Дивіться відеозапис на YouTube каналі Меморіального музею Станіслава Людкевича: https://www.youtube.com/watch?v=TLvyn466cic

Спікери:

• Мирон Юсипович, диригент, народний артист України
• Іван Юзюк, диригент, народний артист України
• Іван Остапович, диригент, директор Львівського органного залу
• Ярослава Матюха, піаністка, заслужена артистка України
• Яким Горак, музикознавець, кандидат мистецтвознавства
• Володимир Сивохіп, диригент, заслужений артист України
• Володимир Пасічник, редактор з нобору нот, кандидат мистецтвознавства
• Михайло Кобрин, директор Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (відділу Меморіальний музей Станіслава Людкевича)

Симфонієта у чотирьох частинах (1940-1942)

Пісня юнаків (1945-1946)

Наше море (1954-1955) 

Наші гори (1963)

Танець кістяків (1972)

Партитура та поголосники видання розміщені у вільному доступі, для завантаження натисніть на посилання нижче:

Партитура видання

Поголосники видання

Виконання вказаних творів Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії та диригентом Володимиром Сивохіпом – слухайте за посиланням:
​​ Людкевич. Спадщина | Liudkevych. Heritage

Команді музею буде радісно дізнатися про дослідження чи виконання вказаних творів завдяки новітньому виданню творів Станіслава Людкевича. Ми будемо вдячні отримати від вас відгук про роботу з партитурами, а також просимо використовувати хештег #ЛюдкевичСпадщина та позначати сторінки Меморіального музею Станіслава Людкевича.

З повагою, команда музею та проєкту “Людкевич. Спадщина”

З ініціативи музею композитора та за підтримки Українського культурного фонду розпочалося оцифрування рукописів та видання симфонічної спадщини композитора. Перший том видання, що побачить світ цієї осені, міститиме твори для симфонічного оркестру, створені в період радянської окупаційної влади 1940-1970 рр. Вони залишаються найбільше недооціненими музичною спільнотою, однак на думку працівників музею – у творах радянського періоду композитор «зашифрував» україноцентричний зміст.

Як найстаршого за віком корифея української музики, до Людкевича не застосовували жодних репресій, а сам композитор неодноразово проявляв не тільки громадянську мужність, глибоке національне переконання і стійкість у протистоянні радянському режиму, хоч твори його зазнавали ідеологічної критики, та навіть штучно гальмувалося їх виконання і видання. Як говорив сам Людкевич: «не міг я якось навчитися творити на наказ всякі хвальні гимни про «радісне» життя». Тож зростаючий інтерес композитора до симфонічного жанру в радянські роки пояснювався намаганням композитора уникнути творів на диктовану владою тематику.

До першого тому новітнього видання творів композитора ввійдуть Симфонієта і чотири симфонічні поеми – «Пісня юнаків», «Наше море», «Наші гори» («Голоси Карпат»), «Танець кістяків». Окремі твори реконструйовані вперше: Симфонієта досі жодного разу не прозвучала повністю: за радянських часів одна з частин твору – Скерцо не виконувалася, зокрема, через використання цитати української жартівливої пісні.

До прикладу, у симфонічній поемі «Наше море» композитор застосовує хор на текст поезії Олександра Олеся «В хмарах сурми загриміли», однак вносить суттєві зміни у текст. Найприкметніша з них, що один з рядків вірша у поета звучить: «Мертве море ожило», а Людкевич замінює на «Наше море ожило!». Ця зміна стала основою для назви твору і вона показує, що поетичний текст інтерпретувався композитором не просто як картина морського шторму, а символічно, з алюзією громадсько-політичне життя, долю українців.

На титульній сторінці «Пісні юнаків» рукою С. Людкевича простим олівцем від середини сторінки зазначено: «Пісня юнаків. Присвячено українським партизанам вітчизняної війни». У формулюванні присвяти має місце неоднозначність: адже на час створення твору українськими партизанами вважалися ті, що боролися за незалежність України.

Усі зазначені твори прозвучать на концерті-презентації проєкту «Людкевич. Спадщина», що відбудеться 15 жовтня у Львівській національній філармонії імені М. Скорика. Музичну редакцію творів здійснила львівська композиторка, лауреатка Національної премії України імені Т. Шевченка Богдана Фроляк, а виконавцями стануть Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії та диригент Володимир Сивохіп.

Стан рукописів Людкевича із фондів музею, на жаль, псується з плином часу – особливо вицвітають автографи, писані олівцем самим композитором. Тому є велика необхідність у продовженні проєкту, і за словами директора музею Михайла Кобрина, «ми маємо амбітну ціль до 2029 року, а саме до 150-ліття композитора, оцифрувати і видати всю нотну стадщину Станіслава Людкевича!».

