У родинному архіві Станіслава Людкевича (фонди Меморіального музею композитора) зберігаються Щоденники та Спогади його молодшої сестри Олени Людкевич-Кашубинської. Вони охоплюють значний часовий період (1896-1953), написані польською мовою і лише один – українською.

У цих матеріалах О. Людкевич-Кашубинська описує не лише історію власного життя, а й змальовує час, в якому це життя тривало. Олені випала складна доля: вона пережила дві світові війни, політичні переслідування родини, міжнаціональну ворожнечу, вимушене переселення з рідних місць. Усі ці світові катаклізми вона зафіксувала на сторінках мемуарів. Наведемо лише декілька прикладів. Ось рядки із записів періоду Першої світової війни. Тоді Олена з матір’ю майже три роки провели на чужині, спочатку в містечку Вадовиці Краківського воєводства, пізніше у Вінер Нойштадт під Віднем, а далі у Відні (брата Станіслава й чоловіка, Дмитра Кашубинського, мобілізували в армію, вони були в складі залоги Перемиської фортеці, а згодом потрапили до російського полону).

“Папа Римський в ім’я Христового вчення закликає до миру. Проте чи хтось його слухає? Навіщо ж тоді релігія, богослужіння, храми, навіщо це все, коли можливе мільйонне взаємознищення, коли лаври та інші трофеї перемоги здобуде той, хто більше уб’є людей” (02.02.1915 р.)

“Я навчилась багатьох корисних речей. Наприклад, ввічливість, ґречність і т.п. нісенітниці треба було залишити в спокійному передвоєнному житті в Галичині. Тепер треба всюди йти пробоєм, аби тільки вперед. Щоб роздобути півкілограма цукру, доводиться годину-дві чекати перед магазином у натовпі, який пильнує Wachman [поліцай – М.З.]. Найкритичніша мить, коли почуєш вибухове слово “augverkaut” [розпочати продаж – М.З.]. Якщо з якоїсь причини немає Wachman’а, тоді усі мчать наввипередки. Боже мій! Я, що звикла завжди поступатись, на днях влетіла до магазину як бомба, бо розгін був такий великий, що не змогла стриматись. Було в цьому щось принизливе і водночас комічне, коли продавщиця намагалась заспокоїти товариство, в якому, на жаль, знаходилась і я. Коли очікую трамвай, думаю лише про те, щоб увійти першою і зайняти місце на лавці. Культура!” (07.11.1916 р.)

У роки Другої світової війни Кашубинські перебували в Ярославі. У травні 1942 р. О. Людкевич-Кашубинська писала: “Переживаємо другу війну, страшнішу, бо від неї нікуди не можна втекти, як то було в 1914 р.”.

Підготувала до друку М. Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Переклад з польської М. Зубеляк

Отець Кипріян Хотинецький (1866-1942) народився в сім’ї священника Іоанна Хотинецького. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Перемишлі. Після висвячення був катехитом (вчителем Закону Божого) у школах Ярослава. По смерті батька у 1906 р. став парохом в Ярославі. Упродовж усіх років свого перебування на парохії о. Хотинецький величезну увагу приділяв громадським обов’язкам. Був співзасновником Товариств “Руська Бурса” (при якому побудували великий дім-гуртожиток для українських учнів з навколишніх місцевостей, які навчались у школах Ярослава), “Родина”, “Просвіта”, Повітового об’єднання кооперативів у Ярославі. Отець Хотинецький став фундатором великого будинку для дітей-дошкільнят, якими опікувались сестри Служебниці Пресвятої Діви Марії.

Інформація з книжки: о. Богдан Прах. Слава во вишніх Богу: під покровом Ярославської Богоматері “Милосердя Двері”. Варшава: Український Архів, 1996.

Життя о. Хотинецького, змальоване в першу річницю смерті 1943 р.

Я була ще дитиною, коли до Ярослава прибув о. Кипріян Хотинецький. Він був катехитом у школі на Лежайському передмісті, якою керував мій батько. Молодий, елегантний красень, добре вихований – був надзвичайно симпатичним і бажаним співпрацівником цієї школи. Людина щирого серця. Пам’ятаю, як підчас хвороби батька, відвідував його кожного свого приїзду. Для нас, дітей, мав найсердечніше слово, для учнів – найприхильніше зацікавлення.

Я теж стала ученицею о. Хотинецького, довгі роки черпала з його цінної науки. О. Хотинецький став катехитом жіночої виділової школи і єдиним професором української мови, якій до цього часу ніхто не приділяв уваги. Учениці майже не вміли читати, соромились цього, втікали з уроків української, бо думали, що ніколи її не знатимуть. О. Хотинецький із справжньою добротою і зрозумінням заспокоїв переляканих дівчат, зумів збільшити відвідуваність. Отож, навчання налагодилось і дівчата із задоволенням слухали свого професора.

