор Лужницький, диригент Лев Туркевич).

У Львові відроджується товариство “Просвіта”, а при ньому створюється Інститут народної творчості під керівництвом о. Северина Сапруна. На початку липня почала працювати Спілка українських музик. Для налагодження співпраці українських митців створюється Літературно-мистецький клуб, який очолив Микола Голубець. Цей клуб знаходився спершу на вулиці Підвалля, 3 (Підвальна – М.З.), згодом на Академічній, 13 (тепер проспект Т. Шевченка – М.З.).

Із спогадів поета і журналіста Остапа Тарнавського. “Німецька окупація хоч на початках могла викликати у декого надію на якесь, нехай обмежене самоврядування, не могла бути багато кращою за попередню з двох причин: це був воєнний час, і панували воєнні закони. Друге: Німеччина мала далекосяжні плани стосовно Сходу Європи, а головно щодо України і тому не можна було сподіватись ніяких особливих благ. Та існувала одна засаднича різниця між цими двома окупаціями. Під німецькою – незважаючи на воєнний терор – могла розвиватись певного роду ініціатива, якої в совєтській дійсності не допускалось” (“Літературний Львів 1939-1944”).

І дійсно, окупант залишається окупантом, під яким прапором він не виступав би. Фашистська Німеччина панічно боялась будь-яких проявів національного утвердження, будь-яких прагнень до незалежності. Вже в половині вересня почались масові арешти серед української інтелігенції. Тоді до тюрми на Лонцького (теперішня К.Брюлова) потрапили усі, хто зранку прийшов у Спілку музик, серед них – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Василь Витвицький.

Початкова назва театру – “Український” – швидко була змінена на Львівський оперний театр. Німці та їхні союзники мали виняткове право відвідувати вистави у кращі дні тижня а також першими знайомитись із музичними прем’єрами.

Недовго проіснувала газета “Українські щоденні вісті”, яку перейменували на “Львівські вісті”.

Кожне прилюдне проведення мистецької імпрези мусило отримати дозвіл німецької влади, афіші та програми друкували двома мовами.

“Працюй на своїй ниві, виховуй своїх дітей, плекай і поширюй свою українську музику”

Саме під таким гаслом розпочала свою діяльність Спілка українських музик. Спершу її адресою була вулиця Підвалля, 3 а згодом – Сикстуська, 63 (теперішня П. Дорошенка – М.З.).

Збори засновників Спілки відбулись 8 липня 1941 року. Нижче подаємо текст чернетки протоколу, що зберігається в архіві Людкевича.

“Присутні [Василь] Барвінський, [Василь] Витвицький, [Зиновій] Лисько, [Микола] Колесса, [Роман] Савицький, [Лев] Туркевич, [Роман] Криштальський, [Осип] Москвичів, [Галя] Левицька, [Євгенія] Ласовська, [Мирослав] Старицький, [Марія] Свірська, [Нестор] Горницький, [Леонід] Яблонський, [Михайло] Занько, [Борис] Кудрик, [Орест] Березовський, [?] Босий, [Станіслав] Людкевич, [Олена] Голинська, [Ярослав] Пурій, Лисенко Маріанна, Барвінський [Маркіян].
Витвицький реферує причину скликання зборів. І ставить як перше: вибір виділу. Збори вибирають предсідником (головою – М.З.) Витвицького, секретар Савицький. Присутні питають про ціль Спілки, Витвицький вияснює. Присутні думають, що нині вибраний виділ повинен бути тимчасовий – до статуту і загальних зборів.
Перейшов проект, щоби вибирати виділ листою (списком – М.З.). Внесок Криштальського: Людкевич, Витвицький, Савицький, Туркевич, Яблонський.
Людкевич каже, що не визнається в ситуації, не працював багато в Союзі і що не може брати тої роботи.
Людкевич то само, але замість себе Барвінського.
Левицька: Витвицький, Савицький, Лисько, Пеленський, Колесса.
Забагато лист.
Внесок Лиська, щоби знести ухвалу про голосування листами.
Барвінський: на голову др. Людкевича – вибраний Людкевич.
Дальше – містоголова (заступник – М.З.) Витвицький, секретар Савицький, скарбник Пеленський, зв’язковий Левицька.
Найближчі завдання виділу: принимати членів, зложити статут новий (на підставі старого статуту Супрому).
Колесса запитує, чи поляки можуть належати до Спілки.
Витвицький: не може бути мови про се; внесок – І услів’я прийнятя: українець інструкцію новій управі.
Барвінський: узгіднити ту справу з владою.
Дискусія: чи слово українець є в значінню державности чи національности.
Внесок Витвицького перейшов одноголосно”.

