Захід відбудеться 22 січня 2023 о 14:00 в меморіальному музеї Станіслава Людкевича.

Станіслав Людкевич понад 40 років співпрацював із хоровим товариством “Львівський Боян” – як композитор, диригент, член правління, піаніст, музичний критик, співак-хорист. Свого часу він писав, що товариство “для мене остає все одним з найсимпатичнійших і найдорожчих, якому хотів би я присвятити найкращу частину моїх думок і змагань”. Саме робота з “Бояном” давала Людкевичу можливість пізнати таємниці хорового письма й почути звукове втілення своїх творчих задумів. Адже цей колектив був першим виконавцем майже усіх хорових творів композитора – відмініатюр до розгорнутих вокально-симфонічних полотен.

В особистому архіві Людкевича зберігаються численні матеріали, які ілюструють цю тривалу й багатогранну співпрацю: документи, фото, програми концертів, рукописи й друковані видання музичних творів, пам’яткові речі.

Наша розмова ще не розпочалася, як Оксана сіла за рояль та почала грати й запрошувати слухачів для імпровізації з нею. Композиторка каже: “Якщо музику не випустити, то не можу спати” і одразу розповідає пов’язану з цим традицію: Оксана завжди вірила в приказку ”як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш”, тому завжди о 12 годині бігла до роялю, щоб заграти, бо весь наступний рік хотіла грати. Камерна кімната почала наповнюватися музикою і теплими емоціями. Модерувала цей вечір піаністка, експертка Львівської національної філармонії та старший науковий співробітник музею Станіслава Людкевича Марта Кузій.

Як і годиться, розмову із гостею розпочали із запитання чому вибір впав саме на музику. У сім’ї композиторки ніхто не був музикантом, але була бабуся, яка побачила у ній талант і відправила до хорової музичної школи “Зоринка”, яка вимуштрувала Оксану і саме там вона зрозуміла, що хоче бути музиканткою. Це сталося саме завдяки їхньому керівникові, який фанатично і з любов’ю ставився до своєї справи. Як розповідає Оксана: їхній викладач зумів створити “міні-державу” із дітей, які були так віддані музиці, що якби він сказав їм піти на москву, то вони пішли б. Потім Оксана продовжила свій шлях у Школі мистецтв імені Ігоря Герета, а після у Тернопільському музичному училищі. Композиторка каже, що освіта є величезним плюсом, адже завдяки ній з’являється відчуття форми, гармонії, музичної логіки.

Далі мова зайшла за унікальність і сучасну класичну музику. Марта Кузій зауважує, що треба бути досить сміливим, щоб писати і виконувати музику в такому стилі, як пише композиторка в академічному середовищі, але Оксана віджартовується й кажу, що не вважає себе сміливою, бо пише музику в тональності. Винайти щось унікальне, своє можна лише тоді, коли не шукаєш засоби, а коли музика йде від серця, бо лише наша фантазія необмежена. Тут ми послухали перший твір музикантки, написаний у 9 років та іншу композицію, написану вже в училищі.

• Чому людина обирає такий шлях сучасної класичної музики?

“Тут не я обирала шлях, а шлях обрав мене”, – відповідає Оксана. Раніше вона пробувала написати щось в додекафонії, але це було повністю проти її природи: найкраще в неї виходило писати в тональності. Композиторка розповідає одну історію, коли вона написала фантазію для двох флейт на фортепіано в імпресіоністичному стилі, яку виконали в Кракові, а в Україні ні, бо сказали: “Як можна писати музику в тональності у 21 столітті?” Після цього вона на деякий час залишила композицію до того моменту, поки музика сама не полилася з неї. Вона остаточно зрозуміла, що її “душа співає в тональності”.

• Що Ви відчували, коли Вашу музику не сприймали?, – запитує Марта.

“Хотілося попрощатися з композицією”. Цікаво те, що Оксана ніколи не навчалася на композиції, хоча її запрошував Ігор Щербаков (голова Національної Спілки композиторів України) у Київ на навчання, вона все-таки вона обрала фортепіанний відділ у Львові. На запитання “Кому подобається Ваша музика?” Оксана відповідає, що усім, крім професійних музикантів. З однієї сторони, її музика професійна та масова, а з іншого – це кітч.

