Роман Савицький вперше відвідав наш музей восени 1993 року, про що свідчить його запис у Книзі вражень: “Сердечно вдячний за всі чудові вражіння у Музею С. Крушельницької. Чудова збірка історичних документів неперевершеної ніким нашої найдорожчої української співачки – великої мисткині”. У вересні 1994 року він був серед гостей Соломіїного дому під час святкування Дня народження співачки. А в 1996 році брав участь у Наукових читаннях, виступивши з доповіддю “Соломія Крушельницька в музикознавчій літературі Заходу”. З цього часу починається наше спілкування та зав’язується  листування. Про листи Р. Савицького хочеться сказати окремо. Він мав свій, особливий спосіб подачі інформації, що невимушено поєднував – об’єктивно-аналітичний виклад з ліричними відступами та іронічними коментарями. Його листи були завжди цікавими, інформативними, дотепними, часом несподівано відвертими. Саме в листах, на нашу думку, найбільш яскраво розкривається особистість Романа Савицького. Тому хочемо представити кілька фрагментів з нашої кореспонденції.

28.ІІ.2000

Вельмишановна п. Галино!

          Втішився Вашим листом, хоч не все у Вас у мажорній тонації. У нас теж сумно без Каранович і без Витвицького. Про них я вже надрукував в англ.[ійській] мові, буде також в укр.[аїнській]. Згадуєте Козаренка – дуже обдарована людина із Коломиї / як і Витвицький, Каранович, челіст Фоерманн /. За комплімент дякую літературний, але я сам ошелешений багатством семантики та взагалі рівнем викладу думок Козаренка! Його публікації страх смачні!

          Можу бути лиш вдячний за Ваші заходи для вшанування батька; а радіо гостинної Оленки О.[нуфрів] пересилає касету через Нат. Кашкадамову. Тішуся.

          Маю страх роботи із “Енц.[иклопедією] Діаспори”, але іде це вперід як і ми всі, бо іти назад було б вкрай нецікаво!!  …

Радію “Мойсеєм” та наданням театру ім’я С. Крушельницької. Дуже гарно, логічно; так давно про це говорила Стефа Павлишин.

          Можу Вам прислати 2 екз. книжки Деркача про Менцинського.  Треба? /це від Д. Каранович/.

Ст. Максимюк відкрив Анну Крушельницьку! Я челістку Христю Колессу /диски “Electrola”/.

          Щиро вітаю Вас, п. Ірену, п. Роксоляну з весною! Хай росте та міцніє наша спів-праця!

Ваш Р. Савицький, мол. –

    P.S. Спішу, і письмо вкрай неписьменне!

12 січня 2001

Дорогі пані, Галино та Ірино!

          Ваші картки та листи дуже мені цікаві і потрібні, а повітряні лінії, якими вони летять, зв’язують мене із краєм. Я вже не чуюсь таким відірваним від пня і можу розвиватись і дихати як автор. Мені цікаво, як вийшла передача “Віють вітри”, бо зараз планую відновити колишні доповіді та представити цю тему в Нью-Йорку /НТШ/ та у м. Філадельфія, де я виростав … […]

          Сьогодні для мене особливо сумний день, 12 січня. Вже 9 год. ночі, пора кінчати роботи і писанини. На батьковому фортепіано, яке він ще вживав /востаннє/ 12 січня 1960, горить лампадка. Полум’я теплить кімнату, виповнену музейними експонатами із світу музики, сповнену історією та ясними спогадами про одно життя пориву і посвяти…

          Я не сам у хаті. При мені кіт “Рахманінов” /сумні очі і великі передні лапи, мов у цього віртуоза/, і музика Літургії Дилецького…

Треба заглибитись в Думи і в молитву до Музи, попрохати знов щастя на прийдешньому шляху шукань серйозного, інколи й смішного…

          І Вам, дорогі, віншую того самого щастя на 2001 благословенств для Музею, для Вас і всіх Ваших.

На все добре!

Ваш Р. Савицький, мол.–

Впродовж 1997-2012 років Р. Савицький також листується із Зеновією Штундер, вдовою Станіслава Людкевича, дослідницею його життя і творчості. “Тональність” цих листів, які збереглися в Меморіальному музеї композитора, дещо інша – переважно інформативно-ділова зі збереженням усіх епістолярних  “етикетів”, в яких відчувається велика повага до хранительки скарбів Дому Людкевича – філії нашого музею.

          26 квітня 1998

Високоповажана пані Зеновіє!

Ваше добре письмо із 26 лютого вже давно кличе о мою відповідь. Все пішло шкереберть, коли мусів “зложити візиту” до шпиталю, де у програмі була операція жовчі із перервою від занять на 2 тижні. Та я вже знов “граю” на машинці …

Я вже питав листовно п. “Лясю” Старосольську (мова про Уляну Любович-Старосольську –Г.Т.) чи дійсно С. Людкевич познайомився із Л. Українкою в домі Старосольських. Можливо вона Вам відповіла впрост листом.

Не журіться пропажею касети із голосом СЛ.[Станіслава Людкевича] Тепер я виконаю це вдруге, додавши записи творів СЛ із діаспори. При тій нагоді можна буде поправити звук вже історичних записів. Касету чи бобіну передам Вам вже особисто, коли прибуду у Львів при кінці липня ц.р.

Я спеціально контактувався із В. Витвицьким відносно листів СЛ до него. На жаль, він не має нічого із 1930-их, бо основна часть його архіву пропала в час війни /тоді й загинула його велика праця про форт.[епіанну] музику Барвінського/. Ромко Рудницький та його мати Марія Сокіл тепер шукають за такими листами в архіві Антона Р. Якщо щось вийде на денне світло, то Роман мене повідомить. До речі, доктор Витвицький питає, чи Ви маєте його давню статтю п. з. “С. Людкевич зблизька?” /Він міг би надіслати/. …

Із пошаною й щирим вітанням із весною.                 Ваш Р.Савицький, мол. –

18 квітня 2012

Високоповажана п. Зеню!

Посилаю в аудіо записі збірку музичних творів великого композитора Станіслава Людкевича. Є там твори різних років, всі, які походять із архіву мойого татка Романа, та і з моєї власної колекції. Я вже не молодий, і мені дуже залежить, щоб ці цінні речі збереглися, але не на чужині, а у рідному Львові. Тому-то посилаю їх на Вашу адресу.

          З різних джерел знаю, що Ви, ласкава пані, продовжуєте працювати над творчою спадщиною Вашого св. п. МУЖА, і за це Вам належить велика подяка і низький уклін. С. Людкевич належав до творчої когорти великого калібру, такого, якого ледви чи можна б сьогодні знайти в самій Україні, не кажу вже нічого про діаспору. Тому його твори треба зберігати із великою увагою.

З великою приємністю згадую хвилини, коли я відвідував Ваш цінний дім, щоб поспілкуватися з Вами на музичні теми, як то кажуть, “для духа святого”.

Із великою пошаною та музичним привітом

          Ваш        Роман Савицький мол.

П.С. Записи є давнішого походження, але їх можна у Вас продемонструвати або у Л.[ьвівському] радіо, або в Музею Соломії Крушельницької.

Роман Савицький був у курсі всіх справ нашого Музею. Як справжній друг радів нашим успіхам, переймався проблемами, намагався допомогти. Разом з листами ми систематично отримували від нашого адресата цінні матеріали про українських композиторів, співаків та музикантів діаспори, зокрема, невідомі нам статті про С. Крушельницьку в енциклопедіях, словниках та інших виданнях на Заході. Уже в 1997 році вони налічували 270 одиниць збереження! Серед подарунків були особливі та оригінальні. Приїхавши до Львова у серпні 1998 року, серед іншого Р. Савицький привіз … фрагмент балконної ложі “Metropoliten opera”! Тоді в Нью-Йорку розбирали стару будівлю оперного театру (того самого, який бачила Крушельницька ще у 1928 році!), і сьогодні, завдяки Савицькому, у фондах нашого музею зберігається його частинка.

Серед захоплень Романа Савицького – музикознавство, бібліографія, компонування музичних творів, кінематографія, поезія – особливе місце займала фотографія. У жовтні 2003 року в Музеї Соломії Крушельницької експонувалася виставка “Осінні елегії Романа Савицького”, де були представлені півсотні світлин нашого приятеля. І тут елегійно-іронічний стиль не зраджує автора, хіба що додаються до нього ностальгійні ноти. За словами митця, його фотографії, – “це світ великих мрій про рідний край у формі візуальної поезії про красу та силу, утривалених душею, посилених та побільшених любов’ю до Батьківщини. Бо ж Україна завелика для малих мрій!…” На виставці були представлені фото різних років – кадри родинної фотохроніки, домашні улюбленці, міські краєвиди, пейзажі України та Америки. А назви їх настільки промовисті, що характеризують не лише світ зацікавлень автора, а й передають його особистісні рефлексії: “Зв’язок поколінь: батько, мати, Міка”, “Любимчик “Сясьо”-ловець”, “Природа схоплена на “гарячому”, “Кремфорд розширює рамки екрана”, “Над Ринком панує Посейдон ще й  захищає Ратушу тризубом” …

Друга фотовиставка Романа Савицького-фотомитця демонструвалася в Музеї у грудні 2006 року і була присвячена Миколі Колессі. Свою назву “Микола Колесса – Маестро століття” вона отримала від заголовка статті Р. Савицького, опублікованій у газеті “Свобода” (США) до 95-ліття композитора (1998). Автор статті, який з великим пієтетом ставився до постаті і творчості Миколи Колесси, зі знанням справи окреслює його діяльність як диригента і педагога, майстерно вплітаючи в інформативну тканину особисті коментарі. І знову хочеться зацитувати:

“Під батутою маестра оркестрові шедеври Бетовена, Моцарта, Чайковського та інших композиторів, чеська музика і безліч прем’єр українських композиторів. У 1939 році він першим дириґував фортепіяновим концертом В. Барвінського, який згодом вважався загубленим (в наш час твір віднайдено). Перші звукозаписи “Кавказу” і “Заповіту” блискуче відображають ґеніяльність шевченкових текстів у сплаві з унікальною музикою С. Людкевича. Ця велич “Кавказу”, який досягнув рідкісних в українській музиці висот, була відображена дириґентом за допомогою унікального звуковидобуття: М. Колесса обдарований спеціяльним відчуттям епічно-патріотичного жанру…

Дириґентська паличка М. Колесси надихала музичне життя і спричинила ріст стандартів виконання. …  

Його колишні студенти тепер керують оркестрами оперних театрів, філармоній та хорами; їх так багато, що маестра справедливо вважають засновником окремої Львівської школи дириґування. … Свої знання й час він щедро дарував з тією великодушною посмішкою, яка граничить з благословенням.”

На виставці “Микола Колесса – Маестро століття” експонувалися світлини, зроблені Романом Савицьким під час перебування композитора у США (1994 р.), де патріарх української музики разом з  Дарією Гординською-Каранович, Василем Витвицьким та Любкою Колессою. Цікаво “схоплений” фотографом маестро у своєму робочому кабінеті (1998), пам’ятні фото з ювілейних концертів, присвячених 100-річчю М. Колесси (2003).

Кожен приїзд до Львова і прихід до нашого музею Романа Савицького був пов’язаний з якоюсь подією. Ми мали нагоду слухати надзвичайно цікаві лекції музикознавця про Соломію Крушельницьку в контексті його бібліографічних та фонографічних досліджень співачки, про “зірок” Голівуду з українським корінням, видатних музикантів різних національностей, життя і творчість яких була пов’язана зі Львовом. У грудні 2003 року в музеї Соломії Крушельницької відбувся концерт камерної музики за участі відомих музикантів – Петра Цегельського (скрипка) та Етели Чуприк (фортепіано),  ініціатором та організатором якого був Р. Савицький. Вступне слово і супровід концерту ще раз засвідчили його глибокі знання не лише в царині української музики, а й європейської класики, адже програму концерту складали твори Сезара Франка, Сергія Прокоф’єва, Моріса Равеля. Через кілька місяців 11 лютого 2004 року Р. Савицький виступив на науковій конференції, присвяченій 125-літтю Станіслава Людкевича, з цікавою доповіддю “Кавказ” у Львові знову”.

За словами професора Наталі Кашкадамової, Роман Савицький-молодший як музикознавець мав свою улюблену тему дослідження – “вивчав впливи українських мелодій та історико-літературних сюжетів на твори світової музики”. Яскравим прикладом такої праці стала передача на Львівському радіо “Віють вітри, віють буйні …” – захоплююча мандрівка мелодії української народної пісні від Лисенка до Ліста та до джазових імпровізацій ХХ століття.  Треба сказати, що у той час, початок 2000-х років, такий підхід до популяризації української музики був справжнім відкриттям не лише для любителів, але й для  професіоналів.

Бібліографія статей Р. Савицького, які стосуються С. Крушельницької невелика, проте дуже чітко відображає позицію автора та його професійні вподобання. Ще в 1960-х роках молодий музикознавець звернувся до дискографічної спадщини співачки, надрукувавши у часописах “Свобода” і “Новий шлях” замітку “Співає С. Крушельницька” (1964)  та відгук на доповідь С. Максимюка “С. Крушельницька і її фонографічна спадщина”, виголошену в Українській Вільній Академії Наук в Нью-Йорку (1965). У 2004 році Р. Савицький друкує бібліографічно-критичний есей “Американський портрет Соломії Крушельницької”, де подає спростування поширеної помилки щодо дати гастролей співачки у США. Автор статті, аналізуючи інформацію в німецьких лексиконах, праці американських дискографів, статті італійських музикознавців та матеріали українських дослідників, переконливо доводить, що гастролі С. Крушельницької у США відбулися у 1928 році, а інші дати (1927 та 1929) є помилковими. Свідчать про це і “матеріальні” докази, на які посилається Савицький – записи фірмою “Колумбія” українських народних пісень у виконанні співачки та фото артистки, зроблене у Нью-Йорку того року. Завершується стаття роздумами автора про плинність часу та людську пам’ять: “Особливо сильні пережиття так закорінені в нашій пам’яті, що мають властивість і дивну силу раз-у-раз повертати нас у те минуле. Такі переживання приковують нашу свідомість до цього минулого, котре для нас не втрачає ні актуальності, ні чару, і тим самим здатні зупинити час. У рівчаках історичних вже американських дисків та між рамками згаданого вже американського фото звичайно швидкохідний час – зупинився. І навіть в наші дні у тих предметах він владно повертає нас в рік 1928-ий. Він, той мінливий мент, спинився заради нас …”

Цей ліричний, і такий характерний для Романа Савицького монолог, з погляду дня сьогоднішнього звучить особливо проникливо, бо нагадує нам той час, коли він несподівано з’являвся на порозі музею, виповнюючи простір своєю присутністю, а нас увагою і доброзичливістю. Час, якого вже не повернути …

Галина Тихобаєва, заступник директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

У родинному архіві Станіслава Людкевича (фонди Меморіального музею композитора) зберігаються Щоденники та Спогади його молодшої сестри Олени Людкевич-Кашубинської. Вони охоплюють значний часовий період (1896-1953), написані польською мовою і лише один – українською.

У цих матеріалах О. Людкевич-Кашубинська описує не лише історію власного життя, а й змальовує час, в якому це життя тривало. Олені випала складна доля: вона пережила дві світові війни, політичні переслідування родини, міжнаціональну ворожнечу, вимушене переселення з рідних місць. Усі ці світові катаклізми вона зафіксувала на сторінках мемуарів. Наведемо лише декілька прикладів. Ось рядки із записів періоду Першої світової війни. Тоді Олена з матір’ю майже три роки провели на чужині, спочатку в містечку Вадовиці Краківського воєводства, пізніше у Вінер Нойштадт під Віднем, а далі у Відні (брата Станіслава й чоловіка, Дмитра Кашубинського, мобілізували в армію, вони були в складі залоги Перемиської фортеці, а згодом потрапили до російського полону).

“Папа Римський в ім’я Христового вчення закликає до миру. Проте чи хтось його слухає? Навіщо ж тоді релігія, богослужіння, храми, навіщо це все, коли можливе мільйонне взаємознищення, коли лаври та інші трофеї перемоги здобуде той, хто більше уб’є людей” (02.02.1915 р.)

“Я навчилась багатьох корисних речей. Наприклад, ввічливість, ґречність і т.п. нісенітниці треба було залишити в спокійному передвоєнному житті в Галичині. Тепер треба всюди йти пробоєм, аби тільки вперед. Щоб роздобути півкілограма цукру, доводиться годину-дві чекати перед магазином у натовпі, який пильнує Wachman [поліцай – М.З.]. Найкритичніша мить, коли почуєш вибухове слово “augverkaut” [розпочати продаж – М.З.]. Якщо з якоїсь причини немає Wachman’а, тоді усі мчать наввипередки. Боже мій! Я, що звикла завжди поступатись, на днях влетіла до магазину як бомба, бо розгін був такий великий, що не змогла стриматись. Було в цьому щось принизливе і водночас комічне, коли продавщиця намагалась заспокоїти товариство, в якому, на жаль, знаходилась і я. Коли очікую трамвай, думаю лише про те, щоб увійти першою і зайняти місце на лавці. Культура!” (07.11.1916 р.)

У роки Другої світової війни Кашубинські перебували в Ярославі. У травні 1942 р. О. Людкевич-Кашубинська писала: “Переживаємо другу війну, страшнішу, бо від неї нікуди не можна втекти, як то було в 1914 р.”.

Підготувала до друку М. Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Переклад з польської М. Зубеляк

Отець Кипріян Хотинецький (1866-1942) народився в сім’ї священника Іоанна Хотинецького. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Перемишлі. Після висвячення був катехитом (вчителем Закону Божого) у школах Ярослава. По смерті батька у 1906 р. став парохом в Ярославі. Упродовж усіх років свого перебування на парохії о. Хотинецький величезну увагу приділяв громадським обов’язкам. Був співзасновником Товариств “Руська Бурса” (при якому побудували великий дім-гуртожиток для українських учнів з навколишніх місцевостей, які навчались у школах Ярослава), “Родина”, “Просвіта”, Повітового об’єднання кооперативів у Ярославі. Отець Хотинецький став фундатором великого будинку для дітей-дошкільнят, якими опікувались сестри Служебниці Пресвятої Діви Марії.

Інформація з книжки: о. Богдан Прах. Слава во вишніх Богу: під покровом Ярославської Богоматері “Милосердя Двері”. Варшава: Український Архів, 1996.

Життя о. Хотинецького, змальоване в першу річницю смерті 1943 р.

Я була ще дитиною, коли до Ярослава прибув о. Кипріян Хотинецький. Він був катехитом у школі на Лежайському передмісті, якою керував мій батько. Молодий, елегантний красень, добре вихований – був надзвичайно симпатичним і бажаним співпрацівником цієї школи. Людина щирого серця. Пам’ятаю, як підчас хвороби батька, відвідував його кожного свого приїзду. Для нас, дітей, мав найсердечніше слово, для учнів – найприхильніше зацікавлення.

Я теж стала ученицею о. Хотинецького, довгі роки черпала з його цінної науки. О. Хотинецький став катехитом жіночої виділової школи і єдиним професором української мови, якій до цього часу ніхто не приділяв уваги. Учениці майже не вміли читати, соромились цього, втікали з уроків української, бо думали, що ніколи її не знатимуть. О. Хотинецький із справжньою добротою і зрозумінням заспокоїв переляканих дівчат, зумів збільшити відвідуваність. Отож, навчання налагодилось і дівчата із задоволенням слухали свого професора.

Години науки релігії викликали найбільше зацікавлення. Ми почули історію Церкви, про Службу Божу. Навіть сьогодні, хоча з того часу проминули літа, не раз під час Богослужіння згадую, як улюблений професор пояснював значення кожної молитви.

О. Хотинецький володів надзвичайно гарним, лагідного звучання голосом.

Отець Кипріян Хотинецький став парохом після смерті о. каноніка Іоанна Хотинецького. Як колись піклувався про нас, учнів, так тепер став опікуном всієї парафії, про яку по-батьківськи дбав до останніх хвилин життя. Був співзасновником багатьох інституцій в Ярославі; належав до тих людей, які викликають не лише захоплення, а й любов. …

Отець Хотинецький умів кожному допомогти, нікого не скривдив, прощав навіть ворогам як справжній священник і велика людина.

Скільки людей завдяки о. Хотинецькому змогли утриматись на своїх посадах. Лише не кожен зумів це оцінити, забував про вдячність.

Отець канонік як добрий батько, трохи нас розпещував. Ми звикли ні про що не дбати, особливо про дозвіл влади на влаштування концерту або вечірки, бо все це полагоджував парох. Наші заходи в Ярославі надзвичайно подобались, і заслуга в цьому о. Хотинецького. У нас був рух, свобода, веселощі. Як гостинний господар він вітав кожного, намагався зробити перебування приємним, для кожного мав прихильне слово, сердечний усміх, був невичерпним у своїй доброті й привітності. Ці вечірки влаштовували на дохід бурси Св. Онуфрія, для дошкілля-захоронки.

Розпочалась Друга світова війна. Мій улюблений парох почав підупадати на здоров’ї. Незважаючи на це, свої священичі обов’язки виконував до останнього. А вони були нелегкими. Свідчить про це такий факт: коли одному священнику, який співслужив з ним, в останні хвилини був підпорою і опікуном, запропонували зайняти його місце, – той відмовився.

Пам’ятка до річниці смерті о. Хотинецького

Смерть нашого пароха осиротила всіх. Вже не поцікавиться моїми справами, вже не поспівчуває, як колись. Все проминуло, все відійшло… Залишиться лише пам’ять, залишаться будівлі, засновані ним інституції. Ми з гордістю можемо згадувати, що серед нас жив і працював винятковий чоловік. Велика людина, доброчинець, чиє життя було суцільною самопожертвою і працею для інших.

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Коротка біографічна довідка. Олена Стефанія Людкевич (в заміжжі Кашубинська) народилась 1881 р. в с. Уличне біля Дрогобича, в домі батьків матері – Пелагії та о. Олексія Ґіжовських. Освіту отримала спочатку у жіночій виділовій школі в Ярославі, далі в жіночому вчительському семінарі у Перемишлі, здала екзамени з правом викладання в народних школах з українською і польською мовами навчання. Опісля деякий час працювала в народній школі ім. С. Сташіца (в якій батько, Пилип Людкевич, був довголітнім директором). У жовтні 1905 р. О. Людкевич вийшла заміж за інженера Дмитра Кашубинського; подружжя мешкало в різних містах Галичини. Куди чоловіка скеровували по роботі, зокрема в Ярославі і Перемишлі. У травні 1946 р. внаслідок акції “Вісла” Кашубинські опинились у Львові, де спочатку мешкали на Знесінню, а згодом у будинку по вул. Мірецького, 40. У 1962 р., після смерті чоловіка, Олена переїхала у новозбудований дім брата по тодішній вул. Військовій, 7. Померла 7.05.1971 р. у Львові, похована на Янівському цвинтарі

Рукописні матеріали О. Людкевич-Кашубинської свідчать про справжній літературний хист авторки. Дар спостереження, уміння зафіксувати на папері свої думки, переживання, роздуми – проглядають з кожної сторінки. Літературне обдарування можна вважати родинною прикметою. Адже старший брат Олени, Станіслав Людкевич, не лише писав блискучі розвідки, статті як філолог і музикознавець, а й володів поетичними здібностями і свого часу належав до українського літературно-мистецького об’єднання “Молода Муза”.

Свої записи О. Людкевич-Кашубинська вела польською мовою, лише один Щоденник – українською.

Нижче подаємо уривки із першого Щоденника, що має назву “Tajniki serca mego”, в українському перекладі.

Ярослав, квітень 1886 р.

Я народилась 10 липня 1881 р. в Уличному. Про своє дитинство не можу багато розповісти. Зростала тут, тому це місце для мене наймиліше і найгарніше.

Пригадую, що вакації ми проводили у Дідуся в Уличному. Ці хвилини ніколи не забуду. Дідуся запам’ятала мало. Мені здається, що це був високий чоловік, вже дуже сивий, зазвичай ходив сумний і мовчазний. Як зараз бачу ту білу плебанію з великим садом, який її оточував. Збоку стояла велика конюшня з’єднана зі стодолою, вкрита, як зазвичай, стріхою, на якій гніздилась пара лелек. Часто їздила возом по сіно або траву. Віз був запряжений волами, з яких одного страшенно боялась, бо брикався як тільки його виводили з конюшні. Під кінець вакацій ми знову їхали додому, і так минав рік за роком.

Ось надійшли останні вакації, проведені в Уличному. Пам’ятаю, коли ми мали від’їжджати, Дідусь казав закликати нас до своєї кімнати. Довго нас повчав, давав відповідні настанови, а мама дуже плакала. Мій дитячий розум не міг збагнути, що вже ніколи більше не побачу старенького Дідуся і любе Уличне.

Мій батько є директором [школи] на Лежайському передмісті. Мама з дому Ґіжовська. У мене лише один брат, який зараз навчається у VIIкласі гімназії. Хлопець надзвичайно гарний і добрий, однак часами злючка та запальний.

Початкову освіту ми отримали у батька, потім Сташка віддали на рік до школи. Йому було важко, тому мама замешкала з нами у місті. На останніх вакаціях вона повернулась до передмістя, ми були самі на квартирі. Однак тепер щодня їздимо до школи, бо ходити далеко.…

Нині наш Страсний четвер. У домі метушня, як звичайно перед святами. Свята вже близько, проте надворі зовсім негарно. Декілька днів тому було так тепло, так чудово. Аґрус випустив листочки з бруньок, а сьогодні все вкрите снігом. …

Ми усі з діда-прадіда є русинами, тому ходимо до церкви і відзначаємо українські свята. …

Вранці усі поїхали до церкви. Богослужіння було прегарним. Відправляли декілька священників. За церквою стріляли. Потім священники читали Євангелію різними мовами. Новий (імені якого ще не знаю) – польською, о. канонік – українською, капелан – німецькою, о. Хотинецький – грецькою, о. Романовський – гебрейською, о. Паславський – латиною.

Підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Музею

10 вересня минає 42 роки з дня смерті Станіслава Людкевича (1879-1979) – композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, диригента, організатора музичного життя. Вшановуючи пам’ять Патріарха української музики, пропонуємо увазі шановних читачів статтю автора, що сховав своє ім’я під криптонімом – Юст. Вона була опублікована у газеті “Свобода” (США) 1 травня 1980 р. Відбитка цієї статті, як і багато інших матеріалів, потрапила у фонди Меморіального музею Станіслава Людкевича завдяки музикознавцю, бібліографу Роману Савицькому-молодшому (1938-2015). Син відомого піаніста, педагога Романа Савицького і письменниці Іванни з Терешневських – Роман молодший народився у Львові. Подальша доля його пов’язана із США, куди родина була змушена переїхати під час ІІ Світової війни. Упродовж багатьох років Р. Савицький ретельно збирав унікальні матеріали про українських музичних діячів, які публікувались у діаспорі. Від часів незалежності України часто приїздив на Батьківщину і передавав свої знахідки до меморіальних Музеїв Соломії Крушельницької та Станіслава Людкевича.

Нижче подаємо текст статті «Юст. Як відходив Сясьо Людкевич». «Свобода», 1 травня 1980

Як відходив Сясьо Людкевич

Це було 10-вересня 1979-го року. Прийшов вересень, який не тільки заповідає осінь, але й починає її сумом.

У Львові, пізнім ранком пробудився зі сну, щоб зустріти новий день, Станислав Пилипович Людкевич. Певно блищали його очі зусиллям, бо він був на сто першому році життя, і хвилюванням, бо він був у творчому підйомі. Проспівав дружині новостворену мелодію-композицію і вона записала її на магнітофонну стрічку. Це була остання композиція великого мистця і це був останній день його життя. Про те прийшла вістка до нас.

Якщо можна велич і красу мелодії – короткої, бадьорої пісеньки, чи могутньої симфонії або кантати оцінювати об’єктивними критеріями, то можна Станислава Людкевича, композитора, поставити в перші ряди великих і найбільших. Можна глибоким жалем відчути його відхід і можна з великою вдячністю дякувати Богові за довге життя цієї людини з неймовірним музичним талантом.

Але в листі про смерть Станислава – “Сяся” – Людкевича була й друга вістка. Тільки вона торкалась іншої закутини його життя: не тієї, що всім відома, що вславила його як музику й композитора, а тієї, що сховалась у тіні музики, а проте була правдивою, інтимною частиною його життя, його світогляду, його українського патріотизму, його людяности. Маловідома, маловидима…

Коли день наближався до вечора. Сясьо Людкевич вступив на дорогу у вічність. Ще тіло його було на цьому світі, але ум його, вже замрячений агонією, блукав далеко-далеко в часі і просторі. І одне ім’я повторялось на його устах: Влодзьо. Ім’я найближчого йому, майже столітньою приязню прив’язаного друга. Може хотів сказати йому, який загинув у сибірській тюрмі, що скоро зустрінуться там, де зустрічаються безсмертні душі. А може думками помандрував дорогою споминів у давній час, сто років, у минуле, коли вони обидва разом почали життєвий шлях в невеликому місті Ярославі на західних окраїнах Української землі. Може переживав у маяченні блискавки подій, які позначували їх спільне життя, закріплювали їхню приязнь, формували їх світогляди, їхню життєву тугу, їх громадське життя і призначення… Може снував на канві їхньої приязні мережу свого власного життя…

У Ярославі його батько був учителем, а батько Влодзя – начальником суду і бурмістром. У місті, що вже багато сторіч тому серед польського моря втратило український характер, де навіть багато українців, деякі цілі села, говорили по-польськи, українська меншина, зокрема її інтеліґентська верства, тяготіла до себе, а діти, які вчились у польських школах, народних, а потім у гімназії, творили гурти, які теж поза школою зустрічалися і вчились від батьків, що вони українці – тоді ще “русини”, – що їхня мова інші, що їхня церква інша, що їхня пісня чудова, що їхній Шевченко – великий поет. Учились між собою і від батьків їхньої національної ідентичности.

Може згадував сясьо Людкевич великий дім батьків Влодзя при дорозі на Перемишль і романтичний, буйний сад біля нього на склоні, і велике крислате дерево, під яким сходились вечорами хлопці-гімназисти, де Сясьо вчив їх пісень і де приготовлялись Шевченківські концерти; може пригадував ці концерти, в яких брали участь навіть хлопці поляки і жиди в шараварах і вишиваних сорочках. Сясьо – студент-диригент, Влодзьо – студент-промовець.

Може блискавкою споминів згадував, як помер батько Влодзя, а його матір, спольщена віденка, пригадувала йому, що він “русин”, отже повинен говорити по-руськи; може відживали в думках розмови про славне козацтво, про ліберальні ідеї Влодзя і його промову по “матурі” в гімназії, яка грозила йому відібранням диплому…

Може пережив Сясьо наново часи вже зрілого юнацтва, буйного ідейністю і завзяттям, коли зустрінулися вони знову у Львові у студентських гуртках, які починали кипіти українською активністю. Були знову з Влодзьом: він студент філології і музики, а той студент права та ідейний провідник студентства. Може згадував те, що пізніше згадували інші: як коли були вони завжди разом, як нерозлучні приятелі й активісти – Влодзьо політик, а Сясьо музика, музиколог, композитор, і в обох такий український зміст. Може пригадав Сясьо, що це був Влодзьо, який намовляв його скомпонувати кантату з Франкових “Каменярів”, адже сам писав про те у спомині про перший Франківський концерт 1898 року. Тоді ще він – Сясьо – не почувався на силах – йому ж було всього 19 років, але вже здобувся на композицію до Франкового “Вічного революціонера”.

Може ще прийшов до нього спомин про їхню співпрацю у журналі “Молода Україна”, який видавав Влодзьо як орган патріотичного студентства. Та уперше проголошено 1900 року ідею незалежности й соборности України – разом з Міхновським; там уперше помістив Людкевич статтю під характеристичним наголовком “Наші співаки і народна справа” – і висловив таку – на той час відважну – думку: “І найбільших артистів ніхто не звільнив від того, щоб вони всі свої сили, все своє мистецтво присвятили своїй нації”. І він сам справді життям своїм і творчістю остав вірним цьому кредо. Може воно зродилося у його серці ще тоді, коли 14-річним юнаком у Ярославі скомпонував першу свою пісню, або коли співав українських пісень у гурті хлопців під крислатим деревом у садку у приятеля Влодзя…

Скільки ще блискавок-моментів могло пройти в передсмертному маячінні Сяся Людкевича, коли кликав свого приятеля. Може були між ними і такі інтимні, романтичні моменти, коли він, на вечірці у Львові показав Влодзеві молоду Одарку Шухевич і пророчо сказав: “Оце була б для тебе дружина”, А потім підклав він музику під слова Влодзевої любовної поезії “Чи тямиш ще?” і присвятив її “Влодзеві і його парі”.

Може згадував ті роки, коли жив як співнаймач у кімнаті, що була частиною Влодзевого помешкання у кам’яниці співачки Соломії Крушельницької у Львові. Може відживав у передсмертному маячінні так багато-багато хвилин спільно проведених і проговорених і промріяних з Влодзем, а потім з його родиною; адже були це довгі роки і десятиріччя. Може у своїй скромності не згадував про те, як відважно заступався за Влодзем, коли його арештували і засудили на сибірську тюрму, що була досмертною. Він певно забув про цей його даруночок – маленьку лампочку, яку післав родині Влодзя на заслання у Казахстан. Там вона присвячувала їм довгі вечори, холодній і самітні, і своїм світлом свідчила про те, що є в світі добра людина, Станислав Сясьо Людкевич.

Чи може бути столітня приязнь, досмертна приязнь і приязнь, що сягає поза смерть одного з приятелів? Певно, що вона може бути і напевно вона була в Станислава Людкевича. Але певне, що вона може бути тільки в такої людини, якою був він, з таким серцем, як було в нього; і може тоді тільки, коли сутньою складовою частиною її була спільна велика любов, що разом творилася і разом здійснялася. У них це була любов до їхньої батьківщини. Мало хто знав про неї, бо вона не була назовні. Але вона була: глибока, творча, досмертна…

А вже після смерти його Влодзя в тюрмі, Сясьо передав його дітям власноручно написану композицію. На обкладинці його ж рукою було написано: Станислав Людкевич, “Застольна пісня”. Пам’яті Володимира Старосольського.

Подаємо короткі відомості про родину Старосольських.

Володимир Старосольський (1878-1942) – видатний український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії (1937-1939), в.о. міністра закордонних справ УНР (1919-1920); соціолог, доктор права і адвокат, професор кількох європейських університетів, дійсний член НТШ, автор ряду наукових праць (серед яких – “Теорія нації”). Як адвокат виступав у багатьох політичних процесах (зокрема Мирослава Січинського, Василя Біласа, Миколи Лемика). У грудні 1939 р. був заарештований, помер у радянському концтаборі у Сибіру.

Дарія Шухевич-Старосольська (1881-1941) – піаністка і педагог (викладала у Вищому музичному інституті ім.М.Лисенка у Львові), громадська діячка, автор статей нарисів і поезії у часописах “Діло” та “Нова Хата”. Донька Володимира Шухевича – західноукраїнського етнографа, громадського діяча, дійсного члена НТШ, автора 5-томної етнографічної праці “Гуцульщина”.

У подружжя було троє дітей. Старший син Юрій Старосольський (1907-1991) – український громадський і пластовий діяч у США, вчений-правник, дійсний член НТШ та УВАН.

Молодший син Ігор Старосольський (1908-1988) – архітектор-реставратор, здобув освіту у Львівській політехніці. У 1940-1946 рр. разом із матір’ю та сестрою відбував заслання у Казахстані. У 1950 знову був заарештований як “буржуазний націоналіст” і до 1956 р. перебував у тюрмах і таборах Сизрані, Усть-Каменогорська, Караганди і Норільська. Після повернення 1957 р. мешкав у Львові, був одним із організаторів західноукраїнського відділу реставрації пам’яток архітектури, тривалий час керував львівськими реставраційними майстернями. І.Старосольськийпідтримував тісні стосунки із близьким товаришем батька – Станіславом Людкевичем, про якого написав спогади.

Донька Уляна Старосольська (літературний псевдонім Любович, 1912-2011) – українська письменниця і журналістка в Україні, США та Канаді. Співпрацювала із журналами “Нова Хата”, “Господарсько-Кооперативний Часопис”, “Наше Життя” (журнал Союзу Українок Америки). Разом із матір’ю і братом Ігорем відбувала заслання, про що написала книжку спогадів “Розкажу вам про Казахстан”. Після амністії 1946 переїхала до Польщі, де закінчила університет у Познані (як економіст). Від 1967 мешкала у США.

Матеріал підготувала Мар’яна Зубеляк,
провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Таким чином, вищезгадані рукописи не лише надали З. Штундер неоціненні біографічні відомості, а й спонукали до подальших досліджень з метою уточнення, доповнення або й спростування.

Коротка біографічна довідка. Олена Стефанія Людкевич (в заміжжі Кашубинська) народилась 9. 10. 1881 р. в с. Уличне біля Дрогобича – померла 7. 05. 1971 р. у Львові, похована на Янівському цвинтарі. Освіту отримала спочатку у жіночій виділовій школі в Ярославі, далі в жіночому вчительському семінарі в Перемишлі, здала екзамени з правом викладання в народних школах з українською і польською мовами навчання. Опісля деякий час працювала в народній школі ім. С. Сташіца (в якій батько, Пилип Людкевич, був довголітнім директором). У жовтні 1905 р. Олена вийшла заміж за інженера Дмитра Кашубинського; подружжя мешкало в різних містах Галичини, куди чоловіка скеровували по роботі, зокрема в Ярославі і Перемишлі. Олена коротко вчителювала в українській приватній школі в Перемишлі. У травні 1946 р. внаслідок сумнозвісних історичних подій Кашубинські опинились у Львові, де спочатку жили на Знесінню (Helanki, 43), згодом у будинку по вул. Мірецького, 40. У 1962 р. Олена переїхала в новозбудований дім брата по тодішній вул. Військовій, 7 (чоловік її помер 1956 р.).

Рукописи О. Людкевич-Кашубинської (записники, зошити-книги, саморобні зшитки, всього 10 шт.) охоплюють значний часовий період. Вони написані польською мовою і лише один – українською.

Як відродилась українська пісня в Ярославі (1942)

          Місто Ярослав, розташоване на лівому березі Сяну, в більшості заселене поляками і в меншості русинами. Упродовж 50 років на вулицях міста не чутно була ані української мови, ані української пісні. Русини вживали мову, просто перекладену з польської, яка звучала дивно, а музику складали старосвітські москвофільські пісні, що звучали на руських плебаніях. Наприклад, “Во імя Отца і Сина” – це руська молитва і т.д.

В Ярославі вже 50 років існувала суто польська гімназія, де разом навчались поляки і русини. Руської мови не вчили взагалі і студенти-русини боялись вживати її навіть між собою, а українська пісня мовчала, пригноблена насиллям і насмішками.

В той час у гімназії з’явились три професори-русини – Михайло Вагилевич, Анатоль Луцик і Андрій Шахнович. Луцик, шанувальник музики, організовує гімназійний хор, який співає на студентських богослужіннях. Йому вдається без особливих труднощів, бо серед тодішніх студентів були талановиті хлопці з надзвичайно гарними голосами. Серед них – наш композитор Людкевич (який завдяки професору Луцику знайомиться з основами музики), Михайло Станько, чудовий тенор, Антін Рак, низький бас, тенор Іларіон Козак (завдяки подальшим вокальним студіям надав своєму голосову сценічного звучання), Олексій Ганас, Іван Горошко, Василь Лициняк і Олександр Говда. Останній у церковних хорах був солістом-баритоном.

Професор Шахнович, людина хвороблива, ідеаліст, зумів просвітити гімназійну молодь, і саме від того часу почали вживати між собою українську мову, яку вивчали із замилуванням, відчули себе синами Великої України. На жаль, проф. Шахнович не довго був у Ярославі, перевели його на інше місце, однак хлопці ярославські, між ними Володимир Старосольський, Касюрак, другий Ганас (Іван) не забули слів улюбленого професора, котрі, хоч короткий час промовляли до молоді, але залишили слід на все життя.

У 1896 р. польська і руська молодь Ярослава влаштувала концерт Міцкевича. На цьому концерті вперше виконали твір Людкевича “Пожар” на слова Шіллера. Це був чоловічий хор із супроводом фортепіано. Твір викликав ентузіазм у професорів, кілька разів викликали юного композитора, що мав неповних 18 років, який своїм дитинним виглядом і соромливістю збуджував велику симпатію.

Двома роками пізніше, тобто 1898 р., після того, як Людкевич вирушив на студії до Львова, в Ярославі відбувся перший Шевченківський концерт, організований українською академічною молоддю 28 березня. Хор співав “Урра, у бій” і дуже гарно прозвучала декламація Михайла Калимона з “Кавказу” Шевченка. На концерті було багато селян з ближніх сіл. Цього ж року у січні відбулась академічна вечірка, що складалась із 2 частин. У першій був дует Іларіона Козака з Антоном Раком; у другій – танці.

30 жовтня 1898 року Людкевич виступає у Львові із своїм “Революціонером”. На концерт їдуть ярославські академіки.

6. 08. 1899 р. молодь академічна ярославська влаштовує у Раві-Руській концерт за участю Іларіона Козака. Виконували квартет а капелла “Закувала зозуленька” – Рак, Ганас, Козак, Старосольський.
7. 11. 1899 р. влаштовують концерт за сприянням Людкевича, який часто приїздить. Співають “Урра, у бій”, диригує Людкевич (псевдонім “Білоусенко”).
8. 12. 1900 – концерт Міцкевича. У музичному світі серед студентства виступає студент Гнатковський – організовує концерт, сам виконує 2 соло, диригує хором.
9. 09. 1901 академічна молодь влаштовує руський бал, перед тим концерт.
10. 02. 1902 – спільний концерт з поляками на честь ювілею вступу на престол папи Леона ХІІІ: кантата польська др. Trzaskowski, руська – о. Кишакевич; 2 чоловічі хори, польський і руський.

У 1903-1904 роках молодь влаштовує вечірки, однак концертів, як в інші роки, – немає. За сприянням комітету і о. Кипріяна Хотинецького збудували руську бурсу, яка була освячена єпископом 8 травня 1905 р. З цієї нагоди влаштували концерт; оскільки в музичному світі Ярослава на той час панував застій, запросили львівський “Боян” з диригентом др. Волошином. Виконували: “Закувала”, виступала піаністка п. Ціпановська.

….взимку 1904-1905 рр., коли в Ярославі були засновані руська “Бесіда” і “Родина”, а до Ярослава прибули інж. Дмитро Кашубинський і його приятель Колодій, часто співали на малих вечірках. Колодій, що мав досить приємний ліричний тенор, з почуттям виконував ліричні пісні, які всім подобались. Кашубинський – людина музикальна, з добрим слухом, диригент-аматор – чудово грав на цитрі, найбільш охоче “Quodlibet” з народних пісень. Це було у дуже гарній власній гармонізації; слухачі казали, що він грає так, ніби плаче. Невдовзі організував студентський мішаний хор, влаштували Шевченківський концерт, на якому співали композицію Кашубинського “Коби мені черевики”.

Виник задум мішаного хору, навіть у 1908 р. на честь Папи спільно з поляками влаштували концерт; виконували кантату польською і українською мовами, “Хор пілігримів” Ваґнера під батутою інж. Кашубинського.

У той час Кашубинського перевели з Ярослава. Музичне життя завмерло, до чого спричинилась і світова війна. Після війни проф. Мелех певний час керував церковним і світським хорами. У 1921 р. Кашубинський повертається до Ярослава і від того часу постійно керує українським мішаним хором у місті. Щонеділі на богослужіннях – студентських, загальних, на великі свята – співає хор. Виконуються псалми Бортнянського здебільшого добре. Хор може похвалитись гарними сопранами, як прим. Бараникова, Наконечна, Ямінська та ін.

Текст і переклад з польської М.Зубеляк

Подібно як кожний штрих, кожний мазок пензля художника, вирішують про правдиве реалістичне зображення людини на портреті, так і кожен спогад сучасника дає основу читачам для більш рельєфного і повного уявлення про вдачу, поступки, звички індивідів минулого. Я зовсім добре здаю собі справу з того, що беру на себе неабияк важке і відповідальне завдання, піднімаючи де-не де занавіску інтимних настроїв і переживань С.П. Людкевича, але вважаю, що священним обов’язком кожного з нас, хто мав можливість знати й зустрічати цього видатного композитора, розмовляти з ним і бувати в його домі, накреслити спогади про нього.

Вперше я почула про доктора Станислава Людкевича з розповідей моєї матері, яка навчалась у дівочому інституті в Перемишлі (1905-7 рр.). Професор викладав там якийсь час українську мову й літературу, вів співи. Всі вчителі і учні шанували його і любовно називали “наш Сясьо”. А який він був красень! – розказувала мама – стрункий, елегантний, з високою хвилястою шевелюрою, з юнацьким рум’янцем, з фантазійно вив’язаною лентою під бородою! (До речі, цій звичці він остався вірним до останніх днів життя). Ні одна семінаристка не залишалась байдужою до нього. Ми добре знали, якими вулицями Сясьо ввечорі прогулюється, в якому кафе буває. Отже часто збирались гуртками, щоб ще зайвий раз зустріти, поглянути на нього. Інколи підглядали, як він зупинявся під блідим світлом вуличної лампи, виймав з грудної кишені піджака листок нотного паперу і тут же зафіксовував тільки що зароджену музичну думку, мелодію.

В мої університетські роки (1932-37) у Львові я не раз зустрічала композитора С. Людкевича то в оперному театрі, то в концертних залах, у Вищому музичному інституті ім. Лисенка, то на репетиціях “Львівського Бояна”.

Я здавна добре усвідомлювала величезний вагомий вклад С.П. Людкевича – композитора, вченого-фольклориста, видатного музично-громадського діяча. Працюючи поруч багато років, я переконалась, що без його мудрих настанов і дружніх консультацій, порад ніхто з молодих композиторів і педагогів не обходився. Його сердечною відвертістю, гуманністю і готовністю передати свій досвід і знання молодшим товаришам я завжди захоплювалась. Проте я ніколи не наважувалась цікавитись його особистим життям, його домашнім і родинним побутом. С.П. Людкевич стояв у моєму розумінні на такому недосяжному п’єдесталі, що в мене, і здавалось мені ні в кого, не вистачає сміливості відсунути занавіску його буденних людських зацікавлень і переживань.

Та якось літом в половині 60-их рр., відпочиваючи в мальовничих Заліщиках над Дністром, я зустрілась і подружила з О.Г. Юркевич – єдиним львівським сейсмологом, кандидатом технічних наук. Вперше від неї я дізналась, що С.П. Людкевич буває в них дома частим гостем, що він в товаристві дуже розмовний, веселий, дотепний, що любить пограти в карти, смачно поласувати маковим тортом і помузикувати. До того ж посекретничала зі мною Ольга Гнатівна, що саме її дарить композитор симпатією і присвятив їй цілий ряд своїх творів. (Про це, до речі, вона сама скаже найкраще).

Через якийсь час Ольга запросила мене побувати в їх домі по вул. Рилєєва, № 3 одного недільного вечора. Тут були: мати Ольги, дві її сестри Наталія і Ірина. Вперше я зустріла професора Людкевича за столом у колі близьких знайомих за відвертою сердечною розмовою. У гарній просторій квартирі Якимчуків було багато картин різних художників. Пам’ятаю, що мова йшла про них, але що саме говорив на цю тему Станислав Пилипович, пам’ять моя не зберегла.

Після вечері професор сів за піаніно і імпровізував досить довго на тему пісень “Ой, що ж бо то та й за ворон” і “Ой співаночки мої”. З пізнішого знаю, що першу особливо любив композитор, а другу – Ольга, яка її часто сама собі награє. Я тоді пригадала, що якось то чула, як С.П. Людкевич фантазував собі на фортепіано в консерваторії в аудиторії № 40 на тему пісні “Ой що ж бо то та й за ворон”: грав її в різних варіантах і комбінаціях. Я стояла з групою студентів-теоретиків у коридорі під дверима. Ми слухали понад 20 хвилин, аж професор закінчив і вийшов. Тоді тільки ми зайшли в аудиторію, в якій по плану повинні були займатись історією української музики. Пісня “Ой що ж бо то та й за ворон” звучала мені ще довго в ухах. Композитор любив її очевидно неабияк, бо неодноразово повертав до неї; вона й стала основою траурного марша “Похорон отамана”, присвяченого М.В. Лисенку.

Того вечора я переконалась, яким безпосереднім, природним, невимушеним буває професор в домашній обстановці.

Повний текст спогаду див. у книзі:  Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. Зеновія Штундер / 2-е вид. – Львів-Жовква, 2014. – С. 158-180.