Роман Савицький вперше відвідав наш музей восени 1993 року, про що свідчить його запис у Книзі вражень: “Сердечно вдячний за всі чудові вражіння у Музею С. Крушельницької. Чудова збірка історичних документів неперевершеної ніким нашої найдорожчої української співачки – великої мисткині”. У вересні 1994 року він був серед гостей Соломіїного дому під час святкування Дня народження співачки. А в 1996 році брав участь у Наукових читаннях, виступивши з доповіддю “Соломія Крушельницька в музикознавчій літературі Заходу”. З цього часу починається наше спілкування та зав’язується  листування. Про листи Р. Савицького хочеться сказати окремо. Він мав свій, особливий спосіб подачі інформації, що невимушено поєднував – об’єктивно-аналітичний виклад з ліричними відступами та іронічними коментарями. Його листи були завжди цікавими, інформативними, дотепними, часом несподівано відвертими. Саме в листах, на нашу думку, найбільш яскраво розкривається особистість Романа Савицького. Тому хочемо представити кілька фрагментів з нашої кореспонденції.

28.ІІ.2000

Вельмишановна п. Галино!

          Втішився Вашим листом, хоч не все у Вас у мажорній тонації. У нас теж сумно без Каранович і без Витвицького. Про них я вже надрукував в англ.[ійській] мові, буде також в укр.[аїнській]. Згадуєте Козаренка – дуже обдарована людина із Коломиї / як і Витвицький, Каранович, челіст Фоерманн /. За комплімент дякую літературний, але я сам ошелешений багатством семантики та взагалі рівнем викладу думок Козаренка! Його публікації страх смачні!

          Можу бути лиш вдячний за Ваші заходи для вшанування батька; а радіо гостинної Оленки О.[нуфрів] пересилає касету через Нат. Кашкадамову. Тішуся.

          Маю страх роботи із “Енц.[иклопедією] Діаспори”, але іде це вперід як і ми всі, бо іти назад було б вкрай нецікаво!!  …

Радію “Мойсеєм” та наданням театру ім’я С. Крушельницької. Дуже гарно, логічно; так давно про це говорила Стефа Павлишин.

          Можу Вам прислати 2 екз. книжки Деркача про Менцинського.  Треба? /це від Д. Каранович/.

Ст. Максимюк відкрив Анну Крушельницьку! Я челістку Христю Колессу /диски “Electrola”/.

          Щиро вітаю Вас, п. Ірену, п. Роксоляну з весною! Хай росте та міцніє наша спів-праця!

Ваш Р. Савицький, мол. –

    P.S. Спішу, і письмо вкрай неписьменне!

12 січня 2001

Дорогі пані, Галино та Ірино!

          Ваші картки та листи дуже мені цікаві і потрібні, а повітряні лінії, якими вони летять, зв’язують мене із краєм. Я вже не чуюсь таким відірваним від пня і можу розвиватись і дихати як автор. Мені цікаво, як вийшла передача “Віють вітри”, бо зараз планую відновити колишні доповіді та представити цю тему в Нью-Йорку /НТШ/ та у м. Філадельфія, де я виростав … […]

          Сьогодні для мене особливо сумний день, 12 січня. Вже 9 год. ночі, пора кінчати роботи і писанини. На батьковому фортепіано, яке він ще вживав /востаннє/ 12 січня 1960, горить лампадка. Полум’я теплить кімнату, виповнену музейними експонатами із світу музики, сповнену історією та ясними спогадами про одно життя пориву і посвяти…

          Я не сам у хаті. При мені кіт “Рахманінов” /сумні очі і великі передні лапи, мов у цього віртуоза/, і музика Літургії Дилецького…

Треба заглибитись в Думи і в молитву до Музи, попрохати знов щастя на прийдешньому шляху шукань серйозного, інколи й смішного…

          І Вам, дорогі, віншую того самого щастя на 2001 благословенств для Музею, для Вас і всіх Ваших.

На все добре!

Ваш Р. Савицький, мол.–

Впродовж 1997-2012 років Р. Савицький також листується із Зеновією Штундер, вдовою Станіслава Людкевича, дослідницею його життя і творчості. “Тональність” цих листів, які збереглися в Меморіальному музеї композитора, дещо інша – переважно інформативно-ділова зі збереженням усіх епістолярних  “етикетів”, в яких відчувається велика повага до хранительки скарбів Дому Людкевича – філії нашого музею.

