Так склалися обставини, що мені не пощастило бачити і чути нашу славну оперну артистку Соломію Крушельницьку хоч би в одній з найбільших ролей її величезного репертуару – від Верді до Монюшка і від Ваґнера до Мейєрбера. Але деякі зустрічі з нею дозволили мені, хоч і не зовсім повно, уявити мистецькі достоїнства і душевне багатство великої артистки.
В 1898 році я опинився у “Львівському Бояні” як заступник дириґента. Хор підготував цікаву кантату Г. Топольницького на текст Т. Шевченка “Хустина”. Мою увагу привернуло сопранове соло в першій частині (“Хустиночко моя”), добре виконане рядовою хористкою. Я спитав, чи вона мала якогось консультанта при вивченні цього номера. Хористка відповіла, що брала за взірець спів Крушельницької, яка ще в 1892 році, будучи студенткою Львівської консерваторії, виконувала це соло в “Бояні”. Взагалі всі хористи захоплювалися голосом молодої Крушельницької, з ентузіазмом розповідали про неї. Тоді я міг до деякої міри створити собі образ мистецького діапазону артистки, яка в 1898 році з успіхом уже виступала у Варшаві.
Друга, вірніше, перша моя безпосередня зустріч з мистецтвом Крушельницької сталася в 1911 році на великому концерті в честь сотих роковин народження основоположника нашого національного відродження в Галичині Маркіяна Шашкевича. Артистка спеціально приїхала з-за кордону, щоб взяти участь у цьому всенародному святі.
Співала вона “Веснівку” Шашкевича (музика Матюка), народні пісні й твори європейських композиторів. Скромна елегійна “Цвітка дрібная” не могла дати можливості в повній силі виявитися голосовим та емоціональним засобам співачки. Зате розгониста, широка народна пісня “В неділеньку вранці” багато більше підходила для артистки, і вона добула з неї стільки сили і блиску, що зробила надзвичайне враження та немов влаштувала показову лекцію для всіх пізніших виконавців цієї пісні в обробці Лопатинського. Потім (я й досі жалію) хтось викликав мене як дириґента хору до іншої зали, а в той час Крушельницька почала співати пісню Верді з опери “Сила долі” (“La forza del destino”). Коли я повернувся, то почув лиш бурю оплесків, а потім схвильовані розмови, що це “проспівано феноменально”, що це “величезний діапазон, чудовий тембр як у фортіссімо, так і піаніссімо” і тому подібне.
Відтоді в моїй душі виринало гаряче бажання хоч раз побачити Крушельницьку на оперній сцені. Але невдовзі нагрянула перша світова війна, і нашій Галичині було не до опер, бо, як кажуть, “inter arma silent musae”.
Я побачив артистку знов аж після багатьох років, коли вона вже не виступала на сцені. У 1939 році вона приїхала до рідного Львова і залишилася в ньому вже назавжди.
Прийшли нові часи, і вона на педагогічній ниві змогла повністю присвятити свій талант і працю радянській Батьківщині, молодому поколінню. Вона стала професором Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка і з молодечим запалом узялася за працю. Хвороба ноги утруднювала їй виступи на публічних концертах, а також ведення педагогічної роботи. Але, незважаючи на це, вона акуратно виконувала всі свої обов’язки педагога – вихователя молодого покоління вокалістів.
Треба визнати, що педагогічна праця Крушельницької, хоч і не довгочасна, принесла гарні плоди. Своїм студентам вона прищепила навики справжньої вокальної культури, і деякі з них з успіхом працюють на оперних сценах.
Ще хочу відзначити одну характерну, надзвичайно благородну рису артистичної вдачі Соломії Крушельницької.
На своїх концертах вона завжди співала народні пісні. Часто під власний акомпанемент виконувала одну-дві пісні зі свого рідного села на Поділлі. Можна було бачити, як артистка тоді перевтілювалася: вона, здавалось, забувала про свою велику славу, про свої успіхи на європейських столичних сценах і цілковито переносилася в середовище рідного села. Співала ті пісні у своїй обробці, навмисне так, як збереглися вони в її душі ще з дитячих років. Краса, навіть своєрідна примітивність окремих пісень робили їх надзвичайно оригінальними.
Дуже жаль, що про нашу славетну співачку й артистку ми не зібрали спогадів і статей від багатьох її сучасників кінця ХІХ й початку ХХ віку, які по різних країнах слухали її і захоплювалися її феноменальною грою. Напевно багато були б сказали про неї Мишуга, Королевич-Вайдова, Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Ян Решке, Пуччіні, Тосканіні, Модест Менцинський та інші.
Творчий шлях великих мистців-виконавців, хоч він і не лишає після їх смерти видимих реальних показників, як, приміром, у письменників чи композиторів, то все-таки він має величезний вплив на розвій мистецької культури, і треба, щоб його, бодай у спогадах сучасників, донести до молодого музикального покоління.
Жаль, що ніхто з нас не звернувся до великої артистки, коли вона ще була в розквіті сил, з просьбою написати хоч би невелику книжку про досвід і багатолітню працю співачки, артистки, музиканта. Яку велику користь приніс би такий твір молодому поколінню мистців! Непростимо нам, що ми часто не вміємо берегти свої скарби.
Станіслав Людкевич
(Збірник “Славетна співачка”, 1956)