Пресслужба музею:
Стефанія Олійник, музикознавиця, комунікаційна менеджерка грантових проєктів
+38 (097) 680-28-05 (Viber, Telegram, WhatsApp), stefaniia.oliinyk@gmail.com

Роман Савицький вперше відвідав наш музей восени 1993 року, про що свідчить його запис у Книзі вражень: “Сердечно вдячний за всі чудові вражіння у Музею С. Крушельницької. Чудова збірка історичних документів неперевершеної ніким нашої найдорожчої української співачки – великої мисткині”. У вересні 1994 року він був серед гостей Соломіїного дому під час святкування Дня народження співачки. А в 1996 році брав участь у Наукових читаннях, виступивши з доповіддю “Соломія Крушельницька в музикознавчій літературі Заходу”. З цього часу починається наше спілкування та зав’язується  листування. Про листи Р. Савицького хочеться сказати окремо. Він мав свій, особливий спосіб подачі інформації, що невимушено поєднував – об’єктивно-аналітичний виклад з ліричними відступами та іронічними коментарями. Його листи були завжди цікавими, інформативними, дотепними, часом несподівано відвертими. Саме в листах, на нашу думку, найбільш яскраво розкривається особистість Романа Савицького. Тому хочемо представити кілька фрагментів з нашої кореспонденції.

28.ІІ.2000

Вельмишановна п. Галино!

          Втішився Вашим листом, хоч не все у Вас у мажорній тонації. У нас теж сумно без Каранович і без Витвицького. Про них я вже надрукував в англ.[ійській] мові, буде також в укр.[аїнській]. Згадуєте Козаренка – дуже обдарована людина із Коломиї / як і Витвицький, Каранович, челіст Фоерманн /. За комплімент дякую літературний, але я сам ошелешений багатством семантики та взагалі рівнем викладу думок Козаренка! Його публікації страх смачні!

          Можу бути лиш вдячний за Ваші заходи для вшанування батька; а радіо гостинної Оленки О.[нуфрів] пересилає касету через Нат. Кашкадамову. Тішуся.

          Маю страх роботи із “Енц.[иклопедією] Діаспори”, але іде це вперід як і ми всі, бо іти назад було б вкрай нецікаво!!  …

Радію “Мойсеєм” та наданням театру ім’я С. Крушельницької. Дуже гарно, логічно; так давно про це говорила Стефа Павлишин.

          Можу Вам прислати 2 екз. книжки Деркача про Менцинського.  Треба? /це від Д. Каранович/.

Ст. Максимюк відкрив Анну Крушельницьку! Я челістку Христю Колессу /диски “Electrola”/.

          Щиро вітаю Вас, п. Ірену, п. Роксоляну з весною! Хай росте та міцніє наша спів-праця!

Ваш Р. Савицький, мол. –

    P.S. Спішу, і письмо вкрай неписьменне!

12 січня 2001

Дорогі пані, Галино та Ірино!

          Ваші картки та листи дуже мені цікаві і потрібні, а повітряні лінії, якими вони летять, зв’язують мене із краєм. Я вже не чуюсь таким відірваним від пня і можу розвиватись і дихати як автор. Мені цікаво, як вийшла передача “Віють вітри”, бо зараз планую відновити колишні доповіді та представити цю тему в Нью-Йорку /НТШ/ та у м. Філадельфія, де я виростав … […]

          Сьогодні для мене особливо сумний день, 12 січня. Вже 9 год. ночі, пора кінчати роботи і писанини. На батьковому фортепіано, яке він ще вживав /востаннє/ 12 січня 1960, горить лампадка. Полум’я теплить кімнату, виповнену музейними експонатами із світу музики, сповнену історією та ясними спогадами про одно життя пориву і посвяти…

          Я не сам у хаті. При мені кіт “Рахманінов” /сумні очі і великі передні лапи, мов у цього віртуоза/, і музика Літургії Дилецького…

Треба заглибитись в Думи і в молитву до Музи, попрохати знов щастя на прийдешньому шляху шукань серйозного, інколи й смішного…

          І Вам, дорогі, віншую того самого щастя на 2001 благословенств для Музею, для Вас і всіх Ваших.

На все добре!

Ваш Р. Савицький, мол.–

Впродовж 1997-2012 років Р. Савицький також листується із Зеновією Штундер, вдовою Станіслава Людкевича, дослідницею його життя і творчості. “Тональність” цих листів, які збереглися в Меморіальному музеї композитора, дещо інша – переважно інформативно-ділова зі збереженням усіх епістолярних  “етикетів”, в яких відчувається велика повага до хранительки скарбів Дому Людкевича – філії нашого музею.

          26 квітня 1998

Високоповажана пані Зеновіє!

Ваше добре письмо із 26 лютого вже давно кличе о мою відповідь. Все пішло шкереберть, коли мусів “зложити візиту” до шпиталю, де у програмі була операція жовчі із перервою від занять на 2 тижні. Та я вже знов “граю” на машинці …

Я вже питав листовно п. “Лясю” Старосольську (мова про Уляну Любович-Старосольську –Г.Т.) чи дійсно С. Людкевич познайомився із Л. Українкою в домі Старосольських. Можливо вона Вам відповіла впрост листом.

Не журіться пропажею касети із голосом СЛ.[Станіслава Людкевича] Тепер я виконаю це вдруге, додавши записи творів СЛ із діаспори. При тій нагоді можна буде поправити звук вже історичних записів. Касету чи бобіну передам Вам вже особисто, коли прибуду у Львів при кінці липня ц.р.

Я спеціально контактувався із В. Витвицьким відносно листів СЛ до него. На жаль, він не має нічого із 1930-их, бо основна часть його архіву пропала в час війни /тоді й загинула його велика праця про форт.[епіанну] музику Барвінського/. Ромко Рудницький та його мати Марія Сокіл тепер шукають за такими листами в архіві Антона Р. Якщо щось вийде на денне світло, то Роман мене повідомить. До речі, доктор Витвицький питає, чи Ви маєте його давню статтю п. з. “С. Людкевич зблизька?” /Він міг би надіслати/. …

Із пошаною й щирим вітанням із весною.                 Ваш Р.Савицький, мол. –

18 квітня 2012

Високоповажана п. Зеню!