          26 квітня 1998

Високоповажана пані Зеновіє!

Ваше добре письмо із 26 лютого вже давно кличе о мою відповідь. Все пішло шкереберть, коли мусів “зложити візиту” до шпиталю, де у програмі була операція жовчі із перервою від занять на 2 тижні. Та я вже знов “граю” на машинці …

Я вже питав листовно п. “Лясю” Старосольську (мова про Уляну Любович-Старосольську –Г.Т.) чи дійсно С. Людкевич познайомився із Л. Українкою в домі Старосольських. Можливо вона Вам відповіла впрост листом.

Не журіться пропажею касети із голосом СЛ.[Станіслава Людкевича] Тепер я виконаю це вдруге, додавши записи творів СЛ із діаспори. При тій нагоді можна буде поправити звук вже історичних записів. Касету чи бобіну передам Вам вже особисто, коли прибуду у Львів при кінці липня ц.р.

Я спеціально контактувався із В. Витвицьким відносно листів СЛ до него. На жаль, він не має нічого із 1930-их, бо основна часть його архіву пропала в час війни /тоді й загинула його велика праця про форт.[епіанну] музику Барвінського/. Ромко Рудницький та його мати Марія Сокіл тепер шукають за такими листами в архіві Антона Р. Якщо щось вийде на денне світло, то Роман мене повідомить. До речі, доктор Витвицький питає, чи Ви маєте його давню статтю п. з. “С. Людкевич зблизька?” /Він міг би надіслати/. …

Із пошаною й щирим вітанням із весною.                 Ваш Р.Савицький, мол. –

18 квітня 2012

Високоповажана п. Зеню!

Посилаю в аудіо записі збірку музичних творів великого композитора Станіслава Людкевича. Є там твори різних років, всі, які походять із архіву мойого татка Романа, та і з моєї власної колекції. Я вже не молодий, і мені дуже залежить, щоб ці цінні речі збереглися, але не на чужині, а у рідному Львові. Тому-то посилаю їх на Вашу адресу.

          З різних джерел знаю, що Ви, ласкава пані, продовжуєте працювати над творчою спадщиною Вашого св. п. МУЖА, і за це Вам належить велика подяка і низький уклін. С. Людкевич належав до творчої когорти великого калібру, такого, якого ледви чи можна б сьогодні знайти в самій Україні, не кажу вже нічого про діаспору. Тому його твори треба зберігати із великою увагою.

З великою приємністю згадую хвилини, коли я відвідував Ваш цінний дім, щоб поспілкуватися з Вами на музичні теми, як то кажуть, “для духа святого”.

Із великою пошаною та музичним привітом

          Ваш        Роман Савицький мол.

П.С. Записи є давнішого походження, але їх можна у Вас продемонструвати або у Л.[ьвівському] радіо, або в Музею Соломії Крушельницької.

Роман Савицький був у курсі всіх справ нашого Музею. Як справжній друг радів нашим успіхам, переймався проблемами, намагався допомогти. Разом з листами ми систематично отримували від нашого адресата цінні матеріали про українських композиторів, співаків та музикантів діаспори, зокрема, невідомі нам статті про С. Крушельницьку в енциклопедіях, словниках та інших виданнях на Заході. Уже в 1997 році вони налічували 270 одиниць збереження! Серед подарунків були особливі та оригінальні. Приїхавши до Львова у серпні 1998 року, серед іншого Р. Савицький привіз … фрагмент балконної ложі “Metropoliten opera”! Тоді в Нью-Йорку розбирали стару будівлю оперного театру (того самого, який бачила Крушельницька ще у 1928 році!), і сьогодні, завдяки Савицькому, у фондах нашого музею зберігається його частинка.

Серед захоплень Романа Савицького – музикознавство, бібліографія, компонування музичних творів, кінематографія, поезія – особливе місце займала фотографія. У жовтні 2003 року в Музеї Соломії Крушельницької експонувалася виставка “Осінні елегії Романа Савицького”, де були представлені півсотні світлин нашого приятеля. І тут елегійно-іронічний стиль не зраджує автора, хіба що додаються до нього ностальгійні ноти. За словами митця, його фотографії, – “це світ великих мрій про рідний край у формі візуальної поезії про красу та силу, утривалених душею, посилених та побільшених любов’ю до Батьківщини. Бо ж Україна завелика для малих мрій!…” На виставці були представлені фото різних років – кадри родинної фотохроніки, домашні улюбленці, міські краєвиди, пейзажі України та Америки. А назви їх настільки промовисті, що характеризують не лише світ зацікавлень автора, а й передають його особистісні рефлексії: “Зв’язок поколінь: батько, мати, Міка”, “Любимчик “Сясьо”-ловець”, “Природа схоплена на “гарячому”, “Кремфорд розширює рамки екрана”, “Над Ринком панує Посейдон ще й  захищає Ратушу тризубом” …