“Якби треба було ідентифікувати себе якось до конкретного стилю, то скоріш за все це була б неокласика”, – каже Оксана і додає, – “цей стиль не є чимось чистим, бо музика більш схильна до мінімалізму. Вона проста, але зачіпає”. Саме неокласика може дати трохи спокою, особливо тоді, коли навколо хаос, тривога і багато стресу.

Під час зустрічі ми послухали декілька творів Оксани Стечишин у її виконанні: “Колискова”, “Ностальгія” та ранні її твори.

На запитання “Як можна зрозуміти, що твоя музика точно твоя?” Оксана розповідає цікаву ситуацію з свого студентського життя: якось, коли вона навчалася в музичному училищі, вона придумала музичну тему і думала, що вона геніальна та єдина в своєму роді. Коли дівчина прийшла до своєї викладачки та заграла мотив, вона зіткнулась з величезним розчаруванням, адже це виявилась тема 9 симфонії Дворжака. Тому, мабуть, обізнаність та якомога більше аналізу музичних творів є шляхом до того, щоб віднайти власний музичний стиль.

Оксана Стечишин вирізняється своєю відкритістю до музикування, кооперацій, але їй іноді складно знайти когось, щоб просто пограти. Вона зауважує, що академічні музиканти дуже закомплексовані й відірвані від життя, мають багато обмежень і блоків. На запитання “Де б Ви хотіли, щоб виконували Вашу музику і яка цільова аудиторія?” відповідає, що це точно не консерваторія: повинен бути камерний зал, де люди сидять на м’яких подушках п’ють чай і відпочивають, а музика має їх заряджати та надихати.

Наших гостей ми завжди ми запитуємо про творчість під час війни, адже цікаво як професійні музиканти реагують на такі кризові обставини. Оксана розповіла, що перші два місяці була у фрустрації і майже нічого не пам’ятає, але грати та писати вона не могла. Вона згадує, як дізналась про новину про більш ніж 100 загиблих дітей у війні і якось у фейсбуці вона наткнулась на вірш Мар’яни Савки “Спи, моя ластівко”. В цей момент її емоції вилились у музику до вірша, який став колисковою для дітей України.

Цього літа Оксана задумала і втілила ідею видати ноти до українських пісень для дітей. Зараз всі діти співають “Ой у лузі червона калина…”, “Стефанію” і саме це треба використовувати, щоб пришпилювати любов до музики. Крім цього, недавно Оксана Стечишин видала обробку до різних українських пісень під назвою “Нумограй”, твори з яких ми також пограли цього вечора, запросивши до гри слухачів із залу.

Наприкінці відкриємо інтригу: то коли ж композитор щасливий? На це питання Оксана одразу відповідає, що тоді, коли його музику грають! Для Оксани композиція – це про самовираження і про те, щоб залишити якийсь слід, щоб бути почутою. Такими контрастними бувають відповіді музикантів! Ця зустріч залишила теплу і відкриту атмосферу, а після неї слухачі мали змогу поімпровізувати за роялем разом з Оксаною. Запрошуємо слідкувати за новинами, адже це не остання зустріч у проекті “Правнуки Людкевича”!

Христина Марчак

13 листопада 2022 року перший поверх Меморіального музею Станіслава Людкевича наповнився людьми – відбулась перша зустріч із циклу “правнуки Людкевича”. Цей цикл присвячено не прямим нащадкам композитора, яких властиво ж і не було, але професійним послідовникам: учням, студентам, котрих часто називають “дітьми”, а вже їх учнів – “внуками”, наші ж гості вже можуть вважатись правнуками!

Слухачі завітали до фортепіанної кімнати музею, щоб поспілкуватись з харківським композитором Іваном Пахотою, послухати фрагменти його творів та задати всі питання, які їх турбують. Модерувала зустріч піаністка та музикознавиця, експертка Львівської філармонії Марта Кузій – разом з Іваном вони вчились у Львівській музичній академії.