Посилаю в аудіо записі збірку музичних творів великого композитора Станіслава Людкевича. Є там твори різних років, всі, які походять із архіву мойого татка Романа, та і з моєї власної колекції. Я вже не молодий, і мені дуже залежить, щоб ці цінні речі збереглися, але не на чужині, а у рідному Львові. Тому-то посилаю їх на Вашу адресу.

          З різних джерел знаю, що Ви, ласкава пані, продовжуєте працювати над творчою спадщиною Вашого св. п. МУЖА, і за це Вам належить велика подяка і низький уклін. С. Людкевич належав до творчої когорти великого калібру, такого, якого ледви чи можна б сьогодні знайти в самій Україні, не кажу вже нічого про діаспору. Тому його твори треба зберігати із великою увагою.

З великою приємністю згадую хвилини, коли я відвідував Ваш цінний дім, щоб поспілкуватися з Вами на музичні теми, як то кажуть, “для духа святого”.

Із великою пошаною та музичним привітом

          Ваш        Роман Савицький мол.

П.С. Записи є давнішого походження, але їх можна у Вас продемонструвати або у Л.[ьвівському] радіо, або в Музею Соломії Крушельницької.

Роман Савицький був у курсі всіх справ нашого Музею. Як справжній друг радів нашим успіхам, переймався проблемами, намагався допомогти. Разом з листами ми систематично отримували від нашого адресата цінні матеріали про українських композиторів, співаків та музикантів діаспори, зокрема, невідомі нам статті про С. Крушельницьку в енциклопедіях, словниках та інших виданнях на Заході. Уже в 1997 році вони налічували 270 одиниць збереження! Серед подарунків були особливі та оригінальні. Приїхавши до Львова у серпні 1998 року, серед іншого Р. Савицький привіз … фрагмент балконної ложі “Metropoliten opera”! Тоді в Нью-Йорку розбирали стару будівлю оперного театру (того самого, який бачила Крушельницька ще у 1928 році!), і сьогодні, завдяки Савицькому, у фондах нашого музею зберігається його частинка.

Серед захоплень Романа Савицького – музикознавство, бібліографія, компонування музичних творів, кінематографія, поезія – особливе місце займала фотографія. У жовтні 2003 року в Музеї Соломії Крушельницької експонувалася виставка “Осінні елегії Романа Савицького”, де були представлені півсотні світлин нашого приятеля. І тут елегійно-іронічний стиль не зраджує автора, хіба що додаються до нього ностальгійні ноти. За словами митця, його фотографії, – “це світ великих мрій про рідний край у формі візуальної поезії про красу та силу, утривалених душею, посилених та побільшених любов’ю до Батьківщини. Бо ж Україна завелика для малих мрій!…” На виставці були представлені фото різних років – кадри родинної фотохроніки, домашні улюбленці, міські краєвиди, пейзажі України та Америки. А назви їх настільки промовисті, що характеризують не лише світ зацікавлень автора, а й передають його особистісні рефлексії: “Зв’язок поколінь: батько, мати, Міка”, “Любимчик “Сясьо”-ловець”, “Природа схоплена на “гарячому”, “Кремфорд розширює рамки екрана”, “Над Ринком панує Посейдон ще й  захищає Ратушу тризубом” …

Друга фотовиставка Романа Савицького-фотомитця демонструвалася в Музеї у грудні 2006 року і була присвячена Миколі Колессі. Свою назву “Микола Колесса – Маестро століття” вона отримала від заголовка статті Р. Савицького, опублікованій у газеті “Свобода” (США) до 95-ліття композитора (1998). Автор статті, який з великим пієтетом ставився до постаті і творчості Миколи Колесси, зі знанням справи окреслює його діяльність як диригента і педагога, майстерно вплітаючи в інформативну тканину особисті коментарі. І знову хочеться зацитувати:

“Під батутою маестра оркестрові шедеври Бетовена, Моцарта, Чайковського та інших композиторів, чеська музика і безліч прем’єр українських композиторів. У 1939 році він першим дириґував фортепіяновим концертом В. Барвінського, який згодом вважався загубленим (в наш час твір віднайдено). Перші звукозаписи “Кавказу” і “Заповіту” блискуче відображають ґеніяльність шевченкових текстів у сплаві з унікальною музикою С. Людкевича. Ця велич “Кавказу”, який досягнув рідкісних в українській музиці висот, була відображена дириґентом за допомогою унікального звуковидобуття: М. Колесса обдарований спеціяльним відчуттям епічно-патріотичного жанру…

Дириґентська паличка М. Колесси надихала музичне життя і спричинила ріст стандартів виконання. …  

Його колишні студенти тепер керують оркестрами оперних театрів, філармоній та хорами; їх так багато, що маестра справедливо вважають засновником окремої Львівської школи дириґування. … Свої знання й час він щедро дарував з тією великодушною посмішкою, яка граничить з благословенням.”