Друга фотовиставка Романа Савицького-фотомитця демонструвалася в Музеї у грудні 2006 року і була присвячена Миколі Колессі. Свою назву “Микола Колесса – Маестро століття” вона отримала від заголовка статті Р. Савицького, опублікованій у газеті “Свобода” (США) до 95-ліття композитора (1998). Автор статті, який з великим пієтетом ставився до постаті і творчості Миколи Колесси, зі знанням справи окреслює його діяльність як диригента і педагога, майстерно вплітаючи в інформативну тканину особисті коментарі. І знову хочеться зацитувати:

“Під батутою маестра оркестрові шедеври Бетовена, Моцарта, Чайковського та інших композиторів, чеська музика і безліч прем’єр українських композиторів. У 1939 році він першим дириґував фортепіяновим концертом В. Барвінського, який згодом вважався загубленим (в наш час твір віднайдено). Перші звукозаписи “Кавказу” і “Заповіту” блискуче відображають ґеніяльність шевченкових текстів у сплаві з унікальною музикою С. Людкевича. Ця велич “Кавказу”, який досягнув рідкісних в українській музиці висот, була відображена дириґентом за допомогою унікального звуковидобуття: М. Колесса обдарований спеціяльним відчуттям епічно-патріотичного жанру…

Дириґентська паличка М. Колесси надихала музичне життя і спричинила ріст стандартів виконання. …  

Його колишні студенти тепер керують оркестрами оперних театрів, філармоній та хорами; їх так багато, що маестра справедливо вважають засновником окремої Львівської школи дириґування. … Свої знання й час він щедро дарував з тією великодушною посмішкою, яка граничить з благословенням.”

На виставці “Микола Колесса – Маестро століття” експонувалися світлини, зроблені Романом Савицьким під час перебування композитора у США (1994 р.), де патріарх української музики разом з  Дарією Гординською-Каранович, Василем Витвицьким та Любкою Колессою. Цікаво “схоплений” фотографом маестро у своєму робочому кабінеті (1998), пам’ятні фото з ювілейних концертів, присвячених 100-річчю М. Колесси (2003).

Кожен приїзд до Львова і прихід до нашого музею Романа Савицького був пов’язаний з якоюсь подією. Ми мали нагоду слухати надзвичайно цікаві лекції музикознавця про Соломію Крушельницьку в контексті його бібліографічних та фонографічних досліджень співачки, про “зірок” Голівуду з українським корінням, видатних музикантів різних національностей, життя і творчість яких була пов’язана зі Львовом. У грудні 2003 року в музеї Соломії Крушельницької відбувся концерт камерної музики за участі відомих музикантів – Петра Цегельського (скрипка) та Етели Чуприк (фортепіано),  ініціатором та організатором якого був Р. Савицький. Вступне слово і супровід концерту ще раз засвідчили його глибокі знання не лише в царині української музики, а й європейської класики, адже програму концерту складали твори Сезара Франка, Сергія Прокоф’єва, Моріса Равеля. Через кілька місяців 11 лютого 2004 року Р. Савицький виступив на науковій конференції, присвяченій 125-літтю Станіслава Людкевича, з цікавою доповіддю “Кавказ” у Львові знову”.

За словами професора Наталі Кашкадамової, Роман Савицький-молодший як музикознавець мав свою улюблену тему дослідження – “вивчав впливи українських мелодій та історико-літературних сюжетів на твори світової музики”. Яскравим прикладом такої праці стала передача на Львівському радіо “Віють вітри, віють буйні …” – захоплююча мандрівка мелодії української народної пісні від Лисенка до Ліста та до джазових імпровізацій ХХ століття.  Треба сказати, що у той час, початок 2000-х років, такий підхід до популяризації української музики був справжнім відкриттям не лише для любителів, але й для  професіоналів.