Години науки релігії викликали найбільше зацікавлення. Ми почули історію Церкви, про Службу Божу. Навіть сьогодні, хоча з того часу проминули літа, не раз під час Богослужіння згадую, як улюблений професор пояснював значення кожної молитви.

О. Хотинецький володів надзвичайно гарним, лагідного звучання голосом.

Отець Кипріян Хотинецький став парохом після смерті о. каноніка Іоанна Хотинецького. Як колись піклувався про нас, учнів, так тепер став опікуном всієї парафії, про яку по-батьківськи дбав до останніх хвилин життя. Був співзасновником багатьох інституцій в Ярославі; належав до тих людей, які викликають не лише захоплення, а й любов. …

Отець Хотинецький умів кожному допомогти, нікого не скривдив, прощав навіть ворогам як справжній священник і велика людина.

Скільки людей завдяки о. Хотинецькому змогли утриматись на своїх посадах. Лише не кожен зумів це оцінити, забував про вдячність.

Отець канонік як добрий батько, трохи нас розпещував. Ми звикли ні про що не дбати, особливо про дозвіл влади на влаштування концерту або вечірки, бо все це полагоджував парох. Наші заходи в Ярославі надзвичайно подобались, і заслуга в цьому о. Хотинецького. У нас був рух, свобода, веселощі. Як гостинний господар він вітав кожного, намагався зробити перебування приємним, для кожного мав прихильне слово, сердечний усміх, був невичерпним у своїй доброті й привітності. Ці вечірки влаштовували на дохід бурси Св. Онуфрія, для дошкілля-захоронки.

Розпочалась Друга світова війна. Мій улюблений парох почав підупадати на здоров’ї. Незважаючи на це, свої священичі обов’язки виконував до останнього. А вони були нелегкими. Свідчить про це такий факт: коли одному священнику, який співслужив з ним, в останні хвилини був підпорою і опікуном, запропонували зайняти його місце, – той відмовився.

Пам’ятка до річниці смерті о. Хотинецького

Смерть нашого пароха осиротила всіх. Вже не поцікавиться моїми справами, вже не поспівчуває, як колись. Все проминуло, все відійшло… Залишиться лише пам’ять, залишаться будівлі, засновані ним інституції. Ми з гордістю можемо згадувати, що серед нас жив і працював винятковий чоловік. Велика людина, доброчинець, чиє життя було суцільною самопожертвою і працею для інших.

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Таким чином, вищезгадані рукописи не лише надали З. Штундер неоціненні біографічні відомості, а й спонукали до подальших досліджень з метою уточнення, доповнення або й спростування.

Коротка біографічна довідка. Олена Стефанія Людкевич (в заміжжі Кашубинська) народилась 9. 10. 1881 р. в с. Уличне біля Дрогобича – померла 7. 05. 1971 р. у Львові, похована на Янівському цвинтарі. Освіту отримала спочатку у жіночій виділовій школі в Ярославі, далі в жіночому вчительському семінарі в Перемишлі, здала екзамени з правом викладання в народних школах з українською і польською мовами навчання. Опісля деякий час працювала в народній школі ім. С. Сташіца (в якій батько, Пилип Людкевич, був довголітнім директором). У жовтні 1905 р. Олена вийшла заміж за інженера Дмитра Кашубинського; подружжя мешкало в різних містах Галичини, куди чоловіка скеровували по роботі, зокрема в Ярославі і Перемишлі. Олена коротко вчителювала в українській приватній школі в Перемишлі. У травні 1946 р. внаслідок сумнозвісних історичних подій Кашубинські опинились у Львові, де спочатку жили на Знесінню (Helanki, 43), згодом у будинку по вул. Мірецького, 40. У 1962 р. Олена переїхала в новозбудований дім брата по тодішній вул. Військовій, 7 (чоловік її помер 1956 р.).

Рукописи О. Людкевич-Кашубинської (записники, зошити-книги, саморобні зшитки, всього 10 шт.) охоплюють значний часовий період. Вони написані польською мовою і лише один – українською.

Як відродилась українська пісня в Ярославі (1942)

          Місто Ярослав, розташоване на лівому березі Сяну, в більшості заселене поляками і в меншості русинами. Упродовж 50 років на вулицях міста не чутно була ані української мови, ані української пісні. Русини вживали мову, просто перекладену з польської, яка звучала дивно, а музику складали старосвітські москвофільські пісні, що звучали на руських плебаніях. Наприклад, “Во імя Отца і Сина” – це руська молитва і т.д.

В Ярославі вже 50 років існувала суто польська гімназія, де разом навчались поляки і русини. Руської мови не вчили взагалі і студенти-русини боялись вживати її навіть між собою, а українська пісня мовчала, пригноблена насиллям і насмішками.

