У дні Шевченківських святкувань хочеться згадати її як продовжувачку традицій родини Крушельницьких у популяризації творчості Кобзаря. Як і її тітка Соломія, Одарка Бандрівська радо долучалася до знакових подій в музичному житті Галичини, до Шевченківських, Лисенківських святкувань, ювілейних урочистостей, благодійних концертів, вводячи у свій репертуар твори на тексти Кобзаря.

Зокрема, на “Святочному концерті в 66-і роковини смерті Тараса Шевченка”, який відбувся у квітні 1927 році у Стрию молода вокалістка з успіхом проспівала три солоспіви “На городі коло броду”, “Мені однаково”, “Ой стрічечка до стрічечки” на музику Миколи Лисенка.

Про Шевченкове свято у Станиславові у червні 1928 р. часопис “Діло” зазначав: “Гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтеліґентів. На загал свято вийшло дуже гарно. Незатерте захоплення викликав у слухачів спів п. Бандрівської, яка проспівала 4 пісні: Шевченка-Лисенка: “На городі коло броду”, Шевченка-Лисенка “Мені однаково”, Шевченка-Рахманінова “Полюбила я”, Шевченка-Лисенка “Ой стрічечка до стрічечки”. Гарний голос співачки і мистецьке виконання викликали ентузіазм у публіки, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

У концерті з хором товариства “Львівський Боян” (1932 р.) артистка успішно виконала сольну партію у кантаті “Радуйся, ниво” Шевченка-Лисенка.

На урочистостях в пам’ять 25-ліття смерті Миколи Лисенка 19 грудня 1937 року у залі Міського театру у Львові Одарка Бандрівська на високому професійному рівні репрезентувала три солоспіви на слова Шевченка “Гомоніла Україна”, “Садок вишневий”, “Ой, одна я, одна”. Станіслав Людкевич у рецензії на цей концерт відзначав що “Бандрівська і Голинський виконали свою ролю без заміту (зауважень – ред.), з виразним пієтизмом і були в тому часі у знаменитій формі”.

Матеріал підготувала О.Кирик, старша наукова співробітниця Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

Фольклористична діяльність З. Штундер не була предметом спеціального розгляду етномузикознавців, але є дослідження про її участь у фольклорних експедиціях у контексті становлення музичної фольклористики як навчальної дисципліни у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка. Маю на увазі дослідження Ліни Добрянської про фольклористичну експедицію Львівської консерваторії в село Івана Франка в 1958 р. [2], в якій участь З. Штундер детально розписана і належно оцінена: до статті додані виписки 31 архівного документу з документації Львівської державної консерваторії, а також інтерв’ю авторки статті із Зеновією Костянтинівною.

Початки фольклористичної роботи З. Штундер  припадають на 1958 р., коли молода аспірантка Київської консерваторії повернулася до Львова і розпочала тут педагогічну роботу на кафедрі теорії музики Львівської консерваторії. Саме цей факт як вихідний пункт своїх фольклорних зацікавлень  Зеновія Костянтинівна сама неодноразово фіксує у спогадах [7, 26; 8, 226].

На час початку її педагогічної праці у Львівській консерваторії не було кафедри музичного фольклору, але робилися перші спроби практичної польової фольклористичної роботи. Ініціатором цієї справи став учень Ф. Колесси у Львівському університеті, відомий згодом фольклорист і філолог Ярослав Шуст, який на той час працював у консерваторії на кафедрі теорії музики  і з 1954 р. почав організовувати фольклористичні експедиції. Початок педагогічної роботи З. Штундер на кафедрі, очолюваній С. Людкевичем, співпав з активізацією цього напрямку діяльності кафедри і новий молодий педагог з великим інтересом для себе долучилася до цього процесу. Про це вона згодом згадує: «Від 1957 року я повернулася до Львова, стала викладати в консерваторії і асистенткою С. Людкевича та зайнялася фольклористикою. Питаннями народної творчості на кафедрі історії, теорії і композиції цікавилися С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович. Проте минуло десять років від смерті Ф. Колесси, а в Західній Україні ніхто збиранням і дослідженням народної музики більше не займався. Тому саме С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович дуже підтримували старання і заходи колишнього студента Філарета Колесси з Львівського університету Ярослава Шуста, який почав працювати у Львівській консерваторії як фольклорист. Вони дуже цікавилися нашими записами і розшифровками народної музики. Схвалював нашу працю і ректор консерваторії Микола Колесса. С. Людкевич купив нам портативний магнітофон, а багато записів і розшифрованих мною пісень взяв до хрестоматії народних пісень, над якою працював. Ми почали експедиції в кінці січня 1958 року з Франкового села Нагуєвичі, а продовжували літом на Гуцульщиині, де нам помагав філолог, уродженець одного зі сіл, в яких ми записували народні пісні – Лук’ян Вардзарук. Наші експедиції на Гуцульщину і в інші райони Західної України тривало до 1961 року» [8, 22].

Документальні свідчення про ці фольклорні експедиції містить об’ємна папка матеріалів машинописних копій документації (протоколи засідань кафедри теорії музики і композиції, звіти про наукову діяльність кафедри, інформації про наукову роботу членів кафедри, індивідуальні звіти С. Людкевича та ін.) кафедри історико-теоретичної кафедри, яка зберіглася серед домашнього архіву Станіслава Людкевича у меморіальному музеї композитора у Львові. Оригінали копійованих документів знаходяться нині у фонді Львівської консерваторії (Р-2056) Державного архіву Львівської області. Машинописні копії робилися, очевидно, для документації кафедри  і ознайомлення з ними через завідувача членів кафедри.

Перша експедиція за участі З. Штундер (друга в загальному переліку здійснених на той час) відбулася у січні 1958 р. За її спогадами, «нас цікавило передусім чи співають ще в Нагуєвичах ті пісні, які колись, багато років тому, записував з голосу Франка Ф. Колесса і М. Лисенко. Ми їх почули і записали, а я розшифрувала. Крім сучасних варіантів улюблених Франкових пісень записали й багато інших (весільні, обжинкові, веснянки, колискові, коломийки, балади, ліричні). Записи прослухували С. Людкевич, Р. Сімович і І. Гриневецький» [9, 167]. У протоколі засідання теоретичної кафедри 22 лютого 1858 р. сказано про цю експедицію: «Тов. Шуст інформує кафедру про висліди фольклорної експедиції до села Івано-Франкове. Записано біля 50 цікавих пісенних зразків, а зокрема повний цикл весільних ладканок. Замітніші фольклорні матеріали записано від Розалії Котик-Столяр (60 рок), сліпого Бутяка Михайла (73 роки) – особливо цікаві зразки баладного характеру та ін». Цікаво, що в документі мовиться (мабуть, помилково) про село Івано-Франкове, яке належало до Яворівського району Львівської області і до 1946 р.  називалося Янів.

Здійснені З. Штундер транскрипції музичного матеріалу експедиції (тобто виклад у вигляді нотного запису на папері), збереглися у приватній колекції Л. Добрянської і у згаданій вище статті про цю експедицію дослідниця дала таку фахову оцінку цим транскрипціям: «У цілому ж, музичні нотації З. Штундер виконані на достатньо високому рівні, незважаючи на те, що при цьому вона здобувала чи не перший свій транскрипторський досвід. Відсутність практичних навиків дослідниця, очевидно, компенсувала тим, що детально ознайомилася із різними збірниками народної музики. У кожному разі, її нотації високо  оцінили члени історико-теоретичної кафедри (і, зокрема, С. Людкевич), які попередньо прослухали аудіоматеріал» [2, 131]. На думку дослідниці, експедиція в Нагуєвичі 1958 р. «стала особливою подією для галицької етномузикології другої половини ХХ століття. Працівники Львівської державної консерваторії З. Штундер та Я. Шуст, незважаючи на молодість та недосвідченість, спромоглися відновити систематичну збирацьку діяльність у Галичині, продовжуючи традиції своїх славетних попередників» [2, 133].

Наступна експедиція відбулася влітку 1958 р. За «Спогадами з мого життя» З. Штундер, для цієї експедиції, яка тривала з 23 липня по 2 серпня 1958 р., С. Людкевич за власні гроші купив магнітофон. «23 липня 1958 року о дев’ятій годині ранку ми з Я. Шустом виїхали зі Львова. Їхало нас тільки двоє, зупинилися і ночували в Коломиї. Шуст був нездоровий, а я втомлена двиганням семи клунків. 24 липня приїхали в Космач. Я мешкала в родини Боб’яків. […] У Космач до нас приїхав Іван Майчик, студент консерваторії, диригент. У нашій роботі нам допомагав також Лук’ян Вардзарук, товариш Д. Павличка, філолог. […] 27 липня ми ходили у село Ставник і записали від 85-літнього мешканця цього села пісню про панщину, а його син грав на сопілці Там само ми записали найкращого на Гуцульщині трембітаря Семчука» [7, 27 – 30]. Четверта експедиція відбулася в серпні 1959 р.

Засіданні кафедри теоретичної кафедри Львівської консерваторії 15 жовтня 1959 р.  цілком було присвячене  здобуткам фольклорних експедицій. Насичений фактами документ яскраво висвітлює і участь З. Штундер у експедиціях, і  в опрацюванні нагромадженого фольклорного матеріалу. Серед поданих Л. Добрянською виписок з документації, долучених до статті, цього документу нема, тому  вважаю за доцільне повністю навести його тут:

«ПРОТОКОЛ

засідання фольклорної комісії від 15 жовтня 1959 р.

Присутні: тт. Людкевич С.П., Сімович Р.А., Гриневецький І.О., Шуст Я.І., Штундер З.К., Стельмащук С.І. та студент Кушніренко.

Денний порядок: Прослухання і розшифровка фольклорних записів.