На зустрічі встигли поговорити про становлення Івана як композитора; про головне в діяльності композитора; про навчання композиції та проблеми, з якими стикається сучасний композитор в Україні; про музику в повсякденні та музику елітарну.

Іван Пахота вчився у Львівській музичній академії, де його називали «східняком», бо приїхав він з Харкова, де закінчив десятирічку. Коли ж він повернувся на Схід, там вже став «західняком», бо ж розпочав свою композиторську діяльність у Львові.

Згадував, що йому дуже поталанило – тут, у Львові, було кому виконувати його музику: концерти для інструментів з оркестром і камерна музика займали основну частину його доробку, зараз же найзручнішим виконавським складом композитор називає симфонічний оркестр – наголошує на важливості колористики в музичних творах. Взірцями колористів для нього були і залишаються Моріс Равель та Олів’є Мессіан.

На питання «Чому взагалі композиторам хочеться творити?» відповідає коротко, порівнюючи музику із поезією: пишуть тоді, коли хочуть донести людям якусь думку. Проте просто бажання недостатньо – Іван вважає, що композитор в першу чергу має бути аналітиком і вміти працювати з музичною формою, а також знати про все, що вже було зроблено до нього, щоб розуміти, чи є його творчість актуальною. На своєму прикладі згадує, що вважав мелодику неактуальним засобом вираження, тож виражав свої думки переважно структурами: кластерними побудовами та гармонією.

Під час зустрічі ми мали нагоду послухати три фрагменти його творів, один з яких наживо виконала Марта Кузій, а саме – уривок з Концерту № 2 для фортепіано з оркестром. В основі цього твору – боротьба індивіда з масами, що виражена в розгорнутих фортепіанних речитативах на противагу оркестровій масі.

Згадує музикант також про труднощі, що виникали з виконанням його творів – не один раз його твори виконувати та диригувати відмовлялись – вважали їх заскладними і працювати над ними не хотіли.

Варто згадати, що Іван Пахота є директором конкурсу композиторів імені Лятошинського і називає його можливістю для композиторів мобілізувати себе, довести до кінця почате творіння і, врешті, зрозуміти, що музикою також можна заробляти гроші. Це питання є болючим, бо, як каже музикант, зараз композитору доводиться працювати на кількох роботах, щоб забезпечити себе: «Мистецтво прибутковим не буває». В наш час композитор має бути і менеджером, і поліграфом, і займатись пошуком приміщення та виконавців – це все вимагає багато часу. Постає ще одне важливе питання: звукозапис та поширення творів композиторів. Хто має керувати цим процесом і де шукати фінансування?

Важливим питанням постало також написання і виконання музики під час війни. Іван, перебуваючи в місті, яке постійно обстрілюється, каже, що зараз перебуває в стані постійної невідомості та очікування – без вибухів вже стає менше комфортно, ніж з ними, тиша стає некомфортною. Обговоривши це, композитор дійшов до висновку, що пережити подію, переосмислити її та вилити в музику можна лише після її завершення, бо в процесі осягнути війну майже неможливо.

Закінчилась зустріч багатообіцяючими словами «Композиція – це не про щастя». А про що тоді композиція? Це питання ми ставитимемо всім музикантам, з якими відбудуться наші наступні зустрічі, поринаючи трохи глибше в закулісся композиторської діяльності.

