З ініціативи музею композитора та за підтримки Українського культурного фонду розпочалося оцифрування рукописів та видання симфонічної спадщини композитора. Перший том видання, що побачить світ цієї осені, міститиме твори для симфонічного оркестру, створені в період радянської окупаційної влади 1940-1970 рр. Вони залишаються найбільше недооціненими музичною спільнотою, однак на думку працівників музею – у творах радянського періоду композитор «зашифрував» україноцентричний зміст.

Як найстаршого за віком корифея української музики, до Людкевича не застосовували жодних репресій, а сам композитор неодноразово проявляв не тільки громадянську мужність, глибоке національне переконання і стійкість у протистоянні радянському режиму, хоч твори його зазнавали ідеологічної критики, та навіть штучно гальмувалося їх виконання і видання. Як говорив сам Людкевич: «не міг я якось навчитися творити на наказ всякі хвальні гимни про «радісне» життя». Тож зростаючий інтерес композитора до симфонічного жанру в радянські роки пояснювався намаганням композитора уникнути творів на диктовану владою тематику.

До першого тому новітнього видання творів композитора ввійдуть Симфонієта і чотири симфонічні поеми – «Пісня юнаків», «Наше море», «Наші гори» («Голоси Карпат»), «Танець кістяків». Окремі твори реконструйовані вперше: Симфонієта досі жодного разу не прозвучала повністю: за радянських часів одна з частин твору – Скерцо не виконувалася, зокрема, через використання цитати української жартівливої пісні.

До прикладу, у симфонічній поемі «Наше море» композитор застосовує хор на текст поезії Олександра Олеся «В хмарах сурми загриміли», однак вносить суттєві зміни у текст. Найприкметніша з них, що один з рядків вірша у поета звучить: «Мертве море ожило», а Людкевич замінює на «Наше море ожило!». Ця зміна стала основою для назви твору і вона показує, що поетичний текст інтерпретувався композитором не просто як картина морського шторму, а символічно, з алюзією громадсько-політичне життя, долю українців.

На титульній сторінці «Пісні юнаків» рукою С. Людкевича простим олівцем від середини сторінки зазначено: «Пісня юнаків. Присвячено українським партизанам вітчизняної війни». У формулюванні присвяти має місце неоднозначність: адже на час створення твору українськими партизанами вважалися ті, що боролися за незалежність України.

Усі зазначені твори прозвучать на концерті-презентації проєкту «Людкевич. Спадщина», що відбудеться 15 жовтня у Львівській національній філармонії імені М. Скорика. Музичну редакцію творів здійснила львівська композиторка, лауреатка Національної премії України імені Т. Шевченка Богдана Фроляк, а виконавцями стануть Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії та диригент Володимир Сивохіп.

Стан рукописів Людкевича із фондів музею, на жаль, псується з плином часу – особливо вицвітають автографи, писані олівцем самим композитором. Тому є велика необхідність у продовженні проєкту, і за словами директора музею Михайла Кобрина, «ми маємо амбітну ціль до 2029 року, а саме до 150-ліття композитора, оцифрувати і видати всю нотну стадщину Станіслава Людкевича!».

Пресслужба музею:
Стефанія Олійник, музикознавиця, комунікаційна менеджерка грантових проєктів
+38 (097) 680-28-05 (Viber, Telegram, WhatsApp), stefaniia.oliinyk@gmail.com

Роман Савицький вперше відвідав наш музей восени 1993 року, про що свідчить його запис у Книзі вражень: “Сердечно вдячний за всі чудові вражіння у Музею С. Крушельницької. Чудова збірка історичних документів неперевершеної ніким нашої найдорожчої української співачки – великої мисткині”. У вересні 1994 року він був серед гостей Соломіїного дому під час святкування Дня народження співачки. А в 1996 році брав участь у Наукових читаннях, виступивши з доповіддю “Соломія Крушельницька в музикознавчій літературі Заходу”. З цього часу починається наше спілкування та зав’язується  листування. Про листи Р. Савицького хочеться сказати окремо. Він мав свій, особливий спосіб подачі інформації, що невимушено поєднував – об’єктивно-аналітичний виклад з ліричними відступами та іронічними коментарями. Його листи були завжди цікавими, інформативними, дотепними, часом несподівано відвертими. Саме в листах, на нашу думку, найбільш яскраво розкривається особистість Романа Савицького. Тому хочемо представити кілька фрагментів з нашої кореспонденції.

28.ІІ.2000

Вельмишановна п. Галино!

          Втішився Вашим листом, хоч не все у Вас у мажорній тонації. У нас теж сумно без Каранович і без Витвицького. Про них я вже надрукував в англ.[ійській] мові, буде також в укр.[аїнській]. Згадуєте Козаренка – дуже обдарована людина із Коломиї / як і Витвицький, Каранович, челіст Фоерманн /. За комплімент дякую літературний, але я сам ошелешений багатством семантики та взагалі рівнем викладу думок Козаренка! Його публікації страх смачні!

          Можу бути лиш вдячний за Ваші заходи для вшанування батька; а радіо гостинної Оленки О.[нуфрів] пересилає касету через Нат. Кашкадамову. Тішуся.

          Маю страх роботи із “Енц.[иклопедією] Діаспори”, але іде це вперід як і ми всі, бо іти назад було б вкрай нецікаво!!  …

Радію “Мойсеєм” та наданням театру ім’я С. Крушельницької. Дуже гарно, логічно; так давно про це говорила Стефа Павлишин.

          Можу Вам прислати 2 екз. книжки Деркача про Менцинського.  Треба? /це від Д. Каранович/.

Ст. Максимюк відкрив Анну Крушельницьку! Я челістку Христю Колессу /диски “Electrola”/.

          Щиро вітаю Вас, п. Ірену, п. Роксоляну з весною! Хай росте та міцніє наша спів-праця!

Ваш Р. Савицький, мол. –

    P.S. Спішу, і письмо вкрай неписьменне!

12 січня 2001

Дорогі пані, Галино та Ірино!

          Ваші картки та листи дуже мені цікаві і потрібні, а повітряні лінії, якими вони летять, зв’язують мене із краєм. Я вже не чуюсь таким відірваним від пня і можу розвиватись і дихати як автор. Мені цікаво, як вийшла передача “Віють вітри”, бо зараз планую відновити колишні доповіді та представити цю тему в Нью-Йорку /НТШ/ та у м. Філадельфія, де я виростав … […]

          Сьогодні для мене особливо сумний день, 12 січня. Вже 9 год. ночі, пора кінчати роботи і писанини. На батьковому фортепіано, яке він ще вживав /востаннє/ 12 січня 1960, горить лампадка. Полум’я теплить кімнату, виповнену музейними експонатами із світу музики, сповнену історією та ясними спогадами про одно життя пориву і посвяти…

          Я не сам у хаті. При мені кіт “Рахманінов” /сумні очі і великі передні лапи, мов у цього віртуоза/, і музика Літургії Дилецького…

Треба заглибитись в Думи і в молитву до Музи, попрохати знов щастя на прийдешньому шляху шукань серйозного, інколи й смішного…

          І Вам, дорогі, віншую того самого щастя на 2001 благословенств для Музею, для Вас і всіх Ваших.

На все добре!

Ваш Р. Савицький, мол.–

Впродовж 1997-2012 років Р. Савицький також листується із Зеновією Штундер, вдовою Станіслава Людкевича, дослідницею його життя і творчості. “Тональність” цих листів, які збереглися в Меморіальному музеї композитора, дещо інша – переважно інформативно-ділова зі збереженням усіх епістолярних  “етикетів”, в яких відчувається велика повага до хранительки скарбів Дому Людкевича – філії нашого музею.

          26 квітня 1998

Високоповажана пані Зеновіє!

Ваше добре письмо із 26 лютого вже давно кличе о мою відповідь. Все пішло шкереберть, коли мусів “зложити візиту” до шпиталю, де у програмі була операція жовчі із перервою від занять на 2 тижні. Та я вже знов “граю” на машинці …

Я вже питав листовно п. “Лясю” Старосольську (мова про Уляну Любович-Старосольську –Г.Т.) чи дійсно С. Людкевич познайомився із Л. Українкою в домі Старосольських. Можливо вона Вам відповіла впрост листом.

Не журіться пропажею касети із голосом СЛ.[Станіслава Людкевича] Тепер я виконаю це вдруге, додавши записи творів СЛ із діаспори. При тій нагоді можна буде поправити звук вже історичних записів. Касету чи бобіну передам Вам вже особисто, коли прибуду у Львів при кінці липня ц.р.

Я спеціально контактувався із В. Витвицьким відносно листів СЛ до него. На жаль, він не має нічого із 1930-их, бо основна часть його архіву пропала в час війни /тоді й загинула його велика праця про форт.[епіанну] музику Барвінського/. Ромко Рудницький та його мати Марія Сокіл тепер шукають за такими листами в архіві Антона Р. Якщо щось вийде на денне світло, то Роман мене повідомить. До речі, доктор Витвицький питає, чи Ви маєте його давню статтю п. з. “С. Людкевич зблизька?” /Він міг би надіслати/. …

Із пошаною й щирим вітанням із весною.                 Ваш Р.Савицький, мол. –

18 квітня 2012

Високоповажана п. Зеню!

Посилаю в аудіо записі збірку музичних творів великого композитора Станіслава Людкевича. Є там твори різних років, всі, які походять із архіву мойого татка Романа, та і з моєї власної колекції. Я вже не молодий, і мені дуже залежить, щоб ці цінні речі збереглися, але не на чужині, а у рідному Львові. Тому-то посилаю їх на Вашу адресу.

          З різних джерел знаю, що Ви, ласкава пані, продовжуєте працювати над творчою спадщиною Вашого св. п. МУЖА, і за це Вам належить велика подяка і низький уклін. С. Людкевич належав до творчої когорти великого калібру, такого, якого ледви чи можна б сьогодні знайти в самій Україні, не кажу вже нічого про діаспору. Тому його твори треба зберігати із великою увагою.

З великою приємністю згадую хвилини, коли я відвідував Ваш цінний дім, щоб поспілкуватися з Вами на музичні теми, як то кажуть, “для духа святого”.

Із великою пошаною та музичним привітом

          Ваш        Роман Савицький мол.

П.С. Записи є давнішого походження, але їх можна у Вас продемонструвати або у Л.[ьвівському] радіо, або в Музею Соломії Крушельницької.

Роман Савицький був у курсі всіх справ нашого Музею. Як справжній друг радів нашим успіхам, переймався проблемами, намагався допомогти. Разом з листами ми систематично отримували від нашого адресата цінні матеріали про українських композиторів, співаків та музикантів діаспори, зокрема, невідомі нам статті про С. Крушельницьку в енциклопедіях, словниках та інших виданнях на Заході. Уже в 1997 році вони налічували 270 одиниць збереження! Серед подарунків були особливі та оригінальні. Приїхавши до Львова у серпні 1998 року, серед іншого Р. Савицький привіз … фрагмент балконної ложі “Metropoliten opera”! Тоді в Нью-Йорку розбирали стару будівлю оперного театру (того самого, який бачила Крушельницька ще у 1928 році!), і сьогодні, завдяки Савицькому, у фондах нашого музею зберігається його частинка.

Серед захоплень Романа Савицького – музикознавство, бібліографія, компонування музичних творів, кінематографія, поезія – особливе місце займала фотографія. У жовтні 2003 року в Музеї Соломії Крушельницької експонувалася виставка “Осінні елегії Романа Савицького”, де були представлені півсотні світлин нашого приятеля. І тут елегійно-іронічний стиль не зраджує автора, хіба що додаються до нього ностальгійні ноти. За словами митця, його фотографії, – “це світ великих мрій про рідний край у формі візуальної поезії про красу та силу, утривалених душею, посилених та побільшених любов’ю до Батьківщини. Бо ж Україна завелика для малих мрій!…” На виставці були представлені фото різних років – кадри родинної фотохроніки, домашні улюбленці, міські краєвиди, пейзажі України та Америки. А назви їх настільки промовисті, що характеризують не лише світ зацікавлень автора, а й передають його особистісні рефлексії: “Зв’язок поколінь: батько, мати, Міка”, “Любимчик “Сясьо”-ловець”, “Природа схоплена на “гарячому”, “Кремфорд розширює рамки екрана”, “Над Ринком панує Посейдон ще й  захищає Ратушу тризубом” …

Друга фотовиставка Романа Савицького-фотомитця демонструвалася в Музеї у грудні 2006 року і була присвячена Миколі Колессі. Свою назву “Микола Колесса – Маестро століття” вона отримала від заголовка статті Р. Савицького, опублікованій у газеті “Свобода” (США) до 95-ліття композитора (1998). Автор статті, який з великим пієтетом ставився до постаті і творчості Миколи Колесси, зі знанням справи окреслює його діяльність як диригента і педагога, майстерно вплітаючи в інформативну тканину особисті коментарі. І знову хочеться зацитувати:

“Під батутою маестра оркестрові шедеври Бетовена, Моцарта, Чайковського та інших композиторів, чеська музика і безліч прем’єр українських композиторів. У 1939 році він першим дириґував фортепіяновим концертом В. Барвінського, який згодом вважався загубленим (в наш час твір віднайдено). Перші звукозаписи “Кавказу” і “Заповіту” блискуче відображають ґеніяльність шевченкових текстів у сплаві з унікальною музикою С. Людкевича. Ця велич “Кавказу”, який досягнув рідкісних в українській музиці висот, була відображена дириґентом за допомогою унікального звуковидобуття: М. Колесса обдарований спеціяльним відчуттям епічно-патріотичного жанру…

Дириґентська паличка М. Колесси надихала музичне життя і спричинила ріст стандартів виконання. …  

Його колишні студенти тепер керують оркестрами оперних театрів, філармоній та хорами; їх так багато, що маестра справедливо вважають засновником окремої Львівської школи дириґування. … Свої знання й час він щедро дарував з тією великодушною посмішкою, яка граничить з благословенням.”

На виставці “Микола Колесса – Маестро століття” експонувалися світлини, зроблені Романом Савицьким під час перебування композитора у США (1994 р.), де патріарх української музики разом з  Дарією Гординською-Каранович, Василем Витвицьким та Любкою Колессою. Цікаво “схоплений” фотографом маестро у своєму робочому кабінеті (1998), пам’ятні фото з ювілейних концертів, присвячених 100-річчю М. Колесси (2003).

Кожен приїзд до Львова і прихід до нашого музею Романа Савицького був пов’язаний з якоюсь подією. Ми мали нагоду слухати надзвичайно цікаві лекції музикознавця про Соломію Крушельницьку в контексті його бібліографічних та фонографічних досліджень співачки, про “зірок” Голівуду з українським корінням, видатних музикантів різних національностей, життя і творчість яких була пов’язана зі Львовом. У грудні 2003 року в музеї Соломії Крушельницької відбувся концерт камерної музики за участі відомих музикантів – Петра Цегельського (скрипка) та Етели Чуприк (фортепіано),  ініціатором та організатором якого був Р. Савицький. Вступне слово і супровід концерту ще раз засвідчили його глибокі знання не лише в царині української музики, а й європейської класики, адже програму концерту складали твори Сезара Франка, Сергія Прокоф’єва, Моріса Равеля. Через кілька місяців 11 лютого 2004 року Р. Савицький виступив на науковій конференції, присвяченій 125-літтю Станіслава Людкевича, з цікавою доповіддю “Кавказ” у Львові знову”.

За словами професора Наталі Кашкадамової, Роман Савицький-молодший як музикознавець мав свою улюблену тему дослідження – “вивчав впливи українських мелодій та історико-літературних сюжетів на твори світової музики”. Яскравим прикладом такої праці стала передача на Львівському радіо “Віють вітри, віють буйні …” – захоплююча мандрівка мелодії української народної пісні від Лисенка до Ліста та до джазових імпровізацій ХХ століття.  Треба сказати, що у той час, початок 2000-х років, такий підхід до популяризації української музики був справжнім відкриттям не лише для любителів, але й для  професіоналів.

Бібліографія статей Р. Савицького, які стосуються С. Крушельницької невелика, проте дуже чітко відображає позицію автора та його професійні вподобання. Ще в 1960-х роках молодий музикознавець звернувся до дискографічної спадщини співачки, надрукувавши у часописах “Свобода” і “Новий шлях” замітку “Співає С. Крушельницька” (1964)  та відгук на доповідь С. Максимюка “С. Крушельницька і її фонографічна спадщина”, виголошену в Українській Вільній Академії Наук в Нью-Йорку (1965). У 2004 році Р. Савицький друкує бібліографічно-критичний есей “Американський портрет Соломії Крушельницької”, де подає спростування поширеної помилки щодо дати гастролей співачки у США. Автор статті, аналізуючи інформацію в німецьких лексиконах, праці американських дискографів, статті італійських музикознавців та матеріали українських дослідників, переконливо доводить, що гастролі С. Крушельницької у США відбулися у 1928 році, а інші дати (1927 та 1929) є помилковими. Свідчать про це і “матеріальні” докази, на які посилається Савицький – записи фірмою “Колумбія” українських народних пісень у виконанні співачки та фото артистки, зроблене у Нью-Йорку того року. Завершується стаття роздумами автора про плинність часу та людську пам’ять: “Особливо сильні пережиття так закорінені в нашій пам’яті, що мають властивість і дивну силу раз-у-раз повертати нас у те минуле. Такі переживання приковують нашу свідомість до цього минулого, котре для нас не втрачає ні актуальності, ні чару, і тим самим здатні зупинити час. У рівчаках історичних вже американських дисків та між рамками згаданого вже американського фото звичайно швидкохідний час – зупинився. І навіть в наші дні у тих предметах він владно повертає нас в рік 1928-ий. Він, той мінливий мент, спинився заради нас …”

Цей ліричний, і такий характерний для Романа Савицького монолог, з погляду дня сьогоднішнього звучить особливо проникливо, бо нагадує нам той час, коли він несподівано з’являвся на порозі музею, виповнюючи простір своєю присутністю, а нас увагою і доброзичливістю. Час, якого вже не повернути …

Галина Тихобаєва, заступник директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

У дні Шевченківських святкувань хочеться згадати її як продовжувачку традицій родини Крушельницьких у популяризації творчості Кобзаря. Як і її тітка Соломія, Одарка Бандрівська радо долучалася до знакових подій в музичному житті Галичини, до Шевченківських, Лисенківських святкувань, ювілейних урочистостей, благодійних концертів, вводячи у свій репертуар твори на тексти Кобзаря.

Зокрема, на “Святочному концерті в 66-і роковини смерті Тараса Шевченка”, який відбувся у квітні 1927 році у Стрию молода вокалістка з успіхом проспівала три солоспіви “На городі коло броду”, “Мені однаково”, “Ой стрічечка до стрічечки” на музику Миколи Лисенка.

Про Шевченкове свято у Станиславові у червні 1928 р. часопис “Діло” зазначав: “Гарно зложена програма й участь у святі співачки Одарки Бандрівської стягнули майже всіх наших інтеліґентів. На загал свято вийшло дуже гарно. Незатерте захоплення викликав у слухачів спів п. Бандрівської, яка проспівала 4 пісні: Шевченка-Лисенка: “На городі коло броду”, Шевченка-Лисенка “Мені однаково”, Шевченка-Рахманінова “Полюбила я”, Шевченка-Лисенка “Ой стрічечка до стрічечки”. Гарний голос співачки і мистецьке виконання викликали ентузіазм у публіки, яка обсипала п. Бандрівську квітами і раз-у-раз викликала співачку”.

У концерті з хором товариства “Львівський Боян” (1932 р.) артистка успішно виконала сольну партію у кантаті “Радуйся, ниво” Шевченка-Лисенка.

На урочистостях в пам’ять 25-ліття смерті Миколи Лисенка 19 грудня 1937 року у залі Міського театру у Львові Одарка Бандрівська на високому професійному рівні репрезентувала три солоспіви на слова Шевченка “Гомоніла Україна”, “Садок вишневий”, “Ой, одна я, одна”. Станіслав Людкевич у рецензії на цей концерт відзначав що “Бандрівська і Голинський виконали свою ролю без заміту (зауважень – ред.), з виразним пієтизмом і були в тому часі у знаменитій формі”.

Матеріал підготувала О.Кирик, старша наукова співробітниця Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

4 травня 1843 р. у церкві Святого Миколая села Квашенина, що поблизу Добромиля (тодішнього Перемишльського воєводства), хрестили доньку о. Олексія Ґіжовського та Пелагії з Коростенських. Дівчинку нарекли Гоноратою Катериною (на честь бабусі з маминого боку; до речі, у свідоцтві записано – Каська). Обряд хрещення і миропомазання здійснював о. Михайло Людкевич, парох розташованого неподалік села Тростянець. Як виявилось згодом, того дня о. Людкевич хрестив… свою майбутню невістку, дружину сина Рандольфа Михайла Пилипа, і маму нашого композитора.

Ось короткі біографічні відомості, які читаємо на сторінках монографії Зеновії Штундер “Станіслав Людкевич. Життя  творчість”.

Олексій Ґіжовський народився 23 березня 1814 р. у селі Вишатичі. Після навчання у школі та гімназії він вступив у 1838 р. до Львівської духовної семінарії та Львівського університету. Цікаво, що ще у сільській школі О. Ґіжовський заприятелював із Михайлом Вербицьким; ця щира дружба тривала аж до смерті композитора.

Після висвячення о. Олексій Ґіжовський працював по селах Добромильщини: Квашенина, Улюч, Іскань, П’яткова Руська, Явірник Руський. Останні дев’ять років життя був парохом у селі Улично біля Дрогобича, де й помер 21 листопада 1888 р.

О. Ґіжовський був одружений з Пелагією Коростенською, дочкою пароха села Квашенина о. Атаназія Коростенського. У шлюбі народилось шестеро дітей (чотири дочки і два сини), з яких найстаршою була Гонората (1843-1928).

Михайло Людкевич народився 1 квітня 1809 р. в селі Кописно або сусідньому містечку Риботичі (теж Перемишльського воєводства). Після закінчення школи й гімназії у 1830-1834 роках він продовжував навчання у Львівській духовній семінарії. Був одружений з Марією Гронзевич, дочкою священика о. Степана Гронзевича і Марії з роду Лапицьких. Після закінчення семінарії працював у різних селах Добромильщини, а в 1838 р. став парохом села Тростянець, де й прожив із дружиною до кінця своїх днів. Помер о. М. Людкевич 30 листопада 1881 р.

В о. Михайла і Марії Людкевичів було семеро дітей: три сини і чотири дочки. Батьком Станіслава Людкевича став середущий син – Рандольф Михайло Пилип (1837-1905).

Як бачимо, обидва дідусі С. Людкевича навчались у Львівській семінарії в різний час. Отож, познайомитись могли лише тоді, коли почали виконувати свої душпастирські обов’язки. На жаль, немає жодних відомостей про те, як зустрілись майбутні батьки композитора. Адже після здобуття у 1858 р. педагогічної освіти Пилип Людкевич викладав у школах Самбора, Перемишля, Немирова на Львівщині, а від 1867 р. – у новій двокласній школі в Ярославі. А родина Ґіжовських з 1850 по 1874 рік мешкала в селі Явірник Руський (як бачимо з мапи, села розташовані на досить великій відстані). Шлюб Пилипа Людкевича з Гоноратою Ґіжовською, за поданням З. Штундер, відбувся 14 квітня 1871 р. в домі нареченої.

Мар’яна Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Захід відбудеться 22 січня 2023 о 14:00 в меморіальному музеї Станіслава Людкевича.

Станіслав Людкевич понад 40 років співпрацював із хоровим товариством “Львівський Боян” – як композитор, диригент, член правління, піаніст, музичний критик, співак-хорист. Свого часу він писав, що товариство “для мене остає все одним з найсимпатичнійших і найдорожчих, якому хотів би я присвятити найкращу частину моїх думок і змагань”. Саме робота з “Бояном” давала Людкевичу можливість пізнати таємниці хорового письма й почути звукове втілення своїх творчих задумів. Адже цей колектив був першим виконавцем майже усіх хорових творів композитора – відмініатюр до розгорнутих вокально-симфонічних полотен.

В особистому архіві Людкевича зберігаються численні матеріали, які ілюструють цю тривалу й багатогранну співпрацю: документи, фото, програми концертів, рукописи й друковані видання музичних творів, пам’яткові речі.

Фольклористична діяльність З. Штундер не була предметом спеціального розгляду етномузикознавців, але є дослідження про її участь у фольклорних експедиціях у контексті становлення музичної фольклористики як навчальної дисципліни у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка. Маю на увазі дослідження Ліни Добрянської про фольклористичну експедицію Львівської консерваторії в село Івана Франка в 1958 р. [2], в якій участь З. Штундер детально розписана і належно оцінена: до статті додані виписки 31 архівного документу з документації Львівської державної консерваторії, а також інтерв’ю авторки статті із Зеновією Костянтинівною.

Початки фольклористичної роботи З. Штундер  припадають на 1958 р., коли молода аспірантка Київської консерваторії повернулася до Львова і розпочала тут педагогічну роботу на кафедрі теорії музики Львівської консерваторії. Саме цей факт як вихідний пункт своїх фольклорних зацікавлень  Зеновія Костянтинівна сама неодноразово фіксує у спогадах [7, 26; 8, 226].

На час початку її педагогічної праці у Львівській консерваторії не було кафедри музичного фольклору, але робилися перші спроби практичної польової фольклористичної роботи. Ініціатором цієї справи став учень Ф. Колесси у Львівському університеті, відомий згодом фольклорист і філолог Ярослав Шуст, який на той час працював у консерваторії на кафедрі теорії музики  і з 1954 р. почав організовувати фольклористичні експедиції. Початок педагогічної роботи З. Штундер на кафедрі, очолюваній С. Людкевичем, співпав з активізацією цього напрямку діяльності кафедри і новий молодий педагог з великим інтересом для себе долучилася до цього процесу. Про це вона згодом згадує: «Від 1957 року я повернулася до Львова, стала викладати в консерваторії і асистенткою С. Людкевича та зайнялася фольклористикою. Питаннями народної творчості на кафедрі історії, теорії і композиції цікавилися С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович. Проте минуло десять років від смерті Ф. Колесси, а в Західній Україні ніхто збиранням і дослідженням народної музики більше не займався. Тому саме С. Людкевич, І. Гриневецький і Р. Сімович дуже підтримували старання і заходи колишнього студента Філарета Колесси з Львівського університету Ярослава Шуста, який почав працювати у Львівській консерваторії як фольклорист. Вони дуже цікавилися нашими записами і розшифровками народної музики. Схвалював нашу працю і ректор консерваторії Микола Колесса. С. Людкевич купив нам портативний магнітофон, а багато записів і розшифрованих мною пісень взяв до хрестоматії народних пісень, над якою працював. Ми почали експедиції в кінці січня 1958 року з Франкового села Нагуєвичі, а продовжували літом на Гуцульщиині, де нам помагав філолог, уродженець одного зі сіл, в яких ми записували народні пісні – Лук’ян Вардзарук. Наші експедиції на Гуцульщину і в інші райони Західної України тривало до 1961 року» [8, 22].

Документальні свідчення про ці фольклорні експедиції містить об’ємна папка матеріалів машинописних копій документації (протоколи засідань кафедри теорії музики і композиції, звіти про наукову діяльність кафедри, інформації про наукову роботу членів кафедри, індивідуальні звіти С. Людкевича та ін.) кафедри історико-теоретичної кафедри, яка зберіглася серед домашнього архіву Станіслава Людкевича у меморіальному музеї композитора у Львові. Оригінали копійованих документів знаходяться нині у фонді Львівської консерваторії (Р-2056) Державного архіву Львівської області. Машинописні копії робилися, очевидно, для документації кафедри  і ознайомлення з ними через завідувача членів кафедри.

Перша експедиція за участі З. Штундер (друга в загальному переліку здійснених на той час) відбулася у січні 1958 р. За її спогадами, «нас цікавило передусім чи співають ще в Нагуєвичах ті пісні, які колись, багато років тому, записував з голосу Франка Ф. Колесса і М. Лисенко. Ми їх почули і записали, а я розшифрувала. Крім сучасних варіантів улюблених Франкових пісень записали й багато інших (весільні, обжинкові, веснянки, колискові, коломийки, балади, ліричні). Записи прослухували С. Людкевич, Р. Сімович і І. Гриневецький» [9, 167]. У протоколі засідання теоретичної кафедри 22 лютого 1858 р. сказано про цю експедицію: «Тов. Шуст інформує кафедру про висліди фольклорної експедиції до села Івано-Франкове. Записано біля 50 цікавих пісенних зразків, а зокрема повний цикл весільних ладканок. Замітніші фольклорні матеріали записано від Розалії Котик-Столяр (60 рок), сліпого Бутяка Михайла (73 роки) – особливо цікаві зразки баладного характеру та ін». Цікаво, що в документі мовиться (мабуть, помилково) про село Івано-Франкове, яке належало до Яворівського району Львівської області і до 1946 р.  називалося Янів.

Здійснені З. Штундер транскрипції музичного матеріалу експедиції (тобто виклад у вигляді нотного запису на папері), збереглися у приватній колекції Л. Добрянської і у згаданій вище статті про цю експедицію дослідниця дала таку фахову оцінку цим транскрипціям: «У цілому ж, музичні нотації З. Штундер виконані на достатньо високому рівні, незважаючи на те, що при цьому вона здобувала чи не перший свій транскрипторський досвід. Відсутність практичних навиків дослідниця, очевидно, компенсувала тим, що детально ознайомилася із різними збірниками народної музики. У кожному разі, її нотації високо  оцінили члени історико-теоретичної кафедри (і, зокрема, С. Людкевич), які попередньо прослухали аудіоматеріал» [2, 131]. На думку дослідниці, експедиція в Нагуєвичі 1958 р. «стала особливою подією для галицької етномузикології другої половини ХХ століття. Працівники Львівської державної консерваторії З. Штундер та Я. Шуст, незважаючи на молодість та недосвідченість, спромоглися відновити систематичну збирацьку діяльність у Галичині, продовжуючи традиції своїх славетних попередників» [2, 133].

Наступна експедиція відбулася влітку 1958 р. За «Спогадами з мого життя» З. Штундер, для цієї експедиції, яка тривала з 23 липня по 2 серпня 1958 р., С. Людкевич за власні гроші купив магнітофон. «23 липня 1958 року о дев’ятій годині ранку ми з Я. Шустом виїхали зі Львова. Їхало нас тільки двоє, зупинилися і ночували в Коломиї. Шуст був нездоровий, а я втомлена двиганням семи клунків. 24 липня приїхали в Космач. Я мешкала в родини Боб’яків. […] У Космач до нас приїхав Іван Майчик, студент консерваторії, диригент. У нашій роботі нам допомагав також Лук’ян Вардзарук, товариш Д. Павличка, філолог. […] 27 липня ми ходили у село Ставник і записали від 85-літнього мешканця цього села пісню про панщину, а його син грав на сопілці Там само ми записали найкращого на Гуцульщині трембітаря Семчука» [7, 27 – 30]. Четверта експедиція відбулася в серпні 1959 р.

Засіданні кафедри теоретичної кафедри Львівської консерваторії 15 жовтня 1959 р.  цілком було присвячене  здобуткам фольклорних експедицій. Насичений фактами документ яскраво висвітлює і участь З. Штундер у експедиціях, і  в опрацюванні нагромадженого фольклорного матеріалу. Серед поданих Л. Добрянською виписок з документації, долучених до статті, цього документу нема, тому  вважаю за доцільне повністю навести його тут:

«ПРОТОКОЛ

засідання фольклорної комісії від 15 жовтня 1959 р.

Присутні: тт. Людкевич С.П., Сімович Р.А., Гриневецький І.О., Шуст Я.І., Штундер З.К., Стельмащук С.І. та студент Кушніренко.

Денний порядок: Прослухання і розшифровка фольклорних записів.

Проф. Людкевич пояснює причину засідання. Члени консерваторії відбули вже чотири фольклорних експедицій і зібрали досить поважну скількість матеріалів. Ці матеріали вже декілька разів прослуховано і розшифровувано. Зараз завдяки кропіткій роботі асистента тов. Штундер З.К. велика частина записів розшифрована. Наше завдання сьогодні прослухати ще раз магнітофонні записи, порівнати з розшифровкою і вибрати цікавіші зразки. Перед тим просить товаришів, що приймали участь в фольклорних експедиціях поінформувати присутніх про місце і час запису відповідних зразків.

Тов. Шуст пригадує, що зібрано записи чотирьох фольклорних експедицій, перша з них відбулася ще 7 і 8 листопада 1954 року. Участь в ній приняли: тт. Шуст і тодішній студент Стельмащук [Йдеться про Степана Стельмащука (1925 – 2011) – педагога, хорового дириґента, композитора і фольклориста. – Я. Г.]. Були в Пустомитах Львівської області і записали 61 різножанрових мелодій. Друга експедиція відбулася в січні 1958 року, в якій приняли участь т[овариші] Шуст, Штундер і Ковалик [Мовиться про Івана Івановича Ковалика (1907 – 1989) – українського мовознавця і педагога, з 1950 р. – завідувача кафедри української мови Львівського університету. – Я. Г.]. Там також записано вже магнітофоном понад сотню різножанрових матеріалів. Третя експедиція відбулася 20 липня 1958 року село Космач на Гуцульщині. В цій експедиції прийняли участь тт. Штундер, Шуст і студент Майчик [мовиться про Івана Майчика (1927 -2007) – дириґента, фольклориста, композитора і  педагога. – Я. Г.]. Там записано також багато цікавих зокрема інструментальних зразків. Четверта експедиція відбулася при кінці липня і на початку серпня 1959 року і в ній приняли участь тт. Шуст і Кушніренко [Андрій Кушніренко (1933 – 2013) – хоровий дириґент, громадський діяч, композитор, фольклорист, педагог. – Я. Г.]. В загальному під час усіх експедицій записано біля 330 зразків. З черги присутні прослухали магнітофонні записи з Космача, і порівнали з розшифровкою складеною тов. Штундер. Стверджено що розшифровка зроблена правильно, особливо з записів трембіти і вокальних творів. Натомість сопілкові записи треба перевірити і уточнити. Проф. Людкевич стверджує, що зроблено поважну роботу, яку тепер треба вміло використати.

Проводив С. Людкевич.

Протоколував І.Гриневецький»

Окрім польової роботи в експедиціях та розшифровки  пісенного матеріалу, З. Штундер помагала С. Людкевичу в підборі матеріалу і укладання «Хрестоматії народних пісень», над якою композитор працював довгий час, але так і не встиг завершити. За дослідженням Л. Добрянської, «до укладання «Хрестоматії українських народних пісень (мелодій) впорядкованих за ладотональною будовою» Людкевич приступив орієнтовно у 1957 році. Як свідчать консерваторські звіти, її перший варіант (який вміщував близько півтисячі пісень) був завершений не пізніше 1961, а можливо, й швидше, вже 1960 року. Робота над нею ще кілька разів поновлювалася протягом 60-х років, проте до друку справа так і не дійшла (на сьогодні опубліковане тільки вступне слово до хрестоматії)» [3, 45].

У звітах про роботу кафедри, інформаціях про виконання членами кафедри наукових робіт кінця 50-х – початку 60-х років ХХ ст., які були укладені С. Людкевичем як завідувачем кафедри і збереглися в домашньому архіві композитора, лейтмотивом проходить інформація про фольклорну наукову роботу З. Штундер як педагога кафедри, зокрема і в справі укладу хрестоматії. Так, у «Звідомленні керівника теор[етичної] композиторської кафедри в 1959 навчальному році», позначеного датою 4 липня 1959 р. зафіксовано: «Асистент кафедри тов. Штундер і члени Шуст відбули фольклорну експедицію і записали відповідну кількість народних творів. Ці записи зараз розшифровуються і опрацьовуються. Асистент кафедри т. Штундер співпрацювала у складанні хрестоматії укр[аїнських] нар[одних] п[ісень] для ладотонального аналізу і виготовила ряд докладів і рецензії». У недатованій (судячи зі змісту – початку 1960-х років) «Інформації про виконання наукових робіт членами теор[етично] ком[позиторської] кафедри» за З. Штундер числиться: «1) Співпраця при «Хрестоматії нар[одної] творчості». 2) Праця над дисертацією. 3) Розшифровки фольклорних записів. 4) Нарис про наукові роботи С. П. Людкевича». А у «Тематиці наукових робіт членів теоретико-композиторської кафедри ЛДК», датованому 24 лютого 1961 р.,  у науковому навантаженні «асистента» З. Штундер зазначено: «Фольклорні експедиції і розшифровка записів та співпраця над «Хрестоматією української народної пісні». Л. Добрянська зазначає, що, транскрибуючи пісні після здійснених експедицій, З. Штундер виписувала звукоряди для хрестоматії С. Людкевича [2, 130].

Фольклористичні експедиції  за участю З. Штундер мали величезне значення для розвитку фольклористики загалом і розбудови навчальної дисципліни «народна творчість» у Львівській консерваторії зокрема. Адже саме після проведених експедицій до у навчальний процес у консерваторії ввели  музично-етнографічну практику. Що ж стосується ролі експедицій для розвитку фольклористики в Галичині того часу, то слушно  констатують  про це І. Довгалюк та Л. Добрянська :«Фактично експедиційні виїзди 1958 – 1961 років відзначилися не лише першими власне звуковими записами фольклору, зробленими силами працівників і студентів вишу, але й відкрили у Галичині еру магнітофонних записів, яка прийшла на зміну «епосі фонографа», стала новітнім кроком у вивченні народної музики» [4, 7].

Ще один напрям тогочасної наукової праці Зеновії Штундер теж певною мірою пов’язаної з фольклором – це її участь у роботі Комісії по підготовці творів академіка Ф.Колесси до друку. Ця комісії працювала при Львівській консерваторії з кінця грудня 1954 р., під керівництвом того-таки Я. Шуста за участі інших тогочасних педагогів (,Любові Коссак, Йосипа Волинського, Марії Білинської, Софії Грици, Ярослави Колодій, Дарії Колесси-Залєської, Арсенія Котляревського, згодом Стефанії Павлишин, маючи на меті багатотомне видання наукової спадщини Ф. Колесси.  Серед домашнього архіву С. Людкевича у львівському меморіальному музеї композитора, є канцелярська книга у світло-коричневій м’якій картонній обкладинці. На наклейці на початковій обкладинці книги написано вручну заголовок фіолетовим чорнилом: «Книга протоколів Комісії по підготовці творів акад. Колесси до друку». Книга містить рукопис 38 протоколів засідання Комісії за період від 30 грудня 1954 до 2 січня 1959 р.. З цих документів, які нині опубліковані [1], прочитуються перипетії роботи комісії, яка кількаразово міняла проект видання, а врешті підсумком всієї цієї роботи став виданих у Києві 1970-1971 р. три книги праць і одна книга творів Ф. Колесси.

Діяльність Комісії неодноразово обговорювалася  на засіданні кафедри теорії музики і С. Людкевич був освідомлений і знайомий з її роботою. Осінню 1957 р. підготовка видання стала частиною наукової роботи кафедри історії та теорії музики, а С. Людкевич і З. Штундер увійшли до складу комісії. Протокол № 27 засідання Комісії від 16 вересня 1957 р. вперше фіксує серед присутніх і учасників комісії З. Штундер і відтоді вона регулярно бере участь у засіданнях. Однак, протоколи, на жаль, не фіксують докладніше характеру і здобутків її роботи у цій комісії.

Уся описана фольклористична діяльність З. Штундер була контрапунктом до її роботи над кандидатською дисертацією «Народно-ладові основи гармонії М. Лисенка», над якою почала працювати ще в 1954-1957 р. як аспірантка Київської консерваторії під науковим керівництвом спочатку Миколи Вілінського, потім – Пилипа Козицького, а захистила її 1966 р. Великий вплив і на вибір матеріалу і на певні погляди дослідниці мав і С. Людкевич, якого З. Штундер теж вважає науковим керівником свого дослідження. Нині кандидатська дисертація З. Штундер видана окремою монографією [6]. За її змістом очевидно, що робота хоч і пов’язана з фольклором, але спрямована більше на дослідження так важливого для історії української музики співвідношення фольклору і професійної композиторської творчості на прикладі гармонічної мови обробок М. Лисенка та її впливу на оригінальну композиторську творчість (зокрема на «Музику до «Кобзаря») основоположника української музичної класики. Своїм корінням тематика роботи З. Штундер сягає проблем, порушених у  працях С. Людкевича «Націоналізм в музиці» (про «новий стиль» лисенкових обробок народних пісень) та «Форма солоспіву у Лисенка (спроба аналізу)» (щодо тісного взаємозв’язку і впливу лисенкової обробки народних пісень з музичною інтерпретацією поезій Шевченка) і докладним науковим аналізом, по суті, доводить слушність людкевичевих поглядів. Основну частину роботи становить систематизований аналіз застосування у Лисенківських обробках натуральних мажору і мінору, гармонічному мінору, і т. зв. народних ладів (дорійський, фрігійський, лідійський, міксолідійський) і мелодичної одноголосної модуляції завдяки зміні ладової опори при ладовій перемінності. Аналогічні прийоми, виявлені при аналізі обробок, дослідниця відстежує і в оригінальних творах М. Лисенка.

С. Людкевич написав відгук на дисертацію З. Штундер з рекомендацією до захисту, в якому серед іншого дав таку оцінку праці: «Критичний огляд і аналіз головних народних характеристичних ладів української пісенности і порівняння їх за аналогічними зразками оригінальної творчости Лисенка проведена ясно і переконливо, а наведені музичні зразки вибрані доцільно. Як головні позитивні риси дисертації треба назвати: 1. Точне, чітке розмежовання ріжних ладових проблем та детальний розгляд кожної проблеми зокрема; 2. Змагання до всебічного освітлення природи кожного ладу у зв’язку з другими компонентами музики, формою, жанром пісень, 3. Чітка конкретність та доцільний добір музичних зразків для порівняльного аналізу» [5, 635].

Отже, на початках педагогічної роботи та період довершення кандидатської дисертації (1958 -1966), важливою ділянкою роботи Зеновії Штундер була її фольклористична діяльність, яка проявилася в участі в фольклорних експедиціях, здійснюваних тоді Львівською консерваторією, опрацюванні (транскрибуванні) зібраних експедиційних матеріалів. Роль цих експедицій була значна у двох вимірах: після тривалої перерви  ці експедиції відновили  польову експедиційну фольклористичну роботу, яку до війни провадили корифеї української фольклористики (Ф. Колесса, В. Гнатюк та ін.), а також розпочали  застосовувати для цієї праці магнітофон, який прийшов на зміну колишньому фонографу; по-друге,  незаперечний успіх  проведених експедицій завдяки З. Штундер розширив  ділянку фольклористичних дисциплін, які викладалися тоді у консерваторії ще й  музично-етнографічну практику. Важливо, що сам факт  проведення експедицій загалом, як і зокрема уміла транскрипторська діяльність З. Штундер  здобула високу оцінку представників тодішньої історико-теоретичної кафедри консерваторії (зокрема С. Людкевича). Крім того, З. Штундер була пов’язана з іншими науковими проектами, які в тій чи іншій мірі мали стосунок до фольклору – робою над «Хрестоматією народних пісень», яку готував тоді С. Людкевич, та Комісії по виданню наукової спадщини Ф. Колесси. Певний вплив  фольклористична робота  зробила і на  подальшу наукову роботу самої Зеновії Костянтинівни, зокрема на її кандидатську дисертацію, хоч тематика дисертації була спрямована більше на взаємозв’язок фольклору з професійною композиторською творчістю.

Література:

1. Горак Я. Історія видання наукової спадщини Філарета Колесси в 50 х – 70х роках ХХ століття / Яким Горак // Етномузика: Збірник статей та матеріалів з нагоди 175-річчя Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка / Редкол.: Кияновська Л. (голова), Бермес І., Гельбіг А. та ін.; Упоряд. В. Ярмола. – Вип 15. – Львів, 2019. – С.128 – 142 (+ додаток С. 194 – 227).
2. Добрянська Л. Експедиція Львівської консерваторії в село Івана Франка / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2007. – Число 2: збірка статей та матеріалів на честь ювілею Івана Франка / Упоряд. Б. Луканюк. – С. 123 – 147 (Наукові збірки ЛДМА ім. М.В. Лисенка, випуск 14).
3. Добрянська Л. Музично-фольклористична діяльність Станіслава Людкевича у Львівській консерваторії (1939 – 1979) / Ліна Добрянська // Етномузика. – Львів, 2008. – Число 4: збірка статей та матеріалів на честь 100-ї річниці збірника «Галицько-руських народних мелодій» Йосипа Роздольського та Станіслава Людкевича /Упоряд. І. Довгалюк. – С. 37 -56 (Наукові збірки ЛНМА ім. М.В. Лисенка, випуск 21).
4. Довгалюк І, Добрянська Л. Львівська етномузикологія від джерел до сьогодення / Ірина Довгалюк, Ліна Добрянська // 25-ліття кафедри музичної фольклористики та Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології: історія – перспективи – доробок: Бібліографічний покажчик / Упоряд. І. Довгалюк; Редкол. І. Пилатюк (гол. ред.), Б. Луканюк та ін. – Львів, 2019. – С. 5 – 22.
5. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / Упорядкування, редакція, переклад і примітки З. Штундер. – Т.2. – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – 816 с. (Історія української музики. Випуск 5).
6. Штундер З. Народно-ладові основи гармонії Миколи Лисенка /Зеновія Штундер – Львів – Жовква: Місіонер, 2015. – 176 с.
7. Штундер З. Спогади з мого життя / Зеновія Штундер. – Львів: Місіонер, 2012. – 48 с.
8. Штундер З. Спогади про Станіслава Людкевича / Зеновія Штундер // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – Львів- Жовква: Місіонер, 2010. – С. 225 – 233.
9. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість / Зеновія Штундер. – Том 2 (1939 – 1979). – Львів – Жовква: Місіонер, 2009. – 360 с.

Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею Станіслава Людкевича

Однією з важливих ініціатив «Сокола», до якої був залучений С. Людкевич, стала істотна допомога і сприяння у заснуванні у Львові першого українського навчального музичного закладу – української консерваторії, який по заснуванні отримав назву «Вищий музичний інститут» і з цією назвою увійшов в історію української музичної культури. Втручання «Сокола» в справу організації інституту припало на непевний період, коли сформований 1901р. «Союз Боянів »(згодом, з 1903 р., перейменований на «Союз співацьких і музичних товариств») через дворічні проблеми із затвердженням статуту ніяк не міг почати свою діяльність. Це втручання  не тільки заповнило час очікування, але й інтенсивною діяльністю пришвидшило підготовчий процес так, що із затвердженням статуту «Союзу» усе було вже підготоване і заклад швидко був введений в життя.Робота «Сокола» у справі організації Вищого Музичного Інституту уЛьвові тривала приблизно рік – від початку червня 1902 до початку липня 1903 років. Ґрунтовне документальне освітлення цих подій дають рукописні матеріли, які збереглися у 312 фонді (фонд «Сокола») Центрального Державного Історичного Архіву у Львові: це – книга протоколів товариства «Сокіл» (справа 38) та матеріали музичної комісії товариства (справа 47). Тексти останніх в повному обсязі були опубліковані автором цих рядків[1].

Поштовхом до залучення «Сокола» в процес організації у Львові навчального музичного закладу стала публікація в газеті «Руслан» статті «Музична консерватория» без підпису автора. Стаття, констатуючи проблему змарнованих музичних талантів українців у Галичині внаслідок відсутності можливості надати їм фахову музичну освіту, інформувала також про пороблені заходи щодо організації консерваторії: «З таким переконаєм, люди інїциятиви і рухливости, які ґрупують ся коло львівского «Сокола», піднесли гадку заснованя «Музичної консерваториї», яка дала би нащіймолодїжи нагоду до музикального образованя. Інїциятори розглянули ся докладно між обставинами, з якими треба числити ся і зваживши обережно всї доклади за і противоснованя нової інституциї, запевняють, що наша консерватория могла би розпоряджатиперворяднимиучительскими силами і придбати вкротцї знатне число учеників»[2].. Найкраще, на думку автора статті, консерваторію відкрити при товаристві «Боян»: «На жаль, Боян» в послїднімчасї не проявляє тої енерґії і підприємчивости, якою відзначав ся з початку, тож і піднесену гадку основаня музичної школи, чи консерваториї, прийняв з байдужою здержаностею»[3].

Публікація у «Руслані» обговорювалася на VI засіданні «Сокола» 7 червня 1902 року. Реферував справу голова товариства Альфред Будзиновський[4] і наслідком дискусії стала організація музичної комісії при товаристві, у склад якої ввійшли Роман Ганінчак, Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Ярослав Вітошинський (заступник предсідателя), Роман Цеглинський (предсідатель) і Тадей Купчинський. Названа комісія мала займатися справою створення у Львові української музичної консерваторії. 7 червня 1902 року позначена «Картка членьска ч. 645», підписана головою «Сокола» Альфредом Будзиновським та секретарем Денисом Кучикою, яка засвідчує членство С. Людкевича у «Соколі». Цей документ зберігається нині серед домашнього архіву композитора[5].

Перше засідання музична комісія провела 11 червня 1902 року. На засіданні Я. Вінцковський та І. Боберський клопоталися кількістю учнів для майбутньої консерваторії, Д.Кучика сумнівався у фінансовій спроможності товариства подолати таку справу. А. Будзиновський висував ідею звернутися за підмогою до львівського антрепренера, полякаЛюдвікаГеллера, який в той час займався організацією у Львові філармонії. Ця думка наштовхнулася на різкий протест присутнього на зборах С. Людкевича щодо співпраці з поляками через «неприхильність для нас консерваториїпольскої» (консерваторії Галицького Музичного Товариства). С. Людкевич висловився також щодо відсутності фахових музикантів, які б могли викладати в утвореній консерваторії. Сказане композитором на цьому засіданні стало основними постулатами його статті «Кілька слів про потребу засновання українсько-руської музичної консерваторії у Львові», опублікованої на шпальтах «Діла» в листопаді 1902 р. Розв’язок проблеми відсутності кваліфікованих музичних вчителів у Львові С. Людкевич вбачає в тому, що «якраз консерваторія дасть у нас ініціативу і почин до вироблення фахових сил в найближчому часі»[6], а на початках можна буде скористатися силами чужинців, національні меншини яких так багато представлені в  музичній культурі Львова.

21 червня відбулося друге засідання музичної комісії. На ньому Будзиновський виклав план науки в консерваторії, який би мав охоплювати три напрямки: спів (хоровий, сольний, хоровий церковний), гру на інструментах (фортепіано, струнні, «бляшані», флейта, гобой, кларнет), теорію («засади музики, гармонізація, контрапункт, істория музики»). Доповідач протягом всього засідання настирливо наполягав на потребі з’ясувати обсяг науки в кожному напрямку – «чого має вчити ся в загалї». Тому «Др[уг] Будзиновский (ст[арший]) ставляє формальне внесенє, щоби віднестись до Відня, Праги, Петербурга і до Лисенка в справі надісланя нам плянів науки, щоби відтак хтось з членів комісиї ті пляни перевів на нашу мову і комісиї на засїданюпредложив. На тоєДр[уг] Людкевич декляруєсь написати до Лисенка а заразом повідомлює, що його знакомий з Петербурга обіцяв надіслати нам плянтамошноїконсерваториї. Др[уг] Купчиньский бере на себе вистараня ся плянївконсерваториї в Празї» [Підкреслення в автографі. – Я.Г.]. С. Людкевич справді написав листа до Микола Лисенка, як і обіцяв на засіданні.Це був, очевидно, перший з двох листів С. Людкевича до М. Лисенка, який, за дослідженням З.Штундер, не зберігся, як і відповідь М. Лисенка на нього[7].

Вперше напрацювання музичної комісії оприлюднені на дев’ятому засіданні старшини товариства 25 вересня 1902 року. За протоколом, на засіданні «Д[руг] Людкевич здає справу з дїяльностисекциї музичної. З причини що пляни ще не виготовленї, понеже не було часу обняти в так короткім часї зібраного материялу як також з причини браку грошагодї буде так скоро сю справу ввести в житє і ставить внесенє: старшина ухваляє що наколиконсерватория буде могла стати о власних силах тогдї може відорвати ся від Сокола і в міру фондів посїданих зверне Соколови вложений в єїоснованя капітал. Принято»[8].

У протоколі першого засідання старшини «Сокола» 10 грудня 1902р. склад музичної комісії зафіксовано такий: «гол[ова] Вахнянин, члени Ганінчак, Зазуляк, Людкевич, Доманик, Вінцковский, Купчиньский»[9]. На засіданні тієї ж комісії 15 грудня  1902 р. А. Будзиновський повідомив про консультації щодо створення консерваторії в Намісництві, а С. Людкевич повідомив про отримання планів наук з різних консерваторій і для укладання на їх основі плану науки і статуту української консерваторії обрано комісію в складі Анатоля Вахнянина (затвердженого відразу ж головою музичної комісії), Ярослава Вітошинського, С. Людкевича.

Справа просувалася дуже скоро: вже на четвертому засіданні «Сокола» 25 березня 1903 року інформувалося: «Комісия ся [музична. – Я.Г.] ухвалила заложити висший інститут музичний. Тїснїйшуорґанїзацию віддано дд. Вахнянинови, Вітошиньскому, Людкевичови і Волошинови. Они мають уложити статут, реґулямін і плян науковий а відтак ся комісия відлучить ся від товариства. Принятовнесенє друга А. Будзиновского, щоб все, що ся комісия ухвалить, поставити на фірму тої школи, яку ся комісия ухвалить заложити»[10]. Наведена цитата вперше документує назву «Вищий музичний інститут» 15 березня 1903 р. – отже задовго до того, як інституцію під такою назвою ухвалить відкрити «Союз співацьких і музичних товариств».

2 травня 1903 року намісництво затвердило статут «Союзу співацьких і музичних товариств у Львові», а 10 червня 1903р.засновники «Союзу співацьких і музичних товариств»  підписали і опублікували за кілька днів у пресі «Відозву»[11]. Цей документ, повідомляючи широкому загалові мету товариства, закликав до вступу в члени і до участі у перших загальних зборах «Союзу…», призначених на 28 червня того року. Згідно протоколу цих зборів, «П[ан] Людкевич порушує квестиюзаснованя школи музичної «Союза» і порозуміти ся з тов[ариством] «Сокіл», яке в тій справі дещо зробило»[12], Пропозицію С. Людкевича доручити виділові створення музичної школи ухвалено зборами.Цікаво, що композитор говорить тільки про музичну школу «Союза», хоча вже в березні «Соколом» було ухвалено заснувати «Вищий музичний інститут» і С. Людкевич, без сумніву, знав про це. Яка була причина такого повторного вирішення вже вирішеної справи залишається загадкою. Зазначимо також, що серед протоколів «Союзу співацьких і музичних товариств» назва «Вищиймузичнийінститут» буде оприлюднена лише на засіданні виділу 6 липня 1903 року.

Після проведення Перших загальних зборів «Союзу співацьких і музичних товариств» 28 червня 1903 року, товариство «Сокіл», вважаючи свою функцію сповненою, поступово відходить від справи утворення консерваторії. На сьомому засіданні старшини товариства 9 липня 1903 року «на внесеня д[руга]Доманика ухвалили передати справу руської консерваториї «Союзови Боянів», щоби він заняв ся щиро сею справою і ввели єї як найскорше в житє і щоби звернуло «Соколові» ті кошта, які він дотепер поніс. Принято»[13]. Після цього повідомлення справа утворення консерваторії зовсім зникає зі сторінок документації «Сокола». А на засіданні виділу «Союзу співацьких і музичних товариств» 8 грудня 1904 р[14]. очільника «Сокола» Альфреда Будзиновського було прийнято в члени «Союзу». До слова, взаємини С. Людкевича з А. Будзиновським триватимуть і згодом: серед домашнього архіву композитора зберігся лист колишнього очільника «Сокола», позначений 1927 р.

Після участі у Музичній комісії «Сокола», контакти композитора з товариством хоч і нерегулярно, та все ж мали місце.

При «Соколі» існувало також музично видавництво «Наші звуки», редактором якого був композитор Ярослав Вінцковський (Ярославенко). Дослідник життя і творчості Я.Ярославенка Василь Лаба так окреслює долю видання: «На засіданні виділу «Сокола» 23 травня 1903 року було вирішено видавати орган «Наші звуки», який вийшов на кошти Вінцковського (100 корон), а решту біля 30 корон покрив «Сокіл». Надалі видавати це видання було доручено Вінцковському. До грудня 1903 року він видав три випуски. 6 квітня 1905 року Вінцковський знову був обраний редактором сокільського видання «Наші звуки», а згодом «Сокіл» продав йому це видання»[15]. Видавництво видало дещо з української музичної літератури, зокрема і хор С.Людкевича до слів Т. Шевченка «Закувала зозуленька» (видання зберіглося в домашньому архіві композитора[16]). У першому числі альманаху «Артистичний вістник» 1905 р. С. Людкевич разом з В. Садовським опублікували розгорнуту статтю-рецензію «Наші видавництва і музикалії за останні літа (1900 – 1905)», в якій дали ґрунтовну оцінку виданням «Наших звуків». Частину статті з цією оцінкою писав В. Садовський, в якій про хор С. Людкевича сказано: «У композиції С. Людкевича до слів Шевченка «Закувала зозуленька» послужився композитор для змалювання смутку дівчини-самітниці мотивом народної «Сирітки», приноровивши її вдатно, хоч подекуди в претензійній гармонізації, до слів Кобзаря.Лиш, мабуть, через недогляд коректи попалися між іншими ось такі дивовижі: по закінченні пісні стоїть астериск, а в дописі сказано: Dacapomormorando! А що в пісні не подано доки (нема fine), то виходить, що ся пісня просто безконечна! Та й само mormorando (по-нашому — шепотом, воркотом — мов вода журчить), зближене в музиці до tremolo, справді не вказує ясно на спосіб виконання пісні в хорі»[17].

В 1911 р. С. Людкевич написав для «Сокола» дві музичні композиції. Передовсім, це «Запорізький похід» – марш для духового оркестру на тему пісні «Ой йшли наші славні запорожці» з нагоди крайового здвигу «Сокола», що відбувся у Львові 10 вересня1911 року. У домашньому архіві композитора нині зберігається 3 тексти цього твору: видання твору, здійснене у Львові (без вказівки року) для фортепіано в 4 руки під назвою «Ой йшли наші славін запорожці»[18];  автограф С. Людкевича олівцем оркестрової партитури з назвою «Запорізький похід» («Ой йшли наші славні запорожці») на Краєвий здвиг «Сокола» 1911 р[19]; аранжування людкевичевого твору для духового оркестру, здійснене Б. Шейком[20]. За вказівкою З. Штундер, транскрипція для фортепіано в 4 руки була здійснена композитором 1914 р.[21] Також композитор створив «Кантату на честь Івана Боберського, голови товариства «Сокіл», однак твір не зберігся.

1911 року С. Людкевич створив також марші для духового оркестру на теми пісень «Гей, там на горі Січ іде», «Сміло, други», «Гей не дивуйтесь», «Розвивайся ти, високий дубе», «Гей хвалився». Як свідчить З. Штундер, подаючи їх в каталозі творів С. Людкевича, ці марші «грали до виконання вправ палицями і походу»[22]. Однак, самі твори не збереглися.

В 1914 р., коли в Галичині, а зокрема у Львові, відзначався 100-літній ювілей з дня народження Т. Шевченка, Товариство «Сокола-Батька» організувалоШевченківський Здвиг (або Великий Здвиг) – краєвий здвиг руханкових, пожежних і стрілецьких товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», УСС та інших, що відбувся 28 червня 1914 р. у Львові[23]. У ньому взяло участь  від 12 до 23 тисяч осіб з Галичини  і Буковини. Здвиг готувався відповідним комітетом, в складі якого були Кирило Трильовський, Дмитро Катамай, Іван Боберський, Семен Горук та ін. Програма цього Здвигу зберіглася серед домашнього архіву С. Людкевича[24]. В рамках Здвигу відбувся напередодні, 27 червня 1914 р. у Спортивній Палаті у Львові  концерт за участю співака Модеста Менцинського, мішаного хору «Львівського Бояна», чоловічого хору «Бандурист» та військового оркестру 9-ого піхотного полку з Перемишля. На концерті з промовами виступили Кирило Трильовський, Іван Боберський, а свої поезії читав Богдан Лепкий. У програмі концерту прозвучали і твори С. Людкевича – обробка пісні «Чорна рілля ізорана» (у виконанні хору «Бандурист») та перша частина «Кавказу» (у виконанні «Львівського Бояна» з оркестром). У рецензії на концерт В. Садовський так писав про виконання творів: «Хоральні точки так мішаного хору Львівського Бояна (а) Вахнянина: «Купальний хоровід» іб) Людкевича: «Кавказ»«Іч. Прометея» (оба хори з орхестрою) як і мужеського хору Бандуриста (а) Людкевича: «Чорна ріляізорана», хор a capella іб) Лисенка: «На прю» з орхестрою) – вийшли так бездоганно і гарно виконані, що годі би розсуджувати, котрому хорови дати вінець першенства. Котрі із відспіваних композицій бульше припали ширшій публиці до вподоби, то тут подекуди менше рішала музична вартість композицій і її виконання, а більше легкий уклад або специяльна артистична структура. Чи не найбільше вражіння зробила на публіку народна пісня: «Чорна ріляізорана» в дуже складнім і викінченім обробленню Людкевича, відспівана з великим смаком і ніжністю.[…]На похвалу хорів і мішаного і мужеського треба сказати, що оба виказали вишколення, солїдну працю, богацтво добрих, зіспіваних, згідних в силі і кольорі голосів і дуже добрий смак артистичний своїх дириґентів. Коли так слухаєш бездоганно виконаних продукцій тих двох взірцевих співацьких дружин Львівського Бояна і Бандуриста, можна тїшитися тим проявом, що і на нашій землі, не при політиковання, еконмічннеспільничання і господарське союзничання, – що все  безвідклично конечне до істнованя нації, – цілі численні дружини знаходять смак і потребу культурного й артистичного змагання на полі музики.

1925 р. виповнювалося 25 років композиторської праці С. Людкевича. Як відомо, композитор не хотів окремо відзначати цю дату. ЇЇ своєрідним відзначенням став Шевченківський концерт у львівському «Народному Домі», в якому вперше було повністю виконано «Кавказ» С. Людкевича. Після виконання було зачитано низку вітань і вітальних телеграми, які донині зберігаються у домашньому архіві композитора[25].Є серед них і вітання від товариства «Сокола-Батька».

Отже, контакти С. Людкевича з товариством «Сокіл» були багаті подіями. Контакти ці не були регулярними і стосувалися не тих граней діяльності товариства, які були пов’язані з розвитком фізичної культури, військової справи, скільки з справами ближчими інтересам С. Людкевича – розвитком музичного життя і закладення основ української музичної освіти у Галичині. У сфері співпраці на музичному ґрунті контакти були дуже різносторонні – участь у Музичній комісії, у видавництвах «Сокола», концертних частинах сокільських «здвигів». Пошана товариства до С. Людкевича найбільше виявилася у тому, що воно прийняло композитора до лав своїх членів, а також надіслало йому привітання з 25-літтям творчої діяльності.

Яким Горак,
кандидат мистецтвознавства,
старший науковий співробітник музею.

[1] Горак Я. Товариство «Сокіл» і заснування Вищого музичного інституту у Львові // Українська музика. – Львів, 2013. – № 1 (7). – С. 37 – 54.

[2] Музична консерваторія // Руслан.–  1902. – № 94. –  28 квітня (11 травня). –  С. 1.

[3] Музична консерваторія // Руслан.– 1902. – № 94. –  28квітня  (11 травня). –  С. 1 – 2.

[4] Центральний Державний Історичний Архів у Львові (далі – ЦДІАЛ). – Ф. 312 («Сокіл»). – Оп. 1 – Спр. 38. – Арк. 161.

[5] Львівський меморіальний музей Станіслава Людкевича (далі – ЛММСЛ). – Інв. № 3607.

[6]Людкевич С. Кілька слів про потребу заснування українсько-руської музичної консерваторії у Львові // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. / Упоряд., ред. З. Штундер. – Львів: Видавництво М. Коць, 2000. – С. 256.

[7]Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. –Т. 1: 1879 – 1939. – Львів: ПП «Бінар, 2000», 2005. – С. 158.

[8] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 165.

[9] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп.1 – Спр. 39. – Арк. 10.

[10] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 15.

[11] Відозва // Діло. 1903. – № 121. –  2 (15) червня. – С. 3. – Підписано: У Львові дня 10 червня 1903. Основателї: Проф. Волод. Шухевич, Др. Стефан Федак, Ярослав Витошинський, ОлександерБережницкий, Роман Ганінчак, Стан. Людкевич.

[12] Книга протоколів  Музичного товариства імені Миколи Лисенка /Упоряд. Я. Горак. – Тернопіль: Астон, 2014. – С. 75.

[13] ЦДІАЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 21.

[14] Книга протоколів  Музичного товариства імені Миколи Лисенка /Упоряд. Я. Горак. – Тернопіль: Астон, 2014. – С. 83

[15] Лаба В. Творець українських маршів Ярослав Ярославенко: життєвий та творчий шлях. – Львів, 2000. – С. 21 – 22.

[16] ЛММСЛ. – Інв. № 387, 1695

[17] Людкевич С. Наші видавництва і музикалії за останні літа (1900 – 1905) // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / Упоряд., редак. З. Штундер. – Т. 2. – Львів: Видавництво М. Коць., 2000. – С. 359.

[18] ЛММСЛ. – Інв. № 1658.

[19] ЛММСЛ. – Інв. № 1771.

[20] ЛММСЛ. – Інв. №1692.

[21]Штундер З. Т.1. – С. 604.

[22]Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і  творчість. – Т.1. – С. 604.

[23]Докладний опис перебігу свята дивись у публікаціях:На Здвиг // Діло. – 1914. – № 141. – 27 (14). Червня. – С. 1 Ювилейний Здвиг // Діло. – 1914. – № 142. – 29 (16) червня. – С. 3 – 4

[24] ЛММСЛ. – Інв. № 2591.

[25] ЛММСЛ. – Інв. № 1970.

У родинному архіві Станіслава Людкевича (фонди Меморіального музею композитора) зберігаються Щоденники та Спогади його молодшої сестри Олени Людкевич-Кашубинської. Вони охоплюють значний часовий період (1896-1953), написані польською мовою і лише один – українською.

У цих матеріалах О. Людкевич-Кашубинська описує не лише історію власного життя, а й змальовує час, в якому це життя тривало. Олені випала складна доля: вона пережила дві світові війни, політичні переслідування родини, міжнаціональну ворожнечу, вимушене переселення з рідних місць. Усі ці світові катаклізми вона зафіксувала на сторінках мемуарів. Наведемо лише декілька прикладів. Ось рядки із записів періоду Першої світової війни. Тоді Олена з матір’ю майже три роки провели на чужині, спочатку в містечку Вадовиці Краківського воєводства, пізніше у Вінер Нойштадт під Віднем, а далі у Відні (брата Станіслава й чоловіка, Дмитра Кашубинського, мобілізували в армію, вони були в складі залоги Перемиської фортеці, а згодом потрапили до російського полону).

“Папа Римський в ім’я Христового вчення закликає до миру. Проте чи хтось його слухає? Навіщо ж тоді релігія, богослужіння, храми, навіщо це все, коли можливе мільйонне взаємознищення, коли лаври та інші трофеї перемоги здобуде той, хто більше уб’є людей” (02.02.1915 р.)

“Я навчилась багатьох корисних речей. Наприклад, ввічливість, ґречність і т.п. нісенітниці треба було залишити в спокійному передвоєнному житті в Галичині. Тепер треба всюди йти пробоєм, аби тільки вперед. Щоб роздобути півкілограма цукру, доводиться годину-дві чекати перед магазином у натовпі, який пильнує Wachman [поліцай – М.З.]. Найкритичніша мить, коли почуєш вибухове слово “augverkaut” [розпочати продаж – М.З.]. Якщо з якоїсь причини немає Wachman’а, тоді усі мчать наввипередки. Боже мій! Я, що звикла завжди поступатись, на днях влетіла до магазину як бомба, бо розгін був такий великий, що не змогла стриматись. Було в цьому щось принизливе і водночас комічне, коли продавщиця намагалась заспокоїти товариство, в якому, на жаль, знаходилась і я. Коли очікую трамвай, думаю лише про те, щоб увійти першою і зайняти місце на лавці. Культура!” (07.11.1916 р.)

У роки Другої світової війни Кашубинські перебували в Ярославі. У травні 1942 р. О. Людкевич-Кашубинська писала: “Переживаємо другу війну, страшнішу, бо від неї нікуди не можна втекти, як то було в 1914 р.”.

Підготувала до друку М. Зубеляк, провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича

Переклад з польської М. Зубеляк

Попри офіційні титули, звання й посади – це була енергійна, яскрава особистість, постійно сповнена цікавих ідей та планів. З перших днів роботи Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Стефанія Павлишин була нашою порадницею, щирою приятелькою, натхненницею в реалізації численних задумів.

Стефанія Стефанівна Павлишин – це ціла епоха в українському музикознавстві. Ерудиція, принциповість, неймовірна працездатність, відвага, цілеспрямованість, почуття гумору… сукупність цих якостей творить портрет унікальної особистості музикознавця-педагога-лектора-критика, яка завжди перебувала в центрі подій культурно-мистецького життя не лише Львова, України, а й світу, надихала і спонукала до дії.

Стефанія Стефанівна Павлишин народилася 20 травня 1930 р. у м. Коломия тепер Івано-Франківської області. Батько й мати були дуже музикальні і свою доньку в 6 років віддали навчатися в музичну школу при товаристві ім. М. Монюшка. У 1945 р. батька – Стефана Павлишина заарештували органи НКВС. У тому ж році С. Павлишин закінчила музичну школу і переїхала до Львова. Вступила на фортепіанне відділення Львівського музичного училища (тепер – Львівський музичний фаховий коледж імені Станіслава Людкевича). У 1947 р. закінчила вечірню школу 10-річку, а у 1949 р., завершивши фортепіанне (у Е.Кашиної), а також три курси теоретичного відділення училища, вступила на 2-й курс історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії. Повний курс пройшла за три роки і у 1952 р. отримала диплом з відзнакою (керівник дипломної роботи “Проблема лібрето радянської опери” А.Котляревський). Рівночасно від 1949 р. працювала у музичних школах Львова (№ 1 і № 2 та вечірній), допомагаючи в утриманні родини (мала молодшого брата і сестру). Батько повернувся із Комі у 1956 р. важко хворим.

Отримавши рекомендацію в аспірантуру, навчалася в аспірантурі Київської консерваторії, у 1955 р. захистила кандидатську дисертацію “Творчість Д.В.Січинського” (науковий керівник П.Козицький). У 1953-54 рр. працювала тут як викладач історії української музики. У 1954-1985 рр. – викладала у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка, професор (з 1983). Вела курси історії зарубіжної музики, сучасної української, музики народів СРСР, семінари з сучасної музики та спеціалізацію з музикознавства. Доктор мистецтвознавства (1981 р., докторська дисертація на тему “Тенденції розвитку західної музики ХХ ст.”) З 1985 р. на творчій роботі, член Спілки композиторів від 1957 р. У 1992-98 рр. голова секції мистецтвознавства, з 1998 р. – голова секції культурології Західного наукового центру НАН України, член правління Спілки композиторів України, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Почесний доктор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка (2010). До останніх днів життя перебувала в центрі мистецьких подій, активно їх обговорювала, ділилася планами…

Серед найважливіших тем наукових праць вченої особливе місце займали проблеми композиторської творчості ХХ ст. в усіх можливих аспектах: творчість американського композитора Чарльза Айвза, експериментальні пошуки метра нововіденької школи Арнольда Шенберґа, а також – художні звершення останніх десятиріч, зокрема, американських авторів Джорджа Крамба, Джона Кейджа, Мортона Фелдмена та інших, приділяла особливу увагу слов’янським школам, польській і чеській. Окреме місце посідала в її дослідженнях українська музика, представлена у широкому і різноплановому історичному ракурсі – від галицької школи кінця XIX ст. до творчих звершень останніх років, поданих крізь призму світового мистецького процесу, у тісному взаємозв’язку з ним, але водночас трактованого як неповторний вияв національного духу, до найновіших процесів, які формують обличчя національної музичної культури сьогодення. Автор близько 20 монографій, зокрема, про Д. Січинського, В. Барвінського, В. Сильвестрова, І. Соневицького, М. Кузана, С. Туркевич-Лісовську, Ч. Айвза, А. Шенберга, Іру Маланюк, понад 300 статей.

Не пам’ятаємо її пригніченою чи розчарованою, а лише повною енергії і молодечого запалу. Такою залишиться у наших серцях СТЕФАНІЯ СТЕФАНІВНА ПАВЛИШИН. Світла їй пам’ять!

Роксоляна Мисько-Пасічник, колишня студентка Стефанії Павлишин.