У дні Шевченківських святкувань хочеться згадати її як продовжувачку традицій родини Крушельницьких у популяризації творчості Кобзаря. Як і її тітка Соломія, Одарка Бандрівська радо долучалася до знакових подій в музичному житті Галичини, до Шевченківських, Лисенківських святкувань, ювілейних урочистостей, благодійних концертів, вводячи у свій репертуар твори на тексти Кобзаря.

Зокрема, на “Святочному концерті в 66-і роковини смерті Тараса Шевченка”, який відбувся у квітні 1927 році у Стрию молода вокалістка з успіхом проспівала три солоспіви “На городі коло броду”, “Мені однаково”, “Ой стрічечка до стрічечки” на музику Миколи Лисенка.

Про Шевченкове свято у Станиславові у червні 1928 р. часопис “Діло” зазначав: “Гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтеліґентів. На загал свято вийшло дуже гарно. Незатерте захоплення викликав у слухачів спів п. Бандрівської, яка проспівала 4 пісні: Шевченка-Лисенка: “На городі коло броду”, Шевченка-Лисенка “Мені однаково”, Шевченка-Рахманінова “Полюбила я”, Шевченка-Лисенка “Ой стрічечка до стрічечки”. Гарний голос співачки і мистецьке виконання викликали ентузіазм у публіки, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

У концерті з хором товариства “Львівський Боян” (1932 р.) артистка успішно виконала сольну партію у кантаті “Радуйся, ниво” Шевченка-Лисенка.

На урочистостях в пам’ять 25-ліття смерті Миколи Лисенка 19 грудня 1937 року у залі Міського театру у Львові Одарка Бандрівська на високому професійному рівні репрезентувала три солоспіви на слова Шевченка “Гомоніла Україна”, “Садок вишневий”, “Ой, одна я, одна”. Станіслав Людкевич у рецензії на цей концерт відзначав що “Бандрівська і Голинський виконали свою ролю без заміту (зауважень – ред.), з виразним пієтизмом і були в тому часі у знаменитій формі”.

Матеріал підготувала О.Кирик, старша наукова співробітниця Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

“Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом”. Ці Франкові слова, сказані понад століття тому, і нині звучать актуально. Тисячі трудівників, що впродовж віків будували храм нашої національної і духовної ідентичності, досі чекають своєї черги бути пізнаними і пошанованими. Цією книжкою маємо честь і обов’язок представити ширшому загалові читачів одну з таких постатей – Одарку Бандрівську, гідну представницю роду Крушельницьких, талановиту співачку та педагога, скромну і невтомну працівницю на ниві музичної культури, фундаторку Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Одарка Бандрівська походить з родини, яка поєднала у собі дві постаті – Соломію Крушельницьку та Івана Франка. Її мати Осипа Крушельницька (1867-1958) – сестра співачки, а батько – Карло Бандрівський (1855-1931) – найближчий приятель письменника. Ця родова і духовна спорідненість відіграла визначну роль у її житті та професійній діяльності.

Одарка (Дарія) Софія Бандрівська народилася 17 березня 1902 в містечку Грибові на Лемківщині. Була наймолодшою у сім’ї, різниця у віці між нею і старшими дітьми – Ольгою (1890-1970) та Володимиром (1892-1949) становила десять років. Про своїх рідних О. Бандрівська залишила цікаві, сповнені теплоти та любові, спогади, які вперше публікуються у цьому виданні. Мати, як згадувала Одарка, була надзвичайно працьовитою, скромною, любила музику й поезію, сама гарно співала: “Мамуня уходила за красуню і Корнило Устиянович, відомий маляр і артист, просив, щоб йому позувала до картини в церкву, а також намовляв її вступити до Народного театру”. Про батька писала з повагою і гордістю: “Карло Йосипович був поважний аж до строгості, сильної волі, енергійний, принципіальний, словний, точний, дуже працьовитий … Був музикальний, мав приємного тембру теноровий голос”. З ностальгією О. Бандрівська згадувала про романтичні стосунки старшої сестри Ольги з її майбутнім чоловіком Тарасом Шухевичем: “Як я мала 6 літ, то сестра вже була 18-літньою дівчиною і мала судженого – Тараса Шухевича, який тоді вчився гри на фортепіано у видатного професора Курца… Тарас приходив вечорами до нас і грав на фортепіано… Я майже кождої днини засипляла при прекрасній музиці Шопена, Ліста, Лисенка, Цезара Франка… Від того часу я полюбила музику”.