Проф. Людкевич пояснює причину засідання. Члени консерваторії відбули вже чотири фольклорних експедицій і зібрали досить поважну скількість матеріалів. Ці матеріали вже декілька разів прослуховано і розшифровувано. Зараз завдяки кропіткій роботі асистента тов. Штундер З.К. велика частина записів розшифрована. Наше завдання сьогодні прослухати ще раз магнітофонні записи, порівнати з розшифровкою і вибрати цікавіші зразки. Перед тим просить товаришів, що приймали участь в фольклорних експедиціях поінформувати присутніх про місце і час запису відповідних зразків.

Тов. Шуст пригадує, що зібрано записи чотирьох фольклорних експедицій, перша з них відбулася ще 7 і 8 листопада 1954 року. Участь в ній приняли: тт. Шуст і тодішній студент Стельмащук [Йдеться про Степана Стельмащука (1925 – 2011) – педагога, хорового дириґента, композитора і фольклориста. – Я. Г.]. Були в Пустомитах Львівської області і записали 61 різножанрових мелодій. Друга експедиція відбулася в січні 1958 року, в якій приняли участь т[овариші] Шуст, Штундер і Ковалик [Мовиться про Івана Івановича Ковалика (1907 – 1989) – українського мовознавця і педагога, з 1950 р. – завідувача кафедри української мови Львівського університету. – Я. Г.]. Там також записано вже магнітофоном понад сотню різножанрових матеріалів. Третя експедиція відбулася 20 липня 1958 року село Космач на Гуцульщині. В цій експедиції прийняли участь тт. Штундер, Шуст і студент Майчик [мовиться про Івана Майчика (1927 -2007) – дириґента, фольклориста, композитора і  педагога. – Я. Г.]. Там записано також багато цікавих зокрема інструментальних зразків. Четверта експедиція відбулася при кінці липня і на початку серпня 1959 року і в ній приняли участь тт. Шуст і Кушніренко [Андрій Кушніренко (1933 – 2013) – хоровий дириґент, громадський діяч, композитор, фольклорист, педагог. – Я. Г.]. В загальному під час усіх експедицій записано біля 330 зразків. З черги присутні прослухали магнітофонні записи з Космача, і порівнали з розшифровкою складеною тов. Штундер. Стверджено що розшифровка зроблена правильно, особливо з записів трембіти і вокальних творів. Натомість сопілкові записи треба перевірити і уточнити. Проф. Людкевич стверджує, що зроблено поважну роботу, яку тепер треба вміло використати.

Проводив С. Людкевич.

Протоколував І.Гриневецький»

Окрім польової роботи в експедиціях та розшифровки  пісенного матеріалу, З. Штундер помагала С. Людкевичу в підборі матеріалу і укладання «Хрестоматії народних пісень», над якою композитор працював довгий час, але так і не встиг завершити. За дослідженням Л. Добрянської, «до укладання «Хрестоматії українських народних пісень (мелодій) впорядкованих за ладотональною будовою» Людкевич приступив орієнтовно у 1957 році. Як свідчать консерваторські звіти, її перший варіант (який вміщував близько півтисячі пісень) був завершений не пізніше 1961, а можливо, й швидше, вже 1960 року. Робота над нею ще кілька разів поновлювалася протягом 60-х років, проте до друку справа так і не дійшла (на сьогодні опубліковане тільки вступне слово до хрестоматії)» [3, 45].

У звітах про роботу кафедри, інформаціях про виконання членами кафедри наукових робіт кінця 50-х – початку 60-х років ХХ ст., які були укладені С. Людкевичем як завідувачем кафедри і збереглися в домашньому архіві композитора, лейтмотивом проходить інформація про фольклорну наукову роботу З. Штундер як педагога кафедри, зокрема і в справі укладу хрестоматії. Так, у «Звідомленні керівника теор[етичної] композиторської кафедри в 1959 навчальному році», позначеного датою 4 липня 1959 р. зафіксовано: «Асистент кафедри тов. Штундер і члени Шуст відбули фольклорну експедицію і записали відповідну кількість народних творів. Ці записи зараз розшифровуються і опрацьовуються. Асистент кафедри т. Штундер співпрацювала у складанні хрестоматії укр[аїнських] нар[одних] п[ісень] для ладотонального аналізу і виготовила ряд докладів і рецензії». У недатованій (судячи зі змісту – початку 1960-х років) «Інформації про виконання наукових робіт членами теор[етично] ком[позиторської] кафедри» за З. Штундер числиться: «1) Співпраця при «Хрестоматії нар[одної] творчості». 2) Праця над дисертацією. 3) Розшифровки фольклорних записів. 4) Нарис про наукові роботи С. П. Людкевича». А у «Тематиці наукових робіт членів теоретико-композиторської кафедри ЛДК», датованому 24 лютого 1961 р.,  у науковому навантаженні «асистента» З. Штундер зазначено: «Фольклорні експедиції і розшифровка записів та співпраця над «Хрестоматією української народної пісні». Л. Добрянська зазначає, що, транскрибуючи пісні після здійснених експедицій, З. Штундер виписувала звукоряди для хрестоматії С. Людкевича [2, 130].

Фольклористичні експедиції  за участю З. Штундер мали величезне значення для розвитку фольклористики загалом і розбудови навчальної дисципліни «народна творчість» у Львівській консерваторії зокрема. Адже саме після проведених експедицій до у навчальний процес у консерваторії ввели  музично-етнографічну практику. Що ж стосується ролі експедицій для розвитку фольклористики в Галичині того часу, то слушно  констатують  про це І. Довгалюк та Л. Добрянська :«Фактично експедиційні виїзди 1958 – 1961 років відзначилися не лише першими власне звуковими записами фольклору, зробленими силами працівників і студентів вишу, але й відкрили у Галичині еру магнітофонних записів, яка прийшла на зміну «епосі фонографа», стала новітнім кроком у вивченні народної музики» [4, 7].

Ще один напрям тогочасної наукової праці Зеновії Штундер теж певною мірою пов’язаної з фольклором – це її участь у роботі Комісії по підготовці творів академіка Ф.Колесси до друку. Ця комісії працювала при Львівській консерваторії з кінця грудня 1954 р., під керівництвом того-таки Я. Шуста за участі інших тогочасних педагогів (,Любові Коссак, Йосипа Волинського, Марії Білинської, Софії Грици, Ярослави Колодій, Дарії Колесси-Залєської, Арсенія Котляревського, згодом Стефанії Павлишин, маючи на меті багатотомне видання наукової спадщини Ф. Колесси.  Серед домашнього архіву С. Людкевича у львівському меморіальному музеї композитора, є канцелярська книга у світло-коричневій м’якій картонній обкладинці. На наклейці на початковій обкладинці книги написано вручну заголовок фіолетовим чорнилом: «Книга протоколів Комісії по підготовці творів акад. Колесси до друку». Книга містить рукопис 38 протоколів засідання Комісії за період від 30 грудня 1954 до 2 січня 1959 р.. З цих документів, які нині опубліковані [1], прочитуються перипетії роботи комісії, яка кількаразово міняла проект видання, а врешті підсумком всієї цієї роботи став виданих у Києві 1970-1971 р. три книги праць і одна книга творів Ф. Колесси.

Діяльність Комісії неодноразово обговорювалася  на засіданні кафедри теорії музики і С. Людкевич був освідомлений і знайомий з її роботою. Осінню 1957 р. підготовка видання стала частиною наукової роботи кафедри історії та теорії музики, а С. Людкевич і З. Штундер увійшли до складу комісії. Протокол № 27 засідання Комісії від 16 вересня 1957 р. вперше фіксує серед присутніх і учасників комісії З. Штундер і відтоді вона регулярно бере участь у засіданнях. Однак, протоколи, на жаль, не фіксують докладніше характеру і здобутків її роботи у цій комісії.

Уся описана фольклористична діяльність З. Штундер була контрапунктом до її роботи над кандидатською дисертацією «Народно-ладові основи гармонії М. Лисенка», над якою почала працювати ще в 1954-1957 р. як аспірантка Київської консерваторії під науковим керівництвом спочатку Миколи Вілінського, потім – Пилипа Козицького, а захистила її 1966 р. Великий вплив і на вибір матеріалу і на певні погляди дослідниці мав і С. Людкевич, якого З. Штундер теж вважає науковим керівником свого дослідження. Нині кандидатська дисертація З. Штундер видана окремою монографією [6]. За її змістом очевидно, що робота хоч і пов’язана з фольклором, але спрямована більше на дослідження так важливого для історії української музики співвідношення фольклору і професійної композиторської творчості на прикладі гармонічної мови обробок М. Лисенка та її впливу на оригінальну композиторську творчість (зокрема на «Музику до «Кобзаря») основоположника української музичної класики. Своїм корінням тематика роботи З. Штундер сягає проблем, порушених у  працях С. Людкевича «Націоналізм в музиці» (про «новий стиль» лисенкових обробок народних пісень) та «Форма солоспіву у Лисенка (спроба аналізу)» (щодо тісного взаємозв’язку і впливу лисенкової обробки народних пісень з музичною інтерпретацією поезій Шевченка) і докладним науковим аналізом, по суті, доводить слушність людкевичевих поглядів. Основну частину роботи становить систематизований аналіз застосування у Лисенківських обробках натуральних мажору і мінору, гармонічному мінору, і т. зв. народних ладів (дорійський, фрігійський, лідійський, міксолідійський) і мелодичної одноголосної модуляції завдяки зміні ладової опори при ладовій перемінності. Аналогічні прийоми, виявлені при аналізі обробок, дослідниця відстежує і в оригінальних творах М. Лисенка.