“Ми сходилися майже щоденно, – так В. Витвицький писав на сторінках книжки “Музичними шляхами”. – Обговорювали справи оперного театру, видавництва, музичної школи, радіомовлення, організації концертової діяльності та інші”.

І справді, в архіві С. Людкевича зберігаються чернетки протоколів зборів, проведених 9, 14, 22, 25, 28 і 29 липня, 9, 12 і 18 серпня, 3 вересня 1941 року.

Вже у перших листах до Управи міста, датованих липнем місяцем, правління просить закріпити за Спілкою приміщення по вул. Підвалля, 3; будинок колишньої філармонії по вул. Пілсудського, 25 (тепер І. Франка – М.З.). Ще один лист стосується передачі приміщень музичних установ і шкіл разом з їхнім майном.

Увесь цей час до правління активно надходили заяви на вступ до Спілки – в архіві їх налічується 62 з датами подання від 8 липня до 1 вересня.

Заяви написані чорнилом, олівцем (лише одна, С. Сапруна, машинописна) на листках паперу звичайного формату, різноманітних чернетках, невеликих і навіть малесеньких картках із зошитів та записників. У кожній заяві подані короткі  відомості про музичну освіту та працю (виконавську і педагогічну). Ці лаконічні, скупі записи часто містять, на жаль, єдину інформацію про багатьох українських митців. Наприклад, піаністів Марію Вишницьку, Мирославу Ганчерюк, Олену Голинську, Євгенію Курилович-Чапельську; співаків Ольгу Сушко, Дометія Йоху. До речі, Дометій Йоха був вихідцем зі Східної України, подальша його доля невідома, інформації немає в жодних енциклопедичних виданнях.

Отож, упродовж кількох місяців провадилась інтенсивна підготовча робота. А 3 листопада, як подає газета “Львівські вісті”, в залі Музичного товариства ім. М. Лисенка були проведені загальні установчі збори Спілки українських музик (прийнято 61 члена і 5 кандидатів). Головою Спілки став С. Людкевич, до правління увійшли З. Лисько, В. Витвицький, В. Цісик і М. Антонович, а до контрольної комісії обрано В. Барвінського і Т. Шухевича. Йшла мова про оживлення концертного життя, організацію симфонічного оркестру і музичних радіопередач, налагодження діяльності навчальних музичних закладів.

У лютому 1942 року почали записувати учнів до Державної музичної школи з українською мовою навчання; вона відкрилась у березні під керівництвом В. Барвінського. І вже в липні після першого попису учнів Борис Кудрик так писав у рецензії: “Мистецьку лінію програми додержано згідно з повагою школи й щодо вибору творів і щодо виконання”.

А після звітного концерту вихованців школи у квітні 1943 р. Роман Савицький зазначав: “Незважаючи на несприятливі умови, культурне життя українського народу Галичини пульсує добрим, здоровим темпом”.

Подиву гідне розмаїття концертних заходів тогочасного Львова, які відбувались у приміщенні Інституту народної творчості, Літературно-мистецького клубу, оперного театру, звучали по радіо. У виконанні львівських музикантів і гостей міста звучали твори західноєвропейських та українських композиторів (від класиків до сучасників), різноманітні жанри українських народних пісень у мистецькому опрацюванні.

!942 рік пройшов під знаком 100-літнього ювілею Миколи Лисенка, який відзначили Урочистою академією в оперному театрі, низкою концертів, радіопередач, краєвим конкурсом хорів. А центральною подією 1943 року стало трикратне виконання кантати-симфонії С. Людкевича “Кавказ” силами солістів, симфонічного оркестру та хору театру, зміцненого “Львівським Бояном” і “Сурмою”.

На превеликий жаль, в архіві Людкевича, – що налічує понад 200 різноманітних концертних програм, – цей період представлений лише чотирма. А саме:
Жалібна академія пам’яті Богдана Лепкого – 8 серпня 1941 р.;
Концерт для німецького Червоного Хреста – 12 вересня 1941 р.;
Концерт скрипаля Юрія Криха – 5 грудня 1942 р.;
Концерт хору “Трембіта” з Косова – 1942 р.