Саме з дому, де панував культ музики, праці та взаємоповаги, Одарка винесла моральні чесноти, які стали основою її світогляду та супроводжували на життєвому і мистецькому шляху.

Одарка Бандрівська отримала ґрунтовну освіту, як загальну, так і музичну. Про це свідчать документи, що збереглися в її архіві. По закінченні початкової школи (4-клясова школа вправ при приватній жіночій учительській семінарії Руського Товариства педагогічного у Львові) у 1911 році вступила до Приватної жіночої гімназії С.С. Василиянок у Львові з української мовою навчання, де навчалася від 1912 до 1920 року. Після завершення навчання в гімназії, отримавши Свідоцтво зрілости, впродовж 1926/1927 академічного року студіювала на кафедрі музикології у Львівському університеті Яна Казимира. Навчаючись у гімназії, Одарка одночасно (1911-1922) здобувала музичну освіту у Вищому музичному інституті товариства ім. М. Лисенка по класу фортепіано у професора Марії Криницької. Згодом удосконалювала свою майстерність як піаністка у Віденській консерваторії. У 1924 році Бандрівська успішно склала державний іспит, який дозволяв їй працювати учителем музики в загальноосвітніх школах і вчительських семінаріях.

Вже від початку 1920-х років Одарка Бандрівська активно виступала у концертах як солістка та ансамблістка із скрипалями, співаками та хоровими колективами. Майстерність і високу культуру виконання молодої піаністки помітили музичні критики, зокрема Станіслав Людкевич. Про це свідчить той факт, що композитор залучив її до першого виконання своєї симфонічної поеми “Меланхолійний вальс”. Твір (в авторській транскрипції для фортепіано) прозвучав 7 березня 1922 року на вечорі в честь Ольги Кобилянської у Львові у виконанні Одарки Бандрівської та Ірини Негребецької.

Проте перемогла любов до співу. І, напевно, цьому сприяв авторитет Соломії Крушельницької, до якої з пієтетом ставилася уся родина. “Вже від наймолодших літ, – згадує Бандрівська, – від коли сягає моя пам’ять, ім’я тітки Соломії не сходило з уст цілої родини. Численні її фотознимки, і то в різних оперових партіях, ще більше спричинилися до того, що я, будучи дитиною, вважала її майже казковою появою, яка десь далеко їздить по світі та лише присилає листи і картки з тих міст, де виступає в театрі або концертує. Батько говорив мені, що та велика її артистична діяльність приносить славу не лише їй, але цілому народові, а для родини є радістю і гордістю”.

Восени 1924 року Одарка Бандрівська починає студіювати сольний спів у відомого педагога Зоф’ї Козловської в консерваторії Польського Музичного Товариства. Завершує навчання з такою характеристикою: “…У неї драматичне сопрано з винятково гарною і шляхетною барвою, першокласна музикальність, а передусім високого класу талант.” У 1926 році О. Бандрівська знову здає державний екзамен, цього разу як вокалістка, а в 1930-му році отримує Свідоцтво про закінчення ІІІ-го, вищого рівня у Львівській консерваторії. Але найбільшим щастям, як згадувала Дарія Карлівна, “була поїздка до Італії, де я навчалася співу у видатної артистки Соломії Крушельницької”.

Перебування у Віареджо, навчання у знаменитої тітки та спілкування з нею мали великий вплив на творчу і педагогічну діяльність Одарки Бандрівської. “Я безмежно вдячна т.Соломії, – писала вона до своєї кузинки  Ярослави Поповської, – що мене взяла зі собою до Риму, до Сан Ремо, до Спеції, де давала тоді концерти. Дальше, що я мала можливість поїхати до Міляна – центра музичного життя Італії; дальше за це, що щоденно слухала її ясний, життєрадісний спів, шо щоденно тітка давала мені лекції співу, що на кожному кроці користала з її всестороннього знання, культурної поведінки з людьми, з її упорядкованим способом життя, з її зразковим співочим режимом і т.д. і т.д.”.