Євгенія Чучко,
студентка 2 курсу кафедри Культурології УКУ

Світлини Марти Нек

У довоєнні часи у Галичині родинні зв’язки  між діячами не приховувалися, були відомі. За радянського часу все робилося для знищення родової пам’яті українців, визнавати родичів (особливо як вони за кордоном) було небезпечно. Інтерес до пізнання свого роду помітно зростає в роки української Незалежності і виявом цього є поява низки генеалогічних наукових досліджень. Зеновія Служинська окремими виданнями досліджує історії цілих родів, організовує і проводить конференції генеалогічних досліджень, видаються наукові збірники матеріалів цих конференцій. Дослідження генеалогії проникають в наукові праці в різних царинах науки (численні публікації Романа Горака з’ясували родовід Івана Франка, книга Лариси Крушельницької «Рубали ліс…» про родину письменника Антона Крушельницького, є також дослідження генеалогії  родини Тараса Шевченка), а менше – у музикознавстві (дослідження родоводів Савчинських-Крушельницьких, Шухевичів, Охримовичів; З. Штундер у монографії про С. Людкевича дає відомості про родину композитора, Роксана Скорульска ґрунтовно досліджує родовід Лисенка). Всі ті дослідження попри свою  різноманітність  показують дві прикметні речі: 1)  наскільки часто і близько діячі нашої культури є родинно пов’язані і як це ушляхетнює і родину і культуру 2) генеалогіями в значній мірі займаються  люди – ненауковці,  для яких ця сфера не входить в поле їх професійних інтересів, а які просто цікавляться інтересом до свого роду.  Актуальність всіх наведених міркувань ілюструвала проведена музеєм С. Людкевича презентація книги «Спомини нашої родини», упорядкована Володимирою Качмар. Імпреза відбулася з нагоди українського Дня родини.

Володимира Качмар – нащадок родини Вахнянинів, уродженка Львова, здобула загальну освіту у СШ № 53 (1977) та музичній школі № 3 по класу бандури ((1974). Завершила здобуття освіти у Львівській політехніці за спеціальністю архітектор. Член Спілки архітекторів України з 1993 р. Працювала провідним архітектором у проектному інституті «Львівагропроект», старший викладач Львівського Національного Аграрного Університету. Працювала над розробкою низки архітектурних проектів, як то: у корпус інституту банківської справи на вул.Жовківській 55, багатоквартирного будинку на вул. Караджича, реконструкції стадіону «Схід» ЛНУ ім. І. Франка; у львівській області – церкви в с. Вузлове, а також низки шкіл, садочків, центрів зайнятості; член великої команди проекту нафтопереробного заводу у м. Туркменбаші в Туркменістані.

У своєму слові Володимира Качмар розповіла про еволюцію її інтересу та вивчення історії своєї родини, згадала про видану нею книгу «Нариси історії нашого роду», в якій уклала на основі документів генеалогічне дерево  родини і подала зібрану, по можливості вичерпну інформацію про кожного з членів. Далі була представлена концепція і наповнення книги «Спомини нашої родини», наголосивши на тому як подані матеріали (мемуаристика, листування) збагачують наше знання про долю представників родини в часі Першої світової війни. Добрим словом спом’янула гостя і берегиню Людкевичевого дому світлої пам’яті Зеновію Штундер, яку відвідувала неодноразово  свого часу у Людкевичевому домі, і яка підказала місце знаходження окремих матеріалів, що увійшли до книги. Зазначалося також про зв’язки родини Вахнянинів з родиною С. Людкевича і контакти окремих представників зі самим композитором. З власної ініціативи і на матеріалах власного домашнього архіву презентацію своєї книги В. Качмар супроводила  невеличкою виставкою підібраних оригіналів документів, світлин, речей та ін., які ілюстрували також і контакти родини  Вахнянинів зі С. Людкевичем.

Слово про книжку виголосила піаністка, педагог львівського державного музичного ліцею ім. С. Крушельницької, член Наукового Товариства ім. Шевченка Тетяна Воробкевич, звернувши увагу на те, наскільки потрібен нераз отакий матеріал для надання ґрунтовної інтелектуальної відсічі тим національно і духовно неповноцінним і неосвіченим «мудрагелям», які намагаються заперечувати надбання, здобутки українських родин. Прелегент розповіла, як прочитане нею презентоване видання відкрило для неї постаті  українського національного відродження середини ХІХ ст. (постать о. Данила Танячкевича), дала високу оцінку як самому опублікованому матеріалу, його науковому та художньому (в графічних малюнках) опрацюванню.