Це викликає подив, адже деякі мистецькі заходи того часу Людкевич висвітлював на сторінках львівської преси. Однак програм цих концертів немає, так само як і програм виконання “Кавказу”. У музейній збірці є лише  ксерокопія світлини учасників цієї імпрези. Зеновії Штундер її передав Роман Савицький-молодший – український музикознавець, бібліограф у США, син відомого піаніста й педагога Романа Савицького.

Література.

1. Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість Т.ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009.
2. Людкевич Станіслав. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. Упорядкув., ред., перекл., прим. і бібліогр. З. Штундер. – Львів, 2000.
3. Витвицький Василь. Музичними шляхами. Спомини. – Мюнхен, 1989.
4. Витвицький Василь. Василь Барвінський у моїх спогадах //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
5. Витвицький Василь. Станислав Людкевич зблизька //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
6. Літературний Львів 1939-1944. Спомини. – Львів, 1995.
7. Газета “Львівські вісті”, 1941-1944рр.
8. Лисенко Іван. Словник співаків України. Енциклопедичне видання. – Київ, 1997.
9. Лабанців-Попко Зіновія. Сто піаністів Галичини. – Львів, 2008.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

У довоєнні часи у Галичині родинні зв’язки  між діячами не приховувалися, були відомі. За радянського часу все робилося для знищення родової пам’яті українців, визнавати родичів (особливо як вони за кордоном) було небезпечно. Інтерес до пізнання свого роду помітно зростає в роки української Незалежності і виявом цього є поява низки генеалогічних наукових досліджень. Зеновія Служинська окремими виданнями досліджує історії цілих родів, організовує і проводить конференції генеалогічних досліджень, видаються наукові збірники матеріалів цих конференцій. Дослідження генеалогії проникають в наукові праці в різних царинах науки (численні публікації Романа Горака з’ясували родовід Івана Франка, книга Лариси Крушельницької «Рубали ліс…» про родину письменника Антона Крушельницького, є також дослідження генеалогії  родини Тараса Шевченка), а менше – у музикознавстві (дослідження родоводів Савчинських-Крушельницьких, Шухевичів, Охримовичів; З. Штундер у монографії про С. Людкевича дає відомості про родину композитора, Роксана Скорульска ґрунтовно досліджує родовід Лисенка). Всі ті дослідження попри свою  різноманітність  показують дві прикметні речі: 1)  наскільки часто і близько діячі нашої культури є родинно пов’язані і як це ушляхетнює і родину і культуру 2) генеалогіями в значній мірі займаються  люди – ненауковці,  для яких ця сфера не входить в поле їх професійних інтересів, а які просто цікавляться інтересом до свого роду.  Актуальність всіх наведених міркувань ілюструвала проведена музеєм С. Людкевича презентація книги «Спомини нашої родини», упорядкована Володимирою Качмар. Імпреза відбулася з нагоди українського Дня родини.

Володимира Качмар – нащадок родини Вахнянинів, уродженка Львова, здобула загальну освіту у СШ № 53 (1977) та музичній школі № 3 по класу бандури ((1974). Завершила здобуття освіти у Львівській політехніці за спеціальністю архітектор. Член Спілки архітекторів України з 1993 р. Працювала провідним архітектором у проектному інституті «Львівагропроект», старший викладач Львівського Національного Аграрного Університету. Працювала над розробкою низки архітектурних проектів, як то: у корпус інституту банківської справи на вул.Жовківській 55, багатоквартирного будинку на вул. Караджича, реконструкції стадіону «Схід» ЛНУ ім. І. Франка; у львівській області – церкви в с. Вузлове, а також низки шкіл, садочків, центрів зайнятості; член великої команди проекту нафтопереробного заводу у м. Туркменбаші в Туркменістані.