С. Людкевич написав відгук на дисертацію З. Штундер з рекомендацією до захисту, в якому серед іншого дав таку оцінку праці: «Критичний огляд і аналіз головних народних характеристичних ладів української пісенности і порівняння їх за аналогічними зразками оригінальної творчости Лисенка проведена ясно і переконливо, а наведені музичні зразки вибрані доцільно. Як головні позитивні риси дисертації треба назвати: 1. Точне, чітке розмежовання ріжних ладових проблем та детальний розгляд кожної проблеми зокрема; 2. Змагання до всебічного освітлення природи кожного ладу у зв’язку з другими компонентами музики, формою, жанром пісень, 3. Чітка конкретність та доцільний добір музичних зразків для порівняльного аналізу» [5, 635].

Отже, на початках педагогічної роботи та період довершення кандидатської дисертації (1958 -1966), важливою ділянкою роботи Зеновії Штундер була її фольклористична діяльність, яка проявилася в участі в фольклорних експедиціях, здійснюваних тоді Львівською консерваторією, опрацюванні (транскрибуванні) зібраних експедиційних матеріалів. Роль цих експедицій була значна у двох вимірах: після тривалої перерви  ці експедиції відновили  польову експедиційну фольклористичну роботу, яку до війни провадили корифеї української фольклористики (Ф. Колесса, В. Гнатюк та ін.), а також розпочали  застосовувати для цієї праці магнітофон, який прийшов на зміну колишньому фонографу; по-друге,  незаперечний успіх  проведених експедицій завдяки З. Штундер розширив  ділянку фольклористичних дисциплін, які викладалися тоді у консерваторії ще й  музично-етнографічну практику. Важливо, що сам факт  проведення експедицій загалом, як і зокрема уміла транскрипторська діяльність З. Штундер  здобула високу оцінку представників тодішньої історико-теоретичної кафедри консерваторії (зокрема С. Людкевича). Крім того, З. Штундер була пов’язана з іншими науковими проектами, які в тій чи іншій мірі мали стосунок до фольклору – робою над «Хрестоматією народних пісень», яку готував тоді С. Людкевич, та Комісії по виданню наукової спадщини Ф. Колесси. Певний вплив  фольклористична робота  зробила і на  подальшу наукову роботу самої Зеновії Костянтинівни, зокрема на її кандидатську дисертацію, хоч тематика дисертації була спрямована більше на взаємозв’язок фольклору з професійною композиторською творчістю.

Література:

1. Горак Я. Історія видання наукової спадщини Філарета Колесси в 50 х – 70х роках ХХ століття / Яким Горак // Етномузика: Збірник статей та матеріалів з нагоди 175-річчя Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка / Редкол.: Кияновська Л. (голова), Бермес І., Гельбіг А. та ін.; Упоряд. В. Ярмола. – Вип 15. – Львів, 2019. – С.128 – 142 (+ додаток С. 194 – 227).
2. Добрянська Л. Експедиція Львівської консерваторії в село Івана Франка / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2007. – Число 2: збірка статей та матеріалів на честь ювілею Івана Франка / Упоряд. Б. Луканюк. – С. 123 – 147 (Наукові збірки ЛДМА ім. М.В. Лисенка, випуск 14).
3. Добрянська Л. Музично-фольклористична діяльність Станіслава Людкевича у Львівській консерваторії (1939 – 1979) / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2008. – Число 4: збірка статей та матеріалів на честь 100-ї річниці збірника «Галицько-руських народних мелодій» Йосипа Роздольського та Станіслава Людкевича /Упоряд. І. Довгалюк. – С. 37 -56 (Наукові збірки ЛНМА ім. М.В. Лисенка, випуск 21).
4. Довгалюк І, Добрянська Л. Львівська етномузикологія від джерел до сьогодення / Ірина Довгалюк, Ліна Добрянська // 25-ліття кафедри музичної фольклористики та Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології: історія – перспективи – доробок: Бібліографічний покажчик / Упоряд. І. Довгалюк; Редкол. І. Пилатюк (гол. ред.), Б. Луканюк та ін. – Львів, 2019. – С. 5 – 22.
5. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / Упорядкування, редакція, переклад і примітки З. Штундер. – Т.2. – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – 816 с. (Історія української музики. Випуск 5).
6. Штундер З. Народно-ладові основи гармонії Миколи Лисенка /Зеновія Штундер – Львів – Жовква: Місіонер, 2015. – 176 с.
7. Штундер З. Спогади з мого життя / Зеновія Штундер. – Львів: Місіонер, 2012. – 48 с.
8. Штундер З. Спогади про Станіслава Людкевича / Зеновія Штундер // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – Львів- Жовква: Місіонер, 2010. – С. 225 – 233.
9. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість / Зеновія Штундер. – Том 2 (1939 – 1979). – Львів – Жовква: Місіонер, 2009. – 360 с.

Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею Станіслава Людкевича

Однією з важливих ініціатив «Сокола», до якої був залучений С. Людкевич, стала істотна допомога і сприяння у заснуванні у Львові першого українського навчального музичного закладу – української консерваторії, який по заснуванні отримав назву «Вищий музичний інститут» і з цією назвою увійшов в історію української музичної культури. Втручання «Сокола» в справу організації інституту припало на непевний період, коли сформований 1901р. «Союз Боянів »(згодом, з 1903 р., перейменований на «Союз співацьких і музичних товариств») через дворічні проблеми із затвердженням статуту ніяк не міг почати свою діяльність. Це втручання  не тільки заповнило час очікування, але й інтенсивною діяльністю пришвидшило підготовчий процес так, що із затвердженням статуту «Союзу» усе було вже підготоване і заклад швидко був введений в життя.Робота «Сокола» у справі організації Вищого Музичного Інституту уЛьвові тривала приблизно рік – від початку червня 1902 до початку липня 1903 років. Ґрунтовне документальне освітлення цих подій дають рукописні матеріли, які збереглися у 312 фонді (фонд «Сокола») Центрального Державного Історичного Архіву у Львові: це – книга протоколів товариства «Сокіл» (справа 38) та матеріали музичної комісії товариства (справа 47). Тексти останніх в повному обсязі були опубліковані автором цих рядків[1].

Поштовхом до залучення «Сокола» в процес організації у Львові навчального музичного закладу стала публікація в газеті «Руслан» статті «Музична консерватория» без підпису автора. Стаття, констатуючи проблему змарнованих музичних талантів українців у Галичині внаслідок відсутності можливості надати їм фахову музичну освіту, інформувала також про пороблені заходи щодо організації консерваторії: «З таким переконаєм, люди інїциятиви і рухливости, які ґрупують ся коло львівского «Сокола», піднесли гадку заснованя «Музичної консерваториї», яка дала би нащіймолодїжи нагоду до музикального образованя. Інїциятори розглянули ся докладно між обставинами, з якими треба числити ся і зваживши обережно всї доклади за і противоснованя нової інституциї, запевняють, що наша консерватория могла би розпоряджатиперворяднимиучительскими силами і придбати вкротцї знатне число учеників»[2].. Найкраще, на думку автора статті, консерваторію відкрити при товаристві «Боян»: «На жаль, Боян» в послїднімчасї не проявляє тої енерґії і підприємчивости, якою відзначав ся з початку, тож і піднесену гадку основаня музичної школи, чи консерваториї, прийняв з байдужою здержаностею»[3].

Публікація у «Руслані» обговорювалася на VI засіданні «Сокола» 7 червня 1902 року. Реферував справу голова товариства Альфред Будзиновський[4] і наслідком дискусії стала організація музичної комісії при товаристві, у склад якої ввійшли Роман Ганінчак, Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Ярослав Вітошинський (заступник предсідателя), Роман Цеглинський (предсідатель) і Тадей Купчинський. Названа комісія мала займатися справою створення у Львові української музичної консерваторії. 7 червня 1902 року позначена «Картка членьска ч. 645», підписана головою «Сокола» Альфредом Будзиновським та секретарем Денисом Кучикою, яка засвідчує членство С. Людкевича у «Соколі». Цей документ зберігається нині серед домашнього архіву композитора[5].

Перше засідання музична комісія провела 11 червня 1902 року. На засіданні Я. Вінцковський та І. Боберський клопоталися кількістю учнів для майбутньої консерваторії, Д.Кучика сумнівався у фінансовій спроможності товариства подолати таку справу. А. Будзиновський висував ідею звернутися за підмогою до львівського антрепренера, полякаЛюдвікаГеллера, який в той час займався організацією у Львові філармонії. Ця думка наштовхнулася на різкий протест присутнього на зборах С. Людкевича щодо співпраці з поляками через «неприхильність для нас консерваториїпольскої» (консерваторії Галицького Музичного Товариства). С. Людкевич висловився також щодо відсутності фахових музикантів, які б могли викладати в утвореній консерваторії. Сказане композитором на цьому засіданні стало основними постулатами його статті «Кілька слів про потребу засновання українсько-руської музичної консерваторії у Львові», опублікованої на шпальтах «Діла» в листопаді 1902 р. Розв’язок проблеми відсутності кваліфікованих музичних вчителів у Львові С. Людкевич вбачає в тому, що «якраз консерваторія дасть у нас ініціативу і почин до вироблення фахових сил в найближчому часі»[6], а на початках можна буде скористатися силами чужинців, національні меншини яких так багато представлені в  музичній культурі Львова.

21 червня відбулося друге засідання музичної комісії. На ньому Будзиновський виклав план науки в консерваторії, який би мав охоплювати три напрямки: спів (хоровий, сольний, хоровий церковний), гру на інструментах (фортепіано, струнні, «бляшані», флейта, гобой, кларнет), теорію («засади музики, гармонізація, контрапункт, істория музики»). Доповідач протягом всього засідання настирливо наполягав на потребі з’ясувати обсяг науки в кожному напрямку – «чого має вчити ся в загалї». Тому «Др[уг] Будзиновский (ст[арший]) ставляє формальне внесенє, щоби віднестись до Відня, Праги, Петербурга і до Лисенка в справі надісланя нам плянів науки, щоби відтак хтось з членів комісиї ті пляни перевів на нашу мову і комісиї на засїданюпредложив. На тоєДр[уг] Людкевич декляруєсь написати до Лисенка а заразом повідомлює, що його знакомий з Петербурга обіцяв надіслати нам плянтамошноїконсерваториї. Др[уг] Купчиньский бере на себе вистараня ся плянївконсерваториї в Празї» [Підкреслення в автографі. – Я.Г.]. С. Людкевич справді написав листа до Микола Лисенка, як і обіцяв на засіданні.Це був, очевидно, перший з двох листів С. Людкевича до М. Лисенка, який, за дослідженням З.Штундер, не зберігся, як і відповідь М. Лисенка на нього[7].