Кар’єра Бандрівської-співачки стрімко розвивалася у 1920-1930 роках. Перші її виступи  відбулися в концертах, організованих Музичним товариством ім. М. Лисенка, “Львівським Бояном” та “Просвітою”. Про популярність співачки, яка нещодавно вийшла на концертну сцену, свідчить допис кореспондента “Діла” про Народне Шевченківське свято, яке організували просвітяни Станіславова у червні 1928 року: “Свято було призначене в першу чергу для селян, але гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтелігентів. …Гарний голос співачки і мистецьке виконання розентузіязмували публику, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

Перший сольний концерт Одарки Бандрівської відбувся “під фірмою” Музичного товариствам ім. Лисенка 28 жовтня 1929 року. Програма концерту складалася з трьох частин і охоплювала твори світової класики – від Перґолезі, Скарлатті до Ґріґа і Вольфа, а також твори українських композиторів – Лисенка, Степового, Барвінського, Людкевича. На думку рецензента (Івана Німчука) “як концертантка виявила себе п-на Бандрівська співачкою зі значною культурою і доброю співацькою технікою, що дивиться на свої завдання абсолютно поважно”.

Широкий резонанс у пресі, а також популярність у публіки отримав цикл авторських концертів Бандрівської “Вечори пісні”, що складався із творів українських та зарубіжних композиторів її сучасників.. У рецензії на один з таких концертів, що відбувся 2 березня 1931 року, Василь Барвінський, який уважно слідкував за творчим зростанням молодої артистки, із задоволенням писав: “… мушу висказати нетаяну радість, що співачка Дарія Бандрівська протягом короткого часу дійшла до такого значного мистецького рівня, на якім уже нині находиться, вибиваючись на незвичайно почесне місце між нашими мисцями-солістами. Та інтимна і шляхетна атмосфера, яка так безпретенсіонально і щиро переносилася із сцени на салю, надовго залишиться гарним і глибоким спомином у доволі численно зібраної добірної авдиторії”. Незабутнім для Одарки Бандрівської був “Вечір пісні” (жовтень 1936 року), на якому співачці акомпанувала талановита піаністка та її близька приятелька Галя Левицька-Крушельницька. Тоді прозвучали у її виконанні твори Малєра, Шенберга, Р. Штауса, Мусоргського, Барвінського, Ревуцького, Дебюссі, Респіґі. Це був перший концерт у відновленій та розширеній залі Музичного товариствам ім. Лисенка і, на думку С. Людкевича, “його слід зарахувати до найудатніших наших пісенних вечорів в останніх часах.”

У 1930-х роках О. Бандрівська не раз виступала і на Львівському радіо. Зокрема, брала участь у програмах, присвячених сучасній європейській вокальній музиці, виконуючи твори Артура Онеґера та Кароля Шимановського. А 12 лютого 1934 року сольний концерт співачки, який складався з творів Василя Барвінського, транслювався всіма станціями Польщі. Тоді Бандрівська виступила разом з композитором (партія фортепіано) та скрипалем Романом Криштальським.

Переглядаючи численні афіші, рецензії, програми, листи-подяки, які зберігаються в архіві Бандрівської, можна зробити висновок, що не було у той час більш-менш помітної імпрези в мистецькому житті краю, яка б відбулася без її участі. Це – Шевченківські та Лисенківські свята, благодійні вечори, організовані українськими товариствами та інституціями, а також –ювілейні концерти, присвячені окремим композиторам, культурним і політичним діячам. Подиву гідні активність і працьовитість співачки, зважаючи на те, що вже від початку 1930-х років вона водночас працювала викладачем вокалу.