У своєму слові Володимира Качмар розповіла про еволюцію її інтересу та вивчення історії своєї родини, згадала про видану нею книгу «Нариси історії нашого роду», в якій уклала на основі документів генеалогічне дерево  родини і подала зібрану, по можливості вичерпну інформацію про кожного з членів. Далі була представлена концепція і наповнення книги «Спомини нашої родини», наголосивши на тому як подані матеріали (мемуаристика, листування) збагачують наше знання про долю представників родини в часі Першої світової війни. Добрим словом спом’янула гостя і берегиню Людкевичевого дому світлої пам’яті Зеновію Штундер, яку відвідувала неодноразово  свого часу у Людкевичевому домі, і яка підказала місце знаходження окремих матеріалів, що увійшли до книги. Зазначалося також про зв’язки родини Вахнянинів з родиною С. Людкевича і контакти окремих представників зі самим композитором. З власної ініціативи і на матеріалах власного домашнього архіву презентацію своєї книги В. Качмар супроводила  невеличкою виставкою підібраних оригіналів документів, світлин, речей та ін., які ілюстрували також і контакти родини  Вахнянинів зі С. Людкевичем.

Слово про книжку виголосила піаністка, педагог львівського державного музичного ліцею ім. С. Крушельницької, член Наукового Товариства ім. Шевченка Тетяна Воробкевич, звернувши увагу на те, наскільки потрібен нераз отакий матеріал для надання ґрунтовної інтелектуальної відсічі тим національно і духовно неповноцінним і неосвіченим «мудрагелям», які намагаються заперечувати надбання, здобутки українських родин. Прелегент розповіла, як прочитане нею презентоване видання відкрило для неї постаті  українського національного відродження середини ХІХ ст. (постать о. Данила Танячкевича), дала високу оцінку як самому опублікованому матеріалу, його науковому та художньому (в графічних малюнках) опрацюванню.

         Міркуваннями про книгу поділився також старший науковий співробітник музею, кандидат мистецтвознавства і модератор цього заходу Яким Горак. Окресливши свої контакти з В. Качмар, які тісно пов’язані з його науковими зацікавленнями постаті композитора Анатоля Вахнянина і як навіть при зміні наукових зацікавлень постійно повертається до родини Вахнянинів, кожен раз інших її представників, а відтак має постійну потребу звертатися до праць В. Качмар, відкриваючи нові її грані. Це є найкращим показником наскільки потрібна і актуальна робота зроблена дослідницею. Вихід книги «Спомини…» продовжив цей процес відкриття і збагатив новим фактажем знані давніше події. Тягла праця В.Качмар – наголосив Я. Горак – щодо послідовного і багатогранного, на документах опертого розкриття історії і постатей своєї родини (бож уже видано 2 книги) не має нині аналогів і має багаті перспективи. Книга цінна зібранням під одну обкладинку масиву цінних історичних документів, оригінали яких або розпорошені у приватних руках і архівах, або є недоступними чи важкодоступними для дослідника. У «прямій мові» представників розкривається доля родини в історичних реаліях впродовж півтора століття. З власного досвіду наукової роботи з джерелами  виступаючий висловив кілька побажань на урахування у майбутніх виданнях, яких з нетерпінням чекаємо від Володимири Качмар.

Презентація проминула в надзвичайно теплій, сердечній атмосфері з великим зацікавленням до представлених у книзі матеріалів. Шкода тільки, що було дуже мало публіки. На завершення презентації Тетяна Воробкевич подарувала для музею речі, які не встигла передати ще Зеновії Штундер, – здійснені нею нотні видання різних авторів (в т.ч. фортепіанних ансамблів С. Людкевича) і дві афіші.

Яким Горак,
Кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею  Станіслава Людкевича

Тема лекції «Олександр та Лука Мишуги у контактах зі Станіславом Людкевичем». Мова йтиме про контакти Станіслава Пилиповича з європейської слави співаком (тенором) та педагогом Олександром Пилиповичем Мишугою (1853 -1922) і його племінником (небожем), юристом, журналістом, редактором, державним і громадським діячем Лукою Теодоровичем Мишугою (1887 – 1955).

У лекції будуть представлені факти особистих зустрічей Олександра Мишуги і Станіслава Людкевича, виступи співака у Львові, музично-критична оцінка композитором постаті і діяльності співака, контакти співака з Вищим музичним інститутом в часі директорування в ньому С. Людкевича, започаткування і доля стипендії О. Мишуги для учнів-співаків інституту, доля заповіту артиста і участь у ній Музичного товариства ім. М. Лисенка.