В той час у гімназії з’явились три професори-русини – Михайло Вагилевич, Анатоль Луцик і Андрій Шахнович. Луцик, шанувальник музики, організовує гімназійний хор, який співає на студентських богослужіннях. Йому вдається без особливих труднощів, бо серед тодішніх студентів були талановиті хлопці з надзвичайно гарними голосами. Серед них – наш композитор Людкевич (який завдяки професору Луцику знайомиться з основами музики), Михайло Станько, чудовий тенор, Антін Рак, низький бас, тенор Іларіон Козак (завдяки подальшим вокальним студіям надав своєму голосову сценічного звучання), Олексій Ганас, Іван Горошко, Василь Лициняк і Олександр Говда. Останній у церковних хорах був солістом-баритоном.

Професор Шахнович, людина хвороблива, ідеаліст, зумів просвітити гімназійну молодь, і саме від того часу почали вживати між собою українську мову, яку вивчали із замилуванням, відчули себе синами Великої України. На жаль, проф. Шахнович не довго був у Ярославі, перевели його на інше місце, однак хлопці ярославські, між ними Володимир Старосольський, Касюрак, другий Ганас (Іван) не забули слів улюбленого професора, котрі, хоч короткий час промовляли до молоді, але залишили слід на все життя.

У 1896 р. польська і руська молодь Ярослава влаштувала концерт Міцкевича. На цьому концерті вперше виконали твір Людкевича “Пожар” на слова Шіллера. Це був чоловічий хор із супроводом фортепіано. Твір викликав ентузіазм у професорів, кілька разів викликали юного композитора, що мав неповних 18 років, який своїм дитинним виглядом і соромливістю збуджував велику симпатію.

Двома роками пізніше, тобто 1898 р., після того, як Людкевич вирушив на студії до Львова, в Ярославі відбувся перший Шевченківський концерт, організований українською академічною молоддю 28 березня. Хор співав “Урра, у бій” і дуже гарно прозвучала декламація Михайла Калимона з “Кавказу” Шевченка. На концерті було багато селян з ближніх сіл. Цього ж року у січні відбулась академічна вечірка, що складалась із 2 частин. У першій був дует Іларіона Козака з Антоном Раком; у другій – танці.

30 жовтня 1898 року Людкевич виступає у Львові із своїм “Революціонером”. На концерт їдуть ярославські академіки.

6. 08. 1899 р. молодь академічна ярославська влаштовує у Раві-Руській концерт за участю Іларіона Козака. Виконували квартет а капелла “Закувала зозуленька” – Рак, Ганас, Козак, Старосольський.
7. 11. 1899 р. влаштовують концерт за сприянням Людкевича, який часто приїздить. Співають “Урра, у бій”, диригує Людкевич (псевдонім “Білоусенко”).
8. 12. 1900 – концерт Міцкевича. У музичному світі серед студентства виступає студент Гнатковський – організовує концерт, сам виконує 2 соло, диригує хором.
9. 09. 1901 академічна молодь влаштовує руський бал, перед тим концерт.
10. 02. 1902 – спільний концерт з поляками на честь ювілею вступу на престол папи Леона ХІІІ: кантата польська др. Trzaskowski, руська – о. Кишакевич; 2 чоловічі хори, польський і руський.

У 1903-1904 роках молодь влаштовує вечірки, однак концертів, як в інші роки, – немає. За сприянням комітету і о. Кипріяна Хотинецького збудували руську бурсу, яка була освячена єпископом 8 травня 1905 р. З цієї нагоди влаштували концерт; оскільки в музичному світі Ярослава на той час панував застій, запросили львівський “Боян” з диригентом др. Волошином. Виконували: “Закувала”, виступала піаністка п. Ціпановська.

….взимку 1904-1905 рр., коли в Ярославі були засновані руська “Бесіда” і “Родина”, а до Ярослава прибули інж. Дмитро Кашубинський і його приятель Колодій, часто співали на малих вечірках. Колодій, що мав досить приємний ліричний тенор, з почуттям виконував ліричні пісні, які всім подобались. Кашубинський – людина музикальна, з добрим слухом, диригент-аматор – чудово грав на цитрі, найбільш охоче “Quodlibet” з народних пісень. Це було у дуже гарній власній гармонізації; слухачі казали, що він грає так, ніби плаче. Невдовзі організував студентський мішаний хор, влаштували Шевченківський концерт, на якому співали композицію Кашубинського “Коби мені черевики”.

Виник задум мішаного хору, навіть у 1908 р. на честь Папи спільно з поляками влаштували концерт; виконували кантату польською і українською мовами, “Хор пілігримів” Ваґнера під батутою інж. Кашубинського.

У той час Кашубинського перевели з Ярослава. Музичне життя завмерло, до чого спричинилась і світова війна. Після війни проф. Мелех певний час керував церковним і світським хорами. У 1921 р. Кашубинський повертається до Ярослава і від того часу постійно керує українським мішаним хором у місті. Щонеділі на богослужіннях – студентських, загальних, на великі свята – співає хор. Виконуються псалми Бортнянського здебільшого добре. Хор може похвалитись гарними сопранами, як прим. Бараникова, Наконечна, Ямінська та ін.

Текст і переклад з польської М.Зубеляк