Свою діяльність як педагог О. Бандрівська розпочала у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка і працювала там  упродовж 1931-1939 років як викладач вокалу. Її самовіддана праця невдовзі дала вагомі результати, бо вже у другій половині 1930-х учні Бандрівської успішно виступали на різних сценах. 24-го і 25-го травня 1939-го року у Львові відбувся перший конкурс вокалістів, який організували СУПРОМ та Музичне товариство ім. Лисенка. Лауреатами конкурсу стали троє вихованців Одарки Карлівни – Мирослав Антонович (II премія), Олексій Ройко і Любомир Мацюк (IV премія). До речі, Бандрівська входила до складу журі цього конкурсу разом з такими відомими музикантами як В. Барвінський (голова журі), М. Сабат-Свірська, М. Колесса. Розвиток молодих талантів, які плекалися українськими педагогами у 20-30- ті роки минулого століття, зупинила Друга світова війна. З приходом перших совєтів на терени Галичини, атмосфера взаємоповаги, довіри і професійної солідарності, яка панувала в середовищі інтелігенції, була брутально порушена. Фактично було припинено роботу усіх громадських інституцій і товариств, зокрема, Музичного товариствам ім. Лисенка, “Просвіти”, “Бояна”, що об’єднували і розвивали українські мистецькі сили. У цей час Одарка Бандрівська, як і більшість викладачів ВМІ, перейшла на роботу в новостворену державну консерваторію. Її призначено деканом вокального факультету. У цих складних умовах вона та її колеги, намагалися максимально зберегти систему і принципи львівського шкільництва, які сформувалися в передвоєнний період.

Окупаційна німецька влада, що прийшла на зміну радянській, продовжувала реорганізацію українських закладів та інституцій, понижуючи їх у статусі. У Львові на базі консерваторії була створена “Державна Музична школа з українською мовою навчання”.  Завдяки В. Барвінському, який був призначений директором, до педагогічного складу школи були залучені відомі українські музиканти, в тому числі й Одарка Бандрівська. Відновилися й давні учнівські “пописи” , в яких брали участь її учні.  Та найвизначнішою подією того часу в музичному житті Галичини стало урочисте відзначення 100-літнього ювілею Миколи Лисенка. Одарка Карлівна зі своїми вихованцями активно включилися у програму святкувань, що тривали впродовж року. Як співачка Бандрівська брала участь у багатьох ювілейних концертах у Львові і на Тернопільщині. 21 липня 1942 року вокальні та фортепіанні твори Лисенка виконували учні класів О. Бандрівської та Г. Левицької. Вокалістів представили Стефанія Крацило, Іван Самокиш, Марія Дроздовська, Роман Кухар.

По-різному склалася доля учнів Бандрівської 1930-1940-х років. Більшість з них через воєнні лихоліття та в силу різних обставин опинилися на чужині. Відомості про них надходили до нас, прориваючись крізь “залізну завісу” та інформаційну блокаду, створену СРСР. На жаль, невідома подальша доля талановитої співачки С. Крацило, її сліди загубилися у повоєнному Відні. Лише у кінці 1980-х ми довідалися про діяльність Мирослава Антоновича (1917-2006), музиколога, засновника і диригента унікального Візантійського хору в Нідерландах. Тоді ж стало відомо про іншого талановитого учня О. Бандрівської – Любомира (Любо) Мацюка (1918-1991), який успішно виступав в Австрії, Бразилії, Німеччині, США у 50-70-х роках минулого століття. У своїх спогадах, співак із захопленням пише про Дарію Карлівну: “Я цілою душею віддавсь навчанню співу, а в тому великою причиною і заохотою була моя учителька, особа надзвичайно цікава, культурна, прекрасна акомпаніаторка, знаменита співачка, котра з відданням учила своїх учнів. … Лекції в її домі були великою насолодою. Я ждав на них, вони мене будували.”

Після війни О. Бандрівська продовжувала свою педагогічну діяльність, працюючи у Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. Користувалася авторитетом серед колег як професіонал і людина високих моральних якостей, високо цінували її за принциповість і послідовність у відстоюванні своїх поглядів та переконань. Знаємо, що О. Бандрівська була однією з небагатьох, хто став на захист Василя Барвінського під час цькування композитора радянською репресивною системою у 1947-48 роках. У ті страшні часи вона не боялася висловлювати свою думку і підтримувати інших. Не дивно, що була першою у списках викладачів, яких рекомендовано звільнити.