Оскільки постать Луки Мишуги значно менше відома широкому загалу, ніж доля співака, у лекції буде представлена біографія цього потужного діяча періоду українських визвольних змагань початку ХХ ст., пізніше – в середовищі української еміграції в США. Його взаємини з композитором і Музичним товариством імені М. Лисенка розглядатимуться на основі збереженого фрагменту епістолярію та «Книги протоколів Музичного товариства ім. М. Лисенка». У висвітленні цих взаємин акцентуватиметься меценатство діяча та справа з виданням у Львові книги про свого стрийка в 1938 році.

Народилась майбутня артистка 14 березня 1892 р. в Станиславові в сім’ї службовця залізниці. Музичну освіту вона здобула у Львові, спочатку в приватній школі Володислава Баронча, згодом у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (клас Софії Козловської). Вдосконалювала вокальну майстерність в Олександра Мишуги у Варшаві (1912-1914) і Чеслава Заремби у Львові. Дебютувала 1917 р. у Львівському Міському театрі в опереті К. Целлера “Штиґар” (“Der Obersteiger”) у ролі Графині. Опісля була солісткою Львівського театру, Поморської, Катовицької та Познанської опер; короткий час – артисткою Люблінської оперети. У 20-х роках співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”, гостинно виступаючи у музично-драматичних п’єсах і операх. У Львові вела активну концертну діяльність, зокрема у заходах хорових товариств “Львівський Боян” і “Бандурист”.

З вересня 1926 р. О. Любич-Парахоняк стає солісткою новоствореної Поморської опери, яка об’єднувала три міста і мала пересувний характер. У Торуні діяли опера й оперета, у Бидґощі та Ґрудзьондзі – драма. Театральні трупи по черзі виступали у цих містах. Керівником і головним диригентом музичного театру став Єжи Бояновський; інші диригенти – З. Диммек і К. Левицький. У початковому складі солістів були артисти: О. Любич-Парахоняк (сопрано), Г. Чарлінська (мецо-сопрано), М. Голинський (героїчний тенор), Т. Лясковський (ліричний тенор), К. Круґловський (баритон), який водночас виконував обов’язки режисера, Я. Попель (бас), Б. Болько (бас-баритон).

У 1926 р. у театрах Помор’я гостинно виступав ще маловідомий тоді молодий соліст Варшавської опери Ян Кепура. О. Любич-Парахоняк співала разом з ним у “Фаусті” Ґуно. Про цю виставу та пов’язані з нею події інформує нас біограф польського артиста – Єжи Вальдорф. У своїй монографії (Jerzy Waldorff. Jan Kiepura. – PWM, 1974. – S. 15-16) він наводить спогади скрипаля Броніслава Ліґензи.

“Для артистів це були нелегкі часи. Відсутні радіо і телебачення. Про рекламу з метою популяризації вони були змушені дбати самі, і в цій галузі Кепура виявився неперевершеним майстром!

У Торуні, в одній зі сцен “Фауста” Кепура, що виконував головну роль, напевно задовго і надто реалістично цілував свою партнерку Любич, яка була Маргаритою. Отож, після опущення завіси отримав міцного ляпаса. Інцидент, як один із численних на сценічних підмостках, минув би без розголосу, коли б не ситуація у режисурі самого Кепури.

Назавтра ми чекали, поки рушить поїзд до Бидґощі, де був запланований наступний виступ театру. Я стояв біля вікна купе й бачив і чув, як начальник станції закликає займати місця і ось-ось помахом прапорця дасть знак рушати. Раптом двері сусіднього вагону відчинились, на перон вийшов Ян Кепура, а за ним диригент Єжи Бояновський, питаючи, що сталось?

• Не їду, бо мене Любич образила.
• Як могла тебе образити, адже сидить в іншому вагоні.
• Так, але вона мене вчора образила!

Охоплений панікою директор біжить до начальника і благає затримати від’їзд. Це було непросто, адже польські залізниці у міжвоєнний час славились точним аж до секунди дотриманням розкладу. Серед пасажирів помітне здивування: що відбувається на пероні? чому не від’їжджаємо?…

Кондуктори почали обходити вагони, інформуючи по черзі усіх, що нічого не сталося, зараз рушимо, як тільки той оперний співак Ян Кепура погодиться зайняти місце.

Цілком зрозуміло, що багато пасажирів запам’ятали при оказії прізвище. Кепура лише цього чекав. Визнав, що реклама достатня, дав себе вмовити і ми вирушили в напрямку Бидґощі. Увечері співав як молодий бог”.

(переклад з польської)

Мар’яна Зубеляк