На виставці “Микола Колесса – Маестро століття” експонувалися світлини, зроблені Романом Савицьким під час перебування композитора у США (1994 р.), де патріарх української музики разом з  Дарією Гординською-Каранович, Василем Витвицьким та Любкою Колессою. Цікаво “схоплений” фотографом маестро у своєму робочому кабінеті (1998), пам’ятні фото з ювілейних концертів, присвячених 100-річчю М. Колесси (2003).

Кожен приїзд до Львова і прихід до нашого музею Романа Савицького був пов’язаний з якоюсь подією. Ми мали нагоду слухати надзвичайно цікаві лекції музикознавця про Соломію Крушельницьку в контексті його бібліографічних та фонографічних досліджень співачки, про “зірок” Голівуду з українським корінням, видатних музикантів різних національностей, життя і творчість яких була пов’язана зі Львовом. У грудні 2003 року в музеї Соломії Крушельницької відбувся концерт камерної музики за участі відомих музикантів – Петра Цегельського (скрипка) та Етели Чуприк (фортепіано),  ініціатором та організатором якого був Р. Савицький. Вступне слово і супровід концерту ще раз засвідчили його глибокі знання не лише в царині української музики, а й європейської класики, адже програму концерту складали твори Сезара Франка, Сергія Прокоф’єва, Моріса Равеля. Через кілька місяців 11 лютого 2004 року Р. Савицький виступив на науковій конференції, присвяченій 125-літтю Станіслава Людкевича, з цікавою доповіддю “Кавказ” у Львові знову”.

За словами професора Наталі Кашкадамової, Роман Савицький-молодший як музикознавець мав свою улюблену тему дослідження – “вивчав впливи українських мелодій та історико-літературних сюжетів на твори світової музики”. Яскравим прикладом такої праці стала передача на Львівському радіо “Віють вітри, віють буйні …” – захоплююча мандрівка мелодії української народної пісні від Лисенка до Ліста та до джазових імпровізацій ХХ століття.  Треба сказати, що у той час, початок 2000-х років, такий підхід до популяризації української музики був справжнім відкриттям не лише для любителів, але й для  професіоналів.

Бібліографія статей Р. Савицького, які стосуються С. Крушельницької невелика, проте дуже чітко відображає позицію автора та його професійні вподобання. Ще в 1960-х роках молодий музикознавець звернувся до дискографічної спадщини співачки, надрукувавши у часописах “Свобода” і “Новий шлях” замітку “Співає С. Крушельницька” (1964)  та відгук на доповідь С. Максимюка “С. Крушельницька і її фонографічна спадщина”, виголошену в Українській Вільній Академії Наук в Нью-Йорку (1965). У 2004 році Р. Савицький друкує бібліографічно-критичний есей “Американський портрет Соломії Крушельницької”, де подає спростування поширеної помилки щодо дати гастролей співачки у США. Автор статті, аналізуючи інформацію в німецьких лексиконах, праці американських дискографів, статті італійських музикознавців та матеріали українських дослідників, переконливо доводить, що гастролі С. Крушельницької у США відбулися у 1928 році, а інші дати (1927 та 1929) є помилковими. Свідчать про це і “матеріальні” докази, на які посилається Савицький – записи фірмою “Колумбія” українських народних пісень у виконанні співачки та фото артистки, зроблене у Нью-Йорку того року. Завершується стаття роздумами автора про плинність часу та людську пам’ять: “Особливо сильні пережиття так закорінені в нашій пам’яті, що мають властивість і дивну силу раз-у-раз повертати нас у те минуле. Такі переживання приковують нашу свідомість до цього минулого, котре для нас не втрачає ні актуальності, ні чару, і тим самим здатні зупинити час. У рівчаках історичних вже американських дисків та між рамками згаданого вже американського фото звичайно швидкохідний час – зупинився. І навіть в наші дні у тих предметах він владно повертає нас в рік 1928-ий. Він, той мінливий мент, спинився заради нас …”

Цей ліричний, і такий характерний для Романа Савицького монолог, з погляду дня сьогоднішнього звучить особливо проникливо, бо нагадує нам той час, коли він несподівано з’являвся на порозі музею, виповнюючи простір своєю присутністю, а нас увагою і доброзичливістю. Час, якого вже не повернути …

Галина Тихобаєва, заступник директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

У дні Шевченківських святкувань хочеться згадати її як продовжувачку традицій родини Крушельницьких у популяризації творчості Кобзаря. Як і її тітка Соломія, Одарка Бандрівська радо долучалася до знакових подій в музичному житті Галичини, до Шевченківських, Лисенківських святкувань, ювілейних урочистостей, благодійних концертів, вводячи у свій репертуар твори на тексти Кобзаря.

Зокрема, на “Святочному концерті в 66-і роковини смерті Тараса Шевченка”, який відбувся у квітні 1927 році у Стрию молода вокалістка з успіхом проспівала три солоспіви “На городі коло броду”, “Мені однаково”, “Ой стрічечка до стрічечки” на музику Миколи Лисенка.

Про Шевченкове свято у Станиславові у червні 1928 р. часопис “Діло” зазначав: “Гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтеліґентів. На загал свято вийшло дуже гарно. Незатерте захоплення викликав у слухачів спів п. Бандрівської, яка проспівала 4 пісні: Шевченка-Лисенка: “На городі коло броду”, Шевченка-Лисенка “Мені однаково”, Шевченка-Рахманінова “Полюбила я”, Шевченка-Лисенка “Ой стрічечка до стрічечки”. Гарний голос співачки і мистецьке виконання викликали ентузіазм у публіки, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

У концерті з хором товариства “Львівський Боян” (1932 р.) артистка успішно виконала сольну партію у кантаті “Радуйся, ниво” Шевченка-Лисенка.