Вперше напрацювання музичної комісії оприлюднені на дев’ятому засіданні старшини товариства 25 вересня 1902 року. За протоколом, на засіданні «Д[руг] Людкевич здає справу з дїяльностисекциї музичної. З причини що пляни ще не виготовленї, понеже не було часу обняти в так короткім часї зібраного материялу як також з причини браку грошагодї буде так скоро сю справу ввести в житє і ставить внесенє: старшина ухваляє що наколиконсерватория буде могла стати о власних силах тогдї може відорвати ся від Сокола і в міру фондів посїданих зверне Соколови вложений в єїоснованя капітал. Принято»[8].

У протоколі першого засідання старшини «Сокола» 10 грудня 1902р. склад музичної комісії зафіксовано такий: «гол[ова] Вахнянин, члени Ганінчак, Зазуляк, Людкевич, Доманик, Вінцковский, Купчиньский»[9]. На засіданні тієї ж комісії 15 грудня  1902 р. А. Будзиновський повідомив про консультації щодо створення консерваторії в Намісництві, а С. Людкевич повідомив про отримання планів наук з різних консерваторій і для укладання на їх основі плану науки і статуту української консерваторії обрано комісію в складі Анатоля Вахнянина (затвердженого відразу ж головою музичної комісії), Ярослава Вітошинського, С. Людкевича.

Справа просувалася дуже скоро: вже на четвертому засіданні «Сокола» 25 березня 1903 року інформувалося: «Комісия ся [музична. – Я.Г.] ухвалила заложити висший інститут музичний. Тїснїйшуорґанїзацию віддано дд. Вахнянинови, Вітошиньскому, Людкевичови і Волошинови. Они мають уложити статут, реґулямін і плян науковий а відтак ся комісия відлучить ся від товариства. Принятовнесенє друга А. Будзиновского, щоб все, що ся комісия ухвалить, поставити на фірму тої школи, яку ся комісия ухвалить заложити»[10]. Наведена цитата вперше документує назву «Вищий музичний інститут» 15 березня 1903 р. – отже задовго до того, як інституцію під такою назвою ухвалить відкрити «Союз співацьких і музичних товариств».

2 травня 1903 року намісництво затвердило статут «Союзу співацьких і музичних товариств у Львові», а 10 червня 1903р.засновники «Союзу співацьких і музичних товариств»  підписали і опублікували за кілька днів у пресі «Відозву»[11]. Цей документ, повідомляючи широкому загалові мету товариства, закликав до вступу в члени і до участі у перших загальних зборах «Союзу…», призначених на 28 червня того року. Згідно протоколу цих зборів, «П[ан] Людкевич порушує квестиюзаснованя школи музичної «Союза» і порозуміти ся з тов[ариством] «Сокіл», яке в тій справі дещо зробило»[12], Пропозицію С. Людкевича доручити виділові створення музичної школи ухвалено зборами.Цікаво, що композитор говорить тільки про музичну школу «Союза», хоча вже в березні «Соколом» було ухвалено заснувати «Вищий музичний інститут» і С. Людкевич, без сумніву, знав про це. Яка була причина такого повторного вирішення вже вирішеної справи залишається загадкою. Зазначимо також, що серед протоколів «Союзу співацьких і музичних товариств» назва «Вищиймузичнийінститут» буде оприлюднена лише на засіданні виділу 6 липня 1903 року.

Після проведення Перших загальних зборів «Союзу співацьких і музичних товариств» 28 червня 1903 року, товариство «Сокіл», вважаючи свою функцію сповненою, поступово відходить від справи утворення консерваторії. На сьомому засіданні старшини товариства 9 липня 1903 року «на внесеня д[руга]Доманика ухвалили передати справу руської консерваториї «Союзови Боянів», щоби він заняв ся щиро сею справою і ввели єї як найскорше в житє і щоби звернуло «Соколові» ті кошта, які він дотепер поніс. Принято»[13]. Після цього повідомлення справа утворення консерваторії зовсім зникає зі сторінок документації «Сокола». А на засіданні виділу «Союзу співацьких і музичних товариств» 8 грудня 1904 р[14]. очільника «Сокола» Альфреда Будзиновського було прийнято в члени «Союзу». До слова, взаємини С. Людкевича з А. Будзиновським триватимуть і згодом: серед домашнього архіву композитора зберігся лист колишнього очільника «Сокола», позначений 1927 р.

Після участі у Музичній комісії «Сокола», контакти композитора з товариством хоч і нерегулярно, та все ж мали місце.

При «Соколі» існувало також музично видавництво «Наші звуки», редактором якого був композитор Ярослав Вінцковський (Ярославенко). Дослідник життя і творчості Я.Ярославенка Василь Лаба так окреслює долю видання: «На засіданні виділу «Сокола» 23 травня 1903 року було вирішено видавати орган «Наші звуки», який вийшов на кошти Вінцковського (100 корон), а решту біля 30 корон покрив «Сокіл». Надалі видавати це видання було доручено Вінцковському. До грудня 1903 року він видав три випуски. 6 квітня 1905 року Вінцковський знову був обраний редактором сокільського видання «Наші звуки», а згодом «Сокіл» продав йому це видання»[15]. Видавництво видало дещо з української музичної літератури, зокрема і хор С.Людкевича до слів Т. Шевченка «Закувала зозуленька» (видання зберіглося в домашньому архіві композитора[16]). У першому числі альманаху «Артистичний вістник» 1905 р. С. Людкевич разом з В. Садовським опублікували розгорнуту статтю-рецензію «Наші видавництва і музикалії за останні літа (1900 – 1905)», в якій дали ґрунтовну оцінку виданням «Наших звуків». Частину статті з цією оцінкою писав В. Садовський, в якій про хор С. Людкевича сказано: «У композиції С. Людкевича до слів Шевченка «Закувала зозуленька» послужився композитор для змалювання смутку дівчини-самітниці мотивом народної «Сирітки», приноровивши її вдатно, хоч подекуди в претензійній гармонізації, до слів Кобзаря.Лиш, мабуть, через недогляд коректи попалися між іншими ось такі дивовижі: по закінченні пісні стоїть астериск, а в дописі сказано: Dacapomormorando! А що в пісні не подано доки (нема fine), то виходить, що ся пісня просто безконечна! Та й само mormorando (по-нашому — шепотом, воркотом — мов вода журчить), зближене в музиці до tremolo, справді не вказує ясно на спосіб виконання пісні в хорі»[17].

В 1911 р. С. Людкевич написав для «Сокола» дві музичні композиції. Передовсім, це «Запорізький похід» – марш для духового оркестру на тему пісні «Ой йшли наші славні запорожці» з нагоди крайового здвигу «Сокола», що відбувся у Львові 10 вересня1911 року. У домашньому архіві композитора нині зберігається 3 тексти цього твору: видання твору, здійснене у Львові (без вказівки року) для фортепіано в 4 руки під назвою «Ой йшли наші славін запорожці»[18];  автограф С. Людкевича олівцем оркестрової партитури з назвою «Запорізький похід» («Ой йшли наші славні запорожці») на Краєвий здвиг «Сокола» 1911 р[19]; аранжування людкевичевого твору для духового оркестру, здійснене Б. Шейком[20]. За вказівкою З. Штундер, транскрипція для фортепіано в 4 руки була здійснена композитором 1914 р.[21] Також композитор створив «Кантату на честь Івана Боберського, голови товариства «Сокіл», однак твір не зберігся.

1911 року С. Людкевич створив також марші для духового оркестру на теми пісень «Гей, там на горі Січ іде», «Сміло, други», «Гей не дивуйтесь», «Розвивайся ти, високий дубе», «Гей хвалився». Як свідчить З. Штундер, подаючи їх в каталозі творів С. Людкевича, ці марші «грали до виконання вправ палицями і походу»[22]. Однак, самі твори не збереглися.

В 1914 р., коли в Галичині, а зокрема у Львові, відзначався 100-літній ювілей з дня народження Т. Шевченка, Товариство «Сокола-Батька» організувалоШевченківський Здвиг (або Великий Здвиг) – краєвий здвиг руханкових, пожежних і стрілецьких товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», УСС та інших, що відбувся 28 червня 1914 р. у Львові[23]. У ньому взяло участь  від 12 до 23 тисяч осіб з Галичини  і Буковини. Здвиг готувався відповідним комітетом, в складі якого були Кирило Трильовський, Дмитро Катамай, Іван Боберський, Семен Горук та ін. Програма цього Здвигу зберіглася серед домашнього архіву С. Людкевича[24]. В рамках Здвигу відбувся напередодні, 27 червня 1914 р. у Спортивній Палаті у Львові  концерт за участю співака Модеста Менцинського, мішаного хору «Львівського Бояна», чоловічого хору «Бандурист» та військового оркестру 9-ого піхотного полку з Перемишля. На концерті з промовами виступили Кирило Трильовський, Іван Боберський, а свої поезії читав Богдан Лепкий. У програмі концерту прозвучали і твори С. Людкевича – обробка пісні «Чорна рілля ізорана» (у виконанні хору «Бандурист») та перша частина «Кавказу» (у виконанні «Львівського Бояна» з оркестром). У рецензії на концерт В. Садовський так писав про виконання творів: «Хоральні точки так мішаного хору Львівського Бояна (а) Вахнянина: «Купальний хоровід» іб) Людкевича: «Кавказ»«Іч. Прометея» (оба хори з орхестрою) як і мужеського хору Бандуриста (а) Людкевича: «Чорна ріляізорана», хор a capella іб) Лисенка: «На прю» з орхестрою) – вийшли так бездоганно і гарно виконані, що годі би розсуджувати, котрому хорови дати вінець першенства. Котрі із відспіваних композицій бульше припали ширшій публиці до вподоби, то тут подекуди менше рішала музична вартість композицій і її виконання, а більше легкий уклад або специяльна артистична структура. Чи не найбільше вражіння зробила на публіку народна пісня: «Чорна ріляізорана» в дуже складнім і викінченім обробленню Людкевича, відспівана з великим смаком і ніжністю.[…]На похвалу хорів і мішаного і мужеського треба сказати, що оба виказали вишколення, солїдну працю, богацтво добрих, зіспіваних, згідних в силі і кольорі голосів і дуже добрий смак артистичний своїх дириґентів. Коли так слухаєш бездоганно виконаних продукцій тих двох взірцевих співацьких дружин Львівського Бояна і Бандуриста, можна тїшитися тим проявом, що і на нашій землі, не при політиковання, еконмічннеспільничання і господарське союзничання, – що все  безвідклично конечне до істнованя нації, – цілі численні дружини знаходять смак і потребу культурного й артистичного змагання на полі музики.

1925 р. виповнювалося 25 років композиторської праці С. Людкевича. Як відомо, композитор не хотів окремо відзначати цю дату. ЇЇ своєрідним відзначенням став Шевченківський концерт у львівському «Народному Домі», в якому вперше було повністю виконано «Кавказ» С. Людкевича. Після виконання було зачитано низку вітань і вітальних телеграми, які донині зберігаються у домашньому архіві композитора[25].Є серед них і вітання від товариства «Сокола-Батька».

Отже, контакти С. Людкевича з товариством «Сокіл» були багаті подіями. Контакти ці не були регулярними і стосувалися не тих граней діяльності товариства, які були пов’язані з розвитком фізичної культури, військової справи, скільки з справами ближчими інтересам С. Людкевича – розвитком музичного життя і закладення основ української музичної освіти у Галичині. У сфері співпраці на музичному ґрунті контакти були дуже різносторонні – участь у Музичній комісії, у видавництвах «Сокола», концертних частинах сокільських «здвигів». Пошана товариства до С. Людкевича найбільше виявилася у тому, що воно прийняло композитора до лав своїх членів, а також надіслало йому привітання з 25-літтям творчої діяльності.

Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства,
старший науковий співробітник музею.

[1] Горак Я. Товариство «Сокіл» і заснування Вищого музичного інституту у Львові // Українська музика. – Львів, 2013. – № 1 (7). – С. 37 – 54.

[2] Музична консерваторія // Руслан.–  1902. – № 94. –  28 квітня (11 травня). –  С. 1.

[3] Музична консерваторія // Руслан.– 1902. – № 94. –  28квітня  (11 травня). –  С. 1 – 2.

[4] Центральний Державний Історичний Архів у Львові (далі – ЦДІАЛ). – Ф. 312 («Сокіл»). – Оп. 1 – Спр. 38. – Арк. 161.

[5] Львівський меморіальний музей Станіслава Людкевича (далі – ЛММСЛ). – Інв. № 3607.

[6]Людкевич С. Кілька слів про потребу заснування українсько-руської музичної консерваторії у Львові // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. / Упоряд., ред. З. Штундер. – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – С. 256.

[7]Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. –Т. 1: 1879 – 1939. – Львів: ПП «Бінар, 2000», 2005. – С. 158.

[8] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 165.

[9] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп.1 – Спр. 39. – Арк. 10.

[10] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 15.

[11] Відозва // Діло. 1903. – № 121. –  2 (15) червня. – С. 3. – Підписано: У Львові дня 10 червня 1903. Основателї: Проф. Волод. Шухевич, Др. Стефан Федак, Ярослав Витошинський, ОлександерБережницкий, Роман Ганінчак, Стан. Людкевич.

[12] Книга протоколів  Музичного товариства імені Миколи Лисенка /Упоряд. Я. Горак. – Тернопіль: Астон, 2014. – С. 75.

[13] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 21.

[14] Книга протоколів  Музичного товариства імені Миколи Лисенка /Упоряд. Я. Горак. – Тернопіль: Астон, 2014. – С. 83

[15] Лаба В. Творець українських маршів Ярослав Ярославенко: життєвий та творчий шлях. – Львів, 2000. – С. 21 – 22.

[16] ЛММСЛ. – Інв. № 387, 1695

[17] Людкевич С. Наші видавництва і музикалії за останні літа (1900 – 1905) // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / Упоряд., редак. З. Штундер. – Т. 2. – Львів: Видавництво М. Коць., 2000. – С. 359.

[18] ЛММСЛ. – Інв. № 1658.

[19] ЛММСЛ. – Інв. № 1771.

[20] ЛММСЛ. – Інв. №1692.

[21]Штундер З. Т.1. – С. 604.

[22]Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і  творчість. – Т.1. – С. 604.

[23]Докладний опис перебігу свята дивись у публікаціях:На Здвиг // Діло. – 1914. – № 141. – 27 (14). Червня. – С. 1 Ювилейний Здвиг // Діло. – 1914. – № 142. – 29 (16) червня. – С. 3 – 4

[24] ЛММСЛ. – Інв. № 2591.

[25] ЛММСЛ. – Інв. № 1970.

У родинному архіві Станіслава Людкевича (фонди Меморіального музею композитора) зберігаються Щоденники та Спогади його молодшої сестри Олени Людкевич-Кашубинської. Вони охоплюють значний часовий період (1896-1953), написані польською мовою і лише один – українською.

У цих матеріалах О. Людкевич-Кашубинська описує не лише історію власного життя, а й змальовує час, в якому це життя тривало. Олені випала складна доля: вона пережила дві світові війни, політичні переслідування родини, міжнаціональну ворожнечу, вимушене переселення з рідних місць. Усі ці світові катаклізми вона зафіксувала на сторінках мемуарів. Наведемо лише декілька прикладів. Ось рядки із записів періоду Першої світової війни. Тоді Олена з матір’ю майже три роки провели на чужині, спочатку в містечку Вадовиці Краківського воєводства, пізніше у Вінер Нойштадт під Віднем, а далі у Відні (брата Станіслава й чоловіка, Дмитра Кашубинського, мобілізували в армію, вони були в складі залоги Перемиської фортеці, а згодом потрапили до російського полону).

“Папа Римський в ім’я Христового вчення закликає до миру. Проте чи хтось його слухає? Навіщо ж тоді релігія, богослужіння, храми, навіщо це все, коли можливе мільйонне взаємознищення, коли лаври та інші трофеї перемоги здобуде той, хто більше уб’є людей” (02.02.1915 р.)

“Я навчилась багатьох корисних речей. Наприклад, ввічливість, ґречність і т.п. нісенітниці треба було залишити в спокійному передвоєнному житті в Галичині. Тепер треба всюди йти пробоєм, аби тільки вперед. Щоб роздобути півкілограма цукру, доводиться годину-дві чекати перед магазином у натовпі, який пильнує Wachman [поліцай – М.З.]. Найкритичніша мить, коли почуєш вибухове слово “augverkaut” [розпочати продаж – М.З.]. Якщо з якоїсь причини немає Wachman’а, тоді усі мчать наввипередки. Боже мій! Я, що звикла завжди поступатись, на днях влетіла до магазину як бомба, бо розгін був такий великий, що не змогла стриматись. Було в цьому щось принизливе і водночас комічне, коли продавщиця намагалась заспокоїти товариство, в якому, на жаль, знаходилась і я. Коли очікую трамвай, думаю лише про те, щоб увійти першою і зайняти місце на лавці. Культура!” (07.11.1916 р.)

У роки Другої світової війни Кашубинські перебували в Ярославі. У травні 1942 р. О. Людкевич-Кашубинська писала: “Переживаємо другу війну, страшнішу, бо від неї нікуди не можна втекти, як то було в 1914 р.”.

Підготувала до друку М. Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Переклад з польської М. Зубеляк

Попри офіційні титули, звання й посади – це була енергійна, яскрава особистість, постійно сповнена цікавих ідей та планів. З перших днів роботи Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Стефанія Павлишин була нашою порадницею, щирою приятелькою, натхненницею в реалізації численних задумів.

Стефанія Стефанівна Павлишин – це ціла епоха в українському музикознавстві. Ерудиція, принциповість, неймовірна працездатність, відвага, цілеспрямованість, почуття гумору… сукупність цих якостей творить портрет унікальної особистості музикознавця-педагога-лектора-критика, яка завжди перебувала в центрі подій культурно-мистецького життя не лише Львова, України, а й світу, надихала і спонукала до дії.

Стефанія Стефанівна Павлишин народилася 20 травня 1930 р. у м. Коломия тепер Івано-Франківської області. Батько й мати були дуже музикальні і свою доньку в 6 років віддали навчатися в музичну школу при товаристві ім. М. Монюшка. У 1945 р. батька – Стефана Павлишина заарештували органи НКВС. У тому ж році С. Павлишин закінчила музичну школу і переїхала до Львова. Вступила на фортепіанне відділення Львівського музичного училища (тепер – Львівський музичний фаховий коледж імені Станіслава Людкевича). У 1947 р. закінчила вечірню школу 10-річку, а у 1949 р., завершивши фортепіанне (у Е.Кашиної), а також три курси теоретичного відділення училища, вступила на 2-й курс історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії. Повний курс пройшла за три роки і у 1952 р. отримала диплом з відзнакою (керівник дипломної роботи “Проблема лібрето радянської опери” А.Котляревський). Рівночасно від 1949 р. працювала у музичних школах Львова (№ 1 і № 2 та вечірній), допомагаючи в утриманні родини (мала молодшого брата і сестру). Батько повернувся із Комі у 1956 р. важко хворим.

Отримавши рекомендацію в аспірантуру, навчалася в аспірантурі Київської консерваторії, у 1955 р. захистила кандидатську дисертацію “Творчість Д.В.Січинського” (науковий керівник П.Козицький). У 1953-54 рр. працювала тут як викладач історії української музики. У 1954-1985 рр. – викладала у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка, професор (з 1983). Вела курси історії зарубіжної музики, сучасної української, музики народів СРСР, семінари з сучасної музики та спеціалізацію з музикознавства. Доктор мистецтвознавства (1981 р., докторська дисертація на тему “Тенденції розвитку західної музики ХХ ст.”) З 1985 р. на творчій роботі, член Спілки композиторів від 1957 р. У 1992-98 рр. голова секції мистецтвознавства, з 1998 р. – голова секції культурології Західного наукового центру НАН України, член правління Спілки композиторів України, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Почесний доктор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка (2010). До останніх днів життя перебувала в центрі мистецьких подій, активно їх обговорювала, ділилася планами…

Серед найважливіших тем наукових праць вченої особливе місце займали проблеми композиторської творчості ХХ ст. в усіх можливих аспектах: творчість американського композитора Чарльза Айвза, експериментальні пошуки метра нововіденької школи Арнольда Шенберґа, а також – художні звершення останніх десятиріч, зокрема, американських авторів Джорджа Крамба, Джона Кейджа, Мортона Фелдмена та інших, приділяла особливу увагу слов’янським школам, польській і чеській. Окреме місце посідала в її дослідженнях українська музика, представлена у широкому і різноплановому історичному ракурсі – від галицької школи кінця XIX ст. до творчих звершень останніх років, поданих крізь призму світового мистецького процесу, у тісному взаємозв’язку з ним, але водночас трактованого як неповторний вияв національного духу, до найновіших процесів, які формують обличчя національної музичної культури сьогодення. Автор близько 20 монографій, зокрема, про Д. Січинського, В. Барвінського, В. Сильвестрова, І. Соневицького, М. Кузана, С. Туркевич-Лісовську, Ч. Айвза, А. Шенберга, Іру Маланюк, понад 300 статей.

Не пам’ятаємо її пригніченою чи розчарованою, а лише повною енергії і молодечого запалу. Такою залишиться у наших серцях СТЕФАНІЯ СТЕФАНІВНА ПАВЛИШИН. Світла їй пам’ять!

Роксоляна Мисько-Пасічник, колишня студентка Стефанії Павлишин.

Отець Кипріян Хотинецький (1866-1942) народився в сім’ї священника Іоанна Хотинецького. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Перемишлі. Після висвячення був катехитом (вчителем Закону Божого) у школах Ярослава. По смерті батька у 1906 р. став парохом в Ярославі. Упродовж усіх років свого перебування на парохії о. Хотинецький величезну увагу приділяв громадським обов’язкам. Був співзасновником Товариств “Руська Бурса” (при якому побудували великий дім-гуртожиток для українських учнів з навколишніх місцевостей, які навчались у школах Ярослава), “Родина”, “Просвіта”, Повітового об’єднання кооперативів у Ярославі. Отець Хотинецький став фундатором великого будинку для дітей-дошкільнят, якими опікувались сестри Служебниці Пресвятої Діви Марії.

Інформація з книжки: о. Богдан Прах. Слава во вишніх Богу: під покровом Ярославської Богоматері “Милосердя Двері”. Варшава: Український Архів, 1996.

Життя о. Хотинецького, змальоване в першу річницю смерті 1943 р.

Я була ще дитиною, коли до Ярослава прибув о. Кипріян Хотинецький. Він був катехитом у школі на Лежайському передмісті, якою керував мій батько. Молодий, елегантний красень, добре вихований – був надзвичайно симпатичним і бажаним співпрацівником цієї школи. Людина щирого серця. Пам’ятаю, як підчас хвороби батька, відвідував його кожного свого приїзду. Для нас, дітей, мав найсердечніше слово, для учнів – найприхильніше зацікавлення.

Я теж стала ученицею о. Хотинецького, довгі роки черпала з його цінної науки. О. Хотинецький став катехитом жіночої виділової школи і єдиним професором української мови, якій до цього часу ніхто не приділяв уваги. Учениці майже не вміли читати, соромились цього, втікали з уроків української, бо думали, що ніколи її не знатимуть. О. Хотинецький із справжньою добротою і зрозумінням заспокоїв переляканих дівчат, зумів збільшити відвідуваність. Отож, навчання налагодилось і дівчата із задоволенням слухали свого професора.

Години науки релігії викликали найбільше зацікавлення. Ми почули історію Церкви, про Службу Божу. Навіть сьогодні, хоча з того часу проминули літа, не раз під час Богослужіння згадую, як улюблений професор пояснював значення кожної молитви.

О. Хотинецький володів надзвичайно гарним, лагідного звучання голосом.

Отець Кипріян Хотинецький став парохом після смерті о. каноніка Іоанна Хотинецького. Як колись піклувався про нас, учнів, так тепер став опікуном всієї парафії, про яку по-батьківськи дбав до останніх хвилин життя. Був співзасновником багатьох інституцій в Ярославі; належав до тих людей, які викликають не лише захоплення, а й любов. …

Отець Хотинецький умів кожному допомогти, нікого не скривдив, прощав навіть ворогам як справжній священник і велика людина.

Скільки людей завдяки о. Хотинецькому змогли утриматись на своїх посадах. Лише не кожен зумів це оцінити, забував про вдячність.

Отець канонік як добрий батько, трохи нас розпещував. Ми звикли ні про що не дбати, особливо про дозвіл влади на влаштування концерту або вечірки, бо все це полагоджував парох. Наші заходи в Ярославі надзвичайно подобались, і заслуга в цьому о. Хотинецького. У нас був рух, свобода, веселощі. Як гостинний господар він вітав кожного, намагався зробити перебування приємним, для кожного мав прихильне слово, сердечний усміх, був невичерпним у своїй доброті й привітності. Ці вечірки влаштовували на дохід бурси Св. Онуфрія, для дошкілля-захоронки.

Розпочалась Друга світова війна. Мій улюблений парох почав підупадати на здоров’ї. Незважаючи на це, свої священичі обов’язки виконував до останнього. А вони були нелегкими. Свідчить про це такий факт: коли одному священнику, який співслужив з ним, в останні хвилини був підпорою і опікуном, запропонували зайняти його місце, – той відмовився.

Пам’ятка до річниці смерті о. Хотинецького

Смерть нашого пароха осиротила всіх. Вже не поцікавиться моїми справами, вже не поспівчуває, як колись. Все проминуло, все відійшло… Залишиться лише пам’ять, залишаться будівлі, засновані ним інституції. Ми з гордістю можемо згадувати, що серед нас жив і працював винятковий чоловік. Велика людина, доброчинець, чиє життя було суцільною самопожертвою і працею для інших.

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Коротка біографічна довідка. Олена Стефанія Людкевич (в заміжжі Кашубинська) народилась 1881 р. в с. Уличне біля Дрогобича, в домі батьків матері – Пелагії та о. Олексія Ґіжовських. Освіту отримала спочатку у жіночій виділовій школі в Ярославі, далі в жіночому вчительському семінарі у Перемишлі, здала екзамени з правом викладання в народних школах з українською і польською мовами навчання. Опісля деякий час працювала в народній школі ім. С. Сташіца (в якій батько, Пилип Людкевич, був довголітнім директором). У жовтні 1905 р. О. Людкевич вийшла заміж за інженера Дмитра Кашубинського; подружжя мешкало в різних містах Галичини. Куди чоловіка скеровували по роботі, зокрема в Ярославі і Перемишлі. У травні 1946 р. внаслідок акції “Вісла” Кашубинські опинились у Львові, де спочатку мешкали на Знесінню, а згодом у будинку по вул. Мірецького, 40. У 1962 р., після смерті чоловіка, Олена переїхала у новозбудований дім брата по тодішній вул. Військовій, 7. Померла 7.05.1971 р. у Львові, похована на Янівському цвинтарі

Рукописні матеріали О. Людкевич-Кашубинської свідчать про справжній літературний хист авторки. Дар спостереження, уміння зафіксувати на папері свої думки, переживання, роздуми – проглядають з кожної сторінки. Літературне обдарування можна вважати родинною прикметою. Адже старший брат Олени, Станіслав Людкевич, не лише писав блискучі розвідки, статті як філолог і музикознавець, а й володів поетичними здібностями і свого часу належав до українського літературно-мистецького об’єднання “Молода Муза”.

Свої записи О. Людкевич-Кашубинська вела польською мовою, лише один Щоденник – українською.

Нижче подаємо уривки із першого Щоденника, що має назву “Tajniki serca mego”, в українському перекладі.

Ярослав, квітень 1886 р.

Я народилась 10 липня 1881 р. в Уличному. Про своє дитинство не можу багато розповісти. Зростала тут, тому це місце для мене наймиліше і найгарніше.

Пригадую, що вакації ми проводили у Дідуся в Уличному. Ці хвилини ніколи не забуду. Дідуся запам’ятала мало. Мені здається, що це був високий чоловік, вже дуже сивий, зазвичай ходив сумний і мовчазний. Як зараз бачу ту білу плебанію з великим садом, який її оточував. Збоку стояла велика конюшня з’єднана зі стодолою, вкрита, як зазвичай, стріхою, на якій гніздилась пара лелек. Часто їздила возом по сіно або траву. Віз був запряжений волами, з яких одного страшенно боялась, бо брикався як тільки його виводили з конюшні. Під кінець вакацій ми знову їхали додому, і так минав рік за роком.

Ось надійшли останні вакації, проведені в Уличному. Пам’ятаю, коли ми мали від’їжджати, Дідусь казав закликати нас до своєї кімнати. Довго нас повчав, давав відповідні настанови, а мама дуже плакала. Мій дитячий розум не міг збагнути, що вже ніколи більше не побачу старенького Дідуся і любе Уличне.

Мій батько є директором [школи] на Лежайському передмісті. Мама з дому Ґіжовська. У мене лише один брат, який зараз навчається у VIIкласі гімназії. Хлопець надзвичайно гарний і добрий, однак часами злючка та запальний.

Початкову освіту ми отримали у батька, потім Сташка віддали на рік до школи. Йому було важко, тому мама замешкала з нами у місті. На останніх вакаціях вона повернулась до передмістя, ми були самі на квартирі. Однак тепер щодня їздимо до школи, бо ходити далеко.…

Нині наш Страсний четвер. У домі метушня, як звичайно перед святами. Свята вже близько, проте надворі зовсім негарно. Декілька днів тому було так тепло, так чудово. Аґрус випустив листочки з бруньок, а сьогодні все вкрите снігом. …

Ми усі з діда-прадіда є русинами, тому ходимо до церкви і відзначаємо українські свята. …

Вранці усі поїхали до церкви. Богослужіння було прегарним. Відправляли декілька священників. За церквою стріляли. Потім священники читали Євангелію різними мовами. Новий (імені якого ще не знаю) – польською, о. канонік – українською, капелан – німецькою, о. Хотинецький – грецькою, о. Романовський – гебрейською, о. Паславський – латиною.

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Музею

Навіть побіжний огляд збірки переконує нас у її надзвичайній цінності, проте наявні матеріали ставлять багато запитань, що вимагають спеціальних досліджень.

У пропонованій серії публікацій ми познайомимо шановних читачів із деякими унікальними артефактами.

“Дійсність змушувала нас організуватися й діяти”

У трьох окремих папках зібрані матеріали Спілки українських музик, яка діяла в роки німецької окупації (згодом назву змінили на “Спілка праці українських музик”):

• Чернетки протоколів засідань за період 8 липня – 3 вересня 1941 р.;
• Листи (оригінали й копії, зокрема до управи міста;
• Заяви на вступ до СУМ – 62 шт.;
• Списки членів СУМ

Із спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького. “Скоро після приходу німецької армії від нас забрали будинок консерваторії, і музичній школі довелося вернутися до тісних стін будинку на вулиці Шашкевича. Ми негайно усвідомили, що гітлерівське господарювання у Львові загрожує пограбуванням і навіть звичайним варварським знищенням наших мистецьких і наукових цінностей. Перед нами стало завдання зберегти від безглуздого знищення цінні пам’ятки і рукописи наших композиторів, в тому числі й велику кількість автографів Миколи Лисенка. Стали питання таких музичних установ, як опера, симфонічний оркестр, музичне радіомовлення, які таки дуже хотілося зберегти у наших руках. Так, незважаючи на безправність і просто несамовиті обставини, дійсність змушувала нас скоро організуватися й діяти” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”)

Вже 8 липня 1941 року газета “Українські щоденні вісті” повідомляла, що почала діяти Спілка українських журналістів (голова Микола Голубець); Спілка письменників (голова Василь Пачовський). Налагоджується активна діяльність Українського театру, який властиво складався із чотирьох театральних труп – оперної, балетної, опереткової і драматичної (режисер Володимир Блавацький, літературний керівник Григор Лужницький, диригент Лев Туркевич).

У Львові відроджується товариство “Просвіта”, а при ньому створюється Інститут народної творчості під керівництвом о. Северина Сапруна. На початку липня почала працювати Спілка українських музик. Для налагодження співпраці українських митців створюється Літературно-мистецький клуб, який очолив Микола Голубець. Цей клуб знаходився спершу на вулиці Підвалля, 3 (Підвальна – М.З.), згодом на Академічній, 13 (тепер проспект Т. Шевченка – М.З.).

Із спогадів поета і журналіста Остапа Тарнавського. “Німецька окупація хоч на початках могла викликати у декого надію на якесь, нехай обмежене самоврядування, не могла бути багато кращою за попередню з двох причин: це був воєнний час, і панували воєнні закони. Друге: Німеччина мала далекосяжні плани стосовно Сходу Європи, а головно щодо України і тому не можна було сподіватись ніяких особливих благ. Та існувала одна засаднича різниця між цими двома окупаціями. Під німецькою – незважаючи на воєнний терор – могла розвиватись певного роду ініціатива, якої в совєтській дійсності не допускалось” (“Літературний Львів 1939-1944”).

І дійсно, окупант залишається окупантом, під яким прапором він не виступав би. Фашистська Німеччина панічно боялась будь-яких проявів національного утвердження, будь-яких прагнень до незалежності. Вже в половині вересня почались масові арешти серед української інтелігенції. Тоді до тюрми на Лонцького (теперішня К.Брюлова) потрапили усі, хто зранку прийшов у Спілку музик, серед них – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Василь Витвицький.

Початкова назва театру – “Український” – швидко була змінена на Львівський оперний театр. Німці та їхні союзники мали виняткове право відвідувати вистави у кращі дні тижня а також першими знайомитись із музичними прем’єрами.

Недовго проіснувала газета “Українські щоденні вісті”, яку перейменували на “Львівські вісті”.

Кожне прилюдне проведення мистецької імпрези мусило отримати дозвіл німецької влади, афіші та програми друкували двома мовами.

“Працюй на своїй ниві, виховуй своїх дітей, плекай і поширюй свою українську музику”

Саме під таким гаслом розпочала свою діяльність Спілка українських музик. Спершу її адресою була вулиця Підвалля, 3 а згодом – Сикстуська, 63 (теперішня П. Дорошенка – М.З.).

Збори засновників Спілки відбулись 8 липня 1941 року. Нижче подаємо текст чернетки протоколу, що зберігається в архіві Людкевича.

“Присутні [Василь] Барвінський, [Василь] Витвицький, [Зиновій] Лисько, [Микола] Колесса, [Роман] Савицький, [Лев] Туркевич, [Роман] Криштальський, [Осип] Москвичів, [Галя] Левицька, [Євгенія] Ласовська, [Мирослав] Старицький, [Марія] Свірська, [Нестор] Горницький, [Леонід] Яблонський, [Михайло] Занько, [Борис] Кудрик, [Орест] Березовський, [?] Босий, [Станіслав] Людкевич, [Олена] Голинська, [Ярослав] Пурій, Лисенко Маріанна, Барвінський [Маркіян].
Витвицький реферує причину скликання зборів. І ставить як перше: вибір виділу. Збори вибирають предсідником (головою – М.З.) Витвицького, секретар Савицький. Присутні питають про ціль Спілки, Витвицький вияснює. Присутні думають, що нині вибраний виділ повинен бути тимчасовий – до статуту і загальних зборів.
Перейшов проект, щоби вибирати виділ листою (списком – М.З.). Внесок Криштальського: Людкевич, Витвицький, Савицький, Туркевич, Яблонський.
Людкевич каже, що не визнається в ситуації, не працював багато в Союзі і що не може брати тої роботи.
Людкевич то само, але замість себе Барвінського.
Левицька: Витвицький, Савицький, Лисько, Пеленський, Колесса.
Забагато лист.
Внесок Лиська, щоби знести ухвалу про голосування листами.
Барвінський: на голову др. Людкевича – вибраний Людкевич.
Дальше – містоголова (заступник – М.З.) Витвицький, секретар Савицький, скарбник Пеленський, зв’язковий Левицька.
Найближчі завдання виділу: принимати членів, зложити статут новий (на підставі старого статуту Супрому).
Колесса запитує, чи поляки можуть належати до Спілки.
Витвицький: не може бути мови про се; внесок – І услів’я прийнятя: українець інструкцію новій управі.
Барвінський: узгіднити ту справу з владою.
Дискусія: чи слово українець є в значінню державности чи національности.
Внесок Витвицького перейшов одноголосно”.

“Ми сходилися майже щоденно, – так В. Витвицький писав на сторінках книжки “Музичними шляхами”. – Обговорювали справи оперного театру, видавництва, музичної школи, радіомовлення, організації концертової діяльності та інші”.

І справді, в архіві С. Людкевича зберігаються чернетки протоколів зборів, проведених 9, 14, 22, 25, 28 і 29 липня, 9, 12 і 18 серпня, 3 вересня 1941 року.

Вже у перших листах до Управи міста, датованих липнем місяцем, правління просить закріпити за Спілкою приміщення по вул. Підвалля, 3; будинок колишньої філармонії по вул. Пілсудського, 25 (тепер І. Франка – М.З.). Ще один лист стосується передачі приміщень музичних установ і шкіл разом з їхнім майном.

Увесь цей час до правління активно надходили заяви на вступ до Спілки – в архіві їх налічується 62 з датами подання від 8 липня до 1 вересня.

Заяви написані чорнилом, олівцем (лише одна, С. Сапруна, машинописна) на листках паперу звичайного формату, різноманітних чернетках, невеликих і навіть малесеньких картках із зошитів та записників. У кожній заяві подані короткі  відомості про музичну освіту та працю (виконавську і педагогічну). Ці лаконічні, скупі записи часто містять, на жаль, єдину інформацію про багатьох українських митців. Наприклад, піаністів Марію Вишницьку, Мирославу Ганчерюк, Олену Голинську, Євгенію Курилович-Чапельську; співаків Ольгу Сушко, Дометія Йоху. До речі, Дометій Йоха був вихідцем зі Східної України, подальша його доля невідома, інформації немає в жодних енциклопедичних виданнях.

Отож, упродовж кількох місяців провадилась інтенсивна підготовча робота. А 3 листопада, як подає газета “Львівські вісті”, в залі Музичного товариства ім. М. Лисенка були проведені загальні установчі збори Спілки українських музик (прийнято 61 члена і 5 кандидатів). Головою Спілки став С. Людкевич, до правління увійшли З. Лисько, В. Витвицький, В. Цісик і М. Антонович, а до контрольної комісії обрано В. Барвінського і Т. Шухевича. Йшла мова про оживлення концертного життя, організацію симфонічного оркестру і музичних радіопередач, налагодження діяльності навчальних музичних закладів.

У лютому 1942 року почали записувати учнів до Державної музичної школи з українською мовою навчання; вона відкрилась у березні під керівництвом В. Барвінського. І вже в липні після першого попису учнів Борис Кудрик так писав у рецензії: “Мистецьку лінію програми додержано згідно з повагою школи й щодо вибору творів і щодо виконання”.

А після звітного концерту вихованців школи у квітні 1943 р. Роман Савицький зазначав: “Незважаючи на несприятливі умови, культурне життя українського народу Галичини пульсує добрим, здоровим темпом”.

Подиву гідне розмаїття концертних заходів тогочасного Львова, які відбувались у приміщенні Інституту народної творчості, Літературно-мистецького клубу, оперного театру, звучали по радіо. У виконанні львівських музикантів і гостей міста звучали твори західноєвропейських та українських композиторів (від класиків до сучасників), різноманітні жанри українських народних пісень у мистецькому опрацюванні.

!942 рік пройшов під знаком 100-літнього ювілею Миколи Лисенка, який відзначили Урочистою академією в оперному театрі, низкою концертів, радіопередач, краєвим конкурсом хорів. А центральною подією 1943 року стало трикратне виконання кантати-симфонії С. Людкевича “Кавказ” силами солістів, симфонічного оркестру та хору театру, зміцненого “Львівським Бояном” і “Сурмою”.

На превеликий жаль, в архіві Людкевича, – що налічує понад 200 різноманітних концертних програм, – цей період представлений лише чотирма. А саме:
Жалібна академія пам’яті Богдана Лепкого – 8 серпня 1941 р.;
Концерт для німецького Червоного Хреста – 12 вересня 1941 р.;
Концерт скрипаля Юрія Криха – 5 грудня 1942 р.;
Концерт хору “Трембіта” з Косова – 1942 р.

Це викликає подив, адже деякі мистецькі заходи того часу Людкевич висвітлював на сторінках львівської преси. Однак програм цих концертів немає, так само як і програм виконання “Кавказу”. У музейній збірці є лише  ксерокопія світлини учасників цієї імпрези. Зеновії Штундер її передав Роман Савицький-молодший – український музикознавець, бібліограф у США, син відомого піаніста й педагога Романа Савицького.

Література.

1. Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість Т.ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009.
2. Людкевич Станіслав. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. Упорядкув., ред., перекл., прим. і бібліогр. З. Штундер. – Львів, 2000.
3. Витвицький Василь. Музичними шляхами. Спомини. – Мюнхен, 1989.
4. Витвицький Василь. Василь Барвінський у моїх спогадах //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
5. Витвицький Василь. Станислав Людкевич зблизька //Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика. Упоряд. Л. Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
6. Літературний Львів 1939-1944. Спомини. – Львів, 1995.
7. Газета “Львівські вісті”, 1941-1944рр.
8. Лисенко Іван. Словник співаків України. Енциклопедичне видання. – Київ, 1997.
9. Лабанців-Попко Зіновія. Сто піаністів Галичини. – Львів, 2008.

Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

У довоєнні часи у Галичині родинні зв’язки  між діячами не приховувалися, були відомі. За радянського часу все робилося для знищення родової пам’яті українців, визнавати родичів (особливо як вони за кордоном) було небезпечно. Інтерес до пізнання свого роду помітно зростає в роки української Незалежності і виявом цього є поява низки генеалогічних наукових досліджень. Зеновія Служинська окремими виданнями досліджує історії цілих родів, організовує і проводить конференції генеалогічних досліджень, видаються наукові збірники матеріалів цих конференцій. Дослідження генеалогії проникають в наукові праці в різних царинах науки (численні публікації Романа Горака з’ясували родовід Івана Франка, книга Лариси Крушельницької «Рубали ліс…» про родину письменника Антона Крушельницького, є також дослідження генеалогії  родини Тараса Шевченка), а менше – у музикознавстві (дослідження родоводів Савчинських-Крушельницьких, Шухевичів, Охримовичів; З. Штундер у монографії про С. Людкевича дає відомості про родину композитора, Роксана Скорульска ґрунтовно досліджує родовід Лисенка). Всі ті дослідження попри свою  різноманітність  показують дві прикметні речі: 1)  наскільки часто і близько діячі нашої культури є родинно пов’язані і як це ушляхетнює і родину і культуру 2) генеалогіями в значній мірі займаються  люди – ненауковці,  для яких ця сфера не входить в поле їх професійних інтересів, а які просто цікавляться інтересом до свого роду.  Актуальність всіх наведених міркувань ілюструвала проведена музеєм С. Людкевича презентація книги «Спомини нашої родини», упорядкована Володимирою Качмар. Імпреза відбулася з нагоди українського Дня родини.

Володимира Качмар – нащадок родини Вахнянинів, уродженка Львова, здобула загальну освіту у СШ № 53 (1977) та музичній школі № 3 по класу бандури ((1974). Завершила здобуття освіти у Львівській політехніці за спеціальністю архітектор. Член Спілки архітекторів України з 1993 р. Працювала провідним архітектором у проектному інституті «Львівагропроект», старший викладач Львівського Національного Аграрного Університету. Працювала над розробкою низки архітектурних проектів, як то: у корпус інституту банківської справи на вул.Жовківській 55, багатоквартирного будинку на вул. Караджича, реконструкції стадіону «Схід» ЛНУ ім. І. Франка; у львівській області – церкви в с. Вузлове, а також низки шкіл, садочків, центрів зайнятості; член великої команди проекту нафтопереробного заводу у м. Туркменбаші в Туркменістані.

У своєму слові Володимира Качмар розповіла про еволюцію її інтересу та вивчення історії своєї родини, згадала про видану нею книгу «Нариси історії нашого роду», в якій уклала на основі документів генеалогічне дерево  родини і подала зібрану, по можливості вичерпну інформацію про кожного з членів. Далі була представлена концепція і наповнення книги «Спомини нашої родини», наголосивши на тому як подані матеріали (мемуаристика, листування) збагачують наше знання про долю представників родини в часі Першої світової війни. Добрим словом спом’янула гостя і берегиню Людкевичевого дому світлої пам’яті Зеновію Штундер, яку відвідувала неодноразово  свого часу у Людкевичевому домі, і яка підказала місце знаходження окремих матеріалів, що увійшли до книги. Зазначалося також про зв’язки родини Вахнянинів з родиною С. Людкевича і контакти окремих представників зі самим композитором. З власної ініціативи і на матеріалах власного домашнього архіву презентацію своєї книги В. Качмар супроводила  невеличкою виставкою підібраних оригіналів документів, світлин, речей та ін., які ілюстрували також і контакти родини  Вахнянинів зі С. Людкевичем.

Слово про книжку виголосила піаністка, педагог львівського державного музичного ліцею ім. С. Крушельницької, член Наукового Товариства ім. Шевченка Тетяна Воробкевич, звернувши увагу на те, наскільки потрібен нераз отакий матеріал для надання ґрунтовної інтелектуальної відсічі тим національно і духовно неповноцінним і неосвіченим «мудрагелям», які намагаються заперечувати надбання, здобутки українських родин. Прелегент розповіла, як прочитане нею презентоване видання відкрило для неї постаті  українського національного відродження середини ХІХ ст. (постать о. Данила Танячкевича), дала високу оцінку як самому опублікованому матеріалу, його науковому та художньому (в графічних малюнках) опрацюванню.

         Міркуваннями про книгу поділився також старший науковий співробітник музею, кандидат мистецтвознавства і модератор цього заходу Яким Горак. Окресливши свої контакти з В. Качмар, які тісно пов’язані з його науковими зацікавленнями постаті композитора Анатоля Вахнянина і як навіть при зміні наукових зацікавлень постійно повертається до родини Вахнянинів, кожен раз інших її представників, а відтак має постійну потребу звертатися до праць В. Качмар, відкриваючи нові її грані. Це є найкращим показником наскільки потрібна і актуальна робота зроблена дослідницею. Вихід книги «Спомини…» продовжив цей процес відкриття і збагатив новим фактажем знані давніше події. Тягла праця В.Качмар – наголосив Я. Горак – щодо послідовного і багатогранного, на документах опертого розкриття історії і постатей своєї родини (бож уже видано 2 книги) не має нині аналогів і має багаті перспективи. Книга цінна зібранням під одну обкладинку масиву цінних історичних документів, оригінали яких або розпорошені у приватних руках і архівах, або є недоступними чи важкодоступними для дослідника. У «прямій мові» представників розкривається доля родини в історичних реаліях впродовж півтора століття. З власного досвіду наукової роботи з джерелами  виступаючий висловив кілька побажань на урахування у майбутніх виданнях, яких з нетерпінням чекаємо від Володимири Качмар.

Презентація проминула в надзвичайно теплій, сердечній атмосфері з великим зацікавленням до представлених у книзі матеріалів. Шкода тільки, що було дуже мало публіки. На завершення презентації Тетяна Воробкевич подарувала для музею речі, які не встигла передати ще Зеновії Штундер, – здійснені нею нотні видання різних авторів (в т.ч. фортепіанних ансамблів С. Людкевича) і дві афіші.

Яким Горак,
Кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею  Станіслава Людкевича