Бібліографія статей Р. Савицького, які стосуються С. Крушельницької невелика, проте дуже чітко відображає позицію автора та його професійні вподобання. Ще в 1960-х роках молодий музикознавець звернувся до дискографічної спадщини співачки, надрукувавши у часописах “Свобода” і “Новий шлях” замітку “Співає С. Крушельницька” (1964)  та відгук на доповідь С. Максимюка “С. Крушельницька і її фонографічна спадщина”, виголошену в Українській Вільній Академії Наук в Нью-Йорку (1965). У 2004 році Р. Савицький друкує бібліографічно-критичний есей “Американський портрет Соломії Крушельницької”, де подає спростування поширеної помилки щодо дати гастролей співачки у США. Автор статті, аналізуючи інформацію в німецьких лексиконах, праці американських дискографів, статті італійських музикознавців та матеріали українських дослідників, переконливо доводить, що гастролі С. Крушельницької у США відбулися у 1928 році, а інші дати (1927 та 1929) є помилковими. Свідчать про це і “матеріальні” докази, на які посилається Савицький – записи фірмою “Колумбія” українських народних пісень у виконанні співачки та фото артистки, зроблене у Нью-Йорку того року. Завершується стаття роздумами автора про плинність часу та людську пам’ять: “Особливо сильні пережиття так закорінені в нашій пам’яті, що мають властивість і дивну силу раз-у-раз повертати нас у те минуле. Такі переживання приковують нашу свідомість до цього минулого, котре для нас не втрачає ні актуальності, ні чару, і тим самим здатні зупинити час. У рівчаках історичних вже американських дисків та між рамками згаданого вже американського фото звичайно швидкохідний час – зупинився. І навіть в наші дні у тих предметах він владно повертає нас в рік 1928-ий. Він, той мінливий мент, спинився заради нас …”

Цей ліричний, і такий характерний для Романа Савицького монолог, з погляду дня сьогоднішнього звучить особливо проникливо, бо нагадує нам той час, коли він несподівано з’являвся на порозі музею, виповнюючи простір своєю присутністю, а нас увагою і доброзичливістю. Час, якого вже не повернути …

Галина Тихобаєва, заступник директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

10 вересня минає 42 роки з дня смерті Станіслава Людкевича (1879-1979) – композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, диригента, організатора музичного життя. Вшановуючи пам’ять Патріарха української музики, пропонуємо увазі шановних читачів статтю автора, що сховав своє ім’я під криптонімом – Юст. Вона була опублікована у газеті “Свобода” (США) 1 травня 1980 р. Відбитка цієї статті, як і багато інших матеріалів, потрапила у фонди Меморіального музею Станіслава Людкевича завдяки музикознавцю, бібліографу Роману Савицькому-молодшому (1938-2015). Син відомого піаніста, педагога Романа Савицького і письменниці Іванни з Терешневських – Роман молодший народився у Львові. Подальша доля його пов’язана із США, куди родина була змушена переїхати під час ІІ Світової війни. Упродовж багатьох років Р. Савицький ретельно збирав унікальні матеріали про українських музичних діячів, які публікувались у діаспорі. Від часів незалежності України часто приїздив на Батьківщину і передавав свої знахідки до меморіальних Музеїв Соломії Крушельницької та Станіслава Людкевича.

Нижче подаємо текст статті «Юст. Як відходив Сясьо Людкевич». «Свобода», 1 травня 1980

Як відходив Сясьо Людкевич

Це було 10-вересня 1979-го року. Прийшов вересень, який не тільки заповідає осінь, але й починає її сумом.

У Львові, пізнім ранком пробудився зі сну, щоб зустріти новий день, Станислав Пилипович Людкевич. Певно блищали його очі зусиллям, бо він був на сто першому році життя, і хвилюванням, бо він був у творчому підйомі. Проспівав дружині новостворену мелодію-композицію і вона записала її на магнітофонну стрічку. Це була остання композиція великого мистця і це був останній день його життя. Про те прийшла вістка до нас.

Якщо можна велич і красу мелодії – короткої, бадьорої пісеньки, чи могутньої симфонії або кантати оцінювати об’єктивними критеріями, то можна Станислава Людкевича, композитора, поставити в перші ряди великих і найбільших. Можна глибоким жалем відчути його відхід і можна з великою вдячністю дякувати Богові за довге життя цієї людини з неймовірним музичним талантом.