На урочистостях в пам’ять 25-ліття смерті Миколи Лисенка 19 грудня 1937 року у залі Міського театру у Львові Одарка Бандрівська на високому професійному рівні репрезентувала три солоспіви на слова Шевченка “Гомоніла Україна”, “Садок вишневий”, “Ой, одна я, одна”. Станіслав Людкевич у рецензії на цей концерт відзначав що “Бандрівська і Голинський виконали свою ролю без заміту (зауважень – ред.), з виразним пієтизмом і були в тому часі у знаменитій формі”.

Матеріал підготувала О.Кирик, старша наукова співробітниця Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

Концерт був приватним і не отримав широкого розголосу у пресі того часу. Лише місячник “Українська музика” (жовтень, 1937, ч.8) у розділі “Хроніка” помістив коротку інформацію про цю подію: “Наша відома співачка Сальомея Крушельницька приїхала в липні до Галичини, на два місяці, відвідати свою родину. Була також в Сяноці і тут 29 серпня дала домашній концерт у приватному мешканні д-ра Карановича для вузької громади спеціально запрошених гостей. Відспівала Крушельницька цілу низку українських народних пісень, особливо з її рідного села (Біла коло Тернополя), а також три італійські пісні і викликала щире захоплення слухачів. Цікавилася теж громадянським життя, відвідала музей “Лемківщину” і збірку картин артиста Л. Ґеца“.

Ще одним джерелом інформації про цей концерт став спогад Ірини Добрянської “Соломія Крушельницька на Лемківщині”, вміщений у двотомному виданні Михайла Головащенка “Соломія Крушельницька. Спогади, матеріали, листування”, 1978 (Т.1, с.250-251).

Авторка спогаду Ірина Добрянська (1892-1980) – невтомна збирачка і дослідниця пам’яток народного мистецтва Лемківщини. Була однією з ініціаторів та засновників музею “Лемківщина” в Сяноку. У 1930-40-х роках працювала у цьому музеї. У 1950-60-х роках – наукова співробітниця Львівського музею етнографії і художнього промислу.

Зі спогаду І. Добрянської дізнаємося, що українська громада Сянока, доклала багато зусиль, щоб концерт С. Крушельницької відбувся у великій залі міста і був більш публічним, проте сяноцьке староство відмовилося надати приміщення, тому вирішили організувати “товариський вечір у гостинній домівці лікаря Карановича”. Про сам концерт І. Добрянська згадувала: “Почало вже смеркати, коли зійшлися гості. З’явилася серед нас Соломія Крушельницька. Була це жінка років за 60, висока, струнка, в темному вбранні, гладко зачесана, з усмішкою на устах. Пройшла вздовж кімнат, вітаючи всіх поклоном голови, сіла біля фортепіано.

“Що вам заспівати? – були перші її слова, у відповідь очима її просили: “Заспівайте, що ласка, ми дуже хочемо Вас почути”. Тоді Крушельницька просила погасити світло у цій кімнаті, де стояло фортепіано, та сказала, що акомпанувати буде сама. Прозвучали перші акорди, і почався концерт над концертами.”

І ось, врешті, наша знахідка в архіві М. Головащенка – спогади про концерт у Сяноку Олени Ванчицької, які свого часу через радянську цензуру дослідник не міг опублікувати.

Коротко про історію цих спогадів. Михайло Головащенко, зустрівшись у Львові з Іриною Добрянською, звернувся до неї з проханням надіслати детальніші спогади про Крушельницьку. Невдовзі дослідник отримав від неї листа такого змісту (подаємо зі скороченнями): “Львів 16.IV.1972. Вельмишановний Михайле Івановичу! Сповнюю обіцянку дану Вам у Львові та повідомляю Вас, що в моїх записах нічого більше про С. Крушельницьку та її виступи в Сяноку я не найшла. Зате звернулась я до знайомих, що тоді проживали в Сяноку та одержала письмо від Ванчицької Олени, що живе тепер в Австралії і копію цього письма шлю Вам: “Те, що я знаю про С. Крушельницьку є дуже скупеньке, але постараюсь дошукатися до джерела, бо родина Її живе. Соломія була в Сяноку приблизно в 1937 році, Їй було на моє око під 70 літ. Вона загостила до своєї сестрінки Стернюк-Каранович, якої муж був др. Володимир Каранович. … В Сяноці у Карановичів проспівала Соломія богато народних пісень, опрацьованих Лисенком, Леонтовичем і др. На кінець заспівала гимн “Ще не вмерла” – при чому на початку завважила як цей гимн співати:“бо ж це є боєвий виклик, а не плаксивий.” Соломія прибрала бадьору позу, наче б йшла до бою, вдарила по акордах /сама собі акомпаніювала/ і своїм могучим, дзвінким голосом в маршовому такті відспівала цей гимн. Так ніхто не співав і не співає – на жаль.”

У кінці листа І. Добрянська подала адресу О. Ванчицької, якою, очевидно скористався М. Головащенко. Про це свідчать збережені в архіві дослідника лист та рукопис О. Ванчицької “Жмуток спогаду про Саломію Крушельницьку”.