Багатолітня педагогічна праця Дарії Карлівни дала їй змогу виховати кілька поколінь талановитих співаків і музикантів. Серед її учнів 1950-1960-х років відомі імена оперної та камерної сцени – Павлина Криницька, Тамара Дідик, Ніна, Марія, Даниїла Байко, Марія Процев’ят, Любов Дороніна, Катерина Маслій. Вони з великим пієтетом і пошаною згадують свою Вчительку, величаючи її “лицарем честі в житті і музиці” (Тамара Дідик), “великим Майстром” (Марія Байко), “оберегом української вокальної школи” (Марія Процев’ят).

Про своє особисте життя Дарія Карлівна розповідала неохоче, вважаючи, що кожна людина, навіть найвідоміша, має право на приватність. Серед чеснот, які найбільше шанувала в людях і сповідувала сама, були – правдомовність, працелюбство, посвята і скромність.

Останнє 20-тиліття свого життя О. Бандрівська присвятила Соломії Крушельницькій – відновленню пам’яті про співачку, популяризації її імені. Брала активну участь у святкуванні ювілеїв Крушельницької, виданні спогадів про неї, відкритті музею співачки у селі Біла на Тернопільщині. Великою мрією Бандрівської було створення Музею Соломії Крушельницької у Львові. Саме з цією метою вона передала до Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка  свій архів. Ці матеріали стали основою фонду та експозиції майбутнього музею співачки, який відкрився у 1989 році – Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Одарка Бандрівська завершила свій життєвий шлях 5-го травня 1981 року, місцем її останнього спочинку стало Личаківське кладовище у Львові.

Вона була ровесницею буремного ХХ століття і розділила долю своїх сучасників, життя яких минуло в часи воєнних лихоліть та під гнітом окупаційних  тоталітарних режимів. Попри все їй вдалося зберегти людяність і гідність, високі життєві ідеали та професійні принципи й передати ці духовні скарби нащадкам.

Галина Тихобаєва,  зі вступної статті до книжки Хранителька духовних скарбів.

Однак, слід зазначити, що й у 1958 році  до 85-річчя С. Крушельницької музична громадськість Львова вшанувала артистку святковим вечором, який відбувся у великому залі Львівської консерваторії. На цьому вечорі  доповідь виголосила Марія Білинська, зі спогадами виступили Одарка Бандрівська та Іван Гриневецький. Дмитро Павличко прочитав вірш, присвячений Крушельницькій. У концерті взяли участь артисти Львівського театру опери і балету Ніна Богданова (учениця Крушельницької), Володимир Веприк, Павлина Криницька (учениця О. Бандрівської), народний артист УРСР Павло Кармалюк.  У пресі з’явилися публікації, про життєвий і творчий шлях співачки. Зокрема, у журналі “Вітчизна” (№9, 1958 р.) була надрукована розлога стаття “Шлях трояндами стелився” Івана Деркача, упорядника першої збірки матеріалів про Соломію Крушельницьку “Славетна співачка”, що побачила світ у 1956 році.  Газета “Радянська культура” присвятила  цілу сторінку артистці, надрукувавши спогади  Станіслава Людкевича, Миколи Колесси та Михайла Яцківа.

Центром урочистостей, присвячених 90-річному ювілею С.  Крушельницької, стала Тернопільщина. Згідно рішень виконкому Тернопільської обласної  ради депутатів трудящих було перейменовано вулицю Сенкевича у Тернополі на вулицю Соломії Крушельницької; присвоєно ім’я Крушельницької Тернопільському музичному училищу та восьмирічній школі в селі Біла, а також встановлено меморіальну дошку  на будинку, де жила родина Крушельницьких.

У цьому будинку була відкрита меморіальна кімната-музей. Першими експонатами цього музею стали речі, подаровані родиною С. Крушельницької. Згадуючи тих, хто допомагав  створювати експозицію музею,  Ігор Ґерета у статті “Соломіїн вересень” писав: “Байдужих не було. Допомога інколи приходила звідти, звідки й не сподівалися. Багато зробили ті, хто вивчав творчість Крушельницької, хто особисто знав велику артистку. З готовністю прийшли на допомогу добре знані на Тернопільщині композитори М. Ф. Колесса та А. Й. Кос-Анатольський, котрі були зв’язані щирою творчою дружбою  з видатною співачкою під час спільної праці у Львівській консерваторії. Не залишились осторонь родичі С. Крушельницької, особливо її племінниці О. К. Бандрівська (колишній доцент львівської консерваторії) та О. К. Шухевич. Довгий час вони любовно зберігали особисті речі Соломії, а тепер з радістю подарували їх музеєві. Як дорогоцінний скарб там зберігаються  письмові ручки Крушельницької, ноти з її власної бібліотеки, предмети одягу.“ (“Вільне життя”, 14.ІХ, 1973).

22 і 23 вересня 1963 року на батьківщині співачки відбулися урочистості, які  журналісти усіх тогочасних видань одностайно назвали – Всенародним святом. Подаємо хроніку цих подій за газетними репортажами та спогадами очевидців. “Рівно о 18-й годині на сцену, обладнану перед школою виходять члени ювілейної президії. Тут представники партійних і радянських органів, композитори Кос-Анатольський, Колесса, Філіпенко, скульптор Я. Чайка, письменники Ірина Вільде, Ростислав Братунь, жителі села Білої, племінниця славетної Соломії  – Ольга Шухевич.  Після закінчення мітингу потік людей пливе до невеличкої кімнати, де на стінах – фотографії співачки в ролях з багатьох опер, портрети її друзів  – Франка, Павлика, Стефаникаа. ” (Є. Дудар Свято у Білій, “Вільна Україна” , 1963)

“Старовинне село, гостинне подвір’я Крушельницьких ще ніколи не бачили стільки гостей, як у те недільне надвечір’я 22 вересня. Поклонитися великій Соломії прибули діячі культури з Києва, Львова, Тернополя, Снятина, Зборова, з інших міст і багатьох сіл нашої Радянської України. Серед гостей – родичі великої артистки: Ольга Шухевич, Марія Вачкова,  Соломія Скорик  та її чоловік Михайло Скорик; внучаті племінники Володимир Скорик з дружиною Іванною Скорик,  Мирослав Скорик, Теодозій Вачків. … На свято, окрім численних гостей, прийшли всі мешканці Білої. Відкриваючи його М. С. Капштик дякував Радянській владі… Творчий шлях С. А. Крушельницької в нерозривному зв’язку з рідним краєм змалював учитель П. К. Медведик. Із палкими словами від наймолодших земляків співаки виступила піонерка Марія Базаль. А потім полився задумливий ніжний голос Марії Цибульської. … З вітанням від львівських художників виступив заслужений діяч мистецтв Я. І. Чайка. Палку промову виголосив А. Й. Кос-Анатольський. … І на закінчення виступу дарує музеєві Крушельницької ноти пісень, котрі обробляв для Соломії Амвпросіїни на її прохання… Київський композитор Богдана Фільц подарувала музеєві ноти свого романсу на слова І. Франка “Твої очі, як те море”. Гарний вірш про ту, що “на світло рампи йшла босонога..”, а потім покорила весь світ, прочитав  український поет Ростислав Братунь. Теплою була розповідь дружини письменника Марка Черемшини Наталії Семанюк про її зустріч з Крушельницькою, що назавжди залишилася у її пам’яті. ” (І. Герета  Б. Ельгорт Соломіїн вересень.)

Наступного дня вшанування пам’яті ювілярки продовжилося у Тернополі. Ювілейна конференція відбулася у приміщенні обласного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. “У президії – шановні гості – Микола Колесса,  А. Кос-Анатольський, Я. Чайка, І. Вільде, родичі уславленої співачки, її учні. Доповідь про велику дочку українського народу зробив редактор Львівського книжково-журнального видавництва І. Деркач. Спогадами про особисту зустріч з незабутньою  Соломією поділився Микола Філаретович Колесса. Теплими щирими словами згадала про найцінніший самоцвіт у скарбниці української музичної культури письменниця Ірина Вільде. Гаряче озвався про громадянський подвиг співачки, яка пропагувала українське слово і пісню в тяжкі часи знедолення народу, композитор А. Кос-Анатольський.

Виступили зі спогадами також учень Соломії Амвросіївни С. Генсірук та внучатий племінник, наймолодший член Спілки композиторів України  Мирослав Скорик.  На закінчення відбувся великий концерт за участю  артистів Львівського академічного театру опери і балету ім. Ів. Франка, викладачів консерваторії ім. М. Лисенка та студентів Тернопільського музичного училища. Дні вшанування великої співачки проходили як справжнє свято української національної культури”. (Наталія Русова. Пісня і слава – життя Соломії. “Вільне життя”, 25.ІХ. 1963)

Значно скромніше відзначали 90-літній ювілей С. Крушельницької у Львові.  Газета “Вільна Україна” (8.Х. 1963) помістила коротке повідомлення про  вечір, який відбувся в приміщенні Львівської консерваторії. Вечір почався  урочистим засіданням вченої ради консерваторії та художньої ради Львівського оперного театру.  Доповідь про життєвий  і творчий шлях С.  Крушельницької  виголосив Іван Деркач. Виступили також А.  Кос-Анатольський, Б. Ельгорд (тодішній директор Тернопільського краєзнавчого музею). Спогадами поділилися М. Колесса та О. Бандрівська. Після урочистого засідання відбувся концерт.

Оглядаючи тогочасну пресу, можемо дійти висновку, що найповніше висвітлювала ювілейні події  тернопільська газета “Вільне життя”. Газети “Літературна Україна” та “Радянська культура” присвятили Крушельницькій окремі сторінки.

Варта уваги  стаття Ганни Заєць “Наша Соломія” в “ Літературній Україні”, яка вигідно вирізняється фаховістю та знанням першоджерел. У ній авторка на матеріалах польської  преси періоду виступів Крушельницької на Варшавській сцені, а також спогадів Генрика Цудновського і Яніни Королєвич-Вайдової, що вийшли друком у Польщі в кінці 1950 на початку 1960-х років,  не оминаючи “драстичних” моментів, намагається відповісти на непросте питання: чи знають у світі Соломію як українську співачку?  Стаття написана у формі нарису, що дає можливість авторові робити так звані ліричні відступи, де можна висловити свою думку. А думки у журналістки, як на той час,  досить сміливі. Пишучи про свою приятельку, яка захоплюється Шаляпіним і Карузо, та не чула про Крушельницьку, авторка розмірковує: “Та чи могла я звинувачувати свою приятельку в тому, що вона не вийшла в своїх знаннях за рамки “Энциклопедического музыкального словаря”?  Бо ж не її вина, що був у нас такий, делікатно кажучи, несприятливий для шанування справжніх талантів час, про який вже  хотілося б забути”.

На жаль, у той час переважали “ідеологічно правильні” статті, які використовувалися як інструменти радянської пропаганди, перекручуючи факти біографії  Крушельницької, применшуючи значення артистки у світовій культурі.

Ювілейні урочистості відбувалися і за кордоном. Однак,  радянська преса про них не писала. Лише “Літературна Україна” (№82 ,11 жовтня) вмістила коротке повідомлення  “Честь і шана Соломії Крушельницькій” : “90-річчя з Дня народження Соломії Крушельницької широко відзначила громадськість різних країн, де свого часу лунав її чарівний голос. З нагоди ювілею передачу про “українсько-польську артистку” організувало Варшавське радіо. У Римі відбулася громадська академія, присвячена геніальній співачці. Урочистий вечір на честь Соломії Крушельницької провело жіноче товариство в Канаді”.

Святкування  ювілею Соломії Крушельницької  1963 року припало на час так званої “відлиги”, коли розвінчувався культ особи Сталіна, коли поверталися із заслання тисячі незаконно засуджених, яким вдалося вижити. Серед них були і члени родини Соломії Крушельницької, яких так палко вітали люди на ювілейних торжествах. У час цього ювілею заявили про себе перші дослідники творчості Крушельницької  – Іван Деркач, Ігор Ґерета,  Петро Медведик, Ганна Заєць, Одарка Бандрівська.

Перший ювілей Соломії Крушельницької відбувався на тлі загального  національного піднесення. Тоді вперше (!) у публічних виступах, газетних  статтях прозвучало, що  Соломія Крушельницька українська співачка, що своїм талантом вона прославила український народ, що  вшанування її пам’яті “стало святом української національної культури”.

Матеріал підготували співробітники Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові:
Галина Тихобаєва, заступник директора
Олександра Кирик, старший науковий співробітник