Але в листі про смерть Станислава – “Сяся” – Людкевича була й друга вістка. Тільки вона торкалась іншої закутини його життя: не тієї, що всім відома, що вславила його як музику й композитора, а тієї, що сховалась у тіні музики, а проте була правдивою, інтимною частиною його життя, його світогляду, його українського патріотизму, його людяности. Маловідома, маловидима…

Коли день наближався до вечора. Сясьо Людкевич вступив на дорогу у вічність. Ще тіло його було на цьому світі, але ум його, вже замрячений агонією, блукав далеко-далеко в часі і просторі. І одне ім’я повторялось на його устах: Влодзьо. Ім’я найближчого йому, майже столітньою приязню прив’язаного друга. Може хотів сказати йому, який загинув у сибірській тюрмі, що скоро зустрінуться там, де зустрічаються безсмертні душі. А може думками помандрував дорогою споминів у давній час, сто років, у минуле, коли вони обидва разом почали життєвий шлях в невеликому місті Ярославі на західних окраїнах Української землі. Може переживав у маяченні блискавки подій, які позначували їх спільне життя, закріплювали їхню приязнь, формували їх світогляди, їхню життєву тугу, їх громадське життя і призначення… Може снував на канві їхньої приязні мережу свого власного життя…

У Ярославі його батько був учителем, а батько Влодзя – начальником суду і бурмістром. У місті, що вже багато сторіч тому серед польського моря втратило український характер, де навіть багато українців, деякі цілі села, говорили по-польськи, українська меншина, зокрема її інтеліґентська верства, тяготіла до себе, а діти, які вчились у польських школах, народних, а потім у гімназії, творили гурти, які теж поза школою зустрічалися і вчились від батьків, що вони українці – тоді ще “русини”, – що їхня мова інші, що їхня церква інша, що їхня пісня чудова, що їхній Шевченко – великий поет. Учились між собою і від батьків їхньої національної ідентичности.

Може згадував сясьо Людкевич великий дім батьків Влодзя при дорозі на Перемишль і романтичний, буйний сад біля нього на склоні, і велике крислате дерево, під яким сходились вечорами хлопці-гімназисти, де Сясьо вчив їх пісень і де приготовлялись Шевченківські концерти; може пригадував ці концерти, в яких брали участь навіть хлопці поляки і жиди в шараварах і вишиваних сорочках. Сясьо – студент-диригент, Влодзьо – студент-промовець.

Може блискавкою споминів згадував, як помер батько Влодзя, а його матір, спольщена віденка, пригадувала йому, що він “русин”, отже повинен говорити по-руськи; може відживали в думках розмови про славне козацтво, про ліберальні ідеї Влодзя і його промову по “матурі” в гімназії, яка грозила йому відібранням диплому…

Може пережив Сясьо наново часи вже зрілого юнацтва, буйного ідейністю і завзяттям, коли зустрінулися вони знову у Львові у студентських гуртках, які починали кипіти українською активністю. Були знову з Влодзьом: він студент філології і музики, а той студент права та ідейний провідник студентства. Може згадував те, що пізніше згадували інші: як коли були вони завжди разом, як нерозлучні приятелі й активісти – Влодзьо політик, а Сясьо музика, музиколог, композитор, і в обох такий український зміст. Може пригадав Сясьо, що це був Влодзьо, який намовляв його скомпонувати кантату з Франкових “Каменярів”, адже сам писав про те у спомині про перший Франківський концерт 1898 року. Тоді ще він – Сясьо – не почувався на силах – йому ж було всього 19 років, але вже здобувся на композицію до Франкового “Вічного революціонера”.

Може ще прийшов до нього спомин про їхню співпрацю у журналі “Молода Україна”, який видавав Влодзьо як орган патріотичного студентства. Та уперше проголошено 1900 року ідею незалежности й соборности України – разом з Міхновським; там уперше помістив Людкевич статтю під характеристичним наголовком “Наші співаки і народна справа” – і висловив таку – на той час відважну – думку: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від того, щоб вони всі свої сили, все своє мистецтво присвятили своїй нації”. І він сам справді життям своїм і творчістю остав вірним цьому кредо. Може воно зродилося у його серці ще тоді, коли 14-річним юнаком у Ярославі скомпонував першу свою пісню, або коли співав українських пісень у гурті хлопців під крислатим деревом у садку у приятеля Влодзя…

Скільки ще блискавок-моментів могло пройти в передсмертному маячінні Сяся Людкевича, коли кликав свого приятеля. Може були між ними і такі інтимні, романтичні моменти, коли він, на вечірці у Львові показав Влодзеві молоду Одарку Шухевич і пророчо сказав: “Оце була б для тебе дружина”, А потім підклав він музику під слова Влодзевої любовної поезії “Чи тямиш ще?” і присвятив її “Влодзеві і його парі”.