Подаємо уривок зі спогаду О. Ванчицької про концерт в Сяноку зі збереженням мови та транслітерації авторки: “Та все ж таки приблизно 1934 (ймовірно описка – Г. Т.) довелось стрінути Саломію Крушельницьку віч на віч в домі п. Карановичів в Сяноці. Дружина др. Карановича була донькою сестри Саломії. П. Карановичі зааранжували зустріч сяніцької громади з С. Крушельницькою. Важко устійнити тодішній вік С.К. Я віднесла враження може около 65 літ. В поведінці привітна, товариська, бадьора, граціозна, як і колись. Могутнім голосом проспівала низку пісень. На закінчення обіцяла відспівати гимн: Ще не вмерла Україна, але тільки тому, щоби показати як співати. Попередила таким обясненням: гимн співається бравурно, бо ж це визов і погроза ворогові, готовість до самопожертви за свободу, а закінчується надією і вірою в побіду. При акомпанементі фортепіану, на якому сама грала, дала незабутний зразок як треба співати гимн. І по сьогодні при співі гимну появляється перед моїми очима постать Соломії Крушельницької.”

Наступного дня після концерту, як згадував часопис “Українська музика”, Соломія Крушельницька відвідала музей “Лемківщина”, а також  побувала у майстерні художника Лева Ґеца. На згадку про цей візит художник подарував співачці графічний портрет Олекси Новаківського, який зберігається у фондах Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Підготувала Галина Тихобаєва

Попри все це, донедавна мало ще хто в Україні знав про Іру Маланюк, співачку, яка двічі – у Німеччині та Австрії була удостоєна почесного титулу Каммерзенгерін. Невелика книжечка доктора мистецтвознавства Стефанії Павлишин «Історія однієї кар’єри», завдяки якій українські меломани дізналися про свою знамениту краянку, лише частково висвітлює мистецький доробок цієї всебічно обдарованої артистки.

На свою Батьківщину Іра Маланюк приїхала після п’ятдесятирічної відсутності лише у 1994 році. Відтоді  бувала в Україні часто. Любила відвідувати Львів, де зробила свої перші кроки на оперній сцені, їздила у рідний Станиславів. У 1998 році вона стала почесним професором Львівської Національної музичної академії ім. М. Лисенка.

Часто у ці українські мандрівки Іра Маланюк запрошувала своїх приятелів, відомих у Європі музикантів,  членів Австрійського товариства шанувальників оперного мистецтва, яким хотіла показати рідний край та заохотити до співпраці з українськими митцями. Щоразу, приїжджаючи до Львова, Іра Маланюк приходила й до Музею Соломії Крушельницької. Гостя з Відня брала участь у відкритті багатьох музейних імпрез, у Музичному салоні Музею відбулася презентація німецькомовного видання книги спогадів співачки.

У 2022 році на прохання журналістки Анни Лодигіної, яка разом з польською телекомандою TVP World працює  над тревел-проектом про видатних українців у Європі, працівники Музею поділилися фондовими матеріалами про Іру Маланюк. Результатом цієї співпраці став фільм-оповідь про Іру Маланюк, який можна переглянути тут: https://youtu.be/zBD__aciqp4

У 1998 році, напередодні вісімдесятилітнього ювілею артистки, віденське видавництві «Ibera Verlag» видало книгу спогадів Іри Маланюк «Голос серця. Автобіографія співачки». Ці мемуари артистка написала німецькою мовою. Можемо вважати, що ця книга – український слід у світовій музичній мемуаристиці. Властиво Іра Маланюк зробила те, чого свого часу не змогли, або ж не захотіли зробити, С. Крушельницька, О. Мишуга чи М. Менцинський, які не залишили нам жодного «мемуарного рядка». Тільки один з відомих у музичному світі українців – тенор Михайло Голинський, поділився своїми спогадами з широкою аудиторією шанувальників оперного мистецтва

Пізніше «Голос серця» Іри Маланюк заговорив і рідною мовою – у 2001 році львівське товариство Ріхарда Вагнера видало ці мемуари в українському перекладі Алли Ільницької.

Автобіографію Іри Маланюк, без застереження, можна сприймати як добрий мистецький твір і важливий документ епохи. Досконала пам’ять та вміння аналізувати, гарний і послідовний виклад а також бажання представити хроніку свого артистичного життя, допомогли Ірі Маланюк створити вільну й достовірну розповідь, багату на життєві колізії і сюжети. Мемуари співачки – це вдумливе осмислення музично-сценічної кар’єри, це цікаві й влучні портретні характеристики. Це і роздуми артистки щодо нюансів віртуозності таланту партнерів І. Маланюк по оперній сцені, відомих диригентів, режисерів та композиторів. Це також і власна інтерпретація багатьох мистецьких явищ та політичних подій, що творить своєрідну історичну картину часу та «артистичного простору» Іри Маланюк.

Зважаючи на те, що український переклад цих спогадів вийшов невеликим накладом понад 20 років тому, впродовж певного часу будемо презентувати на сторінці “Соломія Крушельницька” у мережі Facebook уривки з 12 розділів книги спогадів Іри Маланюк, які проілюструємо фотоматеріалами із фондової збірки Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Ірина Криворучка, головний хранитель фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

4 травня 1843 р. у церкві Святого Миколая села Квашенина, що поблизу Добромиля (тодішнього Перемишльського воєводства), хрестили доньку о. Олексія Ґіжовського та Пелагії з Коростенських. Дівчинку нарекли Гоноратою Катериною (на честь бабусі з маминого боку; до речі, у свідоцтві записано – Каська). Обряд хрещення і миропомазання здійснював о. Михайло Людкевич, парох розташованого неподалік села Тростянець. Як виявилось згодом, того дня о. Людкевич хрестив… свою майбутню невістку, дружину сина Рандольфа Михайла Пилипа, і маму нашого композитора.

Ось короткі біографічні відомості, які читаємо на сторінках монографії Зеновії Штундер “Станіслав Людкевич. Життя  творчість”.

Олексій Ґіжовський народився 23 березня 1814 р. у селі Вишатичі. Після навчання у школі та гімназії він вступив у 1838 р. до Львівської духовної семінарії та Львівського університету. Цікаво, що ще у сільській школі О. Ґіжовський заприятелював із Михайлом Вербицьким; ця щира дружба тривала аж до смерті композитора.

Після висвячення о. Олексій Ґіжовський працював по селах Добромильщини: Квашенина, Улюч, Іскань, П’яткова Руська, Явірник Руський. Останні дев’ять років життя був парохом у селі Улично біля Дрогобича, де й помер 21 листопада 1888 р.

О. Ґіжовський був одружений з Пелагією Коростенською, дочкою пароха села Квашенина о. Атаназія Коростенського. У шлюбі народилось шестеро дітей (чотири дочки і два сини), з яких найстаршою була Гонората (1843-1928).

Михайло Людкевич народився 1 квітня 1809 р. в селі Кописно або сусідньому містечку Риботичі (теж Перемишльського воєводства). Після закінчення школи й гімназії у 1830-1834 роках він продовжував навчання у Львівській духовній семінарії. Був одружений з Марією Гронзевич, дочкою священика о. Степана Гронзевича і Марії з роду Лапицьких. Після закінчення семінарії працював у різних селах Добромильщини, а в 1838 р. став парохом села Тростянець, де й прожив із дружиною до кінця своїх днів. Помер о. М. Людкевич 30 листопада 1881 р.

В о. Михайла і Марії Людкевичів було семеро дітей: три сини і чотири дочки. Батьком Станіслава Людкевича став середущий син – Рандольф Михайло Пилип (1837-1905).

Як бачимо, обидва дідусі С. Людкевича навчались у Львівській семінарії в різний час. Отож, познайомитись могли лише тоді, коли почали виконувати свої душпастирські обов’язки. На жаль, немає жодних відомостей про те, як зустрілись майбутні батьки композитора. Адже після здобуття у 1858 р. педагогічної освіти Пилип Людкевич викладав у школах Самбора, Перемишля, Немирова на Львівщині, а від 1867 р. – у новій двокласній школі в Ярославі. А родина Ґіжовських з 1850 по 1874 рік мешкала в селі Явірник Руський (як бачимо з мапи, села розташовані на досить великій відстані). Шлюб Пилипа Людкевича з Гоноратою Ґіжовською, за поданням З. Штундер, відбувся 14 квітня 1871 р. в домі нареченої.

Мар’яна Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Захід відбудеться 22 січня 2023 о 14:00 в меморіальному музеї Станіслава Людкевича.

Станіслав Людкевич понад 40 років співпрацював із хоровим товариством “Львівський Боян” – як композитор, диригент, член правління, піаніст, музичний критик, співак-хорист. Свого часу він писав, що товариство “для мене остає все одним з найсимпатичнійших і найдорожчих, якому хотів би я присвятити найкращу частину моїх думок і змагань”. Саме робота з “Бояном” давала Людкевичу можливість пізнати таємниці хорового письма й почути звукове втілення своїх творчих задумів. Адже цей колектив був першим виконавцем майже усіх хорових творів композитора – відмініатюр до розгорнутих вокально-симфонічних полотен.

В особистому архіві Людкевича зберігаються численні матеріали, які ілюструють цю тривалу й багатогранну співпрацю: документи, фото, програми концертів, рукописи й друковані видання музичних творів, пам’яткові речі.

Наша розмова ще не розпочалася, як Оксана сіла за рояль та почала грати й запрошувати слухачів для імпровізації з нею. Композиторка каже: “Якщо музику не випустити, то не можу спати” і одразу розповідає пов’язану з цим традицію: Оксана завжди вірила в приказку ”як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш”, тому завжди о 12 годині бігла до роялю, щоб заграти, бо весь наступний рік хотіла грати. Камерна кімната почала наповнюватися музикою і теплими емоціями. Модерувала цей вечір піаністка, експертка Львівської національної філармонії та старший науковий співробітник музею Станіслава Людкевича Марта Кузій.

Як і годиться, розмову із гостею розпочали із запитання чому вибір впав саме на музику. У сім’ї композиторки ніхто не був музикантом, але була бабуся, яка побачила у ній талант і відправила до хорової музичної школи “Зоринка”, яка вимуштрувала Оксану і саме там вона зрозуміла, що хоче бути музиканткою. Це сталося саме завдяки їхньому керівникові, який фанатично і з любов’ю ставився до своєї справи. Як розповідає Оксана: їхній викладач зумів створити “міні-державу” із дітей, які були так віддані музиці, що якби він сказав їм піти на москву, то вони пішли б. Потім Оксана продовжила свій шлях у Школі мистецтв імені Ігоря Герета, а після у Тернопільському музичному училищі. Композиторка каже, що освіта є величезним плюсом, адже завдяки ній з’являється відчуття форми, гармонії, музичної логіки.

Далі мова зайшла за унікальність і сучасну класичну музику. Марта Кузій зауважує, що треба бути досить сміливим, щоб писати і виконувати музику в такому стилі, як пише композиторка в академічному середовищі, але Оксана віджартовується й кажу, що не вважає себе сміливою, бо пише музику в тональності. Винайти щось унікальне, своє можна лише тоді, коли не шукаєш засоби, а коли музика йде від серця, бо лише наша фантазія необмежена. Тут ми послухали перший твір музикантки, написаний у 9 років та іншу композицію, написану вже в училищі.

• Чому людина обирає такий шлях сучасної класичної музики?

“Тут не я обирала шлях, а шлях обрав мене”, – відповідає Оксана. Раніше вона пробувала написати щось в додекафонії, але це було повністю проти її природи: найкраще в неї виходило писати в тональності. Композиторка розповідає одну історію, коли вона написала фантазію для двох флейт на фортепіано в імпресіоністичному стилі, яку виконали в Кракові, а в Україні ні, бо сказали: “Як можна писати музику в тональності у 21 столітті?” Після цього вона на деякий час залишила композицію до того моменту, поки музика сама не полилася з неї. Вона остаточно зрозуміла, що її “душа співає в тональності”.

• Що Ви відчували, коли Вашу музику не сприймали?, – запитує Марта.

“Хотілося попрощатися з композицією”. Цікаво те, що Оксана ніколи не навчалася на композиції, хоча її запрошував Ігор Щербаков (голова Національної Спілки композиторів України) у Київ на навчання, вона все-таки вона обрала фортепіанний відділ у Львові. На запитання “Кому подобається Ваша музика?” Оксана відповідає, що усім, крім професійних музикантів. З однієї сторони, її музика професійна та масова, а з іншого – це кітч.

“Якби треба було ідентифікувати себе якось до конкретного стилю, то скоріш за все це була б неокласика”, – каже Оксана і додає, – “цей стиль не є чимось чистим, бо музика більш схильна до мінімалізму. Вона проста, але зачіпає”. Саме неокласика може дати трохи спокою, особливо тоді, коли навколо хаос, тривога і багато стресу.

Під час зустрічі ми послухали декілька творів Оксани Стечишин у її виконанні: “Колискова”, “Ностальгія” та ранні її твори.

На запитання “Як можна зрозуміти, що твоя музика точно твоя?” Оксана розповідає цікаву ситуацію з свого студентського життя: якось, коли вона навчалася в музичному училищі, вона придумала музичну тему і думала, що вона геніальна та єдина в своєму роді. Коли дівчина прийшла до своєї викладачки та заграла мотив, вона зіткнулась з величезним розчаруванням, адже це виявилась тема 9 симфонії Дворжака. Тому, мабуть, обізнаність та якомога більше аналізу музичних творів є шляхом до того, щоб віднайти власний музичний стиль.

Оксана Стечишин вирізняється своєю відкритістю до музикування, кооперацій, але їй іноді складно знайти когось, щоб просто пограти. Вона зауважує, що академічні музиканти дуже закомплексовані й відірвані від життя, мають багато обмежень і блоків. На запитання “Де б Ви хотіли, щоб виконували Вашу музику і яка цільова аудиторія?” відповідає, що це точно не консерваторія: повинен бути камерний зал, де люди сидять на м’яких подушках п’ють чай і відпочивають, а музика має їх заряджати та надихати.

Наших гостей ми завжди ми запитуємо про творчість під час війни, адже цікаво як професійні музиканти реагують на такі кризові обставини. Оксана розповіла, що перші два місяці була у фрустрації і майже нічого не пам’ятає, але грати та писати вона не могла. Вона згадує, як дізналась про новину про більш ніж 100 загиблих дітей у війні і якось у фейсбуці вона наткнулась на вірш Мар’яни Савки “Спи, моя ластівко”. В цей момент її емоції вилились у музику до вірша, який став колисковою для дітей України.

Цього літа Оксана задумала і втілила ідею видати ноти до українських пісень для дітей. Зараз всі діти співають “Ой у лузі червона калина…”, “Стефанію” і саме це треба використовувати, щоб пришпилювати любов до музики. Крім цього, недавно Оксана Стечишин видала обробку до різних українських пісень під назвою “Нумограй”, твори з яких ми також пограли цього вечора, запросивши до гри слухачів із залу.

Наприкінці відкриємо інтригу: то коли ж композитор щасливий? На це питання Оксана одразу відповідає, що тоді, коли його музику грають! Для Оксани композиція – це про самовираження і про те, щоб залишити якийсь слід, щоб бути почутою. Такими контрастними бувають відповіді музикантів! Ця зустріч залишила теплу і відкриту атмосферу, а після неї слухачі мали змогу поімпровізувати за роялем разом з Оксаною. Запрошуємо слідкувати за новинами, адже це не остання зустріч у проекті “Правнуки Людкевича”!

Христина Марчак