         Міркуваннями про книгу поділився також старший науковий співробітник музею, кандидат мистецтвознавства і модератор цього заходу Яким Горак. Окресливши свої контакти з В. Качмар, які тісно пов’язані з його науковими зацікавленнями постаті композитора Анатоля Вахнянина і як навіть при зміні наукових зацікавлень постійно повертається до родини Вахнянинів, кожен раз інших її представників, а відтак має постійну потребу звертатися до праць В. Качмар, відкриваючи нові її грані. Це є найкращим показником наскільки потрібна і актуальна робота зроблена дослідницею. Вихід книги «Спомини…» продовжив цей процес відкриття і збагатив новим фактажем знані давніше події. Тягла праця В.Качмар – наголосив Я. Горак – щодо послідовного і багатогранного, на документах опертого розкриття історії і постатей своєї родини (бож уже видано 2 книги) не має нині аналогів і має багаті перспективи. Книга цінна зібранням під одну обкладинку масиву цінних історичних документів, оригінали яких або розпорошені у приватних руках і архівах, або є недоступними чи важкодоступними для дослідника. У «прямій мові» представників розкривається доля родини в історичних реаліях впродовж півтора століття. З власного досвіду наукової роботи з джерелами  виступаючий висловив кілька побажань на урахування у майбутніх виданнях, яких з нетерпінням чекаємо від Володимири Качмар.

Презентація проминула в надзвичайно теплій, сердечній атмосфері з великим зацікавленням до представлених у книзі матеріалів. Шкода тільки, що було дуже мало публіки. На завершення презентації Тетяна Воробкевич подарувала для музею речі, які не встигла передати ще Зеновії Штундер, – здійснені нею нотні видання різних авторів (в т.ч. фортепіанних ансамблів С. Людкевича) і дві афіші.

Яким Горак,
Кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Меморіального музею  Станіслава Людкевича

Поштівка (або поштова листівка) має понад 150-літню історію. Спочатку це була прямокутна картка цупкого паперу з місцем для марки та адреси одержувача. Такі “відкриті листи” коштували дешевше, ніж звичайні у конвертах. Щоправда, спочатку приватні особи і особливо фірми уникали таких листів, побоюючись “цікавих очей”. Однак потрохи поштівки отримують все більше поширення. З часом на паперові картки почали наносити зображення. Перші вітальні поштівки були пов’язані з Різдвяними святами, згодом коло сюжетів ставало дедалі ширшим – краєвиди, міста, квіти, тварини, птахи… Такі поштівки виготовляли з надзвичайною старанністю. Адже разом із вітанням дарували красиву мініатюру, яку довго зберігатимуть і згадуватимуть адресанта.

Міжвоєнні десятиріччя ХХ ст. стали справжнім “золотим часом” для друкування поштівок, кількість яких вже обчислюється мільйонами. За тематикою їх можна поділити на дві групи: художні (тобто репродукції) та документальні (фотопоштівки). Варто зазначити, що практично всі вони випускались за участю професійних художників і фотографів.

Поштівку цілком справедливо вважаємо пам’яткою культури. Адже в багатьох випадках це унікальний документ, який відтворює картини історії, дає можливість зануритись в атмосферу тодішнього буття.

Сподіваємось, що в наш час електронного спілкування ми не втратимо живого зв’язку і вітатимемо один одного саме поштівками. Адже ці художні мініатюри містять на звороті особисте звертання, що зберігає тепло дружніх рук наших рідних і близьких.

На пропонованій виставці демонструються поштівки з особистих архівів Станіслава Людкевича та дружини композитора Зеновії Штундер (переважна більшість із них з автографами; на поштівці із зображенням Ворохти лист С.Людкевичу датований 1909 роком). Вони поділені за тематикою на групи:

– Різдвяні та Великодні вітання із відповідною символікою та ілюстраціями святкувань.
– фотопоштівки із зображенням панорам міст. Серед них Ярослав, Перемишль та Львів, які посідають особливе місце в життєвій та творчій біографії С. Людкевича.
– фотопоштівки та репродукції із портретними зображеннями
– поштівки з патріотичною тематикою

На деяких художніх поштівках бачимо імена відомих українських та польських художників: О. Кульчицька, Я. Пстрак, А. Манастирський, С. Гординський, А. Ватюшак, М. Андрієнко, Т. Аксентович, А. Сеткович. Авторами двох світлин є Ю. Буцманюк (“На варті”) та М. Сенковський (“Гуцульські образи”).

На поштівках із особистої збірки С. Людкевича – листи та вітання від родини, приятелів, колег, учнів. Це зокрема – поет І. Гаврилюк, співачка О. Дівнич, піаністки Н. Кміцикевич, Г. Лагодинська, В. Божейко, І. Приймова, родина Турянських.

Мар’яна Зубеляк, провідний зберігач фондів Музею

Тема лекції «Олександр та Лука Мишуги у контактах зі Станіславом Людкевичем». Мова йтиме про контакти Станіслава Пилиповича з європейської слави співаком (тенором) та педагогом Олександром Пилиповичем Мишугою (1853 -1922) і його племінником (небожем), юристом, журналістом, редактором, державним і громадським діячем Лукою Теодоровичем Мишугою (1887 – 1955).

У лекції будуть представлені факти особистих зустрічей Олександра Мишуги і Станіслава Людкевича, виступи співака у Львові, музично-критична оцінка композитором постаті і діяльності співака, контакти співака з Вищим музичним інститутом в часі директорування в ньому С. Людкевича, започаткування і доля стипендії О. Мишуги для учнів-співаків інституту, доля заповіту артиста і участь у ній Музичного товариства ім. М. Лисенка.

Оскільки постать Луки Мишуги значно менше відома широкому загалу, ніж доля співака, у лекції буде представлена біографія цього потужного діяча періоду українських визвольних змагань початку ХХ ст., пізніше – в середовищі української еміграції в США. Його взаємини з композитором і Музичним товариством імені М. Лисенка розглядатимуться на основі збереженого фрагменту епістолярію та «Книги протоколів Музичного товариства ім. М. Лисенка». У висвітленні цих взаємин акцентуватиметься меценатство діяча та справа з виданням у Львові книги про свого стрийка в 1938 році.

17 червня о 15:00 – солоспіви українських композиторів у виконанні викладачки школи Вікторії Лігашевської.

Наш музей долучається до Свято музики у Львові 2021 і ми чекаємо вас 21 червня в понеділок в нашому саду!

О 16:00 – концерт флейтової музики,

о 18:00 – концерт віолончельної музики!

Підтримати цей захід для організаторів можна на сайті Спільнокошт
https://biggggidea.com/project/svyato-muziki-u-lvovi-2021/

Або на банку монобанку
https://send.monobank.ua/jar/3idzZEhazf

Сам концерт є безкоштовним. Вхід на територію музею – 30 грн.

24 червня о 18.00 – перший концерт з циклу “Юна Муза”: Вечір фортепіанної музики у виконанні Соломії Лучкевич

В нашому музеї багато артефактів і частину з них ми вирішили оживити, як наприклад книгу кулінарних переписів сім’ї Людкевича!

25 червня об 11:00 разом із Львівською майстернею пряників Юрашки запрошуємо до зеленого саду вілли Людкевича на кулінарний майстерклас – тут під керівництвом пекарів будемо вправлятися в гастрономічних вміннях за старими рецептами, а надихатися до творчості допоможе живий акомпанемент музики Людкевича, котру презентуватиме арт-менеджер музею Марта Кузій.

Тривалість – 1 година.
Обов’язкова попередня реєстрація! Ціна – 160 грн.

Запрошуємо дорослих і дітей долучитись до кулінарних експериментів!

Борошно, жовтки, цукор, харчова сода… Це точно про музей!

А о 16.00 25 червня відбудеться відкритий музикознавчий диспут з лауреатом премії ім. С. Людкевича Богданом Сегіним та лауреатом стипендіатом Станіслава Людкевича

Завершить червень “Зустріч з митцем”. Чекаємо 30 червня о 18.00.
Нашою гостею буде Галина Крук – поетка , літературознавчиня, перекладачка. Членкиня Асоціації українських письменників та Українського ПЕН. Переможниця Літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя», лауреатка премії «Гранослов» та видавництва «Смолоскип»