Може згадував ті роки, коли жив як співнаймач у кімнаті, що була частиною Влодзевого помешкання у кам’яниці співачки Соломії Крушельницької у Львові. Може відживав у передсмертному маячінні так багато-багато хвилин спільно проведених і проговорених і промріяних з Влодзем, а потім з його родиною; адже були це довгі роки і десятиріччя. Може у своїй скромності не згадував про те, як відважно заступався за Влодзем, коли його арештували і засудили на сибірську тюрму, що була досмертною. Він певно забув про цей його даруночок – маленьку лампочку, яку післав родині Влодзя на заслання у Казахстан. Там вона присвячувала їм довгі вечори, холодній і самітні, і своїм світлом свідчила про те, що є в світі добра людина, Станислав Сясьо Людкевич.

Чи може бути столітня приязнь, досмертна приязнь і приязнь, що сягає поза смерть одного з приятелів? Певно, що вона може бути і напевно вона була в Станислава Людкевича. Але певне, що вона може бути тільки в такої людини, якою був він, з таким серцем, як було в нього; і може тоді тільки, коли сутньою складовою частиною її була спільна велика любов, що разом творилася і разом здійснялася. У них це була любов до їхньої батьківщини. Мало хто знав про неї, бо вона не була назовні. Але вона була: глибока, творча, досмертна…

А вже після смерти його Влодзя в тюрмі, Сясьо передав його дітям власноручно написану композицію. На обкладинці його ж рукою було написано: Станислав Людкевич, “Застольна пісня”. Пам’яті Володимира Старосольського.

Подаємо короткі відомості про родину Старосольських.

Володимир Старосольський (1878-1942) – видатний український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії (1937-1939), в.о. міністра закордонних справ УНР (1919-1920); соціолог, доктор права і адвокат, професор кількох європейських університетів, дійсний член НТШ, автор ряду наукових праць (серед яких – “Теорія нації”). Як адвокат виступав у багатьох політичних процесах (зокрема Мирослава Січинського, Василя Біласа, Миколи Лемика). У грудні 1939 р. був заарештований, помер у радянському концтаборі у Сибіру.

Дарія Шухевич-Старосольська (1881-1941) – піаністка і педагог (викладала у Вищому музичному інституті ім.М.Лисенка у Львові), громадська діячка, автор статей нарисів і поезії у часописах “Діло” та “Нова Хата”. Донька Володимира Шухевича – західноукраїнського етнографа, громадського діяча, дійсного члена НТШ, автора 5-томної етнографічної праці “Гуцульщина”.

У подружжя було троє дітей. Старший син Юрій Старосольський (1907-1991) – український громадський і пластовий діяч у США, вчений-правник, дійсний член НТШ та УВАН.

Молодший син Ігор Старосольський (1908-1988) – архітектор-реставратор, здобув освіту у Львівській політехніці. У 1940-1946 рр. разом із матір’ю та сестрою відбував заслання у Казахстані. У 1950 знову був заарештований як “буржуазний націоналіст” і до 1956 р. перебував у тюрмах і таборах Сизрані, Усть-Каменогорська, Караганди і Норільська. Після повернення 1957 р. мешкав у Львові, був одним із організаторів західноукраїнського відділу реставрації пам’яток архітектури, тривалий час керував львівськими реставраційними майстернями. І.Старосольськийпідтримував тісні стосунки із близьким товаришем батька – Станіславом Людкевичем, про якого написав спогади.

Донька Уляна Старосольська (літературний псевдонім Любович, 1912-2011) – українська письменниця і журналістка в Україні, США та Канаді. Співпрацювала із журналами “Нова Хата”, “Господарсько-Кооперативний Часопис”, “Наше Життя” (журнал Союзу Українок Америки). Разом із матір’ю і братом Ігорем відбувала заслання, про що написала книжку спогадів “Розкажу вам про Казахстан”. Після амністії 1946 переїхала до Польщі, де закінчила університет у Познані (як економіст). Від 1967 мешкала у США.

Матеріал підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича