Навіть побіжний огляд збірки переконує нас у її надзвичайній цінності, проте наявні матеріали ставлять багато запитань, що вимагають спеціальних досліджень.

У пропонованій серії публікацій ми познайомимо шановних читачів із деякими унікальними артефактами.

“Дійсність змушувала нас організуватися й діяти”

У трьох окремих папках зібрані матеріали Спілки українських музик, яка діяла в роки німецької окупації (згодом назву змінили на “Спілка праці українських музик”):

• Чернетки протоколів засідань за період 8 липня – 3 вересня 1941 р.;
• Листи (оригінали й копії, зокрема до управи міста;
• Заяви на вступ до СУМ – 62 шт.;
• Списки членів СУМ

Із спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького. “Скоро після приходу німецької армії від нас забрали будинок консерваторії, і музичній школі довелося вернутися до тісних стін будинку на вулиці Шашкевича. Ми негайно усвідомили, що гітлерівське господарювання у Львові загрожує пограбуванням і навіть звичайним варварським знищенням наших мистецьких і наукових цінностей. Перед нами стало завдання зберегти від безглуздого знищення цінні пам’ятки і рукописи наших композиторів, в тому числі й велику кількість автографів Миколи Лисенка. Стали питання таких музичних установ, як опера, симфонічний оркестр, музичне радіомовлення, які таки дуже хотілося зберегти у наших руках. Так, незважаючи на безправність і просто несамовиті обставини, дійсність змушувала нас скоро організуватися й діяти” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”)

Вже 8 липня 1941 року газета “Українські щоденні вісті” повідомляла, що почала діяти Спілка українських журналістів (голова Микола Голубець); Спілка письменників (голова Василь Пачовський). Налагоджується активна діяльність Українського театру, який властиво складався із чотирьох театральних труп – оперної, балетної, опереткової і драматичної (режисер Володимир Блавацький, літературний керівник Григор Лужницький, диригент Лев Туркевич).

У Львові відроджується товариство “Просвіта”, а при ньому створюється Інститут народної творчості під керівництвом о. Северина Сапруна. На початку липня почала працювати Спілка українських музик. Для налагодження співпраці українських митців створюється Літературно-мистецький клуб, який очолив Микола Голубець. Цей клуб знаходився спершу на вулиці Підвалля, 3 (Підвальна – М.З.), згодом на Академічній, 13 (тепер проспект Т. Шевченка – М.З.).

Із спогадів поета і журналіста Остапа Тарнавського. “Німецька окупація хоч на початках могла викликати у декого надію на якесь, нехай обмежене самоврядування, не могла бути багато кращою за попередню з двох причин: це був воєнний час, і панували воєнні закони. Друге: Німеччина мала далекосяжні плани стосовно Сходу Європи, а головно щодо України і тому не можна було сподіватись ніяких особливих благ. Та існувала одна засаднича різниця між цими двома окупаціями. Під німецькою – незважаючи на воєнний терор – могла розвиватись певного роду ініціатива, якої в совєтській дійсності не допускалось” (“Літературний Львів 1939-1944”).

І дійсно, окупант залишається окупантом, під яким прапором він не виступав би. Фашистська Німеччина панічно боялась будь-яких проявів національного утвердження, будь-яких прагнень до незалежності. Вже в половині вересня почались масові арешти серед української інтелігенції. Тоді до тюрми на Лонцького (теперішня К.Брюлова) потрапили усі, хто зранку прийшов у Спілку музик, серед них – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Василь Витвицький.

Початкова назва театру – “Український” – швидко була змінена на Львівський оперний театр. Німці та їхні союзники мали виняткове право відвідувати вистави у кращі дні тижня а також першими знайомитись із музичними прем’єрами.

Недовго проіснувала газета “Українські щоденні вісті”, яку перейменували на “Львівські вісті”.

Кожне прилюдне проведення мистецької імпрези мусило отримати дозвіл німецької влади, афіші та програми друкували двома мовами.

“Працюй на своїй ниві, виховуй своїх дітей, плекай і поширюй свою українську музику”

Саме під таким гаслом розпочала свою діяльність Спілка українських музик. Спершу її адресою була вулиця Підвалля, 3 а згодом – Сикстуська, 63 (теперішня П. Дорошенка – М.З.).

Збори засновників Спілки відбулись 8 липня 1941 року. Нижче подаємо текст чернетки протоколу, що зберігається в архіві Людкевича.

“Присутні [Василь] Барвінський, [Василь] Витвицький, [Зиновій] Лисько, [Микола] Колесса, [Роман] Савицький, [Лев] Туркевич, [Роман] Криштальський, [Осип] Москвичів, [Галя] Левицька, [Євгенія] Ласовська, [Мирослав] Старицький, [Марія] Свірська, [Нестор] Горницький, [Леонід] Яблонський, [Михайло] Занько, [Борис] Кудрик, [Орест] Березовський, [?] Босий, [Станіслав] Людкевич, [Олена] Голинська, [Ярослав] Пурій, Лисенко Маріанна, Барвінський [Маркіян].
Витвицький реферує причину скликання зборів. І ставить як перше: вибір виділу. Збори вибирають предсідником (головою – М.З.) Витвицького, секретар Савицький. Присутні питають про ціль Спілки, Витвицький вияснює. Присутні думають, що нині вибраний виділ повинен бути тимчасовий – до статуту і загальних зборів.
Перейшов проект, щоби вибирати виділ листою (списком – М.З.). Внесок Криштальського: Людкевич, Витвицький, Савицький, Туркевич, Яблонський.
Людкевич каже, що не визнається в ситуації, не працював багато в Союзі і що не може брати тої роботи.
Людкевич то само, але замість себе Барвінського.
Левицька: Витвицький, Савицький, Лисько, Пеленський, Колесса.
Забагато лист.
Внесок Лиська, щоби знести ухвалу про голосування листами.
Барвінський: на голову др. Людкевича – вибраний Людкевич.
Дальше – містоголова (заступник – М.З.) Витвицький, секретар Савицький, скарбник Пеленський, зв’язковий Левицька.
Найближчі завдання виділу: принимати членів, зложити статут новий (на підставі старого статуту Супрому).
Колесса запитує, чи поляки можуть належати до Спілки.
Витвицький: не може бути мови про се; внесок – І услів’я прийнятя: українець інструкцію новій управі.
Барвінський: узгіднити ту справу з владою.
Дискусія: чи слово українець є в значінню державности чи національности.
Внесок Витвицького перейшов одноголосно”.

“Ми сходилися майже щоденно, – так В. Витвицький писав на сторінках книжки “Музичними шляхами”. – Обговорювали справи оперного театру, видавництва, музичної школи, радіомовлення, організації концертової діяльності та інші”.

І справді, в архіві С. Людкевича зберігаються чернетки протоколів зборів, проведених 9, 14, 22, 25, 28 і 29 липня, 9, 12 і 18 серпня, 3 вересня 1941 року.

Вже у перших листах до Управи міста, датованих липнем місяцем, правління просить закріпити за Спілкою приміщення по вул. Підвалля, 3; будинок колишньої філармонії по вул. Пілсудського, 25 (тепер І. Франка – М.З.). Ще один лист стосується передачі приміщень музичних установ і шкіл разом з їхнім майном.

Увесь цей час до правління активно надходили заяви на вступ до Спілки – в архіві їх налічується 62 з датами подання від 8 липня до 1 вересня.

Заяви написані чорнилом, олівцем (лише одна, С. Сапруна, машинописна) на листках паперу звичайного формату, різноманітних чернетках, невеликих і навіть малесеньких картках із зошитів та записників. У кожній заяві подані короткі  відомості про музичну освіту та працю (виконавську і педагогічну). Ці лаконічні, скупі записи часто містять, на жаль, єдину інформацію про багатьох українських митців. Наприклад, піаністів Марію Вишницьку, Мирославу Ганчерюк, Олену Голинську, Євгенію Курилович-Чапельську; співаків Ольгу Сушко, Дометія Йоху. До речі, Дометій Йоха був вихідцем зі Східної України, подальша його доля невідома, інформації немає в жодних енциклопедичних виданнях.

Отож, упродовж кількох місяців провадилась інтенсивна підготовча робота. А 3 листопада, як подає газета “Львівські вісті”, в залі Музичного товариства ім. М. Лисенка були проведені загальні установчі збори Спілки українських музик (прийнято 61 члена і 5 кандидатів). Головою Спілки став С. Людкевич, до правління увійшли З. Лисько, В. Витвицький, В. Цісик і М. Антонович, а до контрольної комісії обрано В. Барвінського і Т. Шухевича. Йшла мова про оживлення концертного життя, організацію симфонічного оркестру і музичних радіопередач, налагодження діяльності навчальних музичних закладів.

У лютому 1942 року почали записувати учнів до Державної музичної школи з українською мовою навчання; вона відкрилась у березні під керівництвом В. Барвінського. І вже в липні після першого попису учнів Борис Кудрик так писав у рецензії: “Мистецьку лінію програми додержано згідно з повагою школи й щодо вибору творів і щодо виконання”.

А після звітного концерту вихованців школи у квітні 1943 р. Роман Савицький зазначав: “Незважаючи на несприятливі умови, культурне життя українського народу Галичини пульсує добрим, здоровим темпом”.

Подиву гідне розмаїття концертних заходів тогочасного Львова, які відбувались у приміщенні Інституту народної творчості, Літературно-мистецького клубу, оперного театру, звучали по радіо. У виконанні львівських музикантів і гостей міста звучали твори західноєвропейських та українських композиторів (від класиків до сучасників), різноманітні жанри українських народних пісень у мистецькому опрацюванні.

!942 рік пройшов під знаком 100-літнього ювілею Миколи Лисенка, який відзначили Урочистою академією в оперному театрі, низкою концертів, радіопередач, краєвим конкурсом хорів. А центральною подією 1943 року стало трикратне виконання кантати-симфонії С. Людкевича “Кавказ” силами солістів, симфонічного оркестру та хору театру, зміцненого “Львівським Бояном” і “Сурмою”.

На превеликий жаль, в архіві Людкевича, – що налічує понад 200 різноманітних концертних програм, – цей період представлений лише чотирма. А саме:
Жалібна академія пам’яті Богдана Лепкого – 8 серпня 1941 р.;
Концерт для німецького Червоного Хреста – 12 вересня 1941 р.;
Концерт скрипаля Юрія Криха – 5 грудня 1942 р.;
Концерт хору “Трембіта” з Косова – 1942 р.

Це викликає подив, адже деякі мистецькі заходи того часу Людкевич висвітлював на сторінках львівської преси. Однак програм цих концертів немає, так само як і програм виконання “Кавказу”. У музейній збірці є лише  ксерокопія світлини учасників цієї імпрези. Зеновії Штундер її передав Роман Савицький-молодший – український музикознавець, бібліограф у США, син відомого піаніста й педагога Романа Савицького.

Література.

1. Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість Т.ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009.
2. Людкевич Станіслав. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. Упорядкув., ред., перекл., прим. і бібліогр. З. Штундер. – Львів, 2000.
3. Витвицький Василь. Музичними шляхами. Спомини. – Мюнхен, 1989.
4. Витвицький Василь. Василь Барвінський у моїх спогадах //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
5. Витвицький Василь. Станислав Людкевич зблизька //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
6. Літературний Львів 1939-1944. Спомини. – Львів, 1995.
7. Газета “Львівські вісті”, 1941-1944рр.
8. Лисенко Іван. Словник співаків України. Енциклопедичне видання. – Київ, 1997.
9. Лабанців-Попко Зіновія. Сто піаністів Галичини. – Львів, 2008.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

У цьому творі найпереконливіше втілилась провідна тема його творчості – героїка національно-визвольної боротьби і свободи. Композитор завжди з глибоким хвилюванням відгукувався на найважливіші і хвилюючі події сучасності. Тому такою близькою йому була поезія Шевченка, її глибоке громадянське звучання, що надихнуло Людкевича на створення таких полотен як “Кавказ” і “Заповіт”. (У 1964 р., з нагоди 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, за ці твори композитор був удостоєний Шевченківської премії).

До музичної інтерпретації Шевченкового слова Людкевич підходив з величезною увагою. Про це свідчать його дослідження, в яких автор дає ґрунтовний аналіз поезій Т. Шевченка і музичних творів на його слова (статті “Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” і “Про композиції до поезій Шевченка”, опубліковані в журналі “Молода Україна” в 1901-1902 рр.)

Над “Кавказом”, цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою, С. Людкевич працював понад десять років – від 1901 по 1913. Почав компонувати з другої частини, якій дав назву “Молитва”. Першу частину (“Прометея”) писав у 1904-1905 рр. у Перемишлі. На титульній сторінці автор поставив напис “Присвята російським революціонерам”, маючи на увазі всі уярмлені народи, що повстали проти царської влади. У Перемишлі 1909 р. Людкевич закінчив четверту частину (“Борітеся!”); а третю (“Хортам, гончим слава!”) написав у Львові у 1912-1913 рр. Прем’єри окремих частин відбулись на Шевченківських концертах різних років. Так, у березні 1902 р. була виконана друга частина, у травні 1906 – перша, у березні 1911 – четверта, а в березні 1914 – третя частина.

Лише 1925 р. “Кавказ” вперше прозвучав у цілості з нагоди відзначення 25-літнього ювілею композиторської діяльності Людкевича. Тоді на концертах 8 і 15 березня в залі Народного Дому виконавцями були хор “Львівського Бояна” і симфонічний оркестр Музичного товариства ім. М. Лисенка; за диригентським пультом був сам автор.

Прем’єру виконання попередила розвідка В. Барвінського на сторінках газети “Діло” з детальним аналізом твору. А після ювілейних концертів він написав ще одну статтю, в якій зазначив: “Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича. … “Кавказ” є і на довгі часи останеться ще якоюсь Біблією, в якій будучі покоління будуть вичувати незглибиму силу мук і болю української душі та черпати віру на світлу побіду і кращу будучність”.

І дійсно, на всіх поворотах історії нашого народу “Кавказ” демонстрував світові незламність, незнищимість українського духу.

Ось лише окремі моменти історії виконання кантати-симфонії “Кавказ”.

Навесні 1941 р. відбувся авторський концерт Людкевича, що став небуденною мистецькою подією для львів’ян. Тоді “Кавказ” вперше виконувався професійним хором “Трембіта” і симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси. У вступному слові Василь Витвицький назвав автора справжнім каменярем української музичної культури. А Василь Барвінський в рецензії знову із захопленням писав, що “Кавказ” “від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту”.

Неймовірним фактом є виконання “Кавказу” у Львові у квітні 1943 року. На трьох концертах співали мішані й чоловічі хори “Львівського Бояна”, “Сурми” та оперного театру, грав симфонічний оркестр театру, диригував Лев Туркевич. В. Барвінський, рецензуючи ці мистецькі заходи, наголошував на їхній актуальності: “Під теперішню хвилину не можна було зробити кращого і більш доцільного вибору твору, якого словний зміст тепер так глибоко ворушить наші серця, а його музична інтерпретація, таємною і водночас такою могутньою мовою тонів доходить до найбільш скритих клітин нашої душі”. Зі спогадів В. Витвицького: “Виконання “Кавказу” в залі Львівського оперного театру відбулося при спонтанній реакції слухачів. Концерт треба було повторити ще раз і ще раз, бо за першим разом зала не могла вмістити всієї публіки. Коли ж мова про наших музик, то в ті тижні вони жили просто в полоні Шевченкового слова і Людкевичевої музики. … Можу сказати, що мені довелося пережити небагато таких моментів, коли композитор, мистці-виконавці та численні слухачі мали таке почуття єдности і спільноти, як це було тоді”. (В. Витвицький. Станислав Людкевич зблизька //Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З.Штундер. 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С.139-140)

Ось уже понад століття “Кавказ” С. Людкевича хвилює серця слухачів. До цього грандіозного вокально-симфонічного полотна звертаються провідні виконавці. У програмах, які зберігаються в архіві Людкевича, зазначені імена диригентів Миколи Колесси, Стефана Турчака, Івана Юзюка, Володимира Сіренка, Володимира Колесника. Полум’яні заклики Шевченка “Не скує душі живої”, “Встане правда! Встане воля!”, “Борітеся – поборете!”, втілені в геніальній музиці Людкевича, – і в наші дні не втрачають своєї актуальності. Яскравим свідченням цього є мистецький проект Мирона Юсиповича, здійснений до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Мар’яна Зубеляк

Станіслав Людкевич (1879-1979) – корифей української музики. Немає такої галузі в українській музичній культурі, яка залишилася б поза його увагою і не знаменувалася вагомими здобутками, що не втратили своєї значущості до наших днів. Композитор, вчений-дослідник у галузях музикознавства й фольклористики, педагог, диригент, музичний редактор, музично-громадський діяч, один із фундаторів музичної освіти в Галичині – ось основні аспекти його діяльності. Доля подарувала Станіславу Людкевичу довгий, 100-літній життєвий шлях, у час, позначений бурхливими історичними подіями, змінами політичних режимів та ідеологій. Проте йому вдалося зберегти не лише свою творчу особистість, але й цілісність світогляду, який він виробив у молоді роки і відстоював за будь-яких життєвих обставин. Безпосередній, сердечний, трохи розсіяний, скромний, навіть часто несміливий, – у принципово важливих питаннях він був непохитним і мав відвагу привселюдно відстоювати свої переконання. С. Людкевич викликав глибоку пошану своїх сучасників і як багатогранна творча особистість, і як надзвичайно порядна і чесна людина. Його цілком справедливо називали “Сумлінням української музики”.

Від молодих років Станіслав Людкевич поєднував композиторську творчість з музикознавчою, фольклористичною, педагогічною, виконавською, культурно-громадською діяльністю; був також викладачем гімназії, директором і

Від початку ХХ ст. С.Людкевич був найактивнішим організатором музичного життя Галичини, ініціатором відкриття у Львові Музичного інституту ім. М. Лисенка, а згодом – відкриття десяти його філій по містах Галичини та їх інспектором до 1939 року.

С. Людкевич народився 24 січня 1879 р. у м. Ярославі (тепер – Польща). Його батько був учителем, а згодом директором народної школи, мати захоплювалась музикою, в молодості брала уроки у М. Вербицького і своє захоплення передала синові. В гімназійні роки він співає в хорі, починає компонувати і отримує перші навички диригування. Після закінчення гімназії продовжує навчання у Львівському університеті на відділі української та класичної філології. З перших днів навчання стає активним членом українського студентського товариства “Академічна громада”. В студентські роки розпочинається його співпраця як диригента з хором товариства “Львівський Боян”, що тривала майже сорок років. Цей колектив був першим виконавцем усіх його хорових творів, зокрема кантати-симфонії “Кавказ” і кантати “Заповіт”.

Рішення здобути музичну фахову освіту привело молодого митця до Відня. Тут він відвідує лекції авторитетних професорів Ґвідо Адлера і Германа Ґреденера, займається композицією та інструментуванням з композитором Александром Землінським. Перебування у Відні завершується захистом дисертації «Два причинки до питання розвитку звукозображальности».

Після повернення до Львова обіймає посаду директора Вищого Музичного інституту ім. Миколи Лисенка (1910-1915).

З початком Першої світової війни був мобілізований до армії та невдовзі потрапив до російського полону і декілька років провів у м. Перовську (тепер – Казахстан).

Після звільнення з полону працював викладачем та інспектором Музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові, а в радянський час – професором і завідувачем кафедри історії, теорії та композиції Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка.

Своє життєве кредо він висловив ще в студентські роки: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від сього, щоб вони всі свої сили, усе своє мистецтво посвятили на услуги своєї нації”.

Після смерті Станіслава Людкевича Берегинею творчої та наукової спадщини стала дружина композитора – Зеновія Штундер (1927-2016), музикознавець, кандидат мистецтвознавства, яка все своє життя присвятила популяризації імені Станіслава Людкевича. З власної ініціативи вона створила експозицію, що розташувалася на другому поверсі будинку композитора, де він мешкав впродовж останніх двадцяти років свого життя (Львів, вул. С. Людкевича, 7). Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, єдиний у Львові музей музичного профілю, виступив з ініціативою розмістити меморіальний музей композитора на другому поверсі його дому, а перший – залишити за З. Штундер. З цією метою Зеновія Костянтинівна передала Музею Соломії Крушельницької частину успадкованого нею будинку і з 1995 р. почала працювати на посаді старшого наукового співробітника сектора Музею Соломії Крушельницької – Меморіального музею Станіслава Людкевича. Таким чином, Зеновія Штундер залишилися у своєму домі і як господиня, і як музейний працівник.

Сьогодні, згідно бажанню і заповіту Зеновії Штундер, весь дім Людкевича став музеєм і має назву МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ СТАНІСЛАВА ЛЮДКЕВИЧА – ВІДДІЛ МУЗИЧНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ У ЛЬВОВІ.

Для повноцінного функціонування музею, належного зберігання музейної колекції, в яку входять бібліотека, музична й наукова спадщина Станіслава Людкевича та особистий архів Зеновії Штундер, в будинку необхідно провести капітальний ремонт. Перспективи розвитку Музею Станіслава Людкевича – це відтворення меморіального комплексу на базі садиби С. Людкевича, створення науково-дослідницького центру з вивчення творчої спадщини композитора та його сучасників, популяризація творчої і наукової спадщини композитора, залучення ширшого кола відвідувачів.

Виходячи з сьогоденних реалій, виставкова діяльність Музею С. Людкевича відбувається часто за межами Дому композитора, зокрема, у приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької (нагадаємо, що з 1921 до 1931 року С. Людкевич винаймав кімнату в Домі С. Крушельницької), а також в інших музейних установах Львова.

Пропонована виставка “Станіслав Людкевич – людина легенди і дійсності”, побудована на матеріалах з фондів Музею Станіслава Людкевича, вперше знайомить мешканців Винник з життєвим і творчим шляхом видатного українського композитора, музикознавця, педагога, організатора музичного життя Галичини.

На виставці представлені також матеріали, що пов’язують постать композитора з Винниками.

Мар’яна Зубеляк, Роксоляна Пасічник

Поява кантати-симфонії “Кавказ” ознаменувала початок нової доби в музичній культурі Галичини. Значення цього твору для української нації глибоко усвідомив сучасник Станіслав Людкевича композитор Василь Барвінський: “Для нас, українців, не лиш в Галичині, але на цілій широкій Україні цей твір має неоціненне значення. Чим для німця є “Перстень Нібелюнґів” Вагнера, або для Чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Станіслава Людкевича”.

На виставці кантата-симфонія “Кавказ” представлена у двох нотних виданнях і на платівці, яка була записана у 1963 р. за участю симфонічного оркестру Львівської філармонії, хорової капели “Трембіта”; диригував Микола Колесса.

На виставці експонуються музичні твори С. Людкевича на слова Тараса Шевченка, більшість з яких видані у першій третині ХХ ст. Серед них – чоловічий хор з супроводом оркестру “Косар”, який галицька публіка вперше почула на Шевченківському концерті 1901 року, і який розпочинає музичну Шевченкіану Станіслава Людкевича.

На виставці представлені не лише музичні твори Станіслава Людкевича на слова Тараса Шевченка, але також його музикознавчі дослідження. Творчість Кобзаря посідала важливе місце у музикознавчому доробку Станіслава Людкевича. Композитор досліджував поезію Тараса Шевченка з точки зору її співності і мелодійності, порушував актуальні питання композиторських інтерпретацій Шевченкового слова.

Окрему тему виставки становлять раритетні книжкові видання з особистої бібліотеки композитора 1898